Мій (не) ідеальний хлопець

Був теплий весняний день. Настя стояла біля могили Діми з двома пролісками в руках. Навколо панувала тиша, яку зрідка порушував шерех вітру. Він колихав гілки старих дерев уздовж алеї цвинтаря. Сонце пробивалося крізь молоде листя, залишаючи на землі плями світла й тіні. Могили тягнулися рядами, між ними пролягали вузькі стежки з утоптаної землі. На деяких пам’ятниках ще блищала ранкова роса, на інших лежали свіжі вінки та букети.

Герман стояв трохи осторонь. Його погляд був прикутий до телефону, пальці швидко ковзали по екрану, відправляючи повідомлення. Іноді він піднімав очі й кидав короткий погляд на Настю. Вона поклала квіти біля могили й провела рукою по фотографії Діми, де він усміхався. Потім повернулася до Германа.

— Не можу повірити, що скоро вже чотири роки, як Діми немає, — тихо сказала Настя.

— Ти казала, що він був твоїм другом? — спитав Герман, не відриваючи погляду від екрану.

Настя сумно усміхнулася й підійшла ближче.

— Він був мені майже як брат. Я думала, що ми завжди будемо разом.

Герман невдоволено пирхнув, але, глянувши на Настю, спробував усміхнутися. Його погляд ковзнув по кам’яних плитах і доглянутих клумбах, де вже пробивалися перші весняні квіти. Вони стояли мовчки.

— Ви б, мабуть, потоваришували, — додала несподівано Настя. — Діма легко сходився з людьми. Повна моя протилежність.

Та Герман її вже не слухав. Прочитавши чергове повідомлення, він зі злістю стиснув кулак і подивився на Настю.

— Нам час їхати, — сказав він, намагаючись приховати роздратування.

— У тебе все добре?

— Так, просто дуже нав’язливий замовник. Хоче, щоб я знайшов для нього один баг. Говорить, що терміново. Готовий заплатити прямо зараз. Дуже багато.

Герман засунув телефон у кишеню й зітхнув. Вони повільно рушили алеєю, залишаючи позаду цвинтар. Настя ще раз озирнулася на могилу Діми, де проліски лежали на свіжій землі, і пішла за Германом.

— То в чому проблема? Для тебе перевірити код — дрібниця.

— Так, але… — Герман зненацька замовк.

Насправді треба було знайти людину, а не баг. І після того, як він її знайде, з бідолашним можуть статися жахливі речі. А він хотів завʼязати із цим. Гадав, що може спробувати пожити звичайним життям. Але про це Герман не міг розповісти нікому. Що його матір, що Настя — всі вважали його звичайним фрілансером й не здогадувалися, що він мав інше життя й інше обличчя.

Його роздуми перервав звук повідомлення. Герман дістав телефон і відкрив месенджер. На екрані з’явилася фотографія: він і Настя стоять біля могили Діми. Настя тримає проліски, а сам Герман дивиться кудись убік.

Знімок був зроблений так, ніби хтось спостерігав за ними здалеку, ховаючись за деревами цвинтаря. Під фотографією була прикріплена геолокація, а підпис складався з одного слова: «ПОГОДЖУЙСЯ». Великі літери виглядали як наказ. Герман відчув, як від цього слова віє загрозою. Він інстинктивно почав озиратися. Далеко між деревами стояла нерухома постать.

Темне пальто зливалося з тінями, крислатий капелюх приховував обличчя. Герман не бачив деталей, але розумів: саме ця людина надіслала повідомлення. Холод пробіг його жилами. Він хотів підійти ближче, але Настя схопила його за руку.

— Все добре? Ти зблід, — насторожено сказала Настя.

Вона подивилася на нього із співчуттям. Відчувала напруження, але не хотіла тиснути, лише трохи хвилювалася.

Герман знову глянув на телефон, на фотографію з тривожним підписом, і відповів, намагаючись приховати тремтіння в голосі:

— Так, все гаразд.

Вони мовчки рушили далі. Настя взяла його за руку, намагаючись підтримати. Постать у пальто до того часу вже зникла з поля зору.

Герман засунув телефон у кишеню й підійшов до машини, що чекала за воротами. BMW 5 Series E34 блищав сріблястим кузовом під сонцем, його класичні лінії підкреслювали міцність і елегантність. Валентина Іванівна любила цю машину. Але ще більше вона любила свого сина, якому так і не навчилась бодай в чому відмовляти.

Герман зітхнув: — Думаю, я прийму замовлення.

— Це ж чудово, — відповіла Настя, сідаючи в машину.

Проте Герман був із цим не згоден. Йому знову згадалося, як кілька років тому він уперше погодився на «легкий підробіток». Тоді він був студентом, хотів багато грошей, а пропозиція виглядала безневинною: підправити базу даних однієї компанії.

Спершу це справді було схоже на звичайну роботу. Він отримував оплату, відчував себе потрібним і навіть пишався тим, що його навички цінують. Але дуже швидко зрозумів річ, яку йому не сподобалась: його клієнти цікавилися людьми. Вони просили знайти вразливості у системах, які належали конкретним особам, передавати дані далі, іноді власники цих даних загадковим чином зникали.

Кожне нове замовлення затягувало його все глибше й глибше. Клієнти ставали все більш вимогливими. Йому навіть довелося взяти академвідпустку, щоб «працювати офіційно», хоча насправді рік майже без вихідних виконував замовлення для тих, хто платив. Гроші були великі, і це засліплювало. Він переконував себе, що ще трохи — і вистачить, щоб закрити всі борги, допомогти матері, повернутися до нормального життя. Та одного дня він зірвався і став таким же самим вбивцею, як і його роботодавці. Після того шансу на нормальне життя майже не залишилося.

Скринька Пандори виявилася набагато глибше, ніж виглядала на перший погляд. Та найгіршим було інше — йому сподобалось позбавляти когось життя. Лише нещодавно він вирішив для себе, що з нього досить. Час вчитися бути зразковим сім'янином.

Він захотів зупинитися. Але минуле почало тиснути на нього. Його клієнти так просто не залишать його в спокої. Тільки Настя чомусь дивилася на нього з довірою, і це лише погіршувало його внутрішній стан. Як пояснити їй, що він не просто колишній студент‑відмінник, а людина з такою тінню за плечима, яку очистити тепер просто неможливо?

Кожне нове «замовлення» — це пастка. Відмова може обернутися проти нього самого. Але прийняття означало знову стати частиною гри, яку він вже почав ненавидіти.

Настя не знала правди. Проте її присутність нагадувала, що ще є шанс вирватися. Тільки чи вистачить йому сміливості сказати «ні» тим, хто звик отримувати від нього «так»?

Вони їхали трасою близько години. Дорога тягнулася крізь поля й невеликі поодинокі будівлі. Герман мовчав, дивився у вікно й думав про те, як усе зайшло так далеко. Ще півгодини йому знадобилося, щоб під’їхати до передмістя. Там серед приватних будинків і невеликих магазинів височіла офісна будівля у стилі hi‑tech. Вона виглядала чужорідно, ніби шматок іншої реальності, перенесений сюди з майбутнього. Панорамні вікна відбивали сонце, металеві елементи фасаду блищали холодним світлом.

Усередині розташовувалися офіси різних компаній. Лобі прикрашали сучасні арт‑інсталяції, зелені зони з екзотичними рослинами створювали відчуття гармонії. Але Герман бачив у цьому всьому геть інше значення: за блиском і креативністю часто ховається темна сторона, про яку ніхто не знає.

— То в тебе тут співбесіда? — недовірливо глянув на будівлю чоловік.

— Так, — радісно вигукнула Настя. — Побажай мені успіху!

— Успіхів, — коротко відповів він. Його слова прозвучали сухо. Усередині він відчував, що не має права бажати комусь успіху, коли сам загруз у минулому.

Настя дивилася на нього з довірою, і це лише посилювало його внутрішній конфлікт. Він хотів бути для неї тим, ким здавався — звичайним студентом, фрілансером, людиною без тіней. Але знав, що правда інша. Тому зітхнув і ще раз глянув на будівлю.

Тільки-но Настя вийшла з машини, Герман, наче в автоматичному режимі, взяв із заднього сидіння ноутбук і набрав невідомий номер на своєму телефоні:

— Black_tiger на зв'язку. Що нам відомо?

Минуло близько години, перш ніж Настя повернулася до машини. Герман все ще тримав ноутбук на колінах. Його пальці швидко перебирали кнопки, а погляд був прикутий до екрану.

— Дай мені ще 15 хвилин, — сказав він, не відриваючись від роботи.

Настя, з легким зітханням, вийшла з машини і вмостилася на лавку біля будівлі. Вона спостерігала за перехожими, кожен з яких був занурений у свої турботи та радощі. Через обіцяні 15 хвилин Герман підійшов до неї. Він мовчки витяг сім-карту зі свого телефону і, викинувши її в урну, сів поруч.

— Як все пройшло? — спитав він, намагаючись приховати своє занепокоєння.

— Думаю, я провалилася. Мені просто сказали: "Ми вам передзвонимо!". Ти можеш собі це уявити?

— Зрозуміло, — зітхнув Герман.

Того вечора Герман довго дивився на темний екран ноутбука і все думав, як їй допомогти. Її розчарований погляд, опущені плечі й тихі слова про те, що вона «просто провалила співбесіду», зачепили його більше, ніж мали б. Усередині знову почали боротися дві суперечливі сили: одна кричала про те, що вона має залишитися залежною, слабкою і прив’язаною лише до нього, а інша, глибша й темніша, шепотіла, що він повинен керувати її реальністю.

СКРИНЬКА ПАНДОРИ ЗНОВУ ВІДЧИНИЛАСЯ.

Герман підвівся і підійшов до вікна. За склом вечірнє місто занурювалося у тіні сутінків. Минуле з його темними замовленнями, прихованими айпі-адресами та ламанням корпоративних мереж раптом здалося йому зручним інструментом. Якщо система відкинула Настю, він міг цю систему зламати. В нього були для цього всі ресурси. Тож чому б не зробити це востаннє?

ПІСЛЯ ЦЬОГО ВІН ВЖЕ ТОЧНО ЗАВʼЯЖЕ!

Наступного ранку Настя виглядала виснаженою. Герман спостерігав за нею кілька секунд, перш ніж зробити їй каву і спробувати поговорити.

— Ти знову не виспалася?

— Все думаю про співбесіду. Кожного разу одне й те саме. Можливо, Валентина Іванівна все ж була права і мені слід йти в офіціантки.

— Не кажи так. Все ще налагодиться. Ти обовʼязково знайдеш собі роботу.

Настя опустила винувато погляд на свої шкарпетки. Ранкове світло пробивалося крізь брудне скло кухонного вікна. На підвіконні, у скляній банці з-під консервації, стояли два бліді проліски. Повітря пахло сирою землею, що налипла на взуття після вчорашнього візиту на цвинтар, і застояним ароматом старої квартири.

У турці на повільному вогні піднімалася темна гуща. Металевий блиск ложки, що лежала поруч, відбивав крихітний промінь сонця. На плиті потріскував ледь теплий пальник. Стінки посуду покривалися дрібними краплями конденсату.

Вони сиділи мовчки, розділені вузьким простором захаращеної кухні. Настя тримала в долонях товсту керамічну чашку без ручки, але так і не зробила жодного ковтку. Її погляд був прикутий до темної поверхні рідини. Герман сидів поруч, постукуючи по краю стільниці й вибиваючи тривожний ритм.

Вона розповідала про суворих ейчарів, які навіть не дають їй договорити. А Герман слухав, киваючи в потрібних місцях. В його голові вже працювали алгоритми, про які їй не варто знати.

— Не переймайся так, — нарешті промовив він, торкнувшись її плеча. — Можливо, це просто була не твоя компанія. Ринок великий, знайдемо щось краще.

— Легко говорити «знайдемо», коли ти був найкращим студентом на курсі й тобі запропонували роботу ще до випуску, — гірко кинула Настя, хоча в її голові вже не було колишнього роздратування до нього, лише втома й розгубленість.

Герман розумів це і не став сперечатися. Натомість увесь день він провів за власним ноутбуком. Його пальці літали по клавіатурі, виписуючи рядки коду, що обходили захисні протоколи корпоративної мережі. На цей раз йому не потрібно було когось знищувати — достатньо було лише внести непомітні правки в таблицю результатів відбору.

Він змінив статус її заявки з «відхилено» на «успішно пройдено перший етап, запросити на технічну співбесіду». Для системи це виглядало так, ніби керівник відділу кадрів помилково натиснув не ту кнопку й власноруч переглянув своє рішення. Але й цього було мало. Герман заглибився в структуру їхніх внутрішніх завдань для тестувальників і завантажив файл із готовими відповідями на майбутній етап.

Коли за кілька днів Настя отримала на пошту офіційне запрошення з вибаченнями за «технічний збій у системі» та пропозицією пройти фінальну розмову в останній компанії, її здивуванню не було меж. Вона бігала по квартирі з сяючими очима.

— Германе! Ти не повіриш! Мені тільки що написали звідти ж! Сказали, що сталася помилка бази даних і мене чекають на фінальну зустріч!

Герман підняв на неї очі і відчув, як у грудях заповзає холодне й водночас солодке відчуття влади. Вона раділа, дякувала йому за підтримку, навіть не підозрюючи, що кожне її дихання, кожен успіх і кожен крок повністю контролюються його невидимою рукою.

— Бачиш? Я ж казав, що ти просто занадто сувора до себе, — відповів він тихо, поправивши пасмо її волосся, що вибилося із зачіски.

У цей момент він відчув себе справжнім творцем її долі. Вона була врятована, влаштована, захищена від зовнішнього світу і водночас — міцно прив'язана до нього невидимими нитками вдячності. Ніхто в цьому світі більше не міг забрати її у нього.