Мій (не) ідеальний хлопець

Того вечора в двері її квартири постукали. Настя здригнулася від несподіваного звуку. Вона повільно підійшла й відчинила. На порозі стояли двоє поліцейських у темній формі, їхні обличчя були серйозними й стриманими.

Один із них тримав у руках папку з документами, інший — планшет із відкритим файлом. Вони показали їй фото Діми й запитали, коли вона бачила його востаннє. Настя відчула, як у грудях щось обірвалося.

— Щось сталося? — прошепотіла вона, відчуваючи, як тремтить її голос.

Тоді поліцейські обмінялися коротким поглядом. Тиша між ними тривала кілька секунд. Нарешті один із них відповів:

— Дмитра Кулібка знайшли мертвим сьогодні на старій овочебазі. Чи знаєте ви, як він міг опинитися там?

Настя відразу ж відчула, як ноги підкошуються. Вона вчепилася за дверну ручку, щоб не впасти. Її губи ледь ворухнулися:

— Ні…

Світ навколо ніби завмер. Серце на мить зупинилося, перш ніж почати шалено битися. Тіло охопив страх. Як це могло статися? Діма ж був частиною її життя. Вони все робили разом. І тепер його більше немає?

Вона дивилася на поліцейських, але їхні обличчя здавалися віддаленими, ніби крізь туман. Всі барви навколо потьмяніли. Паніка охопила її, а горе заповнило душу порожнечею.

— Ми розуміємо, що це важко, — спробував додати другий поліцейський. — Але нам потрібна будь-яка інформація. Чи помічали ви щось дивне останнім часом? Можливо, він на когось скаржився?

Настя похитала головою. Думки ніяк не могли зібратися докупи. Усе, що приходило на розум, — це їхні спільні прогулянки, жарти, кава в пластикових стаканчиках. І тепер ці спогади боляче різали серце.

Коли поліцейські пішли, вона зачинила за ними двері й повільно опустилася на підлогу під дверима. Настя почала плакати. Спочатку тихо, майже непомітно, але потім сльози стали ряснішими. Плач перетворився на щось глибоке й істеричне. Емоції виривалися з неї з неймовірною силою. Її тіло тремтіло. Вона відчувала, що світ став холодним і порожнім, наче з відходом Діми дівчина втратила частину себе.

Це вона винна у тому, що Діми більше немає! Якби ж вона краще шукала його! Хоча ні, у всьому винна Валентина Іванівна! Якби вона не виставила його з аудиторії… Як це тільки сталося? Чому саме він?

Думки хаотично крутилося в її голові, коли раптом пролунав сигнал телефону. Настя подивилася на екран і прочитала нове повідомлення:

— То ти тепер підеш зі мною на побачення?

Це безглузде питання повернуло її в реальність. Настя довго дивилася на екран телефону, не вірячи власним очам. Вона відчула, як у грудях наростає лють. Хтось грався її життям, хтось вирішив, що може забрати в неї найдорожче й тепер зухвало вимагати уваги.

«Це він. Він винен у смерті Діми. Він винен у всьому».

Усередині з’явилося відчуття, що цей переслідувач не просто дивився — він планував, діяв методично, і вона вирішила, що більше не може мовчати.

Швидко набрала номер поліції:

— Мені пише якийсь чоловік… Він надсилав фото… Він знав Діму… Я гадаю, що він причетний до його смерті.

На тому кінці дроту відповіли стримано:

— Ви маєте зберегти усі повідомлення. Не видаляйте нічого. Ми передамо інформацію слідчому. Якщо він знову напише — одразу повідомте нам. І… будьте обережні.

Настя кивнула, хоча й розуміла, що співрозмовник цього не побачить. Її трохи заспокоїла сама процедура. Тепер поліція принаймні знає про переслідувача. Але водночас Настя відчула: кожен її крок мусить бути виваженим. Відтепер кожне повідомлення — доказ. Кожна фотографія — слід. Вона мусить зберігати все, навіть якщо це боляче. Проте останнє повідомлення виглядало майже дитячим у своїй простоті.

«Побачення» — для когось це гра, для неї ж пастка. Ні в якому разі не можна погоджуватися. Цей чоловік хоче загнати її в кут, щоб кожен її рух був під контролем. Ніколи!

Настя стиснула телефон у руці так, що пальці побіліли. «Я не дозволю йому зламати мене». Усередині вже народжувалася рішучість. Він десь поруч. Можливо, навіть зараз дивиться на її вікна. Ця думка змусила її різко засмикнути штори. Простір навколо більше не є безпечним.

Майже всю ніч Настя сиділа перед комп’ютером. На екрані зʼявилося фатальне повідомлення: «Ви впевнені, що хочете видалити свою сторінку на Facebook?»

Рука ледь здригнулася. Цей жест мав значно більший сенс, ніж просто прощання з соцмережею. Це було прощання з частиною її минулого, з усіма спільними фото й моментами, які тепер боляче нагадували про Діму.

Зробивши глибокий вдих і зціпивши зуби, вона натиснула кнопку. Нехай хоча б якась частина її життя не дістанеться переслідувачу! Вона — його ціль, а він — її.

Наступним кроком стало видалення профілю в Instagram. Це також було місце, яке мало залишитися без нього. Тільки повідомлення в телефоні!

— Ви впевнені, що хочете видалити свою сторінку в Instagram?

Настя відчула, що це вже не просто технічна дія. Це був її спосіб захиститися. Це був ще один крок до свободи. І знову вона натиснула "так", закриваючи ще один розділ свого цифрового світу.

Нарешті на екрані з’явилося третє повідомлення:

— Ви впевнені, що хочете видалити свій обліковий запис у TikTok?

Цього разу її серце майже завмерло. З кожним натисканням кнопки вона залишала позаду ще одну частину себе, звільняючись від минулого. Але тепер вона була готова. Здолавши останні сумніви, натиснула "так".

Коли на екрані з’явилося фінальне повідомлення «Ви впевнені, що хочете видалити свою сторінку в X?», Настя вже не вагалася. Вона сиділа в напівтемряві. Лише слабке світло монітора осявало її обличчя. З кожним клацанням миші вона відчувала, як важкість останніх днів поступово зникає. Зрештою, вона натиснула останнє "так". Її соціальні мережі, як і її минуле життя, розчинилися у цифровій безодні.

Тільки після цього, коли екран став порожнім, Настя знову відчула легке тремтіння в руках, ніби щось все ще намагалося її утримати. Але вона була непохитна у своєму рішенні. Вона підвелася, підійшла до вікна і глибоко вдихнула. Так буде краще для неї…

Повернувшись до комп'ютера, дівчина задумливо глянула на безліч іконок на екрані монітора. Там були ігри, в які вона вклала величезну кількість часу та енергії, ігри, які були її притулком від реальності, місцем, де вона могла забути про все та відволіктися від проблем. І тепер, коли вона вирішила стерти всі сліди свого минулого у віртуальному світі, у серці почали лунати роздвоєні емоції. З одного боку, вона відчувала полегшення, з іншого — тривогу та невизначеність. Бо майже увесь час задавалась питаннями, які мучили її вже не вперше. Як Black_tiger дізнався про неї? Можливо, вони зустрілися у якійсь грі? Чи, можливо, він випадково натрапив на її профіль у соціальних мережах? Чи їй випадково вдалося привернути його увагу, залишивши десь не там коментар?

Вона мала дуже багато питань та не було жодної відповіді. Це навіть якось дивно було усвідомлювати, що ти не можеш повністю контролювати усе в своєму житті. Є занадто багато випадковостей, які за мить можуть змінити все. Але смерть Діми не повинна бути марною. Ким би не був її переслідувач, вона не гратиме за його правилами. Це було її рішення, її спосіб боротьби з тим, що сталося. Вона не збиралася бути жертвою. Вона збиралася бути господаркою своєї долі. І тому вона почала клацати на кожну іконку, заходячи в налаштування кожної гри. На кожному кроці її супроводжувало одне й те саме повідомлення:

— Ви впевнені, що хочете видалити свій ігровий аккаунт?

Щоразу вона відповідала “так”. Це був її ранок суботи. Вона відчувала, як з кожним видаленим обліковим записом їй стає легше, ніби вона скидала з себе важку ношу, яка довгий час тягла її вниз. З кожним “так” була готова зустріти новий день, нове життя, повне можливостей та свободи...

Проте ближче до обіду хтось постукав у двері, порушуючи спокій квартири. Настя, відчуваючи певну тривогу, повільно підійшла до дверей і подивилася в вічко. Там стояв чоловік у цивільному із посвідченням в руках. Це був слідчий. Він представився коротко, без зайвих слів. Його голос був низьким і спокійним.

Настя відчинила двері й запросила його всередину. Слідчий уважно оглянув кімнату, ніби намагаючись відчути атмосферу. Потім сів за стіл і відкрив блокнот:

— Ви повідомляли про дивні повідомлення, — сказав він. — Розкажіть детальніше.

Настя простягнула йому телефон. Вона показала фото, яке отримала напередодні, і повідомлення з пропозицією «побачення». Її руки тремтіли, але вона змусила себе говорити чітко.

Слідчий довго дивився на екран, потім зробив кілька нотаток. Його обличчя залишалося непроникним. І на мить Настя засумнівалася, чи сприймає він її слова серйозно.

— Ви правильно зробили, що зберегли ці повідомлення, — сказав він. — Це може стати ключовим доказом.

Потім підняв очі й додав:

— Ми вже маємо інформацію про вашого друга. Але тепер важливо зрозуміти, хто стоїть за цими повідомленнями. Ваші дії — видалення акаунтів, обережність — це правильний крок, хоча і трохи невчасний. Звісно, ви зменшили ризик для себе. Але додали роботи для мене.

— Вибачте… Я дійсно гадала, що так буде краще…

— Головне, що вам слід завжди пам’ятати, — переслідувач може спробувати знайти інші способи контакту. Будьте уважні. Якщо з’являться нові повідомлення чи дзвінки — негайно повідомте мені особисто. Номер я вам зараз напишу. Телефонуйте в будь-який час.

Написавши кілька цифр, слідчий закрив блокнот і підвівся. Його рухи були спокійними. Здавалося, що він нікуди не поспішає і взагалі не бачить проблеми в тому, що сталося.

— Дякую за вашу відвертість, — сказав він рівним голосом. — Ми врахуємо все, що ви розповіли. Ви показали, що готові захищати себе. Тепер наша черга діяти. Будь ласка, не залишайте місто на час слідчих дій.

Настя мовчки кивнула. Їй було важко говорити, але вона відчула, що її слова не пройшли дарма.

Слідчий поправив піджак:

— Ми будемо тримати з вами контакт. Якщо з’являться нові повідомлення чи будь-які дивні знаки — ні в якому разі не намагайтеся діяти самостійно.

— Так, звісно. Я зателефоную і лише потім…

— Потім ми будемо робити свою роботу.

Його голос здавався спокійним, але чоловік дивився на Настю так, ніби хотів переконатися, що вона точно зрозуміла кожне слово. Настя кивнула. Лише після цього слідчий попрощався й вийшов із квартири.

Минуло кілька годин. Дівчина знову сиділа біля комп’ютера, намагаючись зосередитися. І раптом у двері знову подзвонили. Вона різко піднялася, відчувши дежавю. Хто міг прийти до неї цього разу? Поліцейські повернулися? Чи… він?

Настя підійшла до дверей і глянула у вічко. На сходовому майданчику нікого не було. Вона завмерла на мить, вагаючись. Але потім, зібравши всю рішучість, відчинила двері.

На килимку перед порогом лежав букет квітів. Яскравий, свіжий, він виглядав абсолютно недоречно. Між пелюстками виднілася складена записка. Настя нахилилася, взяла букет і розгорнула папірець. На ньому було написано:

«Ти не відповідаєш на мої повідомлення. Я хвилююся».

Її пальці стиснули записку так, що вона мало не порвалася. Усередині все похололо. Це був він. Відчуваючи, як простір починає стискатися навколо неї, вона кинула букет кудись у бік сходів і поспішно зачинила двері.

Дівчина довго стояла біля зачинених дверей, перш ніж набрала номер слідчого. Її голос був напружений, але цього разу вона говорила твердо:

— Я знайшла квіти з запискою прямо під дверима. Я не хочу більше залишатися тут. Чи можу я переїхати?

На тому кінці дроту запанувала пауза. Слідчий мовчав кілька секунд, і Настя відчувала, як кожна секунда тягнеться вічністю. Нарешті він відповів:

— Розумію ваші побоювання. Але майте на увазі: будь-яка зміна місця проживання може вплинути на слідство. Ми відстежуємо його дії, і ваша квартира зараз — важливий орієнтир.

— Але ж він грається зі мною!

Слідчий зітхнув.

— Добре. Якщо ви переїдете, ми організуємо спостереження за новим місцем. Але ви мусите повідомити нам точну адресу. І пам’ятайте: будь-які нові контакти з ним — одразу фіксуйте й передавайте мені.

Настя кивнула. Усередині її охопило відчуття полегшення. Вона отримала дозвіл. Її рішення тепер стало частиною офіційного розслідування.

Слідчий додав ще кілька слів, які прозвучали як попередження:

— Не намагайтеся діяти самостійно. Це небезпечно. Ми будемо поруч, навіть якщо ви зміните адресу. Ваше завдання — залишатися живою й уважною.

Його голос був холоднокровним, але Настя відчула в ньому людяність. Він бачив у Насті не лише свідка, а й потенційну жертву, яку треба захистити. Це додавало впевненості. Настя поклала слухавку й відчула, що її руки все ще тремтять. Але тепер у цьому тремтінні було менше страху й більше рішучості. Вона знала: слідчий визнав її дії правильними. Вона більше не сама.

Зробивши кілька кроків квартирою, Настя вчергове взяла свій мобільний телефон і почала набирати номер.

— Алло, мам? Я хочу з'їхати! — промовила Настя.

— Та як же так? — пролунав здивований жіночий голос. — Ми ж заплатили за рік! Тобі ще жити та жити у тій квартирі! Ти взагалі знаєш, скільки ми вже грошей витратили на тебе?

— Мамо, дай трубку татові.

Ще якийсь час їй було чутно жіноче бурчання, а потім чоловічий голос ласкаво запитав:

— Так, слухаю, що трапилося у моєї маленької принцеси?

З батьком домовитись завжди було простіше, ніж з матірʼю. Він вислухав Настю з особливим терпінням, не обурювався і майже не ставив запитань. Його голос був спокійний і врівноважений, немов він вже передбачав кожне слово, яке вона скаже.

Вони швидко зійшлися на тому, що Настя житиме у студентському гуртожитку, враховуючи обмеженість фінансів у її батьків. Сама Настя ще не мала постійного джерела доходу. Тому для неї гуртожиток був найкращим варіантом.