Глава 8

— Хочу плащ і капелюх, такий класичний, гостроверхий. Ми відьми чи не відьми? — Лада, одягнена в блакитну туніку і не вбивані сіронські штани, пробиралась вслід за Дейрою по лісовій гущавині.

Останній дубок, якого треба було прикрити зіллям відведення очей, Дейра посадила в непролазних нетрях. Гілки кущів постійно чіпляли шовкову туніку за дизайнерські дірочки у вишивці, намагалися провести своїми кігтиками по голих руках, схопити за все, що попадеться, — і байдуже, що волосся завдяки джерелам гладке й еластичне, та ще й сполоснуте чарівним зіллям: тут їх частенько доводилося просто відвойовувати у кущів і дерев.

— Ця гущавина якось особливо до мене чіпляється. Я в курсі, що ліс живий, що гілки можуть подовжуватися, але не дряпати ж спеціально!

Одягнена в звичний чорний костюм, за який доволі важко вхопитися, Дейра теж смикала на себе пасмо волосся, затиснуте, немов тупими ножицями, між двома гілками, що опустилися згори.

— Тут завжди так. Потерпи. Я ще не дослідила цю частину лісу, все збираюся розповісти про неї Сгірелю, але постійно забуваю. І тримайся біля мене, тут легко заблукати.

— А може, це своєрідний захист чогось, прихованого всередині? — Лада озирнулася, чи не відстав Жутя. Ведмідь робився то меншим, то більшим, але це на його просування не впливало: ліс теж його зупиняв, в бурій шерсті стирчали листя, відламані гілочки і навіть ягідка шипшини.

— Жутя втомився.

— Тоді трохи відпочинемо. — Дейра знайшла невелику ділянку землі чимдалі від кущів. Лада примостилась поряд спина до спини, дістала чай зі свого сірого рюкзака, напилася, передала Дейрі.

— Маєш рацію, варто відвідати столицю, купити видимц.

— Що?

— Видимц — дзеркало зв'язку. Якби воно у мене було — відразу б запитала Сгіреля про це місце. Нам потрібні особливі, лінсійські. Він давно намагався подарувати, але вони такі дорогі, що я відмовилась.

— А може, треба було взяти? Може, він хотів зробити подарунок від чистого серця? Жехард казав, що Сгірель незвичайна людина, і якщо пропонує допомогу, можна сміливо користуватись. — Лада вибирала гілочки з шерсті Жуті, котрий поклав голову їй на коліна. Ягідку шипшини залишила — як прикрасу.

— Від чистого серця! Кожного разу після зустрічі з лінсом мені сняться сни з його участю. Потім соромно дивитися Лардену в очі, — В голосі Дейри чулося і обурення, і зніяковіння. — Як же бісить бачити мрії Сгіреля.

— Що, так неприємно?

— Ні, навпаки.

Помовчали. Лада все-таки викинула шипшину з шерсті Жуті — помилувалася і досить.

— А Ларден не пропонував браслети зв'язку, як подарунок?

— Ларден — король Сірону. Цим все сказано. Рада строго контролює всі витрати, Зорана теж пильнує, щоб з королівської казни не пішло жодної зайвої копійки, тим більше на мене. Ти не була в Роні? Коли побуваєш, — зрозумієш. Правда, для порівняння треба побачити столицю Арджайзи, палац Вічного Короля — ось там розкіш!

— Я багато чула про Сірон, але нічого фактично не бачила.

— Тоді обов'язково відвідаємо. А зараз йдемо далі, мені цікаво, як там моє деревце.

Дубок виглядав чудово, був вищим і сильнішим за інших, навколо нього навіть утворилася полянка, хоча Дейра не пам'ятала, щоб вона була раніше. Лада озирнулася: тут дійсно був інший енергетичний фон — ліс набагато густіший, навіть старший.

Залишок дня тренувалися літати. Ще раніше Дейра підказала, як краще управляти мітлою; в цьому не було нічого важкого, Лада швидко навчилась. До того ж мітла поводилася на рідкість слухняно.

— Можна було б прикритись невидимістю і політати над Роном на мітлі, але куди її подіти, коли доведеться спуститись? Магія зменшення на неї не діє, — сказала якось Дейра. — Ти не уявляєш, наскільки сіронки консервативні; дівчата-відьми притягнуть силу-силенну уваги, а ми її не потребуємо.

— У мене є одна ідея, — наважилась признатися Лада. — Зілля гнучкості. Тоді мітлу можна просто обв'язати навколо себе, як поясок. Не знаю, чи вийде?

— Можна спробувати. Тільки спочатку на чомусь іншому.

Експеримент вдався, мітла перетворилася на пояс з симпатичним, незвично довгим пензликом. Із заклинанням довго не возилися: Дейра, кусаючи пухкі губи, на мить замислилася, повела очима вгору вліво - вправо просто вліво‐вправо, — і розпливлася в посмішці:

— Мітла, стань гнучкою, мов стрічка поникни, як тільки я гикну! Гик! — струсила мітлою, і вона повисла! Струсила ще раз — стала звичайною. Відьмочка підморгнула Ладі:

— Добре, що заклинання проговорюється один раз, а потім діє уявне посилання, а то в польоті при гикавці можна шльопнутись, як ти колись.

— Чому відразу "шльопнутися, як ти"? Може, мітла б по небу так: змійкою, змійкою...

— Хочеш перевірити?

— Ні, спасибі, напровірялась вже.

Свої мітли збризкували надворі.

Березова зрошування зіллям перенесла відмінно, а коли прийшла черга черешневої, та вперлась, почала сіпатись: боялася. Заспокоюючи, Лада пообіцяла їй дати ім'я. Дейра свою мітлу звала Берізкою, а її мітла з черешні...

— Будеш Ягідкою.

"Краще назви її Кобилою. Вона ж тебе скинула," — прошепотіла Руз, і сама пирхнула, як конячка.

— Це і для кобили нормальне ім'я, не переживай. Ягідка й Суничка — чим не пара? — прошепотіла Лада їй у відповідь.

Дейра вигнула брову:

— Як дивно ти переходиш на шепіт.

Лада винувато опустила очі, Руз прошепотіла:

"Не смій про мене розповідати".

— Чому?

— Ось і я думаю, чому ти шепочеш? — примружила очі Дейра.

"Тому що раніше вона мене впритул не бачила, а тепер я не хочу їй показуватися".

Лада зітхнула:

— Мені здається, це неправильно.

— Дивна ти. А може, коли на шепіт переходиш — говориш пророцтва?

Лада не витримала, засміялася:

— Хіба схоже? — піднялася в повітря й зависла, очікуючи наставницю.

— Ні. Особливо про кобилу. Стиль не пророчий, — Дейра злетіла над лісом, і Лада метнулась вслід за нею.

— Дейро, а спробуймо ковзати в просторі, як лінси, але на мітлі? — запропонувала Лада, коли вони зависли над Буйним досить далеко від будинку.

Є дні, коли все виходить легко й одразу. То був саме такий день. До будинку добралися несподівано швидко і в хорошому настрої.

Видно, ім'я Ягідці сподобалося, — і не лише воно, але й сам стан гнучкості:. Або ж їй теж був приємним ніжний дотик прохолодної шовкової тканини: як Лада не старалась, не змогла розвязати свій "поясок", залишилася ходити з ним, куди треба і не треба. Добре, хоч ввечері мітла легко зіслизнула з талії й метнулась в кут біля вікна. Схоже, тепер Ягідка житиме тут.

Портал побудували не в саму столицю, а поруч. Неподалік розкинувся яблуневий сад, попереду маячили сірі стіни Рона У кишенях Дейри ховалися два зменшені рюкзаки з травами і флакончиками ройцу.

Лада нарешті дізналася, як використовують отруту: нею в спеціальній безпечній концентрації сіронці збризкують вподобані речі, і тоді вони стають не вбиваними, як, наприклад, штани Лади. Сіронці також обробляють ройцем посуд, різні товари на продаж, чим заслужили славу якісного виробника.

— Арджазійці, навпаки, прагнуть до різноманітності й мінливості. Вони роблять акцент на красивий вигляд, але не гидують і якістю, так що ройц завжди матиме свого споживача. Жехард залишив отрути достатньо, щоб ти могла купити все необхідне, включаючи лінсійське люстерко зв'язку.

Після довгого перебування в лісі приємно було бачити далекі горизонти, відчувати, як в лице свіжо віє вітер, залітає в коси, тріпотить її новою тунікою. Від спогаду про Жехарда, про те, що це він вибирав одяг, думав про неї ще тоді, коли вона навіть не відала про його почуття, Лада перетворювалася на ляльку-вазу, наповнену теплою солодкою карамеллю.

— Підемо купимо яблук прямо з гілок. В Сіроні вирощують найкращі сорти.

— Ага.

Лада закохувалася в Жехарда з кожним днем все більше й більше — це факт.

"Ще трохи, і я теж буду, як Дейра, похмуро заявляти, що без нього не зможу жити".

— А якщо стати невидимими і просто зірвати по яблуку? — відігнала свої думки і рушила вслід за Дейрою.

— Ніякого "а якщо". Кодекс лінсів забороняє красти і передавати інформацію третім особам. Невидимість — гідність, дарована благородним королям. Здатність до декотрого всезнання й умовної повсюдності Осяйний допустив тільки в зв'язці з великодушністю і справедливістю, на порядок більшими, ніж в звичайних людей. До того ж сіронці настільки настирні, що краще купити, — Дейра глянула на Ладу, летюче відвела очі, зітхнула: — І, Ладо, Жехард мій брат, але... він може підбивати на вчинки, тобі невластиві. Не втрачай себе, добре?

"Не втрачати себе — це, напевно, не розтікатись з форми вазочки в форму блюдечка для кращого пригощання лиса, як в одній казці. Ох, невже мій стан такий помітний?"

Дейра, котра вже прямувала вперед, гнучко, аж розмито швидко відхилилась від гілки яблуні, а Лада зачепилась волоссям.

"Так, не думати про Жехарда!"

Працювали дві бригади: одна тиха, сіра, ближче, а інша, шумна, — трохи далі, але було помітно, що голосисті хлопці і дівчата вищі ростом і одягнені в яскравіші сорочки і квітчасті сарафани.

— То новонароджені, каста, яка утворилася внаслідок шлюбів переселенців з сіронцями. Останнім часом у них з'явилась мода відмовлятися від послуг заклиначів. Якщо раніше батьки могли підправити зовнішність дитини, — а частенько так і робили, особливо з дівчатками, — то тепер діти повинні самі вирішувати, як вони хочуть виглядати.

— А навіщо підправляти зовнішність?

Відьмочка знизала плечима:

— В Сіроні свої стандарти краси. Підійдемо ближче, побачиш.

Дейра покликала бригадира, середнього зросту і віку чоловіка, заплатила йому кілька мідних монет, і він показав, де можна зірвати яблук.

Лада скосила очі на сіронців, помітила, що вони і собі косяться на них, причому дівчата, гладко причесані, одягнені в тотальний беж, мали гарненькі личка з рівними носиками, але їх псували несхвальне здивування і осуд.

— Зараз вони обговорюють наші екзотичні поясочки, — тихо промовила відьмочка.

І дійсно, бежеві дівчата, не припиняючи працювати, переговорювалися між собою, а сірокосі голови, мов квіти соняшнику за сонцем, повертались до Лади і Дейри.

— Не надто приємно.

— Так, але вони нешкідливі, помелють язиками і знов думатимуть про свою роботу.

Наповнивши кошик, відьмочки пішли.

Лада лише один раз зупинилась: по садку бігла і заливчасто сміялася дівчинка — руда, у веснянках, в зеленому сарафанчику, з однією заплетеною, а іншою напіврозпущеною кіскою. Її наздоганяв товстий хлопчик з пов'язкою на лобі, увесь червоний, задиханий. Дівчинка ясним промінчиком промчала мимо, не звернула увагу на незнайомок. А Лада застигла. Раптом стало сумно, згадалася Земля.

″Я просто сплю... Це мій сон", — сказала собі.

Дейра теж проводжала дітей сумним, навіть гірким поглядом.

— Вони так схожі на землян... — промовила Лада.

— Але не земляни, — обличчя Дейри знову стало незворушним. — Вони, як ти кажеш, колючки.

Поласувавши яблуками, дівчата сховались від сторонніх очей, стали невидимими, осідлали мітли і полетіли в столицю.

Через декілька секунд виявилось, що Лада не знає, куди летіти, бо не бачить Дейру. Тоді відьмочці довелося взяти Ягідку на магічний букси.

Та все ж політ був чудовим. Лада з цікавістю роздивлялась сірі черепичні дахи, ідеально рівні мощені вулиці, симетрично посаджені дерева, клумби, площі з фонтанами, парки. Одна площа більша інших за розміром, з будівлею у вигляді букви "п" і садом навкруги; знову потягнулися будинки, — і посеред тотальної сірості з`явилась велика біла скляна піраміда.

— Що це? — гукнула Дейрі. Та враз проявилася на тлі блакитного неба, вся в чорному, з волоссям, що розвівається, — і знову зникла.

— Потім розповім, я ще не зовсім добре володію невидимістю, перелякаю міщан, — почувся зовсім близько її голос. — Йдемо на зниження в безлюдному місці. Ти таке бачиш?

— Поки ні.

Безлюдне місце все ж знайшли, приземлилися, проявилися, струсили мітлами, підперезалися.

— Куди тепер?

— Спочатку в аптеку, здамо трави і ройц. Потім — купувати капелюхи і видимці.

Будинки теж були сірими. Чому Лада не здивувалася? Може, тому що саме королівство називається Сірон? Сірий панував над іншими кольорами, варіював у безлічі відтінків від темно-темно-сірого до майже білого. Здавалось, Лада опинилася в чорно-білому фільмі, в якому яскравими вставками були лиш дерева і квіти на клумбах.

По вулиці пройшли дві діни в бежевих сукнях і черевичках. Вони були неначе частиною міста, такі ж акуратні, з правильними рисами обличчя, причесаним волоссям ахроматичного кольору, сіруватими бровами і віями.

Ладу і Дейру знову провели несхвальними поглядами, особливо поясочки.

Раптом на підвищенні спалахнув портал. З нього на вулицю зробив крок високий юнак в сірому; його погляд був жорстким, неправильним, немов неживим, а на рівні сонячного сплетення крізь одяг поблискував прикрасою сталевий завиток з мечем всередині. Сам меч бовтався в піхвах збоку.

— Поліціянт. Намагайся не привертати уваги — в нас немає документів, і я все ще в зісланні.

Хлопець пильно глянув у їх бік; Лада бачила, як двоїться його ніс, колишній земний трохи випинає горбовинкою крізь зроблений заклиначем, а очі поперемінно то синіють, то чорніють.

"Переселенець".

Пронесло — поліціянт попрямував в інший бік. Лада знала, що зброю носять чисто як данину традиції і артефакт, дотик котрого активує портал, що переносить в поліційний відділок. Насправді в Коло давно не воюють, на мечах б'ються тільки на турнірах і то під наглядом цілителів; наносити супротивникові серйозні тілесні ушкодження категорично заборонено.

Всі будинки в Роні схожі один на одного, незмінно сірі й міцні на вигляд.

— Дейро, а якого кольору ройц?

— Правильний хід думок, Ладо. Ройц сірий і фарбує в такий же колір. Чи в беж при певних добавках. Це не означає, що абсолютно все ним оброблено, ...але в Роні майже все. Ось і аптека.

— Навіть вивіска сіра!

— Так. І їй, і цим вуличкам, будинкам, дахам — більше тисячі років. І тисячоліття тому все було приблизно таким же — сіронці навіть вікна не бажають ні збільшити, ні зменшити. Уявляєш?

— Ні. А як же перепланування всередині будинку? Спорудження нового житла?

— А навіщо, якщо є добротний, одразу розумно спланований спадок?

— А прогрес? — запитала Лада перед тим, як ступити на ганок вслід за Дейрою.

— Прогрес торкнувся комфорту проживання — з`явилось водопостачання, системи зливу, опалювання, причому задовго до того, як воно розповсюдилось у вас, хоча ми навчились цьому якраз на Землі: наша магія гарно дружить з часом.

"Нічого собі, які хитрі".

— ...в основному в Сіроні змінилися сфери стосунків, культури і освіти. — Дейра замовкла, бо відкрила двері аптеки; відьмочки ввійшли всередину.

Рівні сірі стіни, шафи і прилавки з посірілого дерева, сірі пузаті флакони, навіть упакування сіруватого кольору.

Аптекар - сіронець, побачивши Дейру, чомусь затрепетав. Вона привітно і спокійно з ним розмовляла, а він просто обливався потом.

Гроші за трави і ройц виклав одразу ж, навіть не перевіряв, і був дуже радий попрощатися, неначе Дейра тримала спрямоване на нього дуло револьвера.

— Тебе неначе там боялись? — запитала Лада, коли вже йшли по бульвару.

— Одного разу, Ладо, мене неначе там хотіли обдурити. Аптекарю здалось, що золота в нього замало, хотів нахабно змінити ціну ройцу.

— І що ти на це?

— Зменшила його так, що гірка монет стала висотою в його ріст. Бідолаха не зовсім зрозумів, що сталось, кинувся до золота... і не помітив свого кота. Я теж не одразу його помітила, — Дейра трохи ніяково потерла носа, — але врятувати аптекаря встигла, все нормально. Це твоє. — "Страшна жінка" протягнула їй два гаманці. Лада заглянула: в одному мішанина з срібних і мідних монет, в іншому — золоті.

— Спасибі.

— Угу. Я передам Жехарду твою вдячність. Чи сама подякуєш, якщо сьогодні зустрінемо.

Не надто людний, як для міста, бульвар тягнувся вдалину разом з рівними рядами лавочок зі скромними кованими поручнями, впорядкованим рядом ліхтарів класичної форми, низенькою огорожею, що відділяла брущатку від ідеального газону з геометричними малюнками клумб. Зрідка попадалися сірі статуї, створені воістину талановитими скульпторами.

"Щось все-таки в цій сірості є. Вона як основа для шедеврів, — подумала Лада, затримуючи погляд на білих пелюстках петуній, звисаючих з сірого кошику, який утримувала кам'яними пальчиками скульптура дівчини біля чергової лавки.

— Так що то була за піраміда, я так і не запитала?

— Піраміда Адора. Вона є тільки в Роні, і лише в ній здійснюється перехід між світами. План її побудови тримається в таємниці.

— А будівля у вигляді букви "П"?

— Королівський палац.

— Жартуєш?

— Я? Це Сірон, Ладо.

— А як же... Я ж пам'ятаю будівлю магічної академії: що зовні, що всередині — істинна розкіш! Та й в твоєму будинку така королівська витонченість — одна люстра чого варта!

— Мій будинок планував і будував не сіронець, а лінс. А щодо академії: маги є маги, — особлива, можна сказати, міжнародна каста, звідси і розкіш, і мішанина стилів. Нам в найдальший кінець бульвару. А давай туди ковзнемо, як лінси?

Через пару секунд дівчата з'явилися біля дверей артефактної крамниці. Зайшовши всередину, Дейра попросила дівчину-продавця покликати дінара Нерка, власника Ним виявився високий лисий чоловік невизначеного віку. Почувши побажання Дейри, він шанобливо кивнув і віддалився. Лада зачепилася поглядом за настільну вітрину з виставленими браслетами, кільцями, підвісками і намистами, але Дейра шепнула, що того, що їм потрібно, тут немає.

Через кілька хвилин з'явився дінар Нерк, поклав на скло вітрини дві пари браслетів: плетені чорні ремінці з невеликими люстерками в оправі розмірів циферблата наручного годинника. Один з них Дейра посунула Ладі, інший наділа на руку, провела над люстерком долонею, і в ньому з'явилось її зображення.

— Відмінно, зовсім не відчувається магічний слід — це дійсно оригінали. Скільки просите за видимці?

— По сто золотих за всі чотири, шанована діно Дейро.

— Ми візьмемо два. Інші два відкладіть, за ними прийдуть.

— Неймовірно. Як це працює? — запитала Лада вже на вулиці.

— Я не знаю, як це працює, але знаю, як цим користуватись. Проведи долонею і уяви мене.

Лада так і зробила, у видимці Дейри засвітилась точка, блиснула образом Лади і знову перетворилася на точку.

— Якщо я захочу розмовляти, проведу ось так рукою: "Привіт, пропоную зайти в кондитерську випити по чашці какао. Ти як? Тут продають дуже смачні круасани".

Невдовзі вони сиділи в магічно охолодженому залі з ідеально рівними стінами. Всередині теж все було сірим. Як контраст — золотистий колір випічки, всім своїм видом і ароматом заявляючої, що головна тут вона, все заради них — теплих смачних булочок, круасанів і пиріжків; а все інше — не варте уваги.

Вхідні двері раз у раз відкривалися, дзвенів дзвоник — заходили і виходили зграйки сіронців, декілька пар молодих новонароджених; дехто йшов з пакетом ароматної здоби, дехто сідав за столик, замовляв чай, каву і що-небудь з випічки.

Зайшла парочка: світлокоса дівчина-переселенка в бежевому костюмі під руку з сіронцем середнього віку. Її прикрашала мітка з квіткою трохи нижче пояса; зовнішність, зроблена заклиначами, майже збігалася зі справжньою. Ось тільки талія тонша, груди більші... Ладі стало ніяково: подумки порівняла дівчину з собою.

— Класична пара, — додала олії в вогонь Дейра, запиваючи круасан своїм улюбленим напоєм. — Народить йому трійку дітей, в одному вискочать земні гени, в перехідному віці збунтується і втече в касту новонароджених, де його краще розумітимуть.

Ладі стало так шкода дівчину, що навіть чашку відставила:

— Сіронський сурогат кохання.

— Може й не сурогат; як насправді, ми не знаємо. Дівчина виглядає щасливою.

— ...А на Землі у неї може бути хлопець — молодий, високий...

— Ти чуєш мене? Не варто жаліти переселенку. На Землі їй не було краще, інакше б сюди не потрапила. — Дейра відкусила золотисту кірочку, примружилась від задоволення, як кішка.

— Чому? — Лада почекала відповіді, поки Дейра дожувала.

Парочка всілася за столом біля вікна. Дівчина струсила невидимі порошинки з рукава чоловіка, заглянула йому в очі, щось запитуючи.

— Тому що для перенесення потрібна не лише магічна складова, але й щоб серед людей не було тих, хто про них постійно думає і подумки утримує біля себе.

Лада посмутніла. Зараз Дейра завуальовано повідомила, що вона, Лада, на Землі нікому не була потрібна... Максим думав про свою аптеку. Мама — трудоголік, — у неї завжди робота була на першому місці, до того ж вона вже кілька років жила в іншій країні.

— Таку умову поставив Осяйний, — продовжувала Дейра, — Можна сказати, етика перенесення: не тривожити істинну любов. Після повернення в свій світ дівчина перегляне стосунки з близькими, можливо, змінить професію. Дослідження показують, що в вісімдесяти відсотках переселенці, повертаючись на Землю, інтуїтивно вибирають те, чим займалися в Сіроні. — Дейра відсьорбнула какао. — І покращують якість свого життя.

У вітринах сіронських бутиків красувалися бежеві костюми, сукні, попадався й сірий чоловічий одяг. Те ж саме зі взуттям — різні варіації сірого, бежевого, мізерний вибір моделей і щедрий — розмірів.

— Нам в район новонароджених — тут не той фасон, що нам потрібен.

Дейра взяла Ладу за руку, трохи потягнула, і вони перемістились ближче до західної частини Рона. Тут височіли все ті ж сірі будівлі, ось тільки попадалися яскраві вивіски, вікна з кольоровими вітражами, на вулиці грала музика, перехожі зустрічалися вільніше одягнені, схожі на землян. От лише більшість все одно були з обробленою зовнішністю.

Дейра вказала на вивіску з капелюхом і плащем. Всередині їх привітно зустріли дві дівчини, показали цілу колекцію капелюхів. Час провели з задоволенням: всі разом підбирали, коментували, пропонували, приміряли. Дейра вибрала собі чорну з широкими полами, Ладі більше підійшла болотяного кольору, трохи менша, але теж подібна до відьминської. Плащі вибрали в тон. Також запаслися шкіряними чобітьми з високими халявами, тільки в Дейриних шнурування було ззаду, а в Лади — спереду.

Йшли назад повз нагромадження кольорових блуз, суконь; Ладі на очі потрапила смішна білизна: на трусиках її розміру був намальований симпатичний ведмідь.

— Дивися, зовсім як Жутя. Чи поглянь на ці салатові з зайчиком: матеріал такий м'якенький.

— Так, ці трусики приємні до тіла. Але в зайчика посмішка страшна, зубів повен рот. Йдемо звідси. Якщо хочеш, покажу магазин нормальної білизни.

— Та ні, не хочу, мені Жехард надарував.

— Заглянемо до нього негадано-неждано? — запитала раптом Дейра, згорнула покупки майже в точку і запхнула в свою знамениту кишеню. — Давно не милувалась королівськими гвардійцями. Влітку студенти-маги беруть уроки бою на мечах. Йдемо?

Через пару секунд вони, невидимі, летіли в бік королівського палацу.

— Я сама себе боюся, — сказала тихо Дейра, сідаючи на дах. — Ми так просто пролетіли крізь магічний захист — і ніхто не помітив...

Внизу на площі йшли навчання. Лада відразу знайшла очима Жехарда. Він якраз вибив меч з рук супротивника і віддалявся з площі, де під наглядом високого басистого переселенця брязкали сталлю королівські гвардійці і учні-маги. Серед бійців було багато сіронців, але значно більше переселенців і новонароджених: високих, мускулистих, поривчастих. І голих до пояса.

— Сиди тут, я зараз.

Через мить Жехард-сіронець, що пив воду на лавці, різко повернув голову в бік Лади і на мить завмер. Потім відчула вітерець — наблизилась Дейра; її брат швидко йшов з площі.

— Жехард запропонував зустрітися з ним біля головного фонтану. Летимо, тут небезпечно: якщо, не приведи Осяйний, проявимось, навіть Ларден нескоро витягне. Жехард, напевно, вже там.

Проявились в парку на ділянці газону, щільно оточеній кулями декоративних кущів. Вибрались звідти з безневинним виглядом, але наштовхнулися на погляди двох сіронок, в яких читались осуд і підозра. Як на зло, Жехард теж вийшов з кущів, причому з тих же.

Його сіра сорочка була місцями волога після тренування; сіронські пані відвернули зморщені носи і пройшли мимо.

— Славного дня, діни відьми, радий вас бачити, — він наблизився до Лади, накрив її долоню своєю, заглянув в очі.

"Я знову, як вазочка з карамеллю. З такими зацукрованими стіночками".

Дейра нахилилася вперед, щоб побачити брата, волосся каштановою хвилею стекло з плечей, торкнулося її колін.

— Ми придбали браслети - видимці. В Нерка. Залишилися ще два таких же. Візьмеш?

— Чудово. Звичайно, — Жехард зробив пас, сорочка стала свіжою. — Придбаю сьогодні ж.

— Ти ж придумаєш, як запропонувати видимц Лардену? — запитала Дейра зніяковіло.

— Придумаю. Не переживай. — Він стиснув руку Лади, озирнувся, легенько, як недавно Дейра, потягнув, вказавши напрям, куди по‐лінсийськи ковзнути. Спинилися в кущах, звідки тільки що з'явились. Жехард тут же набув справжньої зовнішності.

— Я скучив, — обняв і накрив її губи поцілунком.

— Жехарде!

— Що? Ми вже все одно нагородились осудливими поглядами сіронок, — тож виправдаємо їх очікування... і перевершимо...

— Не знала, що ти ще і хуліган, Жехарде.

— Тобі ще багато доведеться про мене дізнатися, — пробурмотів він між поцілунками.

— ....Жехарде, у мене губи розпухнуть і сліди залишаться на шиї. Це ж центр Рона...

— Нагадаєш, зведу магією... — на мить поглянув затьмареними хижими очима і продовжив цілувати.

— А якщо забуду нагадати? Що ти робиш?..

— Не бійся, ми вже під запоною невидимості й тиші. Оо-о, на тобі мій подарунок? Сподобався?

— Так.. — призналася Лада Жехарду і собі в тому, що те, що відбувається, насправді чудово.

— А хочеш, створю сферу, і ми піднімемось в повітря?

— Хочу...

— Я так і знав. Мм-м, яка ти солодка.

— Ох.... Це через тебе солодко, ти мене солодиш, змінюєш.... Що ми робимо...

— А що ми робимо?

— ...Чому ти такий?

—... Мм-м... Який?

— ...Бажаний?

— ...Тому що ти ...мене любиш?

— Ох... Так...Люблю...Жехард... Мій Жехард ...І знову цей птах...

Ягідка летіла дуже швидко. На Ладі були новий плащ і капелюх. Крім того, що головний убір надавав вигляду загадковість, він мав ще ряд інших чеснот: кидав тінь прохолоди або зігрівав залежно від погоди, не злітав з голови, легко змінював форму за бажанням хазяйки і пропускав її погляд. Наприклад, всі думали, що бачиш лише невеликий круг землі біля своїх ніг — а ти помічаєш навіть те, скільки птахів летить над головою. Вся справа в потрібному зіллі для активації капелюха. І плащ такий же розумний: не зачепиться за гілку, не порветься, не намокне, не забрудниться, — навіть на вітрі шарудить приємно.

Відколи в лабораторії почали займатись вдвох з Дейрою, успіхи збільшились, і сам процес став цікавішим. Дейра, багатша в плані досвіду, давала Ладі основу знань, підказувала, що головне, що другорядне, а Лада свіжістю і нестандартним мисленням знаходила потрібні рішення в питаннях, які вимагали особливого підходу і подавала ідеї. Деякі з них дуже згодилися, як, наприклад, пропозиція додати для капелюха зілля прихованої прозорості. Так, "Книга Зілля" була з загадками: в ній то з'являлися рецепти, яких раніше не було, то попадалися незрозумілі, яких не слід було чіпати, не розібравшись, — але в цілому подобалось те, що до зіллєваріння можна було підходити творчо, а результат практично завжди був відмінним.

— Це через те, що ви з Дейрою природжені відьми, — сміявся Жехард.

Дейра летіла трохи попереду, показуючи дорогу. Ліс тягнувся хвилями, що переливались, наче зелені кучері красунчика світу на ім`я Коло. Аналогічно згадався король Ларден з його розкішним водоспадом волосся.

— Тут починається територія загубленого королівства, — промовила Дейра в видимці. Звук її голосу злегка розсіювався через зустрічний вітер.

Внизу тягнулися поля з золотою пшеницею, зелені, ледве починаючі жовтіти кукурудзяні лани, пасовища зі стадами корів.

— Там живуть люди! — вигукнула Лада, помітивши декілька згорблених фігурок.

— Це донки, переселенці. У їх світі їм не давали життя степові орки, Сгірель домовився, і їх перенесли сюди; лінс віддав їм в оренду свої землі — щоб не пустували. Донки живуть замкнуто, про них мало хто знає.

Лада провела поглядом цегляні будиночки, що виглядали скромно, але добротно, — і знову під нею ліси, річки, села, поля, луги, — і, нарешті, вдалині показались гори.

— Нам туди.

Загублений Ін височів над лісом витонченими вежами за стіною білого каменю; над містом вився туман. Відьми перелетіли через стіну і деякий час кружляли в повітрі. Ін був абсолютно порожній. Дивний легкий серпанок, що ганявся вітром, як павутина, огортав будинки, то танув, то згущувався завитками, по своєму бажанню відкриваючи очам то одну будівлю, то другу. Приземлились по знаку Дейри серед площі біля ратуші з великим зупиненим годинником.

— Страшнувато тут, — закуталась в плащ Лада, поглядаючи на двері найближчого будинку, які, однак, були цілими й закритими. — Звідки тут туман?

— Запитай в Сгіреля, — голос Дейри звучав гучно. — Знаю тільки, що тут порожньо, сюди потрапити, як і в мій будинок, можна лише на запрошення божевільного лінса.

— А я? Він мене не запрошував.

— Запрошував заочно, — посміхнулась Дейра. — Нічого не бійся. Мене цікавить аптекарський город, там залишилися рідкісні зразки трав. Якщо хочеш, можеш оглянути місто, тут безпечно.

Дейра спокійно сіла на мітлу, злетіла в повітря і зникла за поворотом.

Струсивши Ягідку і пов'язавши навколо талії, Лада озирнулась, прислухалась до себе і простору: точно, ніякої небезпеки. Тільки порожнеча.

Місто нагадувало дорогий серцю сувенір, який сховали в скриньку часу. Як же сумно, напевно, бувати тут Сгірелю. Лада провела поглядом по карнизу найближчого будинку: ліпнина, навіть припорошена пилом, свідчила про неабиякий талант майстрів. Незвичайне кування на дверях, віконних гратах, хвіртках і навіть на люках брущатки перекликалися орнаментами. Лада пройшла вузьку вуличку, парк з білокам'яними альтанками, в якому не було чутно жодного птаха, жодної бджоли не видно над квітучою клумбою. Дуби, клени, берези і ялини застигли в очікуванні лінсів.

Попереду почувся дзюркіт води, Лада попрямувала на звук і вийшла на площу з фонтаном, що мелодійно і мирно шумів, розганяючи тишу; площа була оточена понурими гостроверхими будівлями. В обличчя вдарив порив вітру, завіяв волосся, розкрив поли плаща; по ногах до колін живою річкою заструмував туман, поки не зник і не відродився вже над дахом будинку на протилежному кінці площі, обернувшись витком спіралі. Потім зник.

Неподалік з'явилось золоте сяйво порталу, з нього зробив крок Ларден, одягнений в тонку білу сорочку і шкіряні штани, з волоссям, стягнутим пов'язкою, що приховувала знак короля. Треба ж, тільки згадала про нього.

Мовчазний і строгий, король жорстко подивився на Ладу; вона стримано, в тон його настрою, привіталась. Відповів кивком і відвернувся, ніби не звертаючи уваги.

Лада теж відвернулась, роздивляючись фонтан. Дівчата, що утримували чашу, застигли в безтурботній юності, немов живими закам`яніли. На фонтані ні тріщинки. Вода чиста, прозора. Ні на одній будівлі жодної щілини, поряд жодного бур'яну, жодного зайвого куща; в`юнки хмелю розповсюдились рівно стільки, скільки приємно погляду, дерева росли тільки там, де ним належить — ніяких заростей, ніякої занедбаності.

Все скло у вікнах ціле, хоч і запилене, всі двері збереглися. Якщо опале листя на порогах застрявало, то здувалося гуляючим вітерцем, що ганяв туман. Лада відчула холод на вигині шиї, озирнулася і зустріла сині очі, що дивились пильно, важко і трохи сумно; Ларден, виявляється, йшов за нею.

Уперше витримала королівський погляд, не опускаючи очей. Знову порив вітру, вже з іншого боку, заграв волоссям її і Лардена, затріпав полою його плаща і шовком сорочки.

Лада перервала контакт очима, пішла по наступній вулиці. Ледве зробила декілька кроків, як з браслета самостійно вилетів Відблиск, продзвенів: "Йди за мною". Ладу і саму тягнуло до сходинок, захотілося піднятись туди, де над іншими будинками височіла витончена споруда неймовірної краси — королівський палац.

Лада йшла, відчуваючи, як в повітрі вібрує хвилююче передчуття значущості моменту. Здавалось, якщо туди зайти, то можна вийти зовсім іншою, хоч вона і так змінилася у світі Коло. Але Лада нізащо не повернула б назад. Мала гостре відчуття не лише доленосності, а й назрілої необхідності.

Двері-брама легко відкрилися; вона зайшла всередину, Першим, на що спустився Відблиск, був орнамент із птахами. Не з красивими павичами, лебедями чи чарівними жар-птицями, а з дуже знайомими стрижами. Три роки тому Лада цікавилася ними в інтернеті, тому була впевненою в своїх знаннях.

Орнамент теж був своєрідним — з химерно переплетених гілочок беріз, дубів і кленів.

Елементи орнаменту повторювалися на щиті статуй стражників під стінами, на майстерному карнизі під стелею. Йдучи за Відблиском, попрямувала коридорами в тронний зал. Озираючись на всі боки і чуючи тільки звук своїх кроків, пройшла до двох тронів, що стояли на підвищенні, провела рукою по спинках: розрізнила і там фігурки птахів в орнаменті з гілками і листям. Очі трохи звикли до напівтемряви. Пахло пилом, вогкістю і порожнечею, проте звідси не хотілося йти. Лада доторкнулась до стрижа з піднятими, як для польоту, крилами на спинці меншого трону. Інша пташка спрямовувалась назустріч зі спинки сусіднього.

— Лінси — лісовий народ, — сказав Ларден зовсім поряд. Лада здригнулась — не чула його кроків, не могла звикнути до того, що він так несподівано з'являвся. "Потрібно буде коли-небудь ось так от і його налякати, я ж теж вмію переміщатись — хай дізнається, як це приємно".

— Не знала, що стрижі — символ лінсів. — Луна дивно відбила її неголосну і навіть трохи уривчасту від хвилювання мову.

— Найшвидші птахи, найстрімкіші воїни. За швидкістю їм не було рівних. Невидимість правителів дозволяла володіти необхідною інформацією, що оберігало від помилок при ухваленні рішень — лінси, взагалі-то, завжди були запальними. Але правили мудро.

— Та все ж вони зникли.

— Так. Ніхто не ідеальний.

"Навіть ти"? — подумала Лада, кинувши на нього швидкий погляд. Виглядав, як завжди, бездоганно.

"Навіть я," — кивнув Ларден.

— У лінсів було ще одне вміння, — сказав значущо, зробив крок убік, задивившись кудись вгору.

Лада подивилася туди ж, але нічого цікавого не побачила. А ось над головою висіла дуже цікава люстра — мов величезний вінок, перегнутий у формі вісімки з уже бачених орнаментів з гілок і пташок, тільки ще з квітами кольорового скла.

— Яке?

— Скажу, якщо пообіцяєш відповісти на моє запитання. Жехард про це — вміння не знає, — додав, щоб переважити чашу сумнівів.

— Відповім, запитуйте.

— Можеш звертатися на "ти".

— Добре, — здивувалася трохи. Це зараз її підняли до королівського рівня, чи, навпаки, його величності закортіло побути простим? У королів свої дивацтва.

— Що попросила Дейра за твою нову зовнішність?

Лада зам'ялась. Вдала, що її дуже цікавить стеля.

Відповідати було незручно, дивитися теж, Ларден повільно насувався спереду. Лада, не особливо замислюючись про те, що робить, сіла на трон, поправила, відсунувши убік, гілочки Ягідки.

— Не подумайте...

— Не подумай, — поправив м'яко, зупинившись поруч.

— Не подумай, що це серйозно... Дейра попросила ніколи не ставати...

— Ким? — він ковзнув за спинку трону.

— Королевою Сірону, — сказала тихо.

Молодець, що перемістився, хоч не видно очей, не так соромно.

— А ти хотіла нею стати? — по безпристрасному тону запитання неможливо було дізнатися, що він думає.

— Зовсім ні!

— Зовсім? Чому? — в голосі почулося легке кепкування.

Лада сильніше стиснула дерев'яні поручні.

— Мені не подобаються твої запитання і я не зобов'язана на них відповідати.

— Але все-таки дай відповідь. Запитую, як твій король, — нахилився збоку, довге біле волосся торкнулось її руки. Їх очі все-таки зустрілися.

"Знову бачу його близько схиленим до мене в напівтемряві. Який же він вродливий"!

Може, тому, що вона сиділа на троні, може, тому, що змінилась, але краса і владність Лардена вже не лякали.

— Це друге запитання. За перше ти обіцяв розповісти про вміння лінсів, — нагадала раптом.

Ларден вмить опинився за декілька кроків перед нею.

— Вони вміли бачити минуле.

— От як, — сказала тихо.

— А все, що вміли лінси, доступно тобі і Дейрі.

"Тобто тимчасово Жехарду і тобі, Лардене, — подумала Лада, — Недаремно мені здається, що ти знаєш відповіді на запитання, ще перед тим, як їх ставиш".

— І як ...це відбувається?

— В трансі за допомогою Сгіреля в Агатовій печері.

Немов на підтвердження того, що Ларден знає і вміє набагато більше, ніж показує, він, знову зовсім як божевільний лінс, метнувся до неї і зняв пов'язку. Королівський завиток на її лобі засіяв надто яскраво — сьогодні не скидала надлишки сили в перстень. І тут же над нею запалилася одна половина люстри, легенько дзвякнувши, наче включилась електрика. Лада ахнула, захотіла встати, але Ларден притримав її плечі.

— Королівський завиток, як символ влади, універсальний для всіх чотирьох королівств. Я підозрював, що тебе вже нарекли королевою Ліна. Тепер переконався.

Лада зблідла.

"Та-дам-м!"

Ларден продовжував:

— Припускаю, в технічному світі руку Жехарда направляв Ллірель, він же тебе штовхнув і коронував. Раджу перевірити мою версію за допомогою трансу Сгіреля. До речі, він незабаром має сюди заявитися.

Ларден пройшовся по залу.

— Напевно, ще раніше якимсь чином Ллірель провів шлюбний ритуал, і в тебе з'явилася його аура. Через це можливості лінса збільшилися, і його вже можна буде знайти. Дейра даремно турбувалась: ти не можеш бути моєю королевою, тому що ти — королева лінсів. Я сам вигадав шаблон так, щоб, навіть якщо і знайшлася б кандидатка в королеви, на ній неможливо було одружитись.

'"Ти хотів залишитись з Дейрою."

"Так," — кивнув Ларден.

— Дівчата-лінсийки королівського роду з такою аурою, як у тебе, — продовжив він, — мало того, що давно зникли зі світу Коло, але ще й чорноокі брюнетки. Блондинка ж може бути тільки чиєюсь обраницею.

Ларден знову наблизився, сів навпочіпки поруч.

— Твій король не я, тебе мені не пропонуватимуть, я тебе не відштовхуватиму. Сподіваюсь, тепер ти перестанеш мене боятись?

Лада широко розкрила очі:

"Як же просто ти все розставив по поличках... А я ж сама не знала, чому тебе боялась".

Ларден взяв в руку кінчики її волосся, перекотив між пальцями.

— Жехард легко перехопив дівчину, призначену, як він думав, мені, але хотів би я побачити, як він відвоює тебе в Лліреля. З ним — а я його хоч і смутно, але пам'ятаю, — жарти погані, тим більше, що лінс сам тебе обрав. І коронував. Ти належиш Ллірелю. — Він залишив волосся Лади в спокої і криво посміхнувся.

— Я нікому не належу! Я — не іграшка. І не королева лінсів. Потрібна ж прилюдна коронація... чи щось подібне до цього.

— Не іграшка. Однак, коли ти так чарівно обурюєшся і ніяковієш, тобою хочеться володіти, — раптом видав блондин і швидко додав іншим тоном: — Судячи зі всього, коронація вже необов'язкова. Ти королева — це факт. Інакше й мітка б не стала постійною, і трон би тебе відштовхнув. Але скажи мені... — Він замовк, підійшов до вікна, подивився в нього, потім обернувся. Лада виявила, що з трону бачить набагато далі, чіткіше і проникливіше, чим хотів би сам Ларден, котрий дивився несподівано нерішуче:

— Скажи, чи хотіла б ти бути королевою тут? Адже можна, — йому не вдалося повністю приховати хвилювання, — можна побудувати нове, п'яте королівство — з нуля. Придумати свої закони, ті, що по серцю і по совісті — це легше, ніж відродити, перебудувати, підлаштуватися під старе. Я давно думаю про це.

І Лада раптом побачила це нове королівство. Побачила в нім новонароджених, таких звичайних і різноманітних, цікавих у своїй ординарності, із зовнішністю без змін, в одязі вільного стилю.

"Боже мій... Ідеальний король мріє побудувати королівство для неідеальних людей".

"Я неідеальний," — трохи стомлено усміхнувся Ларден. Він теж пильно спостерігав за нею.

— Що відповіси?

"Навіщо запитуєш, Лардене? У будь-якому випадку ти його будуватимеш не зі мною".

"Хто знає" — відповів їй поглядом.

І при цьому ні натяку на які-небудь почуття з його боку! Лада опустила очі: злякалась наближення грані, через яку навіть в думках не хотілося переступати. Хлопців подруг Лада сприймала, як створінь безполих, якими б гарними вони не були..

Тому через мить, коли підняла очі на очікуючого короля, її погляд став жорстким, хоч голос був лагідним і тихим:

— Все, що красиво, неповторно і корисно має право на відродження. Я хотіла б, щоб Ін ожив. А щодо підлаштуватися, буде видно, хто під кого, коли, — і чи потрібно це робити взагалі. — Лада пройшлася поглядом по порожньому залу. — В будь-якому випадку лінсів варто повернути.

— Думаєш? — сумнівно посміхнувся Ларден. Але кивнув: він зрозумів її вибір; король трохи нервово активував видимц, покликав Дейру в тронний зал.

І тихо замітив:

— Ми ще повернемося до розмови про нове королівство — трохи пізніше.

Дейра зайшла з кошиком трав і застигла коло дверей: зал сяяв. Поступово запалилася не лише половина люстри над Ладою, але і інші світильники на стінах; через занадто цікаву розмову з Ларденом це стало помітно лиш зараз.

З'явився Сгірель, ковзнув до Лади, що все ще сиділа на троні:

— Вітаю вас, моя королево, — лінс злегка кивнув головою, його стримана посмішка світилась тихою урочистістю.

— Сяючого дня, Сгірелю! Прошу не називати мене королевою до тих пір, поки не повернуться лінси і не підтвердять, що це так і є, — сказала і засовалася, озираючись і посміхаючись: — Може, я просто на вмикач села?

— Ніякого вмикача, окрім вас, тут немає, — теж посміхнувся лінс.

— Окрім "тебе". В нас тут сьогодні усі переходять на "ти".

— Добре, Ладо.

— На балу Дарів землі збираються всі королі континенту, можна буде визнати тебе королевою Ліну офіційно. У залі чотирьох королів такий же трон-артефакт, якщо він тебе визнає — визнають усі, — вимовив Сгірель.

— Може, спочатку повернути лінсів?

— Щоб їх повернути, потрібно відкрити і утримувати міжсвітовий портал в Сіроні, — встряла в розмову Дейра. — Знадобиться величезний магічний резерв і допомога багатьох магів. Ставши королевою, ти гарантовано отримаєш сприяння від усіх трьох королівств.

— В першу чергу транс — хочу побачити, як це було, як з'явилась мітка і аура.

Із загубленого міста летіли набагато швидше. Сонце опускалося все нижче до горизонту, золотило верхівки дерев, надаючи лісу, що пропливав внизу, приємну теплу бархатистість. Згодом внизу почалися села, поля з працюючими донками.

Ладі не хотілось аналізувати ні поведінку Лардена, ні те, що дізналась про себе в Іні.

"З цими новинами треба переспати," — вирішила для себе і просто насолоджувалася польотом.

В одному селі помітили скупчення народу, мовчки з Дейрою переглянулись і почали знижуватися.

Коли дві дівчини в капелюхах і плащах, що розвівались, як крила, спікірували на мітлах з неба, народ злякався, з виском кинувся навтьоки. З жіночим виском — чоловіча половина, потрібно віддати їм належне, втікала мовчки. Залишився лиш бородань з золотистою шевелюрою, зафіксованою шкіряним ремінцем на лобі.

— Діно Дейро! Сяючого дня! — пробасив він, розкрив руки, як для обіймів. Приємне, дещо ширококосте обличчя осяяла щира посмішка. — Тільки про вас згадували! Ну і злякали ви нас. Треба ж — на мітлі по небу літати! А ми тут зовсім зашугались з цими кегретами.

— Староста села, — шепнула Дейра.

Дейра спішилась, струсила Берізкою, підперезалась і підійшла до бороданя для дружніх обіймів.

— Що сталось, Данзе?

— Чорна тварюка сталась. Прилетіла серед білого дня, вибила вікно школи. Добре, що діти не вчаться — влітку канікули. Ей, виходьте вже, чого ховаєтесь! Це ж наша лісова захисниця з супутницею... — він запитально підняв брови.

— Мене звуть Лада.

— Славно бачити вас в наших краях, діно Ладо, — протягнув руку.

Лада подала свою тонку долоньку, відчула легкий потиск, дряпнули мозолі. Війнуло хлібом і затишком. Селянин посміхнувся в жовту з бороду. Ладі сподобався прямий і відкритий погляд Данза, те, як він тримався — з прямою спиною, як аристократ.

Підійшли двоє хлопців. Були такі ж високі і плечисті, з трохи заширокими вилицями і гарними впертими підборіддями; їх жовтувато-коричневі очі оглядали прибувших з неприхованим інтересом.

"Напевно, сини," — подумала Лада. Вони схилили голови, вітаючи; за ними підтягнулися інші селяни, що розбіглися, — насторожені, зніяковілі. Вродливі, але одинакові й невиразні, як сіронки, жінки в легких льняних сукнях і світлих хустках недовірливо косилися на, здавалося б, не по погоді одягнені капелюхи й плащі. Лада зрозуміла, що хлопці, котрі підійшли першими, не обов'язково сини Данзу — всі донки були схожі між собою, як брати.

Стояли на подвір'ї школи, зарослої споришем і ромашкою, по кругу на віддалі розташовувалися дерев'яні лавочки під розложистими горіхами; росло тут і декілька низьких фруктових дерев, з однієї яблуні виглядали крізь бліде листя босоногі хлопчики.

— Незабаром настане час зборів урожаю. Як нам захиститись від тварюк? Ми не можемо постійно ховатися в будинках. — Данз зробив крок в напрямку школи, сіпнувся, схопився за поперек. Ще одна помилочка — селянин може триматись аристократом, лиш якщо його спина прихопить. — Та й це не врятує — тварюка пропалила віконниці, забралася всередину будівлі!

— В школі була магічна річ?

— Так. Географічна карта - артефакт.

Всі замовкли, з яблуні донісся недоречний сміх, один хлопчик кинув в іншого недогризок яблука; втомлена на вигляд жінка в домотканій сукні, що сіла під деревом, зашипіла на малих бешкетників.

— Потрібно позбавитися всього, що випромінює магію. Тварюки летять на неї, — сказала Дейра.

— Але як же... Воно ж потрібне все. Ми стільки заплатили... Може, можна придумати що-небудь інше?

Ладі стало шкода здоров'яка. Він відповідав за своїх, за благополуччя села, а вона, Лада, наче б то має стати королевою земель, на яких вони живуть і працюють.

Тепер вже не сумнівалась в тому, що лінсів варто повернути. Донки потребували захисту — і не лише вони.

Школа, побудована з також з цегли, попри те, що була схожа на інші будівлі, випромінювала непомітний пафос будинку знань своїми широкими дверима і набагато більшими вікнами. Постраждав лише один клас; в ньому страшенно смерділо специфічним гаром, досі тліла єдина вціліла стулка з дзеркалом — все, що залишилося від шафи, де була магічна карта.

— Кегретии нападуть ще раз через пару годин, — задумливо вимовила Дейра, коли всі вийшли на свіже повітря. — Випалені поляни в лісі розміщувалися парами, і, якщо не помиляюся, наступний напад буде з північного краю. Ми залишимось з вами, подивимось, чи це справді так.

В тій стороні, де, як Дейра припускала, буде напад, був тільки старий непотрібний сарай; в нього і помістили позичений артефакт — талісман удачі — і стали чекати.

— Данзе, а можна вас попросити доставити сюди те обгоріле дзеркало? — попросила Лада, поки він не пішов.

— Так, звичайно. А навіщо вам?

— Хочу дещо перевірити.

Дейра скептично підняла куточок губ, але побачивши погляд Лади, промовчала.

Дверці доставили два молодих донки, ті, що першими повернулися при їх епічній появі; на прохання Лади вони поспішно встановили дзеркало вертикально і швидко пішли, кинувши однакові жалісливі і зніяковілі погляди — Дейра наказала всім сховатися якнайдалі від магії, що фонила з сарая. Самі відьмочки присіли в тіні бузини; неподалік дзюрчав, втікаючи в дрімучі вербно-кропив`яні зарості, струмок. Агатовий кулон помітно потеплів.

— Пов'язку зніми — вона дещо блокує ауру, — сказала, скидаючи капелюх, Дейра, як тільки залишились одні.

— Ні, так тварюка мене не побачить, а я хочу випробувати щит. Відблиску, покажися, будь ласка.

Скельце на браслеті блиснуло в тіні куща.

— Який щит? Ладо, не дурій.

— Відблиску, можеш визначити, де знаходяться кегрети? — слова Дейри були проігноровані.

Відблиск відлетів. Лада турбувала його проханнями і запитаннями лиш в найнеобхідніших випадках.

— Щоб твої гарненькі вушка мене чули, доводиться створювати особливі коливання, а це досить виснажливо, — признався він якось.

Дзвін Відблиска почувся через мить:

— Летять із заходу, всього три тварюки у вигляді птахів.

Неприємно пахне бузина, нудить від її запаху. Перестали цвірінькати горобці. Кури шугонули в кущі й лопухові нетрі.

— А це дзеркало зможе послугувати мені щитом? — раптом згадала, що Відблиск же знає все.

— Може, але ти повинна повністю за нього сховатися.

Кегрети з'явились несподівано. Лада виглянула з-за дзеркала і побачила їх крізь полу капелюха, потім відкинула його на плечі, щоб краще розглянути тварюк: летіли по ламаній, ривками. Навколо них чорним ореолом вихорився дим, надаючи ще більше зловісності. Птахи здавались чи то кам'яними, чи то залізними, незграбними, але від того не менш страшними. В них не лише не читалося життя — вони були схожі на роботів, оживших і скам'янівших, створених з однією ціллю: вбивати.

Дейра вдарила першою. З руки злетіла вогняна куля — одна тварюка миттю спопеліла. Друга здалека плюнула на Ладу потоком чорного вогню. Гул, як з паяльної лампи, змусив тут же прошмигнути за щит. Лада швидким рухом відсунула з лоба пов'язку, стиснулася. Вогонь ударився об дзеркало, відбився жарким спалахом. Птах хрипко заклекотав, спалахнув. Але не зник, як підстрілений Дейрою, а кинувся геть. Дейра, голосно лаючись, розправилася з третьою тварюкою потужною вогняною хвилею, безперервно струмуючою з долоні, і добила ту, що відлітала, ще однією магічною бомбою.

Все закінчилось дуже швидко. Але Лада все ще ховалась за дзеркалом, тремтячою рукою поправляла пов'язку. Очі Дейри, котра підходила, метали знайомі зелені блискавки. Лада загнано подивилася на неї із-за обгорілого щита з німим проханням промовчати. Дейра почала дихати носом, розтягуючи видих, потім здавлено вимовила:

— Не встигла тобі сказати: кегрети не залишають живими. Ти могла загинути. Взагалі! Навіть для твого світу.

Лада зблідла. Так, було таке, втішала себе думкою, що якщо що, просто перенесеться на Землю. А виходить, не встигни вона вчасно зреагувати — все, кінець.

— Зате тепер знаємо, що щит із дзеркала працює...

— Пообіцяй мені, — Дейра закрила очі, а відкривши, подивилась так, що Лада була готова пообіцяти все що завгодно наперед. — Пообіцяй мені, що припиниш свої експерименти.

— Ні, — прошепотіла, дивлячись трохи боязко.

— Що?!

— Але радитимусь з тобою, якщо ти не проти. І не дивися на мене так... сюди йдуть.

— Добре. Ти пообіцяла. Надалі завжди радитимешся зі мною.

— Я не казала "завжди" — напнула на очі капелюх, заховавши обличчя.

Селяни виходили, озираючись на всі боки, спочатку найхоробріші, потім всі інші і діти.

Хлопчики збуджено розмахували руками, копіювали рухи Дейри, нібито вбиваючи птахів, і для більшого ефекту супроводжували свої розмахи звуками "птдж"; дівчатка шепотілись, переказуючи побачене.

Чоловіки почали дякувати Дейрі, декілька жінок — просити повечеряти і переночувати.

Данз один зі всіх належним чином оцінив винахід Лади, все ще трохи тремтячої.

— Не знаю, як вам дякувати. Ви дуже ризикували, діно, — він, не церемонячись, підняв край її капелюха, щоб заглянути в очі і все-таки помітив її мандраж.

— Щит працює. Сподіваюся, ваші світлі голови придумають, як зробити його ще надійнішим, — промовила Лада, щоб якось перемкнути Данза, бо стало незручно від його співчутливого погляду.

— Можна спробувати відстрілювати їх стрілами з осколками дзеркала... — запропонував один їх хлопців.

— І магічні артефакти краще помістити в дзеркальні скриньки, — зробила висновок Лада.

Вони з Данзом посміхнулися один одному.

Дейра ночувати й вечеряти відмовилась, виразно подивилась на Ладу і на сонце; довелося швидко прощатися, на ходу розв'язуючи Ягідку, струшувати нею і витончено, як Дейра, злітати на очах в усіх.

Летіли на скаженій швидкості наввипередки з сідаючим за горизонт сонцем, ковзали по-лінсійски. Ліс дійсно повертав пелюстки, витягав гілки; зелена бархатистість перетворювалася на хвилі гладкого шовку з котрастними тінями від променів західного сонця. Додому прилетіли, коли вже майже стемніло, але все ще можна було побачити в темряві посеред двору силует самотньо очікуючого їх Жуті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Роман Тихий
14.07.2022 06:05
До частини "Глава 8"
Королева лінсів - несподіваний поворот. Хоч натяки на це й були в попередніх розділах. Назріває цікавий конфлікт: Жехард і таємничий Ллірель (кохання і відповідальність королеви)...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше