Психотерапія для бандита

Від імені Натаніеля:

Прокинувся я, як зазвичай, о шостій тридцять. Не те щоб я робив це з власної волі, але купа справ сама себе не розгребе. Вставши з ліжка, я пішов до ванної кімнати. Холодний душ трохи привів мене до тями, і я попрямував до свого кабінету.

— Якщо я встигну розібратися з усіма завданнями до десятої, зможу відвезти Наталі додому, — подумав я.

Зайшовши до кабінету, я побачив, що на мене вже чекало горнятко кави та дві стопки нерозібраних паперів.

Відпивши трохи кави, подумки подякував Даніелю за цей чудодійний напій і взявся до роботи. Один за одним папірці переходили через мої руки й опинялися по інший бік столу. Свої обов’язки я старався виконувати старанно, адже навіть найменша помилка могла призвести до серйозних проблем. А цього мені зараз хотілося найменше.

Важко зітхаючи, я перечитував доповіді, які приготував для мене Андреас. Цей хлопчина виконував свою справу як належить. Я знаю напевно, що кожне слово на цих аркушах було перевірене сто разів. Та й загалом Андреас — один із найнадійніших людей у нашому клані.

Мій батько привів його до нас у тринадцятирічному віці. Його сім’я не змогла сплатити борг моєму тату, тож вони пожертвували своїм сином, щоб їх не вбили. Хоча ми й росли під одним дахом, Андреас ніколи не переступав межі між нами. Він завжди знав: я — його бос, а він — мій підлеглий. І не претендував на більше.

Ще одна важлива риса Андреаса — виваженість. Він ніколи не робить поспішних висновків і не кидає слів на вітер. Його дії завжди тихі, продумані, без слідів. Справжній професіонал.

Свою роботу я закінчив о дев’ятій. У мене залишалася година до виїзду, яку я хотів присвятити Наталі.

— Цікаво, вона вже прокинулась чи ще спить? — промайнуло в голові.

Від імені Наталі:

Прокинулась я рівно о восьмій. До виїзду залишалося ще дві години, тож я вирішила поспати трохи довше. На жаль, мій організм не поділяв такого рішення — я вже не могла заснути.

Ліниво потягнувшись, я невдоволено зітхнула й попрямувала до ванної кімнати. Після гігієнічних процедур у голову раптом прийшла думка: я ж майже ніколи не мала змоги нормально