Мій (не) ідеальний хлопець

Того дня мороз був сильний. Повітря в коридорах університету було холодним, і студенти поспішали пройти їх якнайшвидше. Проте Герман стояв біля дверей кабінету, не відходячи ні на крок. Він дивився лише на ці двері, чекаючи, коли вони відчиняться.

Уздовж стін всюди висіли оголошення про розклад занять, старі плакати з формулами та правилами. Лампи під стелею світили тьмяно, і світло падало на підлогу нерівними плямами.

Герман намагався не думати про холод, але відчував його навіть крізь теплий одяг. Коли двері нарешті відчинилися, до нього з кабінету вийшла Настя. Її обличчя було заплаканим. Вона тримала залікову книжку так міцно, ніби боялася її випустити. Її руки тремтіли, а сльози стікали по щоках. Вона не дивилася ні на кого, лише йшла вперед.

З кабінету тим часом було чути голос Валентини Іванівни:

— Таким, як ти, не місце серед програмістів! Ти працюватимеш офіціанткою!

Настя не відповідала. Герман бачив, що вона не може більше витримати. То ж підійшов ближче, узяв у неї залікову книжку і без вагань зайшов до кабінету. Двері зачинилися за ним з характерним звуком.

Валентина Іванівна якраз сиділа за великим столом. На столі лежали стоси документів, книги та журнали. Поруч стояла стара лампа, яка давала тепле світло. На стінах висіли схеми й таблиці. Усе виглядало впорядковано й строго.

Герман зробив кілька кроків уперед. Він поклав залікову книжку на стіл. Викладачка подивилася на нього й одразу змінила тон. Її обличчя стало спокійнішим.

— Германе, я вже поставила тобі оцінки до кінця року. Тобі не треба було приходити.

— Це не моя залікова, — відповів він твердо.

Валентина Іванівна взяла книжку й прочитала прізвище. Її вираз обличчя знову змінився. Вона стала суворою, очі потемніли.

— Скворцова, значить? — промовила вона з неприязню.

— Просто напиши все, що треба! Це ж не складно, чи не так?

У кабінеті настала тиша. Герман стояв рівно, намагаючись не показати хвилювання. Він відчував, що Настя чекає його за дверима, і розумів: зараз він мусить діяти впевнено.

Його голос звучав твердо, хоча всередині він хвилювався. Кожне слово давалося йому нелегко, але він знав, що ця розмова може змінити майбутнє дівчини.

Валентина Іванівна взяла ручку, подивилася на нього уважно й довго не відводила очей. Її погляд ковзав по його обличчю, ніби вона намагалася зрозуміти, що саме рухає цим студентом. Вона бачила в ньому рішучість. Це була та сама впертість, яку вона знала в собі. Їй здавалося, що він відображає її власний характер.

— Повір, зі Скворцової не буде програміста. Вона не створена для цього.

Герман не відповів на її слова. Він просто посунув залікову книжку ближче до жінки. Його погляд залишався непохитним.

— Просто напиши те, що потрібно. Зрештою, вона твоя майбутня невістка.

Валентина Іванівна тяжко зітхнула. Її обличчя змінилося, в очах зʼявився відтінок жалю. Вона розуміла, що її син уже зробив свій вибір. Вона не могла стати на його шляху. Але чи готова вона прийняти це? Чи здатна змиритися з тим, що її думка більше не вирішальна?

Її слова прозвучали доволі різко, без жодних пауз:

— Ніколи б не подумала, що мій син вибере собі таку… таку дурепу! Хіба я тебе погано виховала?

Кожне слово було болючим. Вони влучали прямо в серце Германа. Він відчув, як у грудях наростає гнів. З кожною її фразою він ставав дедалі більш напруженим. Завжди знав, що його мати — сувора жінка, але зараз її жорсткість перетворилася на несправедливість.

— Мамо! Припини так говорити про неї! — вигукнув зрештою він.

У кабінеті відразу стало ще тихіше. Кожна секунда здавалася довгою. Герман дивився на матір, а вона дивилася на нього, не відводячи погляду. Її руки лежали на столі, пальці міцно стискали ручку.

Герман зробив ще один крок уперед. Його обличчя було серйозним, він не намагався приховати емоції. Він знав, що ця розмова може змінити все. І відчував, що зараз мусить показати всю свою рішучість.

Коли нарешті вийшов із кабінету, у руках тримав залікову книжку Насті. Двері зачинилися за його спиною. У коридорі було тихо, лише кілька студентів проходили повз. А він простягнув їй книжку, вона взяла її обережно, ніби боялася знову втратити. Її очі були широко розкриті. Настя просто не вірила тому, що бачила.

— Як ти це зробив?

— У мене теж є свої секрети, — відповів Герман і ледь помітно усміхнувся.

Того вечора Настя довго збирала речі, перевіряючи, чи не забула випадково якихось дрібниць. Дорога до батьків була холодною й довгою. Автобус їхав повільно, а вона дивилася у вікно, намагаючись не думати про те, що залишила позаду.

Коли приїхала, батьки зустріли її з радістю. Мати одразу почала накривати на стіл, діставати домашні страви, які Настя так любила. Батько запитував про навчання, цікавився оцінками, жартував про викладачів. Вони говорили про звичайні речі, не здогадуючись, що донька приховує від них найважливіше.

Настя відповідала їм на всі запитання коротко. Вона розповідала про лекції, про нових знайомих у гуртожитку, про складні предмети. Але жодного слова не сказала про переслідувача, про смерть Діми чи про страх, який не залишав її ні на хвилину.

Вона гадала, що її життя розділилося на дві частини: одна — тут, у батьківському домі, де все спокійно й звично; інша — там, у місті, де небезпека чекає на кожному кроці.

Кілька разів їй все ж хотілося розповісти правду, але дівчина зупиняла себе. Їй здавалося, що це лише засмутить батьків, допомогти вони все одно не зможуть. Тому вона мовчала, усміхалася й робила вигляд, що все добре.

Коли настав час повертатися, батько жартома сказав, що тепер «його принцеса» має довести, що може бути кращою за всіх. Настя кивнула, хоча всередині відчувала зовсім інше. Повернулася вона до міста з важким серцем.

Настав новий навчальний семестр. Аудиторія була, як завжди, великою, зі світлими стінами й високою стелею. Студенти вже зібралися, кожен займав своє місце. У приміщенні панував шум розмов: хтось ділився новинами, хтось згадував канікули, хтось обговорював плани на наступні місяці.

Сонячне світло пробивалося крізь широкі вікна. Воно падало на парти й створювало відчуття тепла. На стінах висіли плакати з формулами та таблицями. Дошка вже мала кілька записів від попередніх занять.

Настя сіла за другу парту біля проходу. Вона розклала свої зошити й ручки, поклала книжку на край столу. У цей момент біля неї зупинився Герман.

— Не проти, якщо я тепер сидітиму з тобою? — спитав він.

Настя мовчки посунулася ближче до вікна. Її рух був простим, але зрозумілим: вона не заперечувала. Навпаки, підтягнула до себе своє приладдя, щоб звільнити місце.

Герман усміхнувся й сів поруч. Він дістав із сумки блокнот і кілька ручок, поклав їх на парту. Сумку кинув на підлогу біля ніг. Настя хотіла сказати йому, щоб він був обережнішим зі своїми речами, але не встигла. У дверях з’явився Ігор Миколайович. Це був немолодий чоловік із лисиною на половину голови. На ньому була яскрава сорочка кислотного кольору, яка одразу привернула увагу.

Він повільно пройшов уздовж рядів, тримаючи руки за спиною, і уважно оглянув студентів. Його погляд ковзав по кожному обличчю, наче він перевіряв, чи всі готові до заняття. Розмови стихли, в аудиторії запанувала тиша.

— Цього семестру ми продовжимо вивчати дискретну математику, — промовив він рівним голосом. — І перейдемо до розділу теорії графів. Отже, питання: що ви знаєте про графи і теорію графів загалом?

Герман повернув голову до Насті, коротко глянув на неї й підняв руку. Його рух був чітким, без вагань. Ігор Миколайович схвально кивнув, піднявши брови й трохи нахилившись уперед, щоб краще бачити студента.

Герман почав говорити. Його голос звучав упевнено, а руки активно рухалися. Він жестикулював, показуючи у повітрі уявні вершини та ребра, ніби малював схему. Його пальці то з’єднувалися, то розходилися, утворюючи невидимі лінії. Настя уважно дивилася на нього, відзначаючи, як він захоплено пояснює матеріал.

— Граф — це безліч вершин, з’єднаних ребрами, — сказав він, роблячи невеликий рух рукою, ніби показував точки на дошці. — Це один із основних об’єктів дискретної математики. Він дозволяє моделювати різні мережеві структури: соціальні мережі, транспортні системи, навіть поширення інформації про хвороби.

Його обличчя світилася зацікавленістю. Очі блищали, він говорив швидше, ніж зазвичай, і час від часу робив паузи, щоб підкреслити важливі моменти.

— Теорія графів допомагає нам краще розуміти та оптимізувати зв’язки між елементами складних систем. Її засновником вважається Леонард Ейлер. А 1736 рік прийнято вважати роком народження самої теорії.

В цю саму мить Ігор Миколайович примружив очі, нахилив голову трохи набік і з легкою усмішкою запитав:

— І що ж такого визначного сталося в 1736 році?

Його тон був трохи іронічним, але водночас заохочувальним. Він дивився прямо на Германа, очікуючи відповіді.

— У 1736 році вперше було вирішено задачу про кенігсберзькі мости математиком Леонардом Ейлером, який під час її рішення відкрив ейлерові цикли. Рішення Ейлером задачі про кенігсберзькі мости стало першим в історії застосуванням теорії графів, хоч і без використання терміна «граф» і без малювання діаграм графів. Сама задача звучала так: як можна пройти по всіх семи мостах центру старого Кенігсберга, не проходячи ні по одному з них двічі? Ейлер довів, що це в принципі неможливо.

— Цікаво, — замислився Ігор Миколайович, — а що таке «ейлерів цикл»?

— Замкнений ейлеровий ланцюг.

— А «ейлеровий ланцюг»?

— Послідовність ребер, яка обходить усі ребра графа по одному разу.

— Добре, можете сідати, — наче визнаючи свою поразку, видав Ігор Миколайович.

І коли Герман сів, у його бік нахилився хлопець із сусіднього ряду і з глузуванням шепнув:

— Ботан!

Потім хтось похлопав Германа по спині:

— Після пар підеш пограти?

Герман обернувся — це був усміхнений Олексій, вже готовий до вечірньої ігрової сесії. Дівчина в кутку аудиторії була занурена в книгу, а посередині група студентів обговорювала плани на вихідні. Неподалік ще двоє тихо обмінювалися нотатками. Всі наче чогось чекали.