Мій (не) ідеальний хлопець

Настя здивовано кліпнула, дивлячись на рішучий вираз його обличчя. Вона хотіла заперечити, сказати, що їй потрібно до себе, що незручно напрошуватися в гості, але Діма не дав їй і шансу на роздуми. Він взяв її за руку і звів із місця, демонструючи, що цього разу жодних заперечень він не прийме.

Дорога до його будинку минула майже в тиші. Щойно вони переступили поріг квартири Діми, Настю одразу ж оповило тепло домашнього затишку. У передпокої пахло ванільною випічкою.

З кухні якраз визирнула мама Діми. Побачивши Настю такою блідою і виснаженою, вона не стала ставити зайвих запитань, а лише тепло привіталася і запросила до столу, лагідно пригощаючи домашньою вечерею.

Увесь час Діма жартував якимось напівшепотом, намагаючись розсмішити маму й Настю, і від цього щирого сімейного спокою напруга в грудях дівчини дещо послабла. Вона вперше за весь день змогла зробити кілька нормальних ковтків гарячого чаю, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

Після вечері вони піднялися до просторої кімнати Діми. Там панував затишний, хоч і дещо хаотичний творчий безлад: на дерев'яному столі лежали зелені плати, різнокольорові дроти для пайки та розгорнуті випуски старих коміксів. А біля стіни височіла шафа, заставлена технічною літературою й товстими книгами з програмування.

Настя перевела погляд й помітила на застеленому ліжку великий м'який картатий плед. Тим часом, Діма вже діставав із верхньої полиці потерті картонні коробки. Після недовгих роздумів він обрав настільну гру зі стратегічними елементами та фішками. Розклав перед ними велике ігрове поле, розсипав яскраві пластикові фігурки й запропонував Насті просто зосередитися на правилах, жеребкуванні та черговості ходів. Вони просиділи так кілька годин. Правила виявилися не надто складними. І Настя ловила себе на тому, що під час чергового ходу вона повністю забувала про нові сповіщення.

Діма грав щиро, час від часу навмисно робив забавні помилки або перетворював хід на жарт. Коли вона робила вдалий крок чи просто помічала це, він радів цьому, підбадьорливо коментуючи, як швидко вона опановує ігрову механіку. Проте за кілька годин напруга попередніх днів далася взнаки.

Коли настінний годинник у кутку показав за північ, втома різко й невідворотно навалилася на плечі. Очі в Насті почали злипатися, а рухи стали повільними. Діма одразу помітив ці зміни: його веселий тон згас, він м'яко зібрав картки назад у коробку, піднявся з крісла і без жодних зайвих рухів чи двозначних натяків запропонував їй влаштуватися на його ліжку, а сам зібрався постелити собі на великому м'якому кріслі-ліжку в протилежному кутку кімнати.

— Лягай, відпочивай. Тут ніхто тебе не дістане, спи спокійно, — впевнено сказав він й дбайливо підправив їй край пледа.

Настя хотіла було заперечити через те, що займає його спальне місце, тоді як він сам залишається на кріслі, але власна знемога забрала останні сили. Вона лише вдячно кивнула, скрутившись калачиком під теплим пледом. Її дихання поступово вирівнялося в тиші кімнати.

Відчуваючи поруч присутність надійного друга, Настя вперше за тривалий час повністю розслабилася і міцно заснула. А Діма підійшов до вікна. Щось йому не давало там спокою, і тільки тепер він зрозумів — що саме? Під світлом ліхтаря чітко вимальовувався силует у чорній куртці з глибоким каптуром, що повністю приховував обличчя.

Незнайомець навіть не намагався сховатися; він просто стояв, дивлячись прямо на Діму. Усередині того все похололо. Однак він не хотів будити Настю чи якось піддаватися паніці. Зберігши на обличчі показну зверхність і байдужість, він упевненим рухом засмикнув штори назад, демонстративно повертаючись до нічного гостя спиною. Від цього лють невідомого досягла межі.

Розуміючи, що його ігнорують, а дівчина перебуває всередині цього помешкання поряд з іншим хлопцем, силует у каптурі з розмаху вдарив ногою металевий сміттєвий бак. Гучний скрегіт і звук розсипаного сміття розірвали нічну тишу. Почали чутися голоси сусідів. Тільки Діма не дивився у вікно, намагаючись хоча б якось заснути.

Наступний ранок зустрів їх незвичною тишею. Перші промені сонця вже пробивалися крізь щільно засуджені жалюзі, коли Настя різко розплющила очі. На секунду вона забула, де вона знаходиться. Але усвідомлення прийшло до неї швидко: поруч нікого стороннього не було, на сусідньому кріслі-ліжку мирно спав Діма, згорнувшись клубочком і накрившись другим пледом.

Він прокинувся майже одразу, почувши її рух. Позіхнув. Потер очі. Припіднявся на ліктях і тепло посміхнувся, відганяючи залишки сну.

— Доброго ранку. Як спалося?

— Доброго… — видихнула Настя, відчуваючи, що її плечі нарешті не були скуті страхом. — Набагато краще, ніж удома. Дякую тобі, Дімо.

— От і добре. Значить, бронь від нічних кошмарів працює. Зараз поставлю чайник, а ти — збирайся.

Поки Діма порався на невеликій кухні, заварюючи розчинну каву і роблячи бутерброди, Настя вмилася і привела себе до ладу. Проста гаряча кава і шматок хліба з маслом трохи повернули її до реальності. У квартирі друга панувала така проста, буденна атмосфера, що на мить здалося, ніби всі минулі жахи, дзвінки та моторошні повідомлення були лише поганим сном. Проте щойно вони вийшли з під'їзду, сувора дійсність знову повернула тривогу.

Повз них поспішали перехожі, гуркотіли машини, на зупинках юрмилися студенти. Настя інстинктивно тулилася ближче до Діми, намагаючись не дивитися по сторонах і не діставати телефон з сумки.

Діма, відчуваючи її напругу, йшов трохи попереду, наче прикриваючи її собою від натовпу. Вони мовчки подолали дорогу до зупинки маршрутки, сіли в забитий пасажирами салон і за кілька зупинок вийшли біля знайомих сірих корпусів університету. До початку пар залишалося дещо менше пів години, і студенти вже масово стікалися до головного входу.

Усе здавалося звичним: гамір у коридорах, знайомі обличчя однокурсників, дзенькіт ключів у дверях аудиторій. Настя розраховувала, що в стінах університету під захистом лекцій і присутності друзів їй стане спокійніше. Вона навіть ледь помітно зітхнула з полегшенням, коли вони зайшли до аудиторії та зайняли свої місця на лаві. Хто ж міг знати, що для того, хто спостерігав із тіні, поява Діми стала особистою образою. Починаючи з того дня, коли товстенький хлопець із громіздким рюкзаком уперше взяв Настю за руку біля перехрестя, сталкер обрав його своєю новою мішенню.

Протягом наступних двох днів спостереження перетворилося на методичне полювання. Якщо раніше погляд невідомого був прикутий виключно до Насті, то тепер кожен рух Діми фіксувався з педантичною жорстокістю. Незнайомець знав про нього все: о котрій годині він виходить із дому, якими стежками йде до університету, де затримується після пар. Через об'єктив цифрової камери фіксувався кожен його крок. На екрані ноутбука в темній кімнаті з'явилася окрема папка з назвою «Перешкода», куди зливалися десятки знімків обличчя Діми, його ходи, його безтурботних усмішок.

Переслідувач бачив, як Діма сміється поруч із Настею, як намагається захистити її від натовпу, як купує їй каву. Усередині цього невидимого спостерігача наростала сліпа лють. У хворому розумі формувалася думка: цей хлопець заважає гармонії, Настя має належати лише одному власнику. Але він все одно бачив їхні спільні силуети, чув відлуння їхнього сміху, і тільки-но роздратування досягло піку — не витримав і навмисно вдарив ногою по сміттєвому баку, перевіряючи реакцію. Але навіть тоді Діма закрив штори, намагаючись захистити дівчину. Ця турбота і спроба захисту підписала товстенькому добряку остаточний вирок.

За два дні сталкер уже знав, що станеться. Він бачив, як вони прийшли до університету, як зайшли в аудиторію. Усе було готове до фіналу. Похмура тінь у чорному каптурі вже вибудовувала план останнього удару. Ніхто більше не посміє стати між ним і ідеалом, який він обрав! Йому взагалі не подобалось, що Діма сидів поруч із Настею. Хоча думки другого були далеко від формул на дошці.

Діма намагався робити вигляд, що слухає викладача, проте кожен звук у коридорі змушував його насторожено піднімати голову. Усередині нього зростав неспокій, який він не міг пояснити логічно, але відчував.

«Хтось дивиться на нас», — подумки повторював він, стискаючи ручку так, що пластик тріщав у пальцях. Йому здавалося, що навіть стіни університету не здатні захистити від того, хто вже кілька днів переслідує Настю. Він знав: якщо цей невідомий справді вирішив діяти, то першою перепоною стане саме він. І ця думка не відлякувала, а навпаки — давала йому дивну впевненість.

«Краще хай він прийде за мною, ніж за нею», — подумки промовив Діма, відчуваючи, як холодний піт виступає на скронях.

Погляд Насті, блідий і тривожний, лише підсилював його рішучість. Він бачив, як вона намагається зосередитися на конспекті, але кожні кілька хвилин нервово озирається. І тоді він нахилявся ближче, тихо шепочучи: «Все добре. Я поруч».

Діма розумів, що це може бути неправдою, але мусив сказати саме так. Усередині ж він відчував, що небезпека вже зовсім близько. Йому пригадувався силует під ліхтарем і демонстративний удар по сміттєвому баку. Це був не випадковий перехожий — це був виклик. І Діма прийняв його мовчки, без слів. Він думав про маму, яка так тепло зустріла Настю, про їхню вечерю, про просту домашню атмосферу. Йому боляче було уявляти, що цей затишок може бути зруйнований чиїмось божевільним нав’язливим бажанням.

«Я не дозволю цьому статися», — твердо вирішив він, хоча й розумів, що сили чи хитрості може не вистачити проти того, хто ховається в тіні.

Кожен рух у аудиторії він сприймав як потенційну загрозу. Запізнілий студент, що відчинив двері, здавався йому шпигуном. Викладач, який повернувся до класу спиною, нагадував йому темний силует із нічної вулиці. Навіть шум ручок по паперу зливався в єдиний тривожний фон. Діма відчував, що його власна присутність поруч із Настею стала причиною нової хвилі агресії переслідувача. Він бачив це у її повідомленнях, чув у її голосі.

«Тепер він дивиться і на мене», — подумки визнав він, і від цього всередині з’явилося дивне відчуття приреченості. Та попри все він не збирався відступати. Його дружба з Настею була для нього ціннішою за власний спокій. І якщо доведеться, він стане щитом, навіть якщо цей щит буде зламаний.

«Я не дам йому забрати її», — повторював він, дивлячись на її тремтячі пальці, що стискали ручку.

Усмішка, яку він час від часу кидав їй, була вимушеною, але щирою. Він хотів, щоб вона бачила його сильним, спокійним, незламним. Хоча всередині вже давно зростав страх, який хлопець не мав права показати.