Психотерапія для бандита

Від імені Наталі:

Сон цієї ночі так і не надійшов, адже тривога за життя Френка не покидала нас ані на хвилину.

Тож єдине, що нам залишалося, — сидіти біля кабінету нашого друга в очікуванні його пробудження.

— Як думаєш, сьогоднішня ситуація може якось бути пов’язана з Олівером? — запитала Анабель.

— Дивлячись на останні події в моєму житті, можу з впевненістю сказати — можливо все.

Від моїх слів обличчя подруги спохмурніло.

— Моя люба Анабель, навіть якщо до цього інциденту причетний Олівер, то це виключно його вина. Ти не можеш брати на себе відповідальність за чужі вчинки.

— Навіть якщо Маколо нашкодив йому через мене? — додала дівчина.

— Навіть якщо так, це не твоя вина. Це ж не ти змусила його вистрілити. Він сам прийняв таке рішення, і саме він нестиме за нього покарання, — додала я та погладила подругу по спині.

Анабель зробила вигляд, що повірила моїм словам, але я знала, що все навпаки. Ми познайомилися ще в університеті, і вже там я помітила одну цікаву особливість: Анабель любила брати на себе відповідальність за чужі вчинки. Раніше я не розуміла, чому так, але після розповіді у кафе все стало на свої місця, і картина прояснилася. Батьки загиблого могли тиснути на Анабель і звинувачувати її у смерті свого сина. А вона, будучи емпатичною людиною, повірила, що винна в загибелі свого партнера. І головне — вона вірить у це й досі.

Мої роздуми перервала медсестра, яка вийшла з палати Френка і повідомила, що його можна побачити. Після її слів ми, як дві божевільні, кинулися до його кімнати.

— Френку, ти як? — поцікавилася Анабель.

— Зі мною все добре, — відповів хлопець хрипким голосом.

— Ти пам’ятаєш, хто в тебе стріляв? — запитала я.

Френк не одразу відповів. Було видно, що він старанно обдумує кожне слово.

— Зробимо так: я розповім історію від початку, — промовив він.

Хлопець розповів, як намагався йти освітленими вулицями додому, аби уникнути небезпеки, але неприємності чекали на нього за рогом. Раптом, почувши голос молодої дівчини, він кинувся їй на допомогу. Саме там Френк зустрів Олівера Маколо, який хотів заподіяти шкоду жертві. Він згадав, як дівчина спочатку втекла, а потім Олівер вистрілив у нього, і тільки після цього вона повернулася, щоб врятувати його.

— Ось так виглядала вся ситуація, — промовив рудоволосий.

Поглянувши на наші обличчя, хлопець додав:

— Вже все гаразд, не дивіться на мене таким сумним поглядом. Та й зрештою, я сам поліз у центр події.

— Навіть не смій таке казати, — промовила я.

— Добре, як скажеш, — ледь посміхнувшись, сказав хлопець.

Увесь цей час Анабель сиділа мовчки. Усвідомлення того, що її друг був на волоску від смерті через Олівера, не давало їй спокою.

— Цього разу цей покидьок заплатить за все, що він зробив, — раптом сказала Бель.

— І як ми це зробимо? Поліція, напевно, буде на його стороні, — підмітив Френк.

— Поки не можу дати точну відповідь, але я точно не дам йому спокою, — промовила Анабель.

— Сподіваюся, ти не плануєш убити його власними руками.

Анабель задумалася.

— Гей, навіть не думай цього робити! Чуєш мене! — прокричав рудоволосий.

Та вона лише знизала плечима.

— Пообіцяй мені.

— Ну, як каже Наталі, подивимося, — з легкою посмішкою промовила Анабель.

Її слова змусили мої очі розширитися: від цієї дівчини можна очікувати будь-чого. Але ж саме так я й обирала друзів — подібних до себе. А на початку вона здавалася такою невинною.

— Треба буде тебе пильнувати, — нарешті сказала я. — Хто зна, що ти задумала.

