Мій (не) ідеальний хлопець

Настя почала працювати в компанії «Легенда». Вона була задоволена. Кожен день там обіцяв їй стати початком чогось великого та незвіданого. Але одного вечора, коли вона повернулася після роботи трохи раніше, ніж зазвичай, почула голос Германа з кухні. Він стояв у навушниках обличчям до вікна, тримаючи руки на поясі. Розмова була точно не приємною. Він говорив на підвищених тонах:

— Ні, я не робитиму цього! … Просто дай мені спокійно піти на пенсію… Не варто погрожувати мені! … Ну, давай, йди в поліцію прямо зараз! Думаєш, я не маю на тебе компромату? … Ах, ось як ти заговорив? … І що ти мені зробиш? …Тільки не треба мене лякати! Я сам тебе з-під землі дістану! … Тобто тепер ти мене благаєш тобі допомогти? А хто щойно кричав? …Ну, звісно, ​​це був не ти!… Згоден, тільки я сам з тобою зв'яжусь, коли все зроблю… Не дзвони мені більше!… Мені не потрібне твоє «дякую» — просто кинь крипту на гаманець, адреса в тебе є… Так, це все… Ні, зовсім все, я хочу зав'язати… Так, зрозумів, до зв'язку…

Потім Герман потягнувся руками до навушників, щоб дістати їх із вух. Настя, відчуваючи хвилювання, риссю вибігла з квартири і зупинилася біля дверей. Вона стояла там, обмірковуючи свої дії, доки не натиснула на дзвінок. Герман відчинив двері квартири і здивовано глянув на неї.

— Здається, я ключі десь загубила, — сказала вона, уникаючи зустрічі з його поглядом.

Ці кілька слів стали її першою брехнею. Вечеря проходила в тиші, яка порушувалась лише періодичним писком телефону Германа. Кожне нове повідомлення відбивалося в душі Насті гострим болем. Вона почала думати, чи не ховається за цими короткими сигналами інше, більш темне життя, про яке вона не мала раніше жодного уявлення? Її погляд ковзав по його обличчю, намагаючись знайти хоч якусь тріщину в його масці, але все марно.

Герман здавався відсутнім. Його погляд був спрямований кудись у порожнечу. Він механічно приймав їжу, не звертаючи уваги на дзвінки та повідомлення, які продовжували надходити. Після вечері підвівся, налив собі каву в кухоль із зображенням космосу, взяв ноутбук і, накинувши на плечі стару куртку, вийшов на балкон. Там, у холодному сяйві нічних ліхтарів, він знову занурився у свою кримінальну павутину.

Настя ж продовжувала сидіти за столом. Слова, які вона випадково почула біля дверей, все ще луною відгукувалися в її голові, не даючи спокою. Навіть коли лежала в ліжку в темряві кімнати, намагалася переконати себе, що все гаразд, що це був якийсь безневинний робочий жарт чи дурне непорозуміння. Але її думки невідступно поверталися до того, що вона чула, і до того, як саме розпочалися їхні стосунки.

Тривога почала стискати горло, перетворюючись на страх перед тим, що людина, яку вона вважала своїм порятунком, насправді є кимось зовсім іншим.

Вночі, коли будинок поринув у тишу, вона встала і тихо підійшла до столу. Серце калатало, руки злегка тремтіли від усвідомлення того, який ризик вона на себе бере. Хотіла ввімкнути ноутбук Германа, сподіваючись знайти там хоч якісь відповіді на свої запитання, але в ту ж секунду темна постать виросла збоку.

Герман різко прокинувся і вихопив ноутбук з її рук, його рухи були настільки швидкими і хижими, що Настя відсахнулася.

— Мені просто стало цікаво, над чим ти зараз працюєш? — спробувала виправдатися дівчина, намагаючись сховати паніку в голосі.

— Ти могла просто запитати. Я не маю від тебе секретів, — холоднокровно відповів Герман.

— Зовсім ніяких секретів?

— Зовсім, — рішуче кивнув він, дивлячись їй просто в очі з таким виразом обличчя, ніби він сам вірив у власну брехню, — лягай спати. Тобі завтра рано вставати.

У цей час біля їхнього будинку вже стояла машина без розпізнавальних знаків. Всередині неї сидів чоловік років тридцяти у чорній куртці з біноклем у руках. Корпус приладу був виконаний із металу та мав ребристу поверхню для кращого зчеплення, а шкіряний ремінець безпорадно звисав із шиї.

Подивившись у черговий раз в окуляри оптики, він узяв до рук потерті записи з бардачка і почав туди фіксувати чергові спостереження. Це було рутинною справою, яку він виконував майже щодня вже кілька місяців поспіль. Один лише наказ міг би звільнити його від цього тягаря, але наказу досі не було, хоча доказів причетності Германа до різноманітних справ назбиралося достатньо.

Іноді у молодшого лейтенанта виникала логічна думка, що такого розумного хакера навмисне використовує хтось із впливових людей зверху, а стеження потрібне лише для того, щоб тримати його на короткому повідку та контролювати кожен рух. Але ні підтвердити, ні спростувати цю теорію він не міг — це були лише його власні роздуми, які нікого не цікавили. Тож він мовчки робив свою роботу, хоча тієї ночі в повітрі несподівано виникла якась тривожна напруга, наче щось невідворотне мало статися.

Лейтенант, як завжди, пильно стежив за вікнами квартири, коли раптом двері машини різко відчинилися і на переднє сидіння поряд із ним сів другий чоловік. На вигляд він здавався на кілька років старшим, у його постаті відчувалася вимуштрувана роками витримка.

— Ще в квартирі? — коротко запитав він.

Лейтенант мовчки простяг йому блокнот із детальними записами за останні дні.

— Не треба, залиши це для керівництва, — суворо відповів капітан, відштовхуючи папір.

Його очі були втомленими від безсонних ночей, але погляд залишався гострим і пронизливим. Він бачив за своє життя чимало, і кожна зморшка на його обличчі розповідала власну похмуру історію. Якби він тільки міг написати книгу, він розповів би там усю правду про те, що насправді приховують за офіційними звітами за довгі роки служби. У багатьох би після прочитання точно волосся стало дибки від масштабів корупції та цинізму. Але в його роботі траплялися й нудні, монотонні дні, коли тижнями не відбувалося нічого. Він навіть любив такі періоди затишшя, хоч вони й стомлювали своєю невизначеністю. Але він чітко розумів: незабаром цей спокій закінчиться…

Почувши холодний тон старшого за званням, лейтенант сховав блокнот. Кілька хвилин вони сиділи в цілковитій тиші салону, слухаючи, як на вулиці виє вітер. Потім капітан нарешті сказав:

— Надійшов наказ: вранці брати.

Ці слова миттєво змусили серце лейтенанта забитися швидше. Нарешті це затяжне стеження закінчиться, і йому довірять справжню операцію з облогами, затриманням, допитами та реальною небезпекою. Це було набагато цікавіше, ніж просто фіксувати, як підозрюваний виходить за кавою до якогось магазину.

Адреналін у його крові вже почав підніматися, передчуваючи розв'язку. Він був повністю готовий діяти. Залишалося лише одне — взяти Германа.

— Отже, сьогодні ми нарешті закриваємо цю справу?

Але ближче до ранку Настя прокинулася від дикого крику Германа. Він стояв біля і гарчав у трубку телефону, стискаючи пристрій із такою неймовірною силою, що суглоби на пальцях миттєво побіліли, а шкіра натягнулася до межі.

— Це тобі з рук не зійде! За першої ж нагоди я викладу в мережу все, що в мене є на тебе! …Ну, побачимо, що ти тоді скажеш! … То, по-твоєму, це смішно? Знущатися вирішив? … Та не дочекаєшся! … Я не сяду сам! Чуюш? Не сяду! Ти підеш зі мною!

Після цього Герман різко обірвав розмову і жбурнув телефон прямо в стіну. Пластик і скло розлетілися на дрібні деталі з таким мерзенним дзвоном, що Настя на ліжку здригнулася усім тілом, немов від удару струмом.

Герман же закинув голову назад і видав із себе хрипкий, здичавілий стогін, ніби намагаючись заглушити той невідворотний жах, що розривав його зсередини:

— Дідько… Прокляття!

Тоді Настя нерішуче піднялася з ліжка. Ноги здавалися ватяними, але якесь сліпе, фатальне відчуття обов’язку змусило її зробити кроки вперед. Герман різко повернувся до неї. Його колись впевнене обличчя було повністю спотворене панічним страхом, очі шалено бігали, а на лобі виступив холодний піт. Не витримавши цієї напруги, він підломився в колінах і просто впав перед нею на підлогу, обхопивши руками її ноги.

— Ти хоч мене не кинеш? Благаю, чуєш, не кидай! Я не можу без тебе! Я все це робив тільки для того, щоб бути з тобою! Щоб у нас усе було! Щоб ти не знала нужди, щоб була щасливою! Я бруднив руки виключно заради нашого майбутнього!

— Тихіше, тихіше… — прошепотіла Настя і сіла поряд із ним на холодну підлогу. — Я з тобою, все гаразд… Ми щось придумаємо.

Але він не слухав. Він судорожно притулився чолом до її колін, шукаючи втіхи, як загнана в кут тварина. Його плечі дрібно тремтіли, дихання було уривчастим, а погляд розфокусованим — він панічно уникав дивитися їй у вічі, бо боявся побачити там те, чого заслуговував.

— Пізно… Сьогодні за мною прийдуть. Мене посадять.

— Що… що такого ти зробив, Германе?

— Незабаром ти сама все дізнаєшся, — він підняв на неї свої сповнені розпачу очі. — Тобі розкажуть про мене дуже багато жахливих речей, які я намагався від тебе сховати. І тоді… після всього цього… ти просто зненавидиш мене.

— Ні, цього точно не буде.

Хоча усі ті дрібні підозри й випадково підслухані фрази раптом склалися в єдину, жахливу мозаїку. Її страхи не були плодом уяви чи параноєю, вони виявилися страшною, невідворотною реальністю.

Ці думки обрушилися на Настю важким, нестерпним тягарем. Усередині неї все ніби обірвалося, а звичний світ, який вона так ретельно будувала роками поруч із Германом, почав розсипатися на дрібні осколки. У пам’яті з неймовірною швидкістю промайнули останні чотири роки їхнього життя: спільні вечори, його турбота, його підтримка у найскладніші моменти, та найголовніше — те відчуття безпеки, яке він їй дарував. Тепер усе це постало в зовсім іншому світлі. Розум почав кричати про небезпеку й вимагав негайно тікати від цієї людини якомога далі. Але разом із шоком у її серці піднялася й інша хвиля.

Чи мала вона право ось так просто перекреслити чотири роки їхньої близькості, кохання та спільного болю через те, що вилізло назовні його темне єство? Кожен спогад про те, як він був поруч, як підтримував її, як оберігав від усього світу, ставав живим докором.

Настя дивилася на його розбите обличчя, дику паніку в очах і те, як він безпорадно вчепився в її коліна, і розуміла, що перед нею просто зламана, налякана людина. Хоча логіка підказувала, що бути поряд із загнаним у кут хакером, за яким от-от зачиняться тюремні двері — це шлях до самознищення. Проте Настя не могла піти. Навіть тепер, знаючи якусь частину правди, вона не відчувала огиди. Лише безмежний біль за Германа і за їхнє зруйноване спільне майбутнє. Думка, що його слід залишити самого перед обличчям неминучого арешту, здавалася їй найбільшою зрадою.

Її руки міцніше обняли плечі Германа, притискаючи до себе ближче, ніби намагалася захистити його від усього світу. У цей момент Настя остаточно визначилася зі своїм вибором. Усі сумніви розчинилися. Вона вирішила залишитися, тому що просто не могла вчинити інакше.

І коли десь у тиші під вікнами пролунали перші тривожні кроки поліцейських, Настя лише міцніше зціпила зуби і подивилася ще раз в його Герману. Потім, немов у сповільненій зйомці, встала і попрямувала до кімнати. Там взяла з шафи валізу.

Герман, сидячи на підлозі, засмучено зітхнув і закрив обличчя руками. Він не хотів бачити, як вона збиратиме свої речі, як вона піде, залишивши його одного з його помилками. Але натомість дівчина нахилилася і почала збирати всі деталі його розбитого телефону.

— Насамперед треба забрати всі наші пристрої. Банківські картки краще залишити. Ми все одно не зможемо ними скористатися.

— Що? — здригнувся Герман, наче він щойно прокинувся від довгого кошмару.

— Також треба зтерти відбитки наших пальців, — продовжила Настя. — Зосередься на свіжих. Протри все, до чого ти останнім часом торкався.

Герман, немов під дією раптового імпульсу, скочив на ноги і побіг у вбиральню за миючими засобами. Його рухи були швидкими і рішучими. Настя мислила цілком раціонально. Вона зібрала до валізи все, що могло зберігати хоч якусь інформацію про них. Зверху, майже машинально, кинула засоби особистої гігієни та документи. Подумавши трохи, поклала й банківські картки.