Мій (не) ідеальний хлопець

Декілька разів новий хлопець намагався підійти до Насті поговорити, та вона щоразу відступала, ніби відчувала загрозу в його усмішці. То поспіхом виходила з аудиторії, то ховалася у натовпі, то робила вигляд, що занурена в телефон. Та його погляд завжди знаходив її серед десятків інших.

Згодом Настя дізналася від одногрупників, що він зовсім не новий студент, а повернувся після академічної відпустки. Його прізвище давно було відоме — воно постійно з’являлося у списках відмінників. Найкращий студент!

Коли на лекції викладач поставив запитання, від якого аудиторія заніміла, Герман підняв руку й почав пояснювати, розкладаючи складну задачу на прості кроки. Його голос був рівний, упевнений, і навіть ті, хто зазвичай губився, слухали з відкритими ротами.

Викладач усміхнувся:

— Ось приклад, як треба мислити.

У коридорі після занять його завжди оточували кілька студентів із проханням допомогти. Герман не відмахнувся ні разу. Зазвичай сідав на підвіконня, діставав зошит і починав креслити схеми.

— Дивіться, тут головне зрозуміти логіку, — казав він, малюючи стрілки й блоки. Хлопці уважно слухали, дівчата сміялися з його жартів. Атмосфера навколо нього нагадувала маленький гурток, де він був центром.

У бібліотеці Настя бачила, як до нього підійшла першокурсниця з конспектом. Він терпляче пояснював їй алгоритм, показував приклади на ноутбуці, і вона слухала з широко розкритими очима, ніби він відкривав їй новий світ.

Для інших він був «ходячою енциклопедією», майже легендою. Для Насті ж — дратівливим символом несправедливості, який отримував усе надто легко.

Від деяких викладачів Настя навіть почула, що Герман — можливо, єдиний з їхнього курсу, хто справді зможе після випуску влаштуватися в ІТ і працювати за фахом. Його ім’я звучало як приклад для інших: «Дивіться, як Герман розв’язав задачу», «Ось так треба оформлювати код».

Найбільше його поверненню раділа, звичайно ж, Валентина Іванівна. Не було жодного заняття, щоб вона не поставила йому запитання. Йому вона прощала і запізнення, і те, що він міг серед лекції дістати мобільний телефон, бо йому чомусь стало нудно. В той час, як інші студенти за подібне отримували докір, Герман — лише поблажливу усмішку. Це ще більше злило Настю. Одного дня вона навіть почала думати, що ненавидить його.

Навколо нього завжди збиралися студенти, які хотіли щось запитати чи просто бути поруч. У коридорах він ішов рівно й упевнено, ніби знав, що всі помічали його присутність. Навіть біля кавового автомата йому поступалися місцем без суперечок.

— Ох, Германе, — скривилась одного разу Настя, — чи не хочеш ти відповісти? О, тобі треба вийти? Звичайно, іди! Можу ще тебе в пупок поцілувати перед виходом! — вона розлючено вдарила кулаком по автомату.

Її сарказм губився серед загального захоплення. Для всіх Герман був ідеальним студентом. Лише Настя відчувала, що з ним щось не так. Ну, не може ж людина бути настільки ідеальною!

— Ну, якщо ти наполягаєш, — несподівано пролунав за її спиною голос Германа, — то я не проти. Опиратися не буду.

Настя здригнулася. Її руки похололи, вона швидко схопила стаканчик із кавою й поспішила до турнікету. Кроки прискорилися, дихання стало поверховим. Вона не озиралася, але була впевнена, що він іде за нею.

— То що там з приводу мого пупка? — знову пролунав його голос.

Настя різко зупинилася й обернулася. Її погляд був холодний і неприязний.

— Забудь усе, що ти щойно чув. Я не маю бажання спілкуватися з тобою. Тим більше — торкатися твого тіла.

Проте Герман не відступав.

— Цікаво, за що ти так з’їлася на мене?

Настя лише пирхнула й пішла далі, бурмочучи собі під ніс:

— За що з’їлася? За що з’їлася? За те, що ти вискочка. Бісиш.

Єдине, що так і не змінилося, — коридори гуртожитку жили власним життям. Хтось постійно гримав дверима, хтось голосно сміявся, повертаючись із вечірки, а десь у кутку двоє сусідів сперечалися через чайник, який «знову хтось забрав у кімнату».

Настя намагалася не втручатися, але шум проникав крізь стіни й не давав їй відчувати себе в безпеці. Вона часто прокидалася серед ночі від того, що хтось біг коридором, або від гучної музики, яка лунала з сусідньої кімнати.

У її кімнаті також панував безлад — розкидані речі, запах дешевих парфумів і постійні дрібні конфлікти через розетки чи місце на столі. Настя і досі відчувала себе тут чужою, ніби її присутність була тимчасовою і небажаною. Сусідки взагалі не приховували своєї неприязні. Одна могла спеціально залишити свої речі на її ліжку, інша — зайняти єдине вільне місце біля столу, щоб Настя не мала, де розкласти конспекти. У такі миті вона згадувала перші курси. Тоді вони з Дімою часто сиділи в бібліотеці, ділилися бутербродами й сміялися з викладацьких жартів. Він завжди підбадьорював її перед іспитами, казав: «Ти ж у нас найрозумніша, не хвилюйся».

Ці спогади тепер боляче різали серце. Настя відчувала провину, ніби саме її безпорадність призвела до того, що його більше немає. І жодна нова людина не могла замінити його присутність.

У гуртожитку їй не було спокою. Хоча іноді Настя ловила себе на думці, що навіть ці конфлікти здаються їй легшими, ніж отримувати повідомлення від Black_tiger, які дивним чином припинилися. Але що ще гірше — ніхто не знав, чи це справжнє затишшя, чи нова пастка.

Дівчина часто сиділа на ліжку, дивилася у вікно й згадувала, як колись Діма жартував, що гуртожиток — «маленька країна зі своїми законами». Тільки ця країна виявилась для неї чужою. Вечорами вона чула, як сусідки збиралися разом, сміялися, обговорювали хлопців чи плани на вихідні. А Настя залишалася осторонь, робила вигляд, що занурена в книжку, хоча насправді не могла зосередитися.

Її самотність ставала все більш відчутною у різних дрібницях: ніхто не питав, як минув її день, ніхто не пропонував чаю чи хоча б якоїсь допомоги. Вона була наче тінь серед цього шумного життя. Коли йшла коридором, то відчувала на собі погляди. Люди бачили її, але не прагнули заговорити. Це відчуття відчуження лише поглиблювало її тривогу. Навіть на заняттях було неспокійно. Всюди той Герман — усміхнений, упевнений, оточений увагою.

Вранці вона в черговий раз прокинулася виснаженою. Очі пекли від недосипу, голова була важка, і навіть проста дорога до університету здавалася випробуванням. На лекції Настя сиділа осторонь. А коли вийшла з аудиторії, то намагалася не зустрічати нічиїх очей. Та цього разу її зупинив інший погляд. Біля дверей стояв той самий слідчий.

— Можемо поговорити? — тихо запитав він, ніби боявся налякати її.

Вони відійшли вбік, до порожнього коридору. Настя не очікувала його побачити тут. І в той же час їй було цікаво: що його сюди привело?

— Я знаю, що вам важко, — почав він. — Але справа не стоїть на місці. Ми аналізуємо повідомлення, шукаємо сліди. Проте мушу визнати: іноді мені здається, що ми боремося з тінню.

— Як думаєте, він ще з’явиться? — запитала Настя, стискаючи свою сумочку у руках.

— Думаю, що він нікуди й не зникав. Просто чекає моменту. І це мене непокоїть найбільше. Тому якщо ви все ж отримували хоча б щось, зараз саме час мені про це розповісти.

— Ні, нічого не було.

— А телефон у вас той самий?

— Так, після тієї ночі я більше нічого не змінювала й не видаляла.

Вони пройшли кілька кроків коридором. Студенти поспішали на заняття, сміялися, обговорювали плани. Настя відчувала, що їхній світ зовсім інший — легкий, безтурботний. Вона дуже хотіла б бути серед них, але хтось вирішив за неї інакше. І тепер поруч ішов чоловік, з яким вона не мала б знайомитися.

— Якщо раптом щось зміниться, бодай щось, — почав знову говорити слідчий.

— Я відразу ж дам вам знати, — відповіла миттєво Настя.

Після цього слідчий зробив якісь нотатки у своєму блокноті і окинув поглядом довгий коридор. Його обличчя залишалося непроникним, але поведінка показувала, що він насправді співпереживає.

— Можливо, — сказав він тихо. — Вам все ж краще взяти академічну відпустку.

Настя здивовано глянула на нього.

— Просто не хочу, щоб ви залишалися сам на сам з усім цим, — додав слідчий.

Після того, як вони розійшлися, Настя ще довго відчувала його присутність. І навіть у шумному гуртожитку, серед сміху й сварок, вона згадувала його слова.

— Академічна відпустка, значить, — однак при цьому словосполученні мозок відразу видавав обличчя ненависного їй Германа.