Мій (не) ідеальний хлопець

За два дні Олексій не з’явився на заняттях. Настя не надала тоді цьому значення — її думки були зайняті зовсім іншими речами.

Групу привели до комп’ютерного класу. Простора аудиторія світилася холодним світлом ламп, ряди моніторів блищали чорними екранами, а на столах лежали акуратно розкладені аркуші із завданням під заголовком «Лабораторна робота».

— Це буде легко! — зітхнув Герман, глянувши на Настю.

Проте вона зосереджено дивилася на аркуш, уважно перечитуючи кожен рядок. Потім дістала конспект і почала шукати потрібну інформацію. Її пальці нервово перегортали сторінки, а погляд ковзав по рядках, ніби вона намагалася вхопити щось важливе.

Герман посміхнувся й сів ближче до свого монітора. Його руки швидко набирали код, рухи були точними й впевненими. Він закінчив раніше за інших і, не вагаючись, підійшов до Насті. Вона все ще сиділа напружено.

— У тебе помилка в коді, — тихо сказав він. При цьому його голос був спокійним, рівним, без жодних коливань. У ньому відчувалася впевненість того, хто точно знає, що робить.

Настя підняла на нього погляд. У її очах промайнуло здивування й легка тривога. Вона не була впевнена, чи справді їй потрібна допомога Германа. Її пальці ще міцно стискали мишку, ніби вона боялася втратити контроль над ситуацією. Але варто було йому посунути до її столу стілець і сісти поруч, як напруженість почала відступати. Його рухи були обережними, він намагався не вторгатися в її простір, і це несподівано викликало в Насті відчуття підтримки.

Вона відчула, що поруч із ним їй легше дихати. Її плечі трохи розслабилися, а серце перестало калатати. Вона несподівано усвідомила: його присутність не тисне на неї, а навпаки — допомагає зосередитися.

Її погляд із цікавістю ковзнув по його фігурі. Він завжди впевнений у собі. Розумний. Товариський. Ніколи не кричить, завжди все встигає. Майже ідеальний…

Ці думки виникли самі собою, і Настя не наважувалася їх відкинути. Те, що раніше дратувало, почало раптом притягувати. Вона з інтересом спостерігала за кожним його рухом. Він працював швидко. У його діях було щось спокійне й надійне, що поступово змінювало її ставлення до нього.

— У другому рядку ти пропустила дужку… — Герман показав на екран. — А тут треба було поставити двокрапку… Ця команда в принципі неправильна, тут має бути a=b… Сюди краще поставити цикл… О, ще тут треба виправити… І цю частину я б зробив інакше…

Його слова звучали швидко й чітко, але не як наказ — радше як поради, які можна прийняти чи відкинути. Для Насті вони були важливими. Вона ловила кожну деталь. Її тривога поступово змінювалася на довіру. Вона вже не думала про те, чи варто приймати його допомогу — вона просто слухала й дозволяла йому вести її крізь рядки коду.

Його пальці швидко переміщувалися клавішами, вносячи необхідні коригування. Настя лише винувато опустила голову. Їй раптом стало соромно за свої помилки, які тепер здавалися такими очевидними. Вона почувала себе незручно, усвідомлюючи, що її недогляд міг коштувати їй оцінки за лабораторну роботу.

В очах з’явилося замішання. Вона не наважувалась подивитися на нього. Він ідеальний, а вона? Що вона взагалі робить у цьому університеті?

— Пора б і нам вже поставити всі крапки, — майже пошепки видав Герман.

— Що? — здивувалася Настя, знову піднявши на нього свій погляд.

— Я втомився чекати, — продовжив юнак, дивлячись їй прямо в очі. — Скажи мені прямо: ти хочеш бути моєю дівчиною чи ні?

Обличчя Насті миттю почервоніло. Вона була збентежена й опустила голову, намагаючись приховати хвилювання. Її губи злегка здригнулися, і вона прошепотіла:

— Мені треба подумати.

— Скільки часу тобі потрібно? — спитав Герман, повернувши погляд до монітора.

— Я не знаю… Можливо, тиждень?

— Гаразд, я запитаю ще раз через тиждень, — відповів він коротко.

Після цих слів юнак підвівся. Він підійшов до свого місця, взяв сумку й вийшов із комп’ютерного класу.

Коридор був порожнім і тихим. Далекий гуркіт голосів долинав з інших аудиторій. Стіни прикрашали старі фотографії випускників та інформаційні бюлетені. Підлога блищала плиткою, відображаючи світло мерехтливих ламп.

Зненацька з класу вибігла дівчина. Її голос розрізав тишу:

— Я все чула!

Герман миттєво зупинився. Він не повернувся до неї, стояв непорушно. Тіло напружене, обличчя без емоцій. Повітря навколо ніби завібрувало від крику. Він відчував, що кожне слово може лише загострити ситуацію. Сподівався, що мовчання допоможе. Але очі дівчини світилися здивуванням і образою.

Вона явно не могла зрозуміти, як Герман міг вибрати когось іншого. Чому не її?

Серце билося швидко, думки плуталися між розгубленістю й гнівом. У пориві цих почуттів вона підійшла ближче й вигукнула:

— Ти запропонував Скворцовій зустрічатися? Але чому саме вона? Вона ж звичайна сіра миша!

Герман лише зітхнув. Його серце билося так сильно, що він майже відчував його в горлі. Він невпевнено повернувся до Вікторівської. Її очі палали, і ця енергія змушувала його відчувати дивне змішання відрази й притягання.

— Може, мені подобаються «звичайні сірі миші»? Яка тобі до цього справа? — промовив він, ледь стримуючи емоції.

— А ти не розумієш? Це ж я надіслала тобі подарунок на честь Нового року! Я і на День Святого Валентина хотіла тебе запросити! І до дня студентів дещо підготувала! А ти так і не зрозумів нічого? — вона говорила швидко, майже задихаючись від хвилювання. — Та ти хоч уявляєш, яке веселе життя я тепер влаштую Скворцовій у гуртожитку? Та вона втече звідти до кінця місяця!

Її слова вдаряли в нього, мов ураганний порив вітру. Але разом із гнівом він відчував і щось інше — її відчайдушне бажання бути поруч із ним, її жагу уваги. Це було дивно, але водночас й притягувало до себе.

Якоїсь миті він кинув свою сумку на підлогу та рішуче підійшов до одногрупниці. Його погляд був твердим і непохитним, але в ньому промайнуло щось, що відповідало на її виклик.

— Тільки спробуй їй хоч щось зробити!

Вікторівська не відступила. Вона зробила крок назустріч, їхні обличчя опинилися зовсім близько. Її очі блищали, губи тремтіли від напруги.

— І що ж тоді ти зробиш? Поскаржишся своїй мамі? Так, я знаю, що Валентина Іванівна — твоя мати! І що з того? Ніхто не може мені відмовляти! Я ж практично сама досконалість! Поглянь на мене!

Її голос був викликом, але в ньому звучала й потреба бути почутою. Вона хотіла, щоб він нарешті побачив її як жінку. Але він побачив перед собою нову перешкоду…

Наступного ранку біля головних воріт університету вже стояла поліцейська машина. Небо було свинцево-сірим, хмари нависали низько, віщуючи новий снігопад. Студенти, закутані у теплі куртки, йшли алеєю, залишаючи сліди на доріжці. У повітрі витав крижаний запах зими, мороз кусав за щоки. Усі поспішали якнайшвидше опинитися в холі біля автомата з кавою. Але поліцейська машина ламала звичну картину ранкової метушні, вносячи відчуття небезпеки.

Було таке враження, ніби саме місто завмерло. Ліхтарі ще світилися, відкидаючи тьмяні відблиски на сніг, і кожен звук здавався гучнішим, ніж зазвичай. Люди говорили тихіше, а їхні погляди мимоволі ковзали до машини.

Як і всі студенти, Настя йшла вперед алеєю, злегка загрібаючи сніг ногами. Її кроки були невпевненими. Вона здавалася втраченою у своїх думках, не помічаючи ні морозу, ні поглядів людей, що проходили повз.

Несподівано до неї підійшов поліцейський. Його постать вирізнялася на тлі засніженої алеї. Він виглядав суворо, і його форма здавалася чужою серед студентської юрби. У руках він тримав фотографію Вікторівської.

— Коли ви бачили її востаннє? — запитав він, змушуючи Настю здригнутися.