Мій (не) ідеальний хлопець

Валентина Іванівна увійшла до аудиторії різко, майже грюкнувши дверима. Її погляд одразу зупинився на Насті. Усередині дівчини миттєво все стислося. Очі викладачки були холодні й суворі, і Настя відчула, як напружилися її плечі. В голові промайнула думка, що сьогоднішній день не обіцяє нічого доброго.

— Не знаю, навіщо ви, Скворцова, продовжуєте ходити на мої заняття, але залік я вам не поставлю. Тож не витрачайте ні свого часу, ні мого. Залиште аудиторію.

Усі студенти замовкли. Хтось різко зупинив ручку над зошитом, ніби боявся зробити зайвий рух. Інший так і залишив сторінку напівперегорнутою, тримаючи пальці на аркуші. Дехто підняв очі.

Настя відчула, що кожен погляд спрямований саме на неї, і від цього їй стало ще важче дихати. Вона мовчки поклала речі до сумки. Кожен предмет — ручка, зошит, телефон — падав усередину з тихим звуком. Але Настя помітила, як кілька студентів мимоволі здригнулися.

Виходячи з аудиторії, вона тримала голову високо. Її кроки були рівними, хоча плечі все одно залишалися напруженими. Руки міцно стискали ремінець сумки.

На вулиці осінній вітер одразу ж обдав її обличчя, і Настя зупинилася, щоб глибоко вдихнути. Вона сіла на лавку біля входу, опустила сумку поруч і прикрила очі. Сльози, які стримувала, швидко виступили й покотилися по щоках.

За кілька хвилин підійшов Герман. Він ішов неквапливо, але впевнено, й одразу кинув свою сумку на землю, не звертаючи уваги на те, як сама вона впала. Просто сів поруч, нахилившись трохи вперед й поклавши лікті на коліна.

— Хочеш — я поговорю з нею? — сказав рівним голосом, уважно стежачи за реакцією дівчини.

Настя витерла сльози пальцями, провела рукою по щоках. Глибоко вдихнула, намагаючись вирівняти дихання. Куточки губ трохи піднялися, але усмішка була слабкою й швидко зникла.

Герман дивився на неї дуже уважно. Він бачив, як вона намагається зібратися, і нахилив голову трохи набік, ніби чекаючи відповіді.

— Не треба, якось впораюсь сама, — сказала Настя, намагаючись знову посміхнутися.

— Але ж тебе можуть відрахувати через неї!

— Нічого, не відрахують. У студентів є свої способи порозумітися з викладачами.

— Якщо ти маєш на увазі хабар, то вона не візьме. Вона не така.

— Подивимося, — загадково відповіла Настя.

Після чого встала з лавки й потягнулася до сумочки. Її пальці намацали застібку, і вона швидко взяла її в руки. Перекинувши ремінець через плече, рушила вперед, у напрямку гуртожитку. Легкий вітерець торкався її волосся. А вона намагалась вдати, ніби нічого не сталося.

Герман, який до цього моменту сидів поруч, раптом підвівся. Він швидко пішов за нею, дотримуючись дистанції.

— Можу я хоча б провести тебе? — запитав він.

— Краще не варто.

Настя пішла вперед швидко, намагаючись не озиратися. Її кроки були короткі й різкі. У голові крутилися думки тільки про Валентину Іванівну: чи справді та може не поставити їй залік, чи це лише спосіб залякати?

Вона намагалася зосередитися на тому, що робити далі, але думки плуталися. «Може, спробувати поговорити з деканом? Чи написати заяву? Або просто ігнорувати й сподіватися, що все саме вирішиться?» — ці варіанти миготіли в її свідомості, але жоден не здавався достатньо реальним.

Вона вже майже дійшла до гуртожитку, коли телефон у сумці тихо завібрував. Настя зупинилася настільки різкт, що кілька студентів, які йшли позаду, здивовано глянули на неї.

Вона дістала телефон і побачила нове повідомлення. Відправник — black_tiger. На мить Настя завмерла, не наважуючись натиснути на екран. В голові промайнула думка: «Чому саме зараз?»

Коли нарешті наважилась відкрити повідомлення, на екрані з’явилося фото Германа. Він стояв біля корпусу, усміхнений, з тією ж упевненістю, яка завжди дратувала Настю. Під фото був короткий підпис: «Він заважає тобі?»

Настя миттєво озирнулася навколо, ніби боялася, що хтось спостерігає за нею просто зараз. Думки про викладачку миттєво відсунулися на другий план. Тепер головним стало це повідомлення — Black_tiger все ще стежить за кожним її кроком.

У голові спалахнули спогади. Перед смертю Діми було так само: тоді теж прийшло фото, теж із коротким підписом. І тепер відчуття провини накотило на неї з новою силою.

Настя дивилася на фото Германа й відчувала дивний розрив усередині. Як би він не дратував її своєю впевненістю, як би не викликав відчуття несправедливості або навіть огиди, але загинути через божевільного сталкера він не мав права.

«Ні, цього не можна допустити», — подумала вона, стискаючи телефон ще сильніше. Її ноги самі зробили крок назад, потім ще один. Вона розуміла: якщо Black_tiger справді вибрав нову жертву, то тепер це може бути Герман. І саме вона бачить перший сигнал.

Настя відчула, що не може залишити все так. Її кроки стали швидшими, вона розвернулася й почала йти назад, у напрямку, де залишився Герман. Кожен рух здавався важким. Вона йшла проти основного потоку, не озираючись на інших студентів, які в свою чергу дивилися на неї доволі здивовано. Та її увага була прикута лише до одного — до того, щоб знайти й попередити.

Телефон тримала в руці, екран не гаснув. Фото Германа з підписом «Він заважає тобі?» пульсувало перед очима, немов нагадування про небезпеку. Настя йшла швидко, майже бігла.

Зупинилась лише, коли побачила Германа живим і неушкодженим:

— Ти все ще хочеш мене провести?

Він здивовано підняв голову:

— А ти номер телефон даси мені після цього?

— Ні, у мене є причини тримати його в таємниці.

Герман знову опустив погляд. Настало коротке мовчання, ніби час на мить зупинився. Настя, зібравшись із думками, вирішила порушити цю тишу першою.

— То що, йдемо?

Герман усміхнувся, полегшено зітхнувши.

— Ну, це вже непоганий початок, — відповів він.

Хоча її внутрішній опір був надто очевидний: вона тримала дистанцію, дивилася вбік, намагалася не зустрічатися поглядом з його очима. І в той же час постійно думала: Герман може стати наступною жертвою.

Це змушувало Настю залишатися поряд. Вона відчувала, що не має права відпустити його самого, навіть якщо він дратує її. Кожен його рух вона ловила краєм ока: як він поправляє сумку, як усміхається до інших студентів, як легко кидає якусь фразу. І кожного разу в її свідомості спалахувало фото з повідомлення.

Герман кілька разів намагався заговорити з нею, але Настя відповідала коротко, сухо. Якоїсь миті зупинилася й глянула на нього. Її очі були серйозні, навіть жорсткі.

— Просто йди поруч. Не відволікайся.

Герман підняв брови, але промовчав. За кілька хвилин вони вже йшли вузьким коридором гуртожитку. Студенти проходили повз, сміялися, обговорювали плани на вечір. Для них світ був легким і безтурботним. Але між Настею й Германом панувала напруга, яка відділяла їх від інших.

Настя знала: тепер вона тримає в руках щось важливе. Її знання про Black_tiger, її досвід втрати Діми — усе це робило її єдиною людиною, яка розуміла небезпеку.

— Чому ти так дивишся на мене? — запитав тихо Герман, коли вони вийшли на сходи.

— Бо ти не розумієш, що відбувається, — відповіла вона. — А я розумію.

Герман нахилив голову трохи набік, намагаючись уловити сенс її слів.

— І що ж відбувається?

— Просто довірся мені. І не відходь далеко.

Коли вони зайшли до її кімнати, Настя одразу зачинила двері й повернула ключ у замку. Герман відчув, що ситуація серйозніша, ніж здавалась.

У кімнаті панував легкий безлад: книги на столі, розкидані речі, кілька конспектів на ліжку. Настя швидко підійшла до столу, поклала телефон і увімкнула екран.

— Подивись, — сказала вона коротко.

Герман нахилився й побачив фото. Його власне обличчя, усміхнене, зняте десь біля корпусу. Під ним — короткий підпис: «Він заважає тобі?»

На мить він застиг, ніби не вірив, що це справді його фото. Потім повільно випрямився й глянув на Настю.

— Це… що таке?

— Це повідомлення від людини, яка вже забрала одне життя, — відповіла Настя. — Перед смертю Діми було так само. Спершу прийшло фото. Потім…

Вона не договорила, але Герман зрозумів. Його обличчя втратило звичну впевненість: куточки губ опустилися, погляд став важким. Він сів на край ліжка, поклав руки на коліна й довго мовчав, дивлячись у підлогу.

Настя спостерігала за ним. Її серце билося швидко, але вона відчувала дивну суміш емоцій: співчуття, роздратування, страх. Вона знала, що мусить діяти негайно, і ця думка не давала їй зволікати. Взяла телефон. Пальці ковзнули по списку контактів, шукаючи потрібний номер.

— Кому ти дзвониш? — запитав Герман, піднімаючи голову.

— Слідчому, — відповіла вона коротко. — Він мусить знати про те, що сталося.

Після цих слів рішуче натиснула кнопку виклику. У кімнаті запанувала тиша, лише короткі гудки зазвучали у слухавці. Настя відчувала, як кожен сигнал віддається у грудях, немов удари молотка.

Коли на тому кінці дроту відповіли, вона заговорила швидко, майже без пауз. Її голос тремтів, але слова були чіткими: вона розповіла про повідомлення, про фото, про те, що вже привела Германа до своєї кімнати.

Герман сидів поруч і слухав. Він уперше бачив її такою — рішучою, зосередженою, готовою діяти. Його власна впевненість потроху розсипалася перед нею. Він не міг відірвати від неї погляд, навіть коли вона відвернулася до вікна.

Настя говорила кілька хвилин, відповідаючи на уточнення слідчого. Її пальці стискали телефон так міцно, що суглоби побіліли. Вона намагалася не показати хвилювання, але Герман бачив, як напружено вона тримається.

Коли розмова закінчилася, дівчина повільно поклала телефон на стіл. Вона глибоко вдихнула, намагаючись вирівняти дихання. Її плечі трохи розслабилися, але очі залишалися серйозними.

Герман продовжував мовчати. Його руки все ще лежали на колінах, пальці переплелися. Він виглядав так, ніби вперше відчув справжню небезпеку.

— Вибач, — сказала Настя тихо. — Але я не можу залишити тебе самого.

— Це ж не завадить нам бути друзями? — нарешті спитав він.

Настя дивилася на нього довго. Потім кивнула. Її кивок був стриманий, обережний. Вона не хотіла обіцяти більше, ніж могла дати. Але ось так, майже непомітно, час пішов вперед своєю чергою. Вони залишалися поруч, хоча між ними все ще була відстань. Настя більше не уникала його, не тікала, як раніше. Проте й не поспішала відкриватися повністю. А попереду вже наближалася сесія, яка мала стати новим випробуванням.