З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

Я прокинулась у свій перший тверезий понеділок, ніби після довгого сну. І не в плані "ой, я виспалась", а в тому сенсі, що мозок сказав: "Добрий ранок, алкоголічко. Сьогодні — вихідний". І тут почався експеримент: чи можна вижити день, коли весь організм питає: "Де моє шардоне, сучко?"

Я встала. Без тремору, без запаху мартіні в роті, без сорому перед дзеркалом. Просто — я. Світлана. Людина. Не персонаж з серіалу "Вино і сльози". Це вже плюс.

На кухні було дивно. Каву варила без коньяку. Сіла пити. Гірко. Противно. Прямо, як життя.

— Ну що, — звернулась до себе, — ти ж цього хотіла?

— Нє, я хотіла бути щасливою. А не тверезою, — відповіла собі.

Я часто з собою балакаю. Особливо коли твереза. Бо в компанії з алкоголем я просто золото, і в мене купа друзів — хоча б у голові.

Снідала вівсянкою. Без фруктів. Без глінтвейну. Без сенсу.

І що тепер? Нове життя? Йога? Медитація? Вода з лимоном? Я не готова до цього фентезі.

На роботі всі помітили.

— Ти не вештаєшся із кавою третю годину. І в тебе очі однакового розміру, — сказала Оля.

— Я вирішила не пити.

— Це як — ніколи?

— Це як — понеділок.

— А-а, ясно. Тимчасово.

Кожен мій тверезий подих розцінювався як дивина. Наче я прийшла в офіс в костюмі з моху й заявила, що тепер харчуюсь лише енергією Сонця.

Але ж було таке відчуття… ніби світ уперше чіткий. Гострий. Не змазаний, не приглушений, не через келих.

І в той же час — це було як дивитися фільм тверезо, коли звикла пити під нього. Все нудне, повільне, всі герої — ідіоти, а ти сама — критик з дипломом із самозневаги.

По обіді я зловила себе на думці, що ні разу не загуглила "коктейлі для офісу, щоб не спалили". Маленька перемога.

А потім почались спогади.

Як я танцювала на барній стійці, уявивши себе Ріанною, хоча виглядала більше як "бухгалтерка у відпустці, яка забула про гравітацію".

Як я писала колишньому в 3:47, філософське:

— Ти колись думав про сенс вина? Типу, воно як життя. Спочатку захоплює, потім залишає присмак, а на ранок хочеш померти.

Він не відповів. Але поставив сердечко. Паскудник.

Як я одного разу прокинулась в чужому пальті. У своїй квартирі. Але пальто було не моє, і я досі не знаю, звідки воно.

І знаєте, що найстрашніше? Я сміялась, згадуючи це. Смiялась! Бо воно наче і соромно, але так живо. Бо без алкоголю я ніби відрізана від свого "кіно", а тверезість — це тільки титри.

Ввечері я сиділа на дивані. Без вина. З книжкою. Я навіть читала, а не просто крутила сторінки, щоб усі думали, що я читаю. І щоразу, як рука тягнулась до келиха, я тицяла собі пальцем у лоба й казала:

— Ні, Свєто, сьогодні ти не будеш ламати свою печінку. Дай їй відгул.

— Але вона сумує, — відповідала собі.

— Та нічого, завтра розважимось.

Бо чесно — я знала. Це все тимчасово. Це як дієта перед весіллям подруги: не для здоров’я, а щоб сукня застібнулась. Моя "сукня" — це совість, і сьогодні я її носила.

Але завтра…

Завтра може бути день "Біле. Напівсолодке. Нахабне". А може — ще один "тверезий експеримент".

Я не даю обіцянок. Я даю собі шанс.

Бо понеділок тверезості — це як перший крок на похмільну Еверест. І хоча дихати важко, хочеться вгору.

Ну, або просто не блювати в маршрутці. Це вже теж непогано.