— Це я від тебе навчилася, — висунувши язика, промовила Анабель.

— Мені деколи здається, що ви не подруги, а близнюки, — іронічно зауважив Френк.

Від його слів ми всі дружно розсміялися, навіть не уявляючи, що нас ще чекає попереду.

Від імені Натаніеля:

Поспавши всього три години, я ледве піднявся з ліжка. Втома, що заповнила все моє тіло, невблаганно закликала залишитися у ліжку, але обов’язки керівника не дозволяли мені цього зробити. Сьогодні я ненавидів увесь білий світ. Хоча не можу сказати, що дуже його люблю в інші дні, але сьогодні все дратувало мене особливо.

Так я зліз з ліжка, вмився і спустився вниз, щоб випити кави. На столі вже чекали результати аналізів моєї сестри.

Відкривши конверт, у який вони були запаковані, я почав їх вивчати. На жаль, здогадки Андреаса підтвердилися: у крові Кетрін знайшли наркотики. Сама Кетрін не могла зробити такої дурниці — вона ретельно стежила за своїм здоров’ям, тому я був упевнений, що це справа рук іншої людини.

За кілька хвилин, змучений від безсонної ночі, Андреас увійшов до кімнати.

— Доброго ранку, босе, — вклоняючись, промовив він.

— Я казав тобі так не робити, ти ж не раб, а помічник.

— Вибачте, я забув.

Закотивши очі на його слова, я промовив:

— Ти був правий: у крові Кетрін знайшли наркотики. А де вона сама? Ще не прокинулася?

— Пані почувалася погано цілу ніч, її сильно нудило, тому вона взагалі не спала.

— Признач їй, будь ласка, візит до лікаря, нехай обстежить її, щоб попередити неприємності.

— Добре, — Андреас записав у блокнот і кивнув головою.

— А що там із тим лейтенантом? Коли ми зможемо його відвідати?

— За інформацією, яку я отримав, Олівер Маколо забронював номер у вашому готелі.

— Ой, як усе чудово склалося… Перший раз так трапилося, що здобич сама пішла в руки хижака.

— Він заселиться о двадцять третій нуль нуль.

— Мені здається, він має прийти туди з кимось.

— З якоюсь дівчиною?

— Ти читаєш мої думки, Андреасе. Тепер нам залишається дізнатися, з ким саме він має зустрітися, і перешкодити цій особі приїхати.

— Як саме ми маємо завадити їхній зустрічі?

— Коли дізнаємося, хто ця особа, розіграємо спектакль так, щоб не нашкодити невинній людині.

— Добре, зрозуміло. Тоді я постараюся якнайшвидше знайти цю особу.

З цими словами сонний кавальєре вийшов із вітальні.

Після сніданку я пішов у кабінет, де на мене вже чекала купа роботи.

— Господи, я починаю розуміти батька, чому він увесь час ходив злим, — подумав я.

Зрештою, мені нічого не залишалося, тож я почав працювати.

Час від часу до мене заходив Андреас із доповідями про інформацію, а Даніель — із проханнями випити якісь вітаміни, бо, за його словами, я геть себе не шаную.

Врешті, о чотирнадцятій, Андреас прийшов із готовою інформацією.

— Дівчину, з якою збирається зустрітися Олівер Маколо, звати Анна Ренчі.

— Чудово. Прослідкуйте за нею і зробіть усе, як я вам наказав.

— Як накажете.

---

Від імені Андреаса:

Після розмови з босом я поїхав стежити за подругою пані. Не знаю чому, але в середині мене вирувало передчуття, що саме Анна Ренчі була причетна до вчорашнього інциденту.

Її сьогоднішня зустріч із лейтенантом не могла бути випадковою.

Дочекавшись, коли Анна вийде з елітної багатоповерхівки, я рушив за нею. Старався залишатися непоміченим, адже тільки так міг дізнатися більше інформації. Хоч це й не було прямим наказом, я хотів зробити це для пані. Кетрін Фантомах завжди ставилася до всіх із повагою, і до мене в тому числі. Вона, як належить дочці клану Фантомах, вела себе елегантно та стримано, хоча деколи потрапляла в халепи, але це ніколи не шкодило репутації сім’ї. Принцеса клану добре знала свій титул і обов’язки, що він із собою несе. Тому вчорашній інцидент не мав для мене жодної логіки.

Увійшовши до кафе, куди пішла Анна, я обрав столик поблизу неї. За деякий час до неї підійшла інша дівчина й сіла навпроти.

— Привіт, моя люба, як усе вчора пройшло?

— Погано. Цій дурепі все-таки вдалося вийти сухою з води, — розлючено промовила Анна.

— Ти ж підсипала їй наркотик, як їй це вдалося?

—Якийсь дурень врятував її від рук Олівера.

— Шкода, ти все так старанно спланувала. Навіть підкупила охорону, щоб та збрехала, що вона втекла від них.

— Твоя правда… я стільки грошей потратила, і все марно.

— А що будеш робити з Олівером? Він же може все розказати?

— Сьогодні зустрінуся з ним у готелі та заплачу кілька тисяч за мовчання.

Після цих слів дівчата перейшли на розмову про інші теми, що мене вже не цікавили.

Щоб залишитися непоміченим, я вийшов першим із кафе, не забувши причепити на сумочку Анни GPS-трекер. Обравши місце, де мене не побачать, я чекав на неї.

Довго чекати не довелося. Дівчина вийшла і одразу сіла в таксі.

Доповівши босу по рації, отримав наказ повертатися.

Вже в маєтку на мене чекали бос та його сестра.

— Вітаю, пане та пані, — трохи захекавшись від швидкої ходьби, промовив я.

— А ти швидко, — підмітив Натаніель. — Ну що ж, порадившись із Кетрін, ми вирішили, що не варто перешкоджати Анні Ренчі дістатися готелю.

— Чи можу поцікавитися чому? — запитав я.

— Кетрін, розкажи йому наш план, — промовив бос.

Хоч пані Кетрін виглядала стомленою, вона продовжувала тримати обличчя переді мною, не показуючи емоцій. В очах підлеглих вона завжди поводилася гідно та контрольовано.

— Вашим завданням буде розібратися з Олівером Маколо. Ви маєте покарати його згідно з законами мафії. Я ж у свою чергу візьму на себе покарання охоронців, які мене зрадили, та Анни Ренчі, з якою я зустрінуся у номері готелю.

— Як скажете, пані.

Вставши з крісла, Кетрін Фантомах підійшла до мене і, поклавши руку на плече, промовила:

— Щиро дякую тобі, Андреасе, за хорошу роботу. Ти дуже мені допоміг.

З цими словами вона вийшла з кабінету.

— Мені здається, сьогодні буде як мінімум два трупи, — з легкою насмішкою промовив бос.

— Ваша правда, — трохи спантеличено відповів я.

Від імені Кетрін:

Коли годинник пробив рівно одинадцяту вечора, я вже сиділа у кріслі й чекала на прихід Анни Рінче. Сьогодні вона мала заплатити за все, що мені заподіяла.

Довго чекати не довелося. Двері відчинилися, і яке ж було здивування Анни, коли замість Олівера вона побачила мене.

— Яка несподівана зустріч, чи не так? — з легкою насмішкою промовила я.

Дівчина застигла в дверях, не наважуючись увійти.

— Та чого ти стоїш? Проходь, сідай, — вказала я на крісло біля себе.

Набравшись сміливості, Анна рушила до мене. Вона виглядала як налякана маленька мишка — які мені ніколи не подобалися.

Але сісти в крісло вона не змогла. Стояла переді мною, метушачись і бігаючи очима туди-сюди.

— Знаєш, мене вражає: сміливість робити погане в тебе є, а щоб подивитися мені в очі — ні. Чого ж мовчиш? Скажи вже щось, а то мені якось незручно, — промовила я.

Врешті Анна знайшла в собі рештки мужності і вимовила:

— Це тобі за те, що ти відбила мого хлопця.

Її слова мене насмішили.

— Тобто ти робиш усе це лише заради якогось нещасного хлопця, якому я і так відмовила? Дурніша, ніж я думала.

— Та ти постійно забираєш у мене всю увагу хлопців. Найгірше, що на жодного з них ти навіть не дивишся — просто граєшся! Хоча чому я дивуюся… як Принцеса клану Фантомах може обрати якогось простака? Ти така ж, як твоя покійна матір. Тебе, як і її, цікавить лише влада.

Невитримавши, я вдарила її в обличчя — і вона впала на підлогу.

— Запам’ятай: ніхто не сміє говорити погано про мою матір, — процідила я крізь зуби.

— А що пожалієшся брату? — пробурмотіла вона.

— О ні, ти помиляєшся. Я все зроблю сама, — з холодною усмішкою сказала я. — І повір, я подбаю, щоб ти заплатила за кожне своє слово.

Нахилившись, я взяла її підборіддя в руку.

— Знаєш, ти дуже схожа на щура. Така ж огидна й підступна.

Зрозумівши, що я сказала, вона намагалася піднятися з підлоги, але удар коліном у живіт миттєво її зупинив.

— Хочеш піднятися? Нажаль, не сьогодні. Охороно, заклейте їй рота і відвезіть на склад.

Нова охорона чемно виконала наказ. Я ж, змінивши рукавички, вирушила на склад, де домовилася зустрітися з Натаніелем.

Від імені Натаніеля:

Ліниво позіхаючи, я стояв на паркінгу і чекав, поки цей покидьок нарешті приїде.

— Як можна так запізнюватися на зустріч із дамою? — з легкою іронією промовив Андреас, поглядаючи на наручний годинник.

— І не кажи, — відповів я.

Саме в цей момент на паркінг заїхало авто Олівера Маколо.

— А ось і наш чоловічок приїхав, — промовив я, і ми з Андреасом рушили до машини.

Коли підійшли, я постукав у вікно. Олівер звернув увагу і опустив шибу.

— Добрий вечір, містере Олівер. Ми прийшли, щоб провести вас до номера пані Анни, — з люб’язною посмішкою промовив я.

— Анна не говорила, що мене зустрінуть…

— Мабуть, забула повідомити, — так само люб’язно відповів я, аби виродок нічого не запідозрив.

Він відчинив двері і вже хотів вийти, але я схопив його за голову і з усієї сили вдарив об двері машини.

Лейтенант впав на землю.

— Схоже, у вас дуже погана підготовка в поліцейській академії, — зауважив я з насмішкою.

— Ти що робиш, дурню?! — заволав він.

— Я? Та нічого, просто хочу помститися за сестру.

— Та я їй майже нічого не зробив, тільки налякав!

— Ключове слово — «майже».

Олівер намагався піднятися, але я притиснув його ногою до землі.

— А куди це ми йдемо? Треба відповідати за свої вчинки, — сказав я.

— Я лейтенант поліції! Якщо не відпустиш мене — тебе посадять!

— Ох, як ти мене налякав, Андреасе. Чув це? Це ж ЛЕЙТЕНАНТ ПОЛІЦІЇ! Мабуть, нам слід його відпустити, — промовив я.

— Та як ти смієш знущатися! — намагався звільнитися Олівер.

— Добре, досить сміху. Нам дійсно треба його відпустити.

Я нарешті відсунув ногу, і він підвівся. Хлопець витягнув пістолет і направив його на мене.

— Мене ніхто не сміє принижувати! — прокричав божевільний.

— Так? Тоді ми будемо першими, — відповів я.

Слідом пролунав удар у голову.

Олівер не встояв і звалився на землю. Цього разу він уже не піднявся.

— Ну от і чудово. Андреасе, пакуй його в машину, їдемо на склад. Мені вже не терпиться поглянути, що з тим дівчиськом зробила Кетрін.