Глава 1

— І наостанок, ваша величносте...

Старший радник поправив окуляри, королева Зорана, котра дотепер нудьгувала, підібралась, оживилась, і Ларден одразу зрозумів, про що піде мова.

— Сірону потрібна королева.

Королю стогнати з досади не личить — Ларден просто прикрив очі, легким порухом руки відчинив двері в сад. Вони грюкнули надто гучно: не розрахував силу. Всі здригнулись.

— Душно тут, — пояснив король.

В зал ввірвався свіжий вітерець з пташиним щебетом і ароматом цвіту яблунь; декілька білих пелюсток упали перед Зораною, тьмяно віддзеркалились в сірій глянцевій поверхні стола. Королева змахнула їх на підлогу; впертий вираз не зник з її обличчя — видно, вона серйозно налаштована гнути свою лінію.

— Ваша величносте, вам потрібен спадкоємець, — проговорила з докором. — Подумайте про королівство...

Ларден відвернувся до дверей, зупинив втомлений погляд на соковитій зелені газону, мальовничо притрушеній пелюстками яблунь.

— Підтримую її величність. Ми не можемо не звертати увагу на слова лінса про те, що в Буйному з'явились... кхм-кхм... кегрети... кхм... — радник випив води. В залі запанувала тиша.

— Я згоден одружитись, — порушив мовчанку король. В його руках матеріалізувались аркуш і магічне перо. — Ось мої вимоги до претендентки.

Перо тихо зашурхотіло по листку, на якому з'являвся стрункий силует. Ларден вимальовував тонку талію, високі груди, точені ніжки, водоспад волосся. Радник кашлянув, король опам'ятався, перестав займатись деталями і розфарбував ауру.

Зорана витягнула шию, роздивилась малюнок, і її губи стиснулись, а презирливе обличчя побіліло разом з королівською міткою на лобі.

Ларден торкнувся волосся намальованої дівчини кінчиком пера насиченого каштанового кольору і мстиво скосив очі на королеву-мати. Зорана ледве стримала вигук протесту.

Ларден позволікав, перо змінило магічні чорнила і зафарбувало волосся майбутньої нареченої в золотистий колір.

— Знайдете таку дівчину — одружусь. Інших навіть не пропонуйте.

На вулиці було жарко і пусто, якщо не враховувати автомобілі і маршрутні автобуси, що проїжджали мимо. Останні Лада ігнорувала, любила ходити за продуктами пішки, — так краще позбутись і лишніх кілограмів, і поганого настрою після телефонної розмови з мамою. Ну не хоче Лада заміж за Максима, навіть якщо він "з вищою освітою і власною аптекою", народжувати дітей теж не готова. І "обов'язку перед природою" не відчуває, як не докоряй.

Травень ще не закінчився, а сонце вже припікало. Відросле волосся, розпущене по плечах, хотілося зібрати в вузол, чуб просився вверх під шпильку. Легкий рюкзак теж заважав, знову поступово розв'язував пояс комбінезона зі щільного льону, надітого на білу футболку — зарано ще в травні оголяти плечі.

Дорога вивела з приватного сектору на об'їзну трасу, що обводила місто нерівною дугою. З одного боку зеленіли поля з синіми і зеленими верхами заправок, з іншого — нові двоповерхові котеджі, занурені в зелень. Лада, навіть не задихавшись, продовжувала підійматись по тротуару, відгородженому від траси смугою трави і молодих кленів.

Підйом уже вирівнювався, вдалині за білбордами виднілись багатоповерхівки і громадина гіпермаркету, коли Лада раптом спіткнулась, впала і вдарилась лобом в щось невидиме.

Підвелась, дістала антибактеріальну серветку, витерла подерті долоні і вже хотіла йти далі, та помітила поряд в траві нерухомого хлопця. Їй би просто пройти мимо, але, по-перше, бомжі й наркомани за містом не валяються, а по-друге, в цьому блідому хлопці, що лежав у тіні клена, було щось особливе: сірий одяг дивного крою, незвичайне взуття хорошої якості, цікаві браслети на руках. Губи його зовсім бліді, але вії здригнулися — значить, живий.

— Ей, що з вами? — Лада підняла сірувату руку — пульс слабкий, але присутній. Пальці унизані кількома перснями, в переплетіннях шкіряних пасочків браслетів тьмяно поблискувало темне каміння.

Хлопець відкрив очі, здивовано, навіть приголомшено подивився на неї з-під світлих вій.

— Викликати швидку?

— Не варто, — хрипувато відповів. Можна води, будь ласка? — вказав поглядом на пляшку в боковій кишені рюкзака.

— Так, звичайно.

Незнайомець підвівся, але був надто слабкий, щоб утримувати що-небудь, довелось його напувати. Від нього пахло приємним деревним парфумом і чимось тривожним, дивним, зовсім незнайомим.

Хлопцю на очах ставало легше. Він пив, примруживши очі від задоволення, а Лада звернула увагу на незвичний сірий відтінок кіс. Не стрималась, непомітно потерла пасмо пальцями — на дотик м'які, шовковисті, хоч, судячи з вигляду, повинні бути жорсткими. Хлопець вже напився, уважно роздивлявся її сірими, наче стальними очима; на губах грала задоволена усмішка. Ззаду почулись кроки. Лада оглянулась — до них наближався ще один подібно одягнутий незнайомець, а неподалік виднівся знайомий автобус. Згадалося, що зустрічала цих хлопців хвилин двадцять тому на тихій вуличці поблизу її дому. Один несподівано привітався, назвав гарною дівчиною. Лада на ходу відповіла на привітання, усміхнулась і швидко пройшла мимо, роздумуючи, чи є серед них знайомі, бо ж після переїзду навіть сусідів ще не всіх запам'ятала, а хлопці мали зовнішність таку невиразну, що навряд чи впізнала б, зустрівши вдруге.

— Це мої друзі, не бійтеся, — в низькому, надто дорослому для такого віку голосі хлопця, що вже достатньо зміцнів, чувся незрозумілий акцент.

— От вони вам і допоможуть. На все добре! — Лада швидко піднялась, голова сірокосого плюхнулась на траву, вода трохи розлилась по шиї.

— Ваша вода...

— Залиште собі. — Злегка закусивши губи від болю в коліні, Лада вже йшла далі в швидкому темпі. В набагато швидшому, якщо чесно, темпі.

Її що, переслідують? Чи в наш час, щоб привернути увагу, вже хлопці вдають непритомність?

...Незнайомець виник перед нею просто з повітря!

Лада зробила крок назад.

— Не так швидко, королево. — Юнак, облитий водою, невисокий, широкоплечий, наче залізний, зупинив її владним поглядом з-під лоба і слабкою, але вельми радою усмішкою.

Поряд з ним матеріалізувався його друг, потім ще один. Останнє, що Лада встигла побачити перед тим, як втратити свідомість, — безхмарне небо з пташкою вгорі і листя клену, що затріпотіло без вітру.

Лада прокинулася від поштовху, як після зупинки транспорту. Відкрила очі, поморгала: ні, не прокинулась ще. Вона чомусь знаходилась в прозорій кулі, через стінки якої бачила круглі білі стіни і злегка сяючу, як пласка лампа, стелю. Підлога, теж біла, простиралась зовсім недалеко внизу, можна зістрибнути, якщо позбутися цієї бульбашки. Навколо все дивне, однотонне, світло-кораловий комбінезон — єдина кольорова пляма на фоні цілковитої білизни.

Лада легким зусиллям натиснула на кулю, вона зрушилася з місця, наблизилася до підлоги.

"Так, час прокидатись," — вщипнула себе за плече. Боляче, але сон не закінчився. Вщипнула ще раз — безрезультатно.

"А-а-а-а!.. Де я? У мене галюцинації? Наче не пила нічого, головою не вдарялась. Ні, в щось лобом попала, здається... Але не так сильно, щоб отримати струс мозку!"

Лада згадала сірих хлопців і похолола: напевно, її вкрали. От так допомогла незнайомцю...

Вже готова була не на жарт запанікувати, як біля стіни з'явилося сріблясте сяйво, з блискучого напівкола вийшли високий сивий дід в чорному і троє низьких хлопців в сірому.

Арка зникла, люди залишились.

"Ні, все-таки галюцинації!"

— От де вона, наша переселенка! В вежі для небезпечних! — вигукнув один з юнаків.

— О, вона не спить! — вразився старий, підняв руку, ворушачи пальцями. Ладі здалось, що в нього голки, що зараз кине їх, проб'є сферу і поранить. Вигукнувши "Ні!", зробила захисний жест. І нападник сам упав: на руки найближчому хлопцю.

— Він спить! Наша королева відбила заклинання учителя! — почувся низький голос, дуже навіть знайомий.

Той, хто тримав старого, підняв голову, і Лада впізнала незнайомця, який раніше лежав на узбіччі.

— Хто ви? Що вам від мене потрібно? — поряд знаходилися двоє інших з мікроавтобуса.

Хлопці недбало притулили вчителя до стіни, витріщились на Ладу. Вона відступила, сфера слухняно подалась разом з нею.

— Що відбувається? Хто ви? Чому я тут?

— Заспокойтеся, будь ласка, я все поясню, — голос незнайомця, що обережно підходив, звучав низько, лився мелодійно, як вода в струмку. Дуже приємний, до речі, голос. — Ми не завдамо вам шкоди. Давайте поговоримо, просто поговоримо. Ми студенти—маги, я Жехард, це Кеф і Равд. А вас як звати?

— Лада.

— Не потрібно нас боятися, Ладо, ми не зробимо вам нічого поганого.

— Просто видамо заміж за короля, угу, — прошепотів названий Кефом. Равд смикнув його за рукав.

— Ви перенеслись в наш світ Коло, в королівство Сірон, — продовжував Жехард з відкритим і чесним поглядом.

— Що? — нервово засміялась Лада. Ви мене розігруєте? Який король, яке королівство?

— Це не розіграш. При перенесенні ви повинні були заснути, але, на жаль, заклинання сну не тільки не подіяло — ви і нашого вчителя приспали.

Кажучи це, хлопець підійшов зовсім близько до стінки сфери, Лада ковзнула поглядом по його обличчі, намагаючись краще роздивитись, знайти щось, що прояснить ситуацію, але зовнішній вигляд нічого не підказав, тільки підтвердив сказані ним слова.

Глянула на його товаришів. Чимось схожі на героїв фільмів фентезі або дійсно жителів іншого світу: в дивному одязі, з амулетами на грудях, та і браслети на руках підозрілі.

Кеф більш рухливий, з вузьким підборіддям, ледве помітною клаповухістю і поглядом з смішинкою, а Равд мав тонкі правильні риси обличчя і тримався непомітно. Однаковий ріст, вага, невиразний колір кіс, очей, червонувато–сіра шкіра і короткі стрижки робили хлопців дуже схожими між собою. "Однокаліберні вони якісь," — подумала мимоволі.

Може, через низький ріст, може, через веселий погляд Кефа, Лада спіймала себе на тому, що зовсім їх не боялась.

— Це ви мене перенесли, так? Я пам'ятаю вас, і автобус ваш теж пам'ятаю, — подивилась, примружившись, через плече Жехарда на Кефа, який відійшов вбік.

Хлопець, спіймавши її погляд, надто швидко відповів, ніби злякався:

— Ні, не ми! Чесно!

— Справді?

— Але ми вас вибрали, — признався Равд.

— Вибрали нащо?

— Бути нашою королевою.

— У-у-у. Перестаньте жартувати. За кого ви мене маєте? Думаєте, я вам повірю? Хіба королев так вибирають? І взагалі, може, я вже заміжня, — перевела погляд на Жехарда. А що? Максим заміж пропонував? Пропонував. А те, що Лада все зволікала і не погоджувалась — її особиста справа.

— Ми маємо вас за претендентку в королеви, — відповів спокійно і твердо Жехард. — Ви нам повірите, бо не маєте вибору. І в нашому світі багато віків королев вибирають так: дивляться на ауру, якщо вона відповідає вимогам, чіпляють на неї в районі колін тимчасову магічну мітку. Окрім іншого, вона допомагає перенестись в світ Коло, в королівство Сірон. У вашому випадку мітка одразу стала постійною. А те, були ви заміжньою на Землі, чи ні, тут не має ніякого значення.

Жехард зробив пас, в його руках появилось дзеркало.

"Фокусник, чи що?"— подумала Лада, заглядаючи крізь сферу.

У неї на чолі поблискував синюватий завиток!

— О, ні! А це ще що? — схопилася за лоб, щоб відірвати блискучу наклейку, але не вдалося. — Як це видалити?

— Ніяк. Це постійна мітка королеви і ви нею будете, ваша аура нам підійшла, — терпляче, як дурненькій дівчинці, повторив Равд. — Вірніше, король вибрав вас теоретично, а ми знайшли...

— Знайшли практично! Нам пощастило! — додав задоволений собою Кеф і знітився, роздивляючись зморшки, що утворились біля очей Лади, яка знову почала нервово сміятись.

— А мені як пощастило!

Вона закрила лице долонями. Здається, це божевілля — потраплянство... Вона потраплянка! Скільки книг перечитала, та навіть уявити не могла, що це не вигадки — паралельні світи існують! Лада дійсно потрапила! Та ще зразу — в королеви. Ха-ха. Не знають вони, що розраховуючи на одне, з її характером і везінням отримають зовсім інше.

Опустивши руки, холодно скомандувала:

— А ну, випустіть мене звідси!

Кеф і Равд здригнулися.

— Ви мене чуєте чи не чуєте? — нахмурилась Лада.

— Я ж казав — королева! Жаль, що стара, — прошепотів Кеф.

— Що? — Лада з несподіванки знову засміялась, подивилась на хлопця, він чкурнув за спину Равда.

— Просто наш король виглядає молодшим за вас.

— Ну то відправте мене назад! Не потрібен мені ні ваш король, ні ваше королівство!

— Ми не можемо, це неможливо, — встряв в розмову Жехард, який стояв збоку. — Ви відправитесь назад тільки тоді, коли проживете життя тут і помрете. Потрапите в ту точку, звідки перенеслись, все забудете і продовжите жити далі, так, наче вам приснився сон, якого не будете пам'ятати. Така наша магія перенесення. Ви мали заснути у сфері, вам би стерли пам'ять, підправили зовнішність і вживили б основні знання. Видно, стався збій. Добре, що наші світи найближчі і мова однакова, ви можете адаптуватись тут самостійно.

Лада задумалась. Сон, значить. А з нею ж уже траплялось подібне, бувало відчуття, що вві сні проживала ціле життя, іноді навіть не своє, а чиєсь.

Підняла підборіддя вище, подивилась на притуленого до стіни старого.

— Ваш учитель точно живий?

— Живий, спить тільки. Я можу його розбудити. Магістр Теренс зніме з вас сферу перенесення, лише пообіцяйте, що не будете робити дурниць.

— Обіцяю.

Жехард легко провів рукою, нахилившись над учителем, той прокинувся, моргнув, і його обличчя стало здивовано–стурбованим.

— Ваша дівчина відбила моє заклинання! Неймовірно! — він закашлявся, потім надто швидко, як для свого віку, підвівся з підлоги.

— Так-так, що ми маємо, — нервово обійшов сферу. Виглядав ще старшим, ніж здавалось, зморшки на його лиці ще глибшими, але чорні очі блищали живим розумом, — Мітка королеви вже на шкірі! Аура... Аура збігається з потрібною! — щиро здивувався, потер підборіддя кістлявими пальцями. — Як ви її знайшли?

Але лиш Жехард почав розповідати, магістр захлинувся повітрям:

— Ви перенеслись в технічний світ з драконом? Кому таке спало на думку?

— Мені, — потупив голову Кеф. — Ви ж прив'язали мене до нього на місяць.

— Так-так, пам'ятаю. Після того, як ви, Кефе, забули його на практиці, повернувшись в академію в нетверезому стані.

— Мене повернули, — поправив Кеф. — Я нагадував про дракона, але ніхто не слухав...

— Не дивно, якщо згадати ваш стан, дінаре Кефе. Подякуйте друзям, що хоча б вас доставили. Але це неважливо. Хто здійснював перехід між світами?

— Я, — озвався Жехард. — Кеф запевняв, що знайде королеву. Хотів спокутувати свою вину і отримати залік. Я погодився допомогти. Магістре Теренсе, Кеф — найкращий глядач і заслуговує довчитися в академії.

— Зрозуміло все з вами. А Равд потрібен, як ілюзіон, щоб замаскувати дракона, це простіше, ніж підтримувати його невидимість, так?

Дочекавшись ствердного кивка, магістр зітхнув і попросив продовжити розповідь.

Вірячи і не вірячи своїм вухам, Лада слухала про те, як сюди потрапила, зіставляла почуте зі своїми згадками. Студенти літали над містом на невидимому драконі, Кеф побачив її ауру, показав друзям. Вони приземлились в безлюдному місці, створили дракону ілюзію автобуса, щоб підібратись ближче і краще роздивитись.

— Ну і як, добре розгледіли?

Прозвучало образливо, хоча так, їй дійсно за тридцять. Як студенти могли це не помітити?

— Але Лада тоді усміхалась, — тут же встряв, оправдовуючись, Кеф. — І була такою швидкою! А ще у неї ззаду пояс так гойдався, якраз посеред... — Кеф знітився, побачив підняті брови вчителя.

— Мав місце відволікаючий момент, — поправив себе хлопець.

Равд і Жехард ховали усмішки, Лада почервоніла.

— Коли представлятимете діну Ладу королю, попросіть її відтворити цей момент, може, і його відволіче.

— Головний критерій вибору — аура. Думаєте, її легко роздивитися в запиленому повітрі технічного світу? — оправдовувався Кеф, але магістр Теренс не слухав:

— Продовжуйте, Жехард.

Жехард розповів, як поставив мітку. Свою помилку з місцем прикріплення пояснив тим, що Лада спіткнулась, а він був магічно ослаблений. В кінці недовгої розповіді Лада і сама повірила в те, що відбувається, а потім, коли слово знову взяв Кеф, навіть у свою винятковість.

— Королеву чому не могли знайти? Погляньте, магістре Теренсе, у Лади магічна частина на перший погляд незначна, але, якщо придивитися, розташована ще вище, ніж здається, і відрізняється дзеркальною складовою, що відбиває погляд, — хлопця наче підмінили, він заговорив, як викладач. Ну або відмінник, який визубрив потрібну тему. — Я побачив її всупереч завадам технічного світу. Щось подібне було в аурах королівських лінсів! І на малюнку його величності може означати ось цей легкий перламутр.

Кеф витягнув з кишені пом'ятий листок, тикнув в нього пальцем. Малюнок явно магічний, більше схожий на кольорове відео. Всі подивились спочатку на листок, потім поверх голови Лади. Захотілося пригладити коси, що й зробила. Погляди декотрих перемістились на груди; прийшлося перекинути волосся наперед і схрестити руки.

— Але вік, вік! Вибачте за прямоту, мила діно...

— Лада, — нагадав Жехард.

— Діно Ладо, це важливий момент. Мітку зняти неможливо, а її повинен прикріпити король, якби схвалив вас. А він ще нікого не схвалив... Виходить, дінари студенти зробили вибір за короля. Як поступимо? Не ховати ж вас від усіх?

Лада запанікувала. Не хватало ще просидіти все життя в якій-небудь вежі! Жехард спіймав її погляд, підбадьорливо всміхнуся:

— Зробимо так, що король схвалить. Допомогти можуть чари Буйного лісу. Дейра — охоронниця потужної і незвичайної магіі. Гостей не приймає, живе усамітнено. Думаю, Буйний ліс — найбільш слушне місце для Лади. Поки що.

Магістр кивнув.

— Розумно. Чари Буйного тримаються в таємниці, здивований, що ви в курсі. Ну, раз так, залишається лиш вмовити Дейру допомогти нам. Думаєте, зумієте?

— Зуміємо, дінаре Теренсе, — низький голос Жехарда прозвучав так впевнено, що Лада теж заспокоїлась.

— Чудово, — магістр порухом руки розвіяв сферу перенесення. Лада злегка хитнулась, Жехард вправно підхопив; через мить він присів, закотив їй штанину і протягнув руку, майже торкаючись коліна.

— Що ви робите? — здивувалась Лада.

— Лікую вашу подряпину, — підвів на неї спокійний самовпевнений погляд. Біля його руки з'явилось м'яке зелене світло, шкіру на коліні злегка защипало, ранка загоїлася на очах. Лада ахнула. Жехард знову зустрівся з її поглядом, його рука ще раз, вже без сяйва, ковзнула по шкірі, пускаючи приємні мурашки, кутик губ здригнувся; він підвівся, взяв її долоні в одну руку, другою провів над черговою подряпиною, випромінюючи таке ж зелене світло, під яким швидко зникало пошкодження.

Перше чудо. Лада широко відкритими очима дивилась, як смарагдові іскри ховаються в його долоні, а він усміхається.

— Дякую.

— Радий допомогти.

— Чудова робота, як для другокурсника, Жехарде. Поставив би найвищий бал, але вас цим не здивуєш, — вчитель поплескав його по плечі. — Так і буде, дінари студенти, я промовчу про інцидент з Ладою до кращих часів, всі ми промовчимо. Вам, Кеф, ставлю залік і знімаю прив'язку до дракона — жаль тварину. Якщо з ним все в порядку, дозволяю завтра полетіти в Буйний ліс до Дейри, а зараз всім потрібно відпочити.

Через мить Лада ступала в сяючу арку дверей. Сумнівів в тому, що вона потрапила в магічний світ, вже не залишилось, особливо після того, як, зробивши один крок, опинилась у вітальні в стилі, що нагадував готичний, освітленій невеликими злегка сяючими кулями, творчо розкиданими під стелею. Напівкругле вікно зі щільними шторами, диван і крісла з вигнутими ніжками червоного дерева підкреслювали відчуття, що Лада знаходться в якійсь казці — і викликали тихе захоплення.

В напіввідчинене вікно влетів вітерець, приніс звуки і запахи земної ночі. На круглому столі на свічнику дивовижної краси самі по собі загорілись свічки. Захотілось спати.

Лада здивовано і розгублено оглянулась, прикриваючи долонею зівок; до неї тут же підійшов Жехард.

— Постарайтесь відпочити, до світанку залишилось кілька годин. Теплої ночі, королево, — додав жартома і теж позіхнув.

— Славно відпочити, — помахав рукою, сонно всміхаючись, Кеф.

— Навзаєм, — побажала в відповідь, дивуючись прощальним словосполученням. Звучать непогано.

Студенти пішли. Магістр відчинивв одні з дверей, зробив запрошувальний жест.

— Ваша спальня на сьогодні, мила діно. За протилежними дверима — зручності, там знайдете все необхідне. В шафі є два комплекти одягу для вас, заберете з собою.

Лада усміхнулась, подякувала за турботу. Магістр кивнув, уважно дивлячись їй в очі:

— Сподіваюся, Дейра допоможе вам освоїтись в нашому світі. Теплої ночі, діно.

Залишившись одна, Лада пройшла в спальню в такому ж стилі, похмуру, але затишну, чисту і свіжу. Підійшла до вікна, закотила оксамитові штори. Кімната розташована на поверсі третьому чи четвертому. На небі сяяв повний місяць, не сумний, як на Землі, а усміхнений. Зрідка світились вікна в темних масивах будівель з невеличкими вежами. Внизу шелестіли кучеряві дерева, в нічній темноті схожі на клени; пахло бузком.

Ну що ж, якщо повернутись не виходить, вона залишиться тут і ще повоює. Принаймні, життя в магічному світі обіцяє бути цікавим.

"Уявлятиму, що подорожую. А зараз дійсно краще відпочити."

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Роман Тихий
10.06.2022 16:43
До частини "Глава 1"
Цікавий початок. Цікавий світ. Додам до бібліотеки. Є трохи русизмів як от "по крайній мірі" в передостанньому абзаці (Краще "принаймі"), або "Шар" (краще "Куля", або "Сфера") та ще трохи по тексту. Я, щоб вичистити такі помилки, користуюсь сервісом https://languagetool.org/, спробуйте прогнати там ваш текст. Ще в очі впала явна тавтологія про прозорі стінки прозорої кулі! Натхнення Вам. Чекатиму на продовження
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше