Мій (не) ідеальний хлопець

Їхній будинок уже почали оточувати поліцейські машини. Сирена розрізала тишу ранку, відбиваючись гучною луною від сірих стін сусідніх п'ятиповерхівок. Миттєво збагнувши, що часу на роздуми не залишилося, вони кинулися взуватися. Кожен рух був доведеним до автоматизму. Але тільки-но вони встигли надіти куртки й Настя міцніше стиснула ручку валізи, як у під'їзді залунали перші кроки.

— На дах! — запропонував Герман, і вони, стрімко вилетівши з квартири, побігли сходами вгору.

Дах був покритий шаром моху. Старі цеглини, викладені десятиліття тому, тепер були покриті тріщинами та лишайниками. У кутках даху тяглися павутинки, а вздовж карниза розташовувалися гнізда міських птахів. Весняне сонце вже починало прогрівати повітря. Свіжий ранковий вітерець приносив прохолоду. Але дах виявився справжнім лабіринтом із вентиляційних шахт і старих сателітних антен, які вже давно не використовувалися.

Навколо всюди були розкидані уламки цегли та шматки зламаних черепиць. Незважаючи на це, місцями проглядали ділянки, де хтось із мешканців намагався створити затишок, поставивши горщики з квітами чи старий шезлонг. На одній із стін даху був навіть намальований великий мурал. Він зображував сцени міського життя, наче хтось хотів додати фарби у сірі будні. Але тепер, коли Настя та Герман стояли тут, оточені поліцейськими машинами знизу, а з люка вже долинав гуркіт кроків переслідувачів, мурал здавався лише далеким нагадуванням про нормальне життя, яке вони, можливо, вже назавжди втратили.

Вони завмерли на краю, обмірковуючи свої наступні кроки. Знизу долинав гул сирен. Зсередини будівлі чулося заглушене криками: «Стояти! Поліція!». Варіантів залишалося занадто мало, і кожен із них здавався дедалі відчайдушнішим. Зрозумілим було лише одне — залишатися в місті не можна ні хвилини, треба тікати будь-якою ціною.

— Ти готова? — голос Германа тремтів від шаленого напруження й адреналіну, коли вони підійшли до самого краю урвистастого карниза.

Він подивився вниз, а потім різко кинув важку валізу. Та вдарилася об широкий козирок балкона нижнього поверху з глухим стуком. Швидше за все, якщо вони стрибнуть слідом, то також приземляться туди ж. Але чи було це безпечно? І що робити далі, опинившись на відкритому просторі під прицілом?

У пошуках виходу Герман почав оглядати фасад і помітив залізні пожежні сходи, що звисали трохи далі, за виступом сусіднього блоку. План був божевільним, але єдиним можливим. Не вагаючись більше ні секунди, він стрибнув першим. Його тіло різко розсікло повітря.

Приземлившись на металевий козирок із глухим ударом, він одразу перекинувся через край, міцно вхопився за опори й підняв руки вгору, щоб упіймати Настю і пом'якшити їй приземлення.

Довірливо кинувшись у його обійми, вона відчула, як земля зникла з-під ніг, а вже за секунду вони разом, ховаючись у тіні виступів, зісковзнули вниз на пожежні сходи. Не гаючи ні хвилини на перепочинок, брудні, збивши дихання, але живі, вони обхідними шляхами й темними подвір'ями попрямували у бік залізничного вокзалу.

Шлях виявився довшим і складнішим, ніж хотілося. Потрібно було пробиратися крізь занедбані промислові зони, перелазити через іржаві паркани та ховатися за гаражами щоразу, коли десь неподалік проїздив патрульний автомобіль із увімкненими проблисковими маячками. Кожна тінь здавалася загрозою, а шурхіт вітру змушував завмирати на місці. Нарешті діставшись вокзалу з тильного боку, вони спробували непомітно підійти до колій, але вже здалеку помітили кілька постатей у формі. Поліцейські перевіряли документи в поодиноких пасажирів і уважно оглядали привокзальну територію.

— Може, ми зможемо сісти на приміський потяг із зупинки 305 км? — замислилася Настя.

— Ні, там зараз теж будуть засідки, — хитаючи головою, відповів Герман. Його очі пильно ковзнули дорогою, що вела на виїзд із міста:

— Краще тоді автостопом.

Так вони вирушили пішки у бік розгалуженої автомагістралі. Постійно озираючись, йшли узбіччям, поки не дісталися безпечної ділянки дороги, де машини починали набирати швидкість.

Притискаючи до себе важку валізу, Герман виходив на дорогу і безуспішно зупиняв одну машину за іншою, доки якийсь водій вантажівки не змилосердився над ними за чималу готівку. Трясучись у кабіні старого авто, ближче до вечора вони вже опинилися далеко за межами області. Придорожні ландшафти змінилися безкраїми степами та невеликими селищами. Водій висадив їх на путірці біля роздоріжжя. Потім довелося йти пішки…

— Я більше не можу, — виснажено зітхнула Настя.

Вона хотіла сісти на якийсь придорожній камінь, але передумала, побачивши навколо лише холодне поле й нескінченну стрічку траси перед очима.

Герман стояв поруч, розгублено дивлячись на валізу, яку продовжував міцно тримати в руках.

— Нам треба проїхати ще трохи, і ми будемо в Польщі, там нас точно не знайдуть.

— Ще трохи?! — вибухнула Настя. — Та нам, як мінімум, усю ніч доведеться їхати без сну й відпочинку! Я не готова! Я не хочу! Я більше просто не витримаю цього жаху!

Вона різко замовкла, закривши обличчя руками, і гірко розплакалася. Сльози безперервно потекли її щоками, доки раптом усе її тіло не застигло. Вона різко опустила руки й обережно поклала долоню на живіт.

— Із тобою все добре? Що сталося? — насторожився Герман.

Тоді Настя підняла на нього свої широко розплющені, злякані очі, прислухаючись до легкого спазму всередині неї.

— Я мала тобі сказати це набагато раніше… Але все було не на часі. Я вагітна, Германе.

Той завмер, не вірячи власним вухам. На секунду напруга у його плечах ослабла, змістившись кудись усередину. Він глибоко вдихнув повітря, після чого різко опустився на землю посеред придорожнього пилу. Його пальці миттєво відкинули застібки валізи та дістали звідти ноутбук.

— Що ти робиш?! — здивувалася Настя. — Нас же зможуть так відстежити! Ми ж забрали гаджети тільки для того, щоб позбутися слідів!

— Не цього разу, — хитро посміхнувся Герман. — Зараз я створю таку інформаційну бомбу, що всі миттєво перемкнуть увагу на іншу ціль і забудуть про нас. Тоді в нас з'явиться достатньо часу, щоб усе спокійно обміркувати.

Вдалині від траси, в освітленій студії, якраз розпочинався черговий прямий ефір. Ведуча, у класичному білому костюмі, лагідно посміхалася в об'єктив камери. Поруч із нею розмістився мер якогось обласного міста. Його шовкова краватка кислотно-помаранчевого кольору час від часу здригалася від дрібного тремтіння в пальцях, якими він намагався загладити вузол.

Студійні софіти пекли в потилицю. Оператори за камерами ледь чутно переміщалися по площині, а режисер саме відраховував останні секунди перед рекламною паузою. Усе йшло за чітко затвердженим сценарієм. Усе розпочалося…

— Отже, пане мере, — заговорила ведуча з напівпосмішкою, артикулюючи кожне слово для мільйонів глядачів по всій країні, — що ви думаєте про чергове зростання цін на комунальні послуги для незахищених верств населення та пільговиків? Скажіть прямо: чи вважаєте ви такий крок законним в умовах поточної економічної кризи?

Мер упевнено розправив плечі, готуючись видати чергову порцію заготовлених штампів про «вимушені заходи» та «турботу про майбутнє регіону». Він злегка відкрив рота, щоб почати промову, але в цей самий момент за його спиною, на величезному плазмовому екрані, раптово згас звичний фон.

Широкоформатна стіна за секунду спалахнула сліпучо-білим світлом, після чого по телеекрану пішов спочатку тихий цифровий шум, а потім чітко й різко вигулькнув несанкціонований відеопотік. У студії миттєво зависла тиша. Оператори завмерли на місці, звукорежисер у пультовій перестав дихати, а глядачі в студії затамували подих.

На головному кадрі з'явилося розмите відео з особистого архіву посадовця, яке супроводжувалося неоднозначними деталями його прихованого життя. Студія вибухнула. З боку нечисленних гостей почулися різкі, здивовані вигуки й обурений гомін:

— Хіба це не його племінниця?!

— Боже, бідна дитина!

— Який нечуваний жах!

— Як взагалі можна ТАКЕ витворяти з дітьми?!

— Збочинець!

— За ґрати його!

— Викликайте поліцію!

Мер різко обернувся до екрана. Його обличчя в одну долю секунди втратило будь-який колір і стало мертвотно-білим, наче аркуш паперу. Піт миттєво виступив на чолі, змушуючи розмазатися дорогий тональний крем. Старі руки затряслися так сильно, що він ледве втримався на крихітному стільці. Він сидів з широко розплющеними очима й не в силах ані відвести погляд від монітора, ані вимовити хоч слово на своє виправдання. Це був вирок його кар'єрі, свободі та репутації.

Ведуча, яка секунду тому контролювала кожен рух у кадрі, раптово усвідомила всю катастрофічність і масштаб того, що відбувається в прямому ефірі на всю країну. Шок на її обличчі змінила дика паніка; вона різко схопилася зі свого смарагдового дивана і, перекрикуючи загальний галас у студії, щосили крикнула у бік темного скла режисерської:

— Зупиняйте ефір! Негайно вимикайте трансляцію! Рекламу, дайте рекламу!