Глава 7

— Куди?!! — Дейра впіймала тільки-тільки збільшену Ладу, яка вже бігла по сходах до своєї кімнати, і завернула на кухню, буквально підштовхуючи ззаду.

— Ти зараз ще під побічною дією живого джерела, тож направимо її в мирне річище. Я замовляю гордон блю чи як ти там казала?

— Кордон блю! О, знаєш, цей шніцель був переможцем...

— Ось-ось... Приступай до готування шніцеля-переможця. — Дейра зачинила за нею двері і полегшено зітхнула.

Пройшло близько години, перш ніж Лада, залишивши за собою ідеально прибрану кухню з накритою на стіл вечерею, побігла до своєї кімнати, щоб подивитися на себе в дзеркало. І її усмішка повільно перетворилася на ...усмішечку.

Вона стала молодша, так. Але чи красивіша? Повернувшись в юність, виявила в себе високі, але маленькі груди; стегна стали вужчими, через що талія виглядала менш тонкою, ніж раніше, навіть посмішка на свіжому худому личку здавалась не такою привабливою. Так, у Лади був рідкісний випадок, коли роки йшли на користь, придаючи ще більше шарму і жіночності.

До відчинених дверей підійшла Дейра; Лада розгублено озирнулася.

— Ну ось, ти знову стала незайманою, — усміхнулась відьма.

— Що, справді?!

"Невже знову доведеться проходити через перший раз? У-у. Не хочу"...

— Ні.

Лада видихнула:

— Ну і жарти у тебе.

Дейра сперлась об косяк дверей, на її обличчі з'явилась мрійлива посмішка, яка згодом змінилася на сумну. Відьма підійшла ближче:

— І чого було так лякатися? Радіти потрібно. Ти ж знову стала молоденькою.

— Так, але... Все-таки молодша не означає краща. Я виглядаю, як незграбний підліток.

Дейра знизала плечима:

— Завтра поведу тебе до Дзеркала Бажаного, підправиш зовнішність, додаси собі свої втрачені вікові чесноти. А зараз йдемо знімати стрес і святкувати повернення юності: що б ти не казала, а в ній більше сили і свіжості. У мене є шикарне вино, — Дейра мстиво посміхнулася, — з колекції Вічного Короля! Не знаю, чи вийде перемістити ще пару дуже непоганих салатів...

Салати виявилися надзвичайно смачними, рубіново-червоне напівсолодке вино мало насичений аромат, в якому Лада чула ноту сливи, волоського горіха і прянощів; воно було невимовно приємним на смак. Лада і Дейра їли і пили неспішно — вели розмову зі з'ясуванням стосунків. Згадувалося, проговорювалося і усвідомлювалось усе, що відбувалося в лісі протягом цих двох місяців.

Лада розповіла, як прикидаючись, що спить, підслухала розмову з Ларденом, як розсердилася тоді і вирішила пробратися в лабораторію, щоб підучити трави.

— Ти чула розмову з Ларденом? Ох, Осяйний! Мій вчинок гидкий. Але спробуй зрозуміти: Жехард знав, що я кохаю Лардена, — і привів тебе до мене, посмів вимагати допомоги! Ще й заставив присягтися, що не використовуватиму проти тебе магію... Все, що мені залишалося, — дріб'язкові капості й надія, що обумовлений місяць ти просто не витримаєш.

— Я розумію. І вже не гніваюся.

— Мене одного разу теж підставили, коли після академії прийняли на роботу в королівський палац, — згадала Дейра, — влаштували випробування і на смузі перешкод активували антимагічний артефакт. У гіршому випадку я могла б загинути, в кращому — вивалятися у бруді з, м'яко кажучи, малоприємними ароматами. Мені пощастило, я залишилася жива, але довелося "пахнути" перед королівською парою. Королева Зорана, нова лялька Керсана, мала з чого насміхатися. Відтоді я навчилася гарно виглядати за будь-яких обставин, але перше враження було зіпсоване, причому саме в моєму сприйнятті.

Дейра задивилася на вогник свічки.

Лада мовчала.

— Розумієш, королі Сірону довго не старіють, і батько Лардена виглядав, як його старший брат, — Дейру полонив романтичний настрій, вона стала дуже красивою, м'якою, навіть голос іншим, ніжнішим. — Молодим і дуже красивим чоловіком ...що змінив три дружини ‐ переселенки. Королеви до самої смерті залишалися вродливими і сильними завдяки заклинанням. Помираючи, вони просто зникали, ...а королю доставляли нову переселенку, заклиначі робили її такою ж, як попередня. Керсан любив першу дружину, матір Лардена, за другу не знаю, але Зорану вже ні. — Дейра покрутила між пальцями ніжку келиха з вином на денці. — А я повторила її капость — і уподібнилась їй. Коли зрозуміла це, стало противно. Насправді ти мені подобалася, і я не вважала тебе дурненькою. Пробач.

Вона знову наповнила келихи.

У Лади відлягло від душі:

— Вже давно пробачила, забудь. До того ж сама знаю, що я не дурненька. Хіба що іноді трошки. — Лада уперлася ліктями об стіл і широко усміхнулася.

Дейра зітхнула:

— Усі ми, дівчата, такі: кожна по-своєму іноді трошки дурненька. Головне, щоб це "іноді" наставало в потрібний час, в потрібному місці, і так, щоб його плоди теж вели до кращого.

— Це тост?

— Гм... Так!

— Дейра повела плечем, усміхаючись, підняла келих, зробила ковток; Лада теж трохи надпила.

— До речі! — Згадавши дещо, вона ривком підійнялася з місця, кинулася до дверей, але, побачивши темний коридор, озирнулася, і Дейра з усмішкою подала їй ще одну засвічену свічку.

Лада швидко повернулася, розтисла перед Дейрою кулак — на долоньціі затишно вмостився великий репнутий жолудь.

— Дивися, з'явився паросток! Як думаєш, якщо посадити, прийметься?

— Варто спробувати, звичайно, може вийти, це ж насіннячко чарівного дуба! Де ти хочеш його посадити?

— Не знаю.

— Дай подумати... Завтра по дорозі до дзеркала покажу одне місце — може, тобі сподобається.

Лада заусміхалася, мимоволі крутнувшись в танцювальному па. Дейра похитала головою:

— Наочний приклад користі від дівочої дурості. І як ти могла повторно активувати мітлу, яка вже належала невідомій відьмі з іншого світу?! Навіть якщо її давно не існує — є таке поняття, як вірність. Я не стала б ризикувати.

— А мене тягнуло до цієї мітли: здавалося, що вона хоче політати. І, знаєш, я — за другий шанс. Може, тому що сама потребую його... — Лада сіла на свій стілець. — Згадай, в лісі ти сказала "твоя мітла". Значить, вона моя, тим більше що повернулася з нами по власній волі.

Дейра замислилася, стала серйозніша:

— Що таке заклинання і як ним користуватися тобі Жехард підказав?

Лада кивнула, акуратно відрізуючи шматочок шніцеля.

— Яке зілля ти зварила першим?

— Зілля правди.

Дейра здивувалася, почувши відповідь і те, як саме Лада ним скористалася.

— Розумно. Виходить, ти знала, що Жехард красивий, а він досі думає, що подобається тобі таким, як є? А знаєш, він завжди вважав, що дівчата ведуться як не на його красу, то на магію арджазійця, — Дейра криво посміхнулася. — Напевно спеціально вибрав для ілюзії якомога жорсткішу зовнішність. Навіть Кеф вродливіший.

— Ну, я Жехарда розумію. Теж хотілося б, щоб мене любили просто так, тому що я — це я.

— О так, ви один одного варті.

"Жехард... Чи кохаю я його? Кохаю, звісно. Жехард для мене, як тепле лагідне сонце, що так природно щодня з'являється, дарує радість і тепло. Моє необхідне сонце."

Дейра, яка спостерігала за Ладою, повільно, летюче відвела погляд. Досі в чорному костюмі, вона немов тонула в напівтемряві, здавалася її згустком, лише очі і зелені камені поблискували. Відьма посмутніла; голос її теж прозвучав хмуро:

— А я обожнюю Лардена через зовнішність. Його очі, губи, волосся — таке м'яке, його приголомшливе тіло... Якби він напнув ілюзію сіронця — вмить здерла б її до штюхової матері.

Лада посміхнулася, заморгала, не знаючи, що сказати. Знову випили вина, колупнули салат.

— Цікаві в тебе сережки. Смарагди?

— Ні. Це рідкісні зелені діаманти. Мені вони дуже подобаються попри те, що їх подарував Сгірель. Як ти, до речі, з ним познайомилася? — Дейра підійнялася і, трохи розливши вино на скатертину, наповнила келихи. Потім помахом руки очистила її навіть від крихт.

Лада почала розповідати про їх зустріч, комічно описуючи пересування лінса на городі.

— Він тобі сподобався? — Дейра, чимось нагадуючи Жехарда, засопіла носом на тому місці розповіді, де Лада опинилась в обіймах Сгіреля, коли він не дав їй упасти; дивилася занадто уважно — ось до кого ревнує. Не до Лардена. Лада чомусь вирішила позлити її:

— Так. Лінс красивий — що всередині, що зовні. У нього такі очі... Я впевнена, що Сгірель — прекрасна людина. Набагато краща за інших, тому його не розуміють. І він не божевільний!

Очі Дейри блиснули: вона повністю згодна.

Іноді таке траплялося: Лада ненав'язливо змінювала відношення людей до того, на що звертала свою увагу.

— Лінс. Сгірель — не людина, а лінс, — поправила Дейра, піднявши пальчик з доглянутим блискучим нігтиком вгору. — У нас з тобою аура лінсів, і це велика рідкість і сила. Але ми проти Сгіреля — так, пф-ф, малявки. Ти не уявляєш, який він сильний. Я бачила його в бою. О, як же він мене дратує! А ти б з ним переспала?

"Та-дам"! — Повітря беззвучно, але відчутно здригнулось. Нічого собі питання! Навіть з хмільною головою Лада розуміла, що таке зазвичай не питають і тим більше на таке не відповідають. Але поглянула на Дейру і здалося, що їй, трохи хмільній, зараз дуже, дуже важлива відповідь. Мало того, схоже на те, що вся ця витівка з вином і святковою вечерею придумана саме заради цього запитання.

— А знаєш, якби любила, то — так, без сумнівів. Він цього гідний. Лінс красивий, незвичайний, такий надійний і с... — Лада замовкла, помітивши, як Дейра напружилась, і розтягнула губи в посмішці. Простити-то Дейру простила, але маленьку помсту в відповідь ніхто не скасовував. — С-стрімкий.

Дейра потягнулася до келиха.

— А ти? — поставила Лада зустрічне питання.

— Що — я? — захлинулась вином відьмочка. — У мене — Ларден.

Лада показово образилася. Вона, взагалі-то, з лінсом не переспала б — Сгіреля не змогла б полюбити, не її людина. Просто відчула, що Дейра поставила це питання не їй — собі самій, і хотіла почути саме таку відповідь, а потім злякалася і здала назад.

— Так і в мене — Жехард. Чисто теоретично запитую. Я ж тобі відповіла. І якщо ти натякаєш на моє моральне обличчя, то сама не краща, ви з Ларденом — не одружені.

Дейра і Лада втупилися одна на одну з обуренням і здивуванням. "Напевно, це наслідок Джерел, — здивувалась собі Лада. — Я сказала, що думаю."

— Ну... теоретично можливо, — видавила Дейра. — Але ні, я не зможу бути ні з ким, окрім Лардена. Я взагалі без нього жити не зможу, — додала майже фанатично.

"Ой, як тут все запущено..." — подумала Лада, але шанобливо промовчала.

Про себе і Жехарда вона не могла так сказати, але водночас розуміла Дейру і те, що зараз для неї, дівчини в чорному, появилася нова тема для роздумів і переосмислень.

"До речі, чому вона завжди в чорному"?

Здавалося, захмеліла відьма сама почула себе, немов з боку. Кольнуло передчуття, що стосунки Дейри і Лардена зміняться. За столом запанувала тиша, тільки годинник цокав.

— А розкажи про випалені поляни в лісі, — попросила Лада тихо. Все одно настрій на нулю. — Це кегрети?

Дейра вийшла із задумливості.

— Так. Вони почали вилітати з Чорних гір навіть вдень... Такого раніше не було. Знищують мої чарівні саджанці Дуба Адора, — в голосі Дейри проступили біль і гнів. — Неначе годуються їхніми чарами, розумієш? І стають сильнішими. А сам Дуб же захищає від тварюк, дерева не повинні б гинути. Напевно, вони ще занадто слабкі. Деякі з саджанців я сховала за допомогою зілля, але прикрити всіх не можу, не встигаю.

— Я хотіла б тобі допомогти. Вдвох буде швидше... Тільки навчи як.

Дейра згідно кивнула.

— Варитимемо зілля разом, — тихо пообіцяла і додала: — Не хотілося тебе лякати, але... тут небезпечно.

Лада задивилася на те, як стікає з майже догорілої свічки віск.

"Так, я це знала. Ніяке не спотворення бачила за вікнами в першу ж ніч в цьому будинку. І високий Жехард, на якого наштовхнулася в коридорі теж був самим собою."

— Знаєш, я рада, що брат у тебе ночує. Будинок, звичайно, під захистом, встановленим не ким-небудь, а Сгірелем, і переміщається в лісі так, що без перепустки його не знайти — напевно, ти помічала — але аура лінсів у Жехарда, хоч і тимчасова, — величезний плюс у нашому випадку.

"От як. Жехард нас захищає..."

— Я поділюся всім, що знаю, — вела далі Дейра. — Але після Дзеркала Бажаного. Я виконаю свою частину домовленості.

— Вже придумала, що з мене зажадаєш?

— Так. Натомість ти ніколи не... — Ладі здалось, що Дейра завагалась, але видала заздалегідь продумане. — Не станеш королевою Сірону.

Відьмочка дивилась на Ладу жорстко, вперто — і трохи розгублено, так, ніби зробила помилку.

Здавалося б, можна радіти, що так просто відбулася і спокійно зітхнути, але Лада витримала паузу. Навіть маючи вигляд наївної дівчинки - блондинки, розуміла, що життя може бути дуже непередбачуваним. Але, звичайно ж, погодилася.

Дейра кивнула:

— Вип'ємо за це.

Годинник пробив північ. Вино допите до дна. Свічка догоріла, вечеря закінчилась разом з розмовою. Пора розбрідатися по кімнатах...

Жехард з'явився, коли Лада спала. Погладив прохолодною долонею, поцілував в плече. Лада сонно обернулася, обійняла його за шию:

— Жехарде, захиснику мій коханий, я так люблю тебе, сонце моє...

Він застиг на мить, усвідомлюючи, що почув з її уст перше признання в коханні. Потім поцілував — ніжно-ніжно, солодко-солодко. Коли відсторонився, запитав своїм неповторним низьким голосом:

— Ти що, пила?

— З Дейрою. Ми нарешті порозумілися.

— Он як? Я приємно здивований. Тим, що порозумілися.

— О, який же в тебе дивовижний голос, один він викликає бажання, — призналася так, ніби було життєво важливо повідомити йому це прямо зараз.

Жехард посміхнувся, знову припав до її губ. Лада не сказала про джерела, а він забавлявся її несподіваною сміливістю і розкутістю, насолоджувався признаннями і так нічого й не помітив. Тільки розвиднілось, він, як завжди, зник в порталі.

На березі Перлинного озера, куди зробила портал Дейра, виявилося приємно просторо, можна було вдосталь купатися в сонячних променях і бачити більше неба. Озеро тягнулося величезним живим дзеркалом, що злегка хвилювалось під легким білим серпанком. Пахло лісом і водою. Співали лісові пташки, з озера доносилося крякання качок; розкішне різнотрав`я схилялося під вагою щедрої роси.

— Я тут купалася. Тут неглибоко, вода чиста, пісок м'який, приємний. На тому схилі можна побудувати будинок...

— Так, тут було б де побігати дітворі, — Лада мрійно посміхнулася, немов почула дзвінкий мінливий сміх. — Дуб можна посадити он там, на березі. Він повинен і рости окремо, і бути частиною Буйного.

— Так. Я теж так подумала, ти вгадала мої думки.

Там й увіткнули жолудь в землю. Знали, що розпал літа не час для посадки, але диво є диво: пробився паросток з насіннячка — треба саджати.

Потім трохи посиділи на прохолодній траві. Лада прикрила очі і чітко побачила майбутній дуб, почула шелест його листя, уявила гілки, спрямовані до неба і сонця, силу коренів, що входитимуть в глибину землі. Дерево буде крислатим, могутнім, обов'язково чарівним... і обов'язково буде.

До Дзеркала добиралися пішки, портал можна лише за кілометр від нього.

— Тут нестабільний енергетичний фон, — розповідала Дейра, підіймаючись по ледве помітній стежині вгору, — в Буйному попадаються такі ділянки. Лада (яке полегшення для них двох!) легко встигала за нею, навіть без натяку на задишку. — Я знайшла це місце по підказці Сгіреля майже одразу, як потрапила в ліс. Найсильніший маг нашого світу Адор Великий міг переносити в Коло не лише живі істоти. Це Дзеркало одне з таких перенесених чудес, найбільша ж його здобич — Джерела. Не уявляю, яку могутність треба мати, щоб їх перемістити. Напевно не обійшлося без втручання Осяйного. Сгірель розповів, що в світі, де раніше знаходилися джерела і дзеркало, магія помирала, витіснялась новою релігією. Переміщаючи, Адор врятував артефакти від загибелі.

"А чи не нашою Землею був той світ? — думала Лада. — Є у нас казки з живою й мертвою водою."

Пробираючись по ледве помітній лісовій стежині, Дейра розповідала, як користуватися Дзеркалом:

— Потрібно торкнутися рукою знаку серця на рамі, привітати його і попросити змін на краще. Дзеркало реагуватиме на прохання, підправлятиме відбиття. Коли воно стане таким, як хочеш, ти маєш зробити крок в нього, обернутися строго на сто вісімдесят градусів і вийти назад, не затримуючись. Зрозуміло? — оглянулася на Ладу, і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Ти можеш озвучувати будь-які побажання, але пам'ятай, що результат залишиться на все життя.

— А якщо ступити повторно?

Вони вже вийшли з лісу і підіймалися гірською стежиною.

— А ось спрацює це чи ні, я не знаю, не мала такого досвіду. Я так дорого за Дзеркало беру, що бажаючих пройти його повторно ще не було, та й експериментувати не хочеться. Тому краще подумай вже зараз, поки йдеш, і зроби все добре одразу.

Через деякий час пришли до схованого за валуном входу в печеру. Дейра відсунула гілки розложистого куща і проникла всередину, Лада вслід. Спочатку йшли вузьким проходом, з якого відходили відгалуження, потім, коли Лада налічила їх з десяток, повернули в один з них, трохи пройшли й опинилися в просторій печері, освітленій Дзеркалом, що стояло посередині: великим, овальним, в масивній золотій рамі; його поверхня чимось нагадувала гладінь мертвого джерела.

— Сміливіше, — зробила запрошувальний жест Дейра. Лада підійшла. Дзеркало викликало хвилювання, вона чула його тиху небезпечну магію. Поклала руку на серце в орнаменті рами.

— Вітаю тебе, Дзеркало Бажаного. Допоможи змінитися на краще.

Магічний артефакт засіяв, Лада затамувала подих.

— Дозвіл отриманий, — посміхнулася Дейра. У печері звуки здавалися голоснішими, було виразно чутно, як вона відступила на декілька кроків.

Лада подивилася на себе і приступила до формування свого зображення. Дзеркало дійсно реагувало на слова, як живе.

Зробила волосся об'ємнішим біля коренів, прямішим і світлішим, очі більшими, вії довшими і густішими. Ніс вирівняла, губам надала яскравішого кольору. Усміхнулася. Подумала, що зуби можна зробити ще білішими. Зробила. Тепер ще груди збільшити, а талію звузити...

З дзеркала дивилася Лада, дуже схожа на той образ, який створювала собі на Землі, коли за допомогою праски і пінки ретельно укладала волосся, підводила очі, фарбувала вії, за допомогою рум'ян і пудри коригувала обличчя і підбирала одяг так, щоб підкреслити переваги фігури.

Ось тільки зараз вона розуміла, що зміни не тимчасові й зовнішні, а постійні й глибинні. Усвідомлення цього і трохи лякало, і приводило в тихий, чисто жіночий захват.

Ще раз пройшлася критичним поглядом по своїй зовнішності, не поспішаючи ступати в дзеркало. Приносило дискомфорт те, що в її новому образі щось було не так, не те. Іноді так буває: дивишся на людину, — риси обличчя окремо красиві, а все разом виглядає негармонійно. Попросила Дзеркало повернути легку несиметричність овалу обличчя і брів — стало краще.

"Так, це я! Сильно не мудритиму з зовнішністю, — все одно найкращий смак у Господа Бога. А я лише трохи підкреслила, зробила виразнішим те, чим він мене обдарував".

Озирнулася на Дейру з німим запитанням "Ну як"? Вона схвально кивнула.

Лада зробила крок в Дзеркало.

Можна сказати, що вона на мить поринула в ілюзорний потік водоспаду — і залишила за спиною, як завісу. Тіло защеміло, заламало, неначе хто викручував руки, ноги, зуби, — все, що змінювала в собі, охопила біль. Не дихаючи, зробила поворот. Біль стих. Крок вперед, і — ... бамц головою об стіну.

"Ой", — потерла лоб. Розплющила очі: знаходилася у вузькому скляному коридорі, а перед нею — суцільна стіна.

Лада відступила крок назад і знову — бамц об стіну! Засміялася сама з себе. Якби це побачила Руз, сказала б зі своєю квітковою чарівливістю: "Дурненька, чи що?"

Проте Лада зробила крок убік і спробувала ще раз. Не вийшло... Вона відступила, наштовхнулася спиною на стінку, і, спустившись по ній, сіла на підлогу.

"Нічого не знаю, двері скоро з'являться," — сказала собі, прийняла подібність пози лотоса, спробувала розслабитися. Сиділа довго, спостерігаючи за стіною. Розминалася, змінювала положення ніг і знову сиділа, дивлячись в стінку. Не сказала б, що було холодно, — швидше жорстко.

А потім семніло. Лада відігнала страх, знову змінила положення ніг. Темрява згущувалась.

"Ні, так діло не піде — треба щось робити," — повернула голову праворуч, ліворуч: коридори звужувалися, йдучи в далину. Зліва засіяло невиразне світло. Прислухалася: звідти донеслася тиха кришталева музика. Світло замерехтіло, стало яскравішим.

"Ну, хоч щось," — подумала, але з місця не зрушила. Ліворуч з мелодійним дзвоном летів рій світляків, освітлюючи простір і відбиваючись в стінах. Лада затамувала подих, милуючись, а зірочки, утворивши художні живі завитки, пролетіли мимо неї, наче повз меблі. Знову потемнішало. Лада зняла пов'язку-артефакт, освітила навколо себе кілька метрів. Згадала функцію ліхтарика в мобільному телефоні і всміхнулася: хоч якась користь від мітки. Позаду зграйки летів ще один світляк, дещо тьмяніший; він нагадував милу кульбабку, підсвічену зсередини. Біля Ладиної мітки закрутився, мов метелик біля ліхтаря.

Деякий час спостерігала за ним, як за мухою, потім — хвать в кулак. Долоню не палило, не холодило, не дзижчало осоружно, не билося.

"І що я зробила? А раптом не можна було ловити невідомо що"? Повільно розтисла кулак: пухнаста зірочка тихо сиділа по центру долоні. Лада повільно вказівним пальцем другої руки потягнулася до неї.

— Бу! — підстрибнула кульбабка. Лада здригнулася:

— Ой. Ти... хто?

— Я Відблиск, — продзвеніло в відповідь.

— Відблиск, значить. Ху-у. — перевела дихання. — Відстав від зграйки?

— А я й не намагався їх наздоганяти. Я сам по собі, я — старий. Мерехтіти там, літати, викликати захоплення — справа молодих. А я — спокійний, досвідчений, мудрий... і непотрібний їм...

— Розумію... Та зате ти дуже потрібний мені. Я не можу вийти звідси. Підкажи, як це зробити?

— На жаль, ти не вийдеш звідси, поки не підживиш дзеркало.

— Як це?

— У тебе магія відповідна. Раз в тисячу років дзеркало вимушене підживлюватися, інакше перестане бути магічним. Не переживай, воно тебе випустить. Тільки... порожньою.

"Нічого собі! І треба ж так попасти"? Лада поміняла ногу, що затекла.

— А нова зовнішність залишиться?

— Так, назавжди.

Відблиск прямо загорівся в її долоні.

— А ти став яскравіший.

— Пробач, я теж підживився, — зізнався збентежено.

— Нічого страшного, Відблиску. Називай мене Ладою.

— Тобі не шкода магії, Ладо? — піднявся з долоні Відблиск.

— Не шкода. Якщо потрібно допомогти, то я згодна. Я ж колись вже жила без магії. Всю до краплі втратити, звичайно, не хочеться, але що поробиш? Мені аби вибратись звідси скоріше.

— Тоді ти не чекай, сама віддай Серцю Дзеркала стільки, скільки вважаєш за потрібне. Думаю, ти їй сподобаєшся. Я тебе проведу, вставай.

— Їй?

— Серце — вона.

— Он як. Зрозуміло.

"Не сперечатимуся. Відблиск же назвав себе мудрим, значить, так і є".

Відблиск занадто жваво, як для старенького, полетів вліво. Лада піднялася і пішла за ним.

"Ну що ж, нехай буде, що буде. Жехард запевняв, що я потрібна йому навіть без дзеркальної аури. Ось і перевірю, чи це так," — думала, поки йшла по коридору. Відблиск, побачивши, що вона встигає, прискорився так, що Лада побігла; на бігу підіймалась по сходах, звертала в різні боки, навіть повертала назад.

Нарешті він зупинився:

— Відсапайся, пригладь волосся. Ми прийшли. Серце за тим поворотом.

Лада потрапила в тьмяно освітлений просторий зал, по центру якого височіла скляна підставка. На ній застигло скляне щось, що серце зовсім не нагадувало. Лада підійшла ближче.

Там, зіщулившись, сиділа кришталева дівчина! Вона рівно дихала і ледь помітно світилася зсередини.

— Кхм-кхм, славного дня, Серце Дзеркала.

Дівчина підняла скляну голову, змахнула довгими прозорими віями:

— Серце Дзеркала — моя посада. А ім'я Об... Солодка Об. Славного дня Ладо. Навіщо прийшла? — вона випрямилася, сіла, спустивши з підставки довгі ноги в вузьких штанах. На ній, як і на Ладі, надіта туніка.

— Попросити, щоб ти мене випустила. — Лада говорила, анітрохи не дивуючись і не сумніваючись в своїй адекватності. Якщо на початку попадання одні тільки зелені іскорки з руки Жехарда ввергали в трепет, то зараз сприймала те, що відбувається, як належне. Об зіскочила з п'єдесталу.

— Ти прийшла поділитися зі мною магією. Насправді я все знаю.

Вона ковтнула слину. Лада побачила, що бездоганно красива дзеркальна дівчина дуже, дуже хоче пити.

— Що мені зробити, щоб тобі допомогти?

— Поклади руку на серце. Лада поклала. Їй стало так шкода самотнє красиве створення зі скла, так шкода...

— Мені на серце... — надуло це створення губки, що ховали усмішку.

Лада сконфузилася, протягнула руку, дівчина схопила її долоню, притисла до грудей. Лада потягнулася до своєї магії, через долоню направила її в скляну дівчину. Магічний потік був невидимим, невагомим, — але Об зітхнула і почала помалу світитися зсередини. Потім більше.

У щоці застиглої, як статуя, Об, розташованій на рівні очей, Лада бачила своє розмите зображення з блискучим блакитним завитком, який поступово ставав все тьмянішим.

— Ладо, досить, — продзвенів тихо Відблиск над вухом.

— Відблиску, я все чую... — ворухнула губами скляна дівчина. Лада не відняла руку. Відчувала, що потрібно дати їй ще, звідкись знала, що потрібно наситити Об до певної межі, інакше все буде марно. Завиток майже зблякнув, трохи мерехтів, серце Об вже перетворилося на яскраву лампочку, Відблиск нервово дзвякнув щось незрозуміле — і тут руку ніби щось відштовхнуло.

"Нарешті досить," — зраділа Лада, але Об притримала її долоню, і потік хлинув вже з серця скляної дівчини. Ладу гойднуло від сили, що увірвалася в неї.

— Що... Що відбувається? Хіба так виснажуються?

— Звичайно, не так. — Об відпустила її руку і сіла на підставку, посміхаючись. Її серце рівно мерехтіло.

— Я відбила твою магію. Багаторазово.

— О Боже. Що мені тепер робити? — Сила ніби розпирала зсередини, серце стукало, хотілося кудись бігти, щось робити, і одночасно Лада побоювалася зрушитися з місця — здавалося, варто тільки обернутися, як вона полетить і все тут розіб'є. — Багаторазово! Я ж з тією, що мала, толком не вміла справлятись!

Об засміялась:

— Ти прекрасно впоралася із застосуванням своєї сили: без жалю вклала в того, в кому бачила себе. Таке повертається сторицею. Візьми, — вона підійшла до Лади, протягнула їй золотий перстень з каменем у вигляді серця. — Це накопичувач, подарунок від мене. Злий в кристал надлишки сили. У тебе має бути запас; не знаєш, що робити — просто накопичуй. Прийде час діяти — витрачай із задоволенням на себе і тих, кого любиш.

Лада протягнула руку — перстень сам слизнув на палець!

— Дякую, Об, рада, що тобі краще. Напевно, це важко — змінювати людей?

— Люди самі себе змінюють, — зауважила вона. — Насправді всі такі, якими хочуть бути. Відблиску!

Мстивий тон голосу Серця Дзеркала не провіщав нічого хорошого.

Світляк завис, потьмянів. Лада підставила під нього долоню; Відблиск засіяв знову яскравіше.

— Ти мені вже не потрібний. Відправишся з Ладою, — суворість, як ілюзія, спадала, оголяючи сердечне тепло. — Дякую за службу, Відблиску, згадуй мене іноді, залітай час від часу.

Об застебнула на руці Лади золотий браслет, орнаментом схожий на раму Дзеркала Бажаного. В найбільшому золотому завитку блищав осколок дзеркала. Відблиск залетів в нього, блиснув звідти.

— Не забуду! Відпускаєш старого. Дякую.

— Не перебільшуй, ти ще досить сильний. Особливо з Ла... Ладо! Зливай силу, сліпиш своєю міткою!

Лада ойкнула, попросила вибачення, і, накривши рукою кристал, відправила до нього потік магії, як тільки що в Серце Дзеркала. Стало легше, легше... Лада подумала і злила силу майже всю.

Прямо в повітрі повисло дзеркало виходу. Об знову сіла на підставку, сумно зітхнула, посміхнулася:

— Іди, там тебе чекають!

— Славно сяяти, Об, — посміхнулася їй у відповідь Лада і зробила крок.

— Передавай привіт Гіркій! — почула навздогін.

"Кому"? — подумала, вступаючи в ілюзорний водоспад.

Ура! Вона вийшла з іншого боку, в печері!

— Слава Осяйному, ти жива! — До Лади тут же кинулася Дейра, обійняла. — Пройшло два тижні, ми вже не знали, що і думати. Як ти, Ладо?

Відьма, котра завжди відмінно виглядала, зараз здавалася змарнілою, стривоженою.

— Все добре, — заспокоїла її Лада, — всередині час йшов по-іншому, максимум півдня пройшло.

Озирнувшись, побачила Жехарда. Він стояв біля стіни, теж втомлений, пожирав її очима здалеку. Вірніше, двома парами очей — сталевими і зеленими. Ще один подарунок Об: Лада бачила істинний вигляд, який просвічувався через оболонку ілюзії так само, як в дзеркалі з зіллям правди.

Дейра щось говорила, але Ладі важко було відірвати погляд від зелених очей, які світилися радістю, полегшенням і ніжністю. Узявши себе в руки, відвернулася, але через мить вже знову роздивлялася запалі щоки, порослі темною щетиною, міцно стислі, красиво обкреслені губи. Погляд Жехарда блукав по ній, як лігідний промінь, зігріваючи і укутуючи в хмарину світла і тепла.

— Ладо, ти чуєш, що я говорю? З тобою все нормально?

І дійсно, що з нею — хто ким зараз милуватися повинен? Вона ж повинна явно покрасивішати.

— Так, пробач. — Подивилася на себе в дзеркало — нова зовнішність збереглася! Мало того, здається, Об додала їй деякі штрихи від себе, тому що зараз Лада виглядала ще краще, блискучіше, різкіше. Навіть Дейра не втрималася від похвали.

— Була Лада жінкою з очима дівчинки, а стала дівчинкою, — Дейра кашлянула: — стала дуже, дуже гарненькою дівчинкою... А очі ті ж. Так, Жехарде?

— Так. Лада залишилася тією ж Ладою. — Він нарешті відмер і підійшов ближче. — Зізнаюся: я побоювався, що ви тут захопитесь, і мені зустрінеться інша дівчина... Як же я радий, що з тобою все гаразд, Суничко.

"Обійми мене" — заблагала подумки, гойднулась назустріч. Жехард теж подався до неї, але залишився на місці, і Лада зраділа, що не попрохала вголос. Тут же вдала, що розглядає свої руки.

— У тебе новий перстень? — помітила Дейра. — І браслет? Ох! Твоя магія майже зникла!

Лада підняла на неї винуваті очі, — соромно обманювати. Але Дейра зрозуміла її по-своєму:

— О мій Осяйний! Чому це сталося з тобою?! Сгірель попереджав, що Дзеркало раз в тисячу років може висмоктати магію...

А Жехард мовчав. Серце пропустило удар. Чекала, що він скаже, що забере її з собою.

Вона ж молоденька вже, навіть його ілюзії підходить на роль нареченої... А він мовчав. Лада пов'язала пов'язку на лоб. Як же боляче! Спускаючись по стежці вниз, розповідала про перебування в Дзеркалі, намагалася бути спокійною, але мовчання Жехарда здавалося кричуще промовистим, збивало її. Дейра дивилася з жалем і не чіплялася до слів, не ставила питань.

Коли прибули в лісовий будинок, нашвидку перекусили черствими бутербродами з вмісту кришльників, запили несмачним чаєм. Жутя прибіг, радо потерся до ніг; Руз прошепотіла, що рада її бачити, відмітила, що смуток дівчатам не личить і порадила поспати.

Лада перепросила, пішла до своєї кімнати. Дейра не заперечувала — відпочинку потребували всі.

Душ приймала довго. Хотілося плакати, але не дозволяла собі. Лягла в ліжко, згорнувшись калачиком, заснула.

Коли прокинулася, Жехард був поруч, лежав поверх ковдри і дивився на неї, спершись ліктем об подушку.

— Виспалася?

— Угу, — серце йокнуло від ніжності, що чулась в його голосі.

— Збирайся.

— Куди?

— Я забираю тебе з собою, — сказав, як само собою зрозуміле.

Він її любить! Все-таки вона потрібна йому!

"Не міг раніше сказати? Я стільки даремно мучилася."

Два Жехарда, один поверх іншого, нависли над нею, провели по щоці і одночасно промовили:

— Тобі вже не можна знаходитись в лісі. Ми ж домовлялися, що я тебе оберігатиму. Будиночок в Роні чекає на свою господиню...

Лада ухилилася від поцілунку, ніби її хотів поцілувати монстр, відсунулася, сховавшись під ковдру. Переживала шалену радість, але йому не варто цього бачити.

— Ладо! Підеш зі мною? — Жехард сильніший в руках, ніж вона, відкинув ковдру, розгублено і наполегливо заглянув в очі. Лада раптом видала:

— Ні. Я на тебе після Дзеркала дивитися не можу! Як же я з тобою житиму?

Тепер він пропустив удар. Відсторонився. І в сірих, і в зелених очах спалахнула невіра і біль.

— Це ненормально, — сказала холодно.

— От як. Чому? — голос, і так низький, захрип.

— Ілюзію зніми.

— Що?

— На мене дивляться одночасно дві пари очей, тягнуться чотири руки... це дійсно жахливо, Жехарде.

Ілюзія тут же спала. Високий зеленоокий Жехард опустив голову, закрив очі і засміявся:

— Як же ти раниш мене, Суничко! Ніхто так не вміє. Ніколи більше не відштовхуй мене!

— Ти мене теж! — Лада схопилася, сівши на коліна. — Міг же одразу сказати, що забереш мене з собою!

— То ти через це сумувала? —Жехард заглянув їй в очі.

Риси його обличчя лише злегка нагадували ілюзію сіронця. І ось зараз перед нею він справжній: темнокосий, білошкірий, майже незнайомий.

— Ти переживала не через втрату магії, а через мене? Ладо? Ти не вірила мені? — він взяв її за руку, всміхнувся. — Суничко... Прошу тебе: вір мені завжди, що б не сталося. Добре?

— Добре... — поглянула в його зелені променисті очі. Жехарду цього виявилося мало, він ще наблизився, взяв її обличчя в долоні і зажадав:

— Скажи, що ти віритимеш мені завжди.

— Віритиму — якщо і ти будеш чесний.

Жехард поцілував її ніжно-ніжно, заграбастав в обійми і промовив підозріло:

— Ти не здивувалась моїй справжній зовнішності.

— Справді? — вдала блондинку Лада.

— Коли ти дізналася, як я виглядаю по справжньому?

— Відколи зварила зілля правди, — призналася, заправляючи йому за вухо каштанове пасмо.

— Коли це було? Ніяк не можу зрозуміти: як, коли мене викрили? Та так, що я не помітив?

Лада розповіла. Жехард тихо розсміявся.

— Схоже, в тому, що стосується тебе, Ладо, я нічого не можу ні помітити, ні передбачити. Думаю, що тримаю ситуацію під контролем, але насправді контроль перехоплюєш ти; думаю, що я сильний, — але розумію, що без тебе не можу. З тобою все не так, як здається... Я безнадійно і безповоротно закоханий. — Він зітхнув, нахилився, поцілував в один усміхнений куточок губ, потім в інший. Повторив, як заведений. Опам'ятався, відсторонив від себе на відстань витягнутих рук і почав роздивлятись.

— Скажи мені... — сказав лукаво, легенько погладивши її плечі.— Ти щось казала мені минулого разу, після Джерел. нагадай, а то я забув.

Лада згадала, як перевіряла його перед дзеркалом правди.

— Казала, що кохаю тебе...

— Кохаєш? — опустив погляд на губи, потім знову підняв на її очі.

— Я тебе кохаю, Жехарде.

— І я тебе кохаю. Дуже. Він провів по її щоці, вивчаючи, торкнувся обличчя, губ, підборіддя, спустився неймовірно приємною долонею вниз по бічній лінії шиї і плеча:

— Ти дуже красива. Була і є. — І накрив її губи поцілунком, спочатку ніжним, потім жадібним, вимогливим. Лада відповідала, піддавалася, тулилася до Жехарда; він підім'яв її під себе, немов всьому світу заявляючи свої права на неї нову, і гладив, цілував, роздивлявся.

Руки, губи, — по всьому тілі, погляд в очі — до дна душі. Дотики, звук голосу, запах шкіри, — пянкі, рідні, — до стогону задоволення.

— Що ти зі мною твориш, Суничко...

— Кохаю...

— І я тебе кохаю.

Гостре, яскраве щастя. На лобі з новою силою спалахнув королівський завиток. Жехард лише на мить подивився на її чоло і знову зім'яв губи в поцілунку. Було лише одно прагнення: один до одного. Зануритися, віддатися, розчинитися один в одному, стати одним цілим. І разом із стогоном на піку задоволення з губ зірвалося: "Жехард"!

Як він посміхнувся! Цей момент назавжди залишиться в її пам'яті, як коштовність, котру не відібрати. Цього разу вона і не згадала про птаха і його крик. Коли нарешті наситилися один одним, крізь прикриті вії побачила ауру Жехарда: надзвичайно потужну, яскраву.

— Почуваю себе всемогутнім. Хто ти, Ладо?

— Твоя жінка, кохана і закохана, — повторила його слова.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Роман Тихий
03.07.2022 19:42
До частини "Глава 7"
Все як завжди прекрасно. Читаю із задоволенням. Трохи спіткнуло лише коли після двотижневого перебування Лади в дзеркалі Жехард перепитує, що вона говорила йому минулої ночі. Можливо було б краще "минулого разу"? (А то відчуття ніби перечепився в лісі об корінь)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше