Мій (не) ідеальний хлопець

Квартира Олексія була облаштована так, щоб кожна зустріч друзів перетворювалася на геймерський вечір. На стінах висіли постери з відомими іграми, у кутку світилася LED‑підсвітка, а великий телевізор займав майже всю стіну.

У кімнаті стояв запах піци й енергетичних напоїв. Матвій і Макс уже сиділи на дивані, тримаючи геймпади й не відриваючи очей від екрана. Їхні пальці швидко натискали кнопки, а вигуки то радості, то роздратування заповнювали простір.

Герман зайшов тихо, привітався коротким кивком і сів у крісло біля столу. Він поклав сумку поруч і почав чекати своєї черги, спостерігаючи за грою друзів. Його руки машинально розплутували навушники, а очі ковзали по екрану, де розгорталася чергова битва.

Олексій підійшов до нього несподівано. Він зупинився поруч, схрестивши руки на грудях, і подивився прямо на Германа.

— Що у тебе зі Скворцовою? Ви зустрічаєтеся, чи як?

Герман тоді відчув, як усередині щось обірвалося. Його пальці здригнулися, навушники мало не випали з рук. Він нахилив голову, щоб приховати вираз обличчя, і тихо промимрив:

— Чи як…

Але Олексій нахилився ближче до нього. Його усмішка була напівжартівливою, а очі уважно стежили за реакцією друга.

— Тоді ти не будеш проти, якщо я запрошу її на побачення?

Герман завмер. Його плечі напружилися, брови насупилися, очі звузилися. Він стиснув щелепу так, що на обличчі з’явилися різкі лінії. Руки міцно стискали навушники, пластик тріщав під тиском. Губи миттєво зімкнулися в тонку лінію, а погляд спалахнув гнівом.

— Я пожартував, — спробував виправити ситуацію Олексій.

Герман нічого не відповів. Його мовчання було важчим за будь‑які слова. Він відчував, як образа й злість заповнюють його зсередини. Просте запитання зачепило найболючіше.

Олексій, ніби відчуваючи небезпеку, різко повернувся до дивана й гучно вигукнув:

— Тепер наша черга!

Матвій і Макс невдоволено зітхнули, але все ж передали геймпади. Герман узяв один із них майже автоматично. Його пальці рухалися механічно, без радості. Він дивився на екран, але думки були зовсім в іншому місці.

У голові все ще звучали слова Олексія. Вони не зникали, а повторювалися знову й знову, немов нав’язлива мелодія. Для нього це було зовсім не жартом.

— Ну, давай, спробуй надерти мені зад, Black_tiger! — кинув Олексій, намагаючись розрядити атмосферу.

— Тільки потім не скигли, The_white_ark! — відповів Герман коротко, стискаючи геймпад так само міцно, як кілька хвилин тому навушники.

Але навіть гра не могла відволікти його. Слова Олексія все ще залишалися в голові, і кожна нова секунда лише підсилювала їхній вплив. Він відчував, як вони повторюються, як розростаються всередині нього.

«Запросити її на побачення…» — слова звучали так, ніби хтось намагався відібрати в нього щось важливе. Герман намагався переконати себе, що це був лише жарт. Але внутрішній голос говорив інше: це не випадкові слова, це перевірка, це виклик.

Його погляд застиг на екрані, але перед очима вже виникали інші картини. Він відчув, як пам’ять сама повертає його назад, у той день, коли все почалося. Тоді він ішов коридором університету, тримаючи в руках навушники. Він збирався зайти до кабінету своєї матері і тому не поспішав. Вона і так майже завжди була у своєму кабінеті. Та й розмова була нелегкою. Він вирішив сказати їй, що хоче ненадовго залишити університет.

Двері її кабінету відчинилися саме тоді, коли він підходив ближче. З кабінету вибігла Настя. Її очі були червоні від сліз, вона тримала свої книжки так міцно, ніби боялася їх втратити. Йшла швидко, майже бігла. І раптом її плече зачепило його. Герман відчув поштовх.

Він трохи відступив убік, але не сказав ні слова. Настя навіть не помітила його — просто побігла далі коридором. А Герман залишився стояти. Його очі стежили за нею, поки вона зникала за поворотом. Усередині нього тоді щось змінилося. Звичайна випадковість раптом стала для нього важливою подією в житті.

Він дістав невеликі навушники з кишені й почав розплутувати їх. Його пальці рухалися повільно, але думки були зовсім не про дроти. У голові знову й знову виникала дівчина, яка вибігла з кабінету.

Герман намагався зрозуміти, чому її стан так сильно зачепив його. Він бачив багато студентів у різних ситуаціях, але саме вона залишила слід. Її сльози, її поспіх, її байдужість до всього навколо — усе це врізалося в пам’ять. Він не міг знайти пояснення. Чому саме вона? Чому саме цей випадковий момент? Відповіді не було. Але відчуття залишалося.

Зрозумів лише одне: він не дозволить нікому наблизитися до неї. Це стало його внутрішнім правилом. Він відчував, що мусить захищати її, навіть якщо вона сама про це не знає. Та спершу потрібно було дізнатися її ім’я.

Він ніколи не питав напряму. Не хотів показувати свою зацікавленість, щоб зайвий раз не лякати. Замість цього почав збирати інформацію усіма відомими йому способами.

Коли нарешті дізнався, що її звати Настя Скворцова, це ім’я закріпилося в його пам’яті на дуже довгий час. Він повторював його подумки, ніби закарбовував у собі. Але тоді поруч вже крутився інший хлопець. Одного дня він почав проявляти до неї більше уваги, ніж варто було. Навіть запросив її до себе. І усередині Германа почав наростати гнів.

Тепер ще й цей жарт Олексія… Він знову й знову чув його слова в своїй голові, і вони звучали для нього, як виклик. Це було вже занадто.

МОЯ! ТІЛЬКИ МОЯ! ВСІХ ПОВБИВАЮ!

Герман відчував, що стримуватися більше не можна. Його думки ставали дедалі важчими, і кожна нова хвилина лише підсилювала відчуття неминучості.

Час діяти. Час йти на полювання. Він повторював ці слова подумки, ніби закликав себе до руху. Щойно гра завершилася — мовчки зібрав всі свої речі. Його друзі навіть не помітили цього. Вони були занадто занурені в черговий матч, постійно сміялися й сперечалися між собою. Герман же діяв тихо, без жодних пояснень.

Вийшовши з квартири, він відчув, як холодний вечірній повітряний потік освіжив його думки. Але всередині все одно залишалася одна мета.

Вдома він довго стояв перед шафою. Його погляд ковзав по речах, але вибір був очевидним. Він хотів злитися з містом, стати тінню. Тому почав вдягатися в чорну куртку, чорні джинси, чорні кросівки. Навіть рюкзак він узяв темного кольору. Всі його рухи були чіткими й швидкими.

Телефон він поклав у внутрішню кишеню, перевіривши заряд. У рюкзак кинув навушники й блокнот. Потім подивився у дзеркало: обличчя було серйозним, очі зосередженими. Він виглядав так, ніби готувався до важливої місії.

Ліхтарі на вулиці вже світили жовтим світлом. Машини проїжджали повз, люди поспішали додому. А Герман ішов швидким кроком, не озираючись. Його мета була чіткою. Він хотів знати, куди Олексій ходить, із ким зустрічається, що робить зазвичай, коли ніхто не бачить.

НАСТАВ ЧАС ДЛЯ НОВОЇ ЖЕРТВИ…

До того моменту Настя вже повернулася до гуртожитку після занять. У коридорі було гамірно: хтось голосно сміявся, хтось сперечався, а з кількох кімнат лунала музика. Вона швидко пройшла повз і зайшла до своєї кімнати.

Усередині знову панував хаос. Дівчата розкидали речі, на столі лежали косметика й залишки їжі. Настя поклала сумку біля свого ліжка й почала розкладати конспекти. Вона хотіла хоча б трохи попрацювати. Але одна з дівчат одразу зробила зауваження: «Не займай стіл, мені треба місце для ноутбука».

Настя мовчки посунула свої зошити ближче до себе. Вона вже звикла до таких дрібних уколів. Тому просто мовчки пішла ставити чайник, але інша сусідка відразу сказала: «Не займай розетку, я телефон заряджаю».

Настя відсунула чайник убік. Її вечори завжди проходили так — у дрібних поступках, щоб уникнути конфлікту. Та виходило не завжди. Іноді вона думала: чи залишився ще хоч хтось, хто готовий їй допомогти з усім розібратися? Хто б захистив її?

Тільки-но сусідки почали дивитися серіал на ноутбуці, Настя накрилася ковдрою й відкрила книжку. Вона намагалася читати, але сміх і коментарі заважали зосередитися. Її очі ковзали по рядках, а думки розбігалися, наче не могли втриматися в одному місці.

Вона кілька разів виходила в коридор, щоб набрати води чи просто подихати тишею. Там теж було шумно: хтось сперечався через чайник, хтось голосно розмовляв телефоном. Але хоча б не так тісно, як у кімнаті.

Підійшовши до вікна, Настя подивилася на двір. Там панувала зимова тиша. Ліхтарі світили жовтим світлом, відкидаючи довгі тіні на сніг. Був уже майже кінець зими, і вона помічала, як на тротуарах з’являлися темні плями. Сніг починав танути...

Машини проїжджали повільно, їхні фари розрізали темряву. Десь у далині було чути сирену швидкої, а біля гуртожитку кілька студентів курили, сміючись і жартуючи. Настя дивилася на них і відчувала заздрість.

Повернувшись у кімнату, вона знайшла свої речі не на місці: блокнот лежав на підвіконні, а ручка — на чужому столі. Настя мовчки зібрала їх назад. Вона знала, що це робиться навмисно, але не мала ніякого бажання сперечатися.

Вечір тягнувся неймовірно довго. Сусідки сміялися, переписувалися в чатах, обговорювали хлопців і плани на вихідні. А Настя сиділа осторонь, робила вигляд, що читає, хоча насправді лише перегортала сторінки. Її єдиною метою було дочекатися тиші, щоб нарешті заснути. Зрештою, лягла на ліжко, накрилася ковдрою й заплющила очі. Її думки були про навчання, а про те, як витримати ще один день у гуртожитку. Вона уявляла, як завтра знову доведеться йти на лекції, сидіти поруч із байдужими людьми й робити вигляд, що все гаразд.

Вона й не здогадувалася, що десь поруч Герман уже планує свої кроки проти Олексія. Для неї це був лише ще один вечір виживання серед неприязних сусідок і байдужого гуртожитського життя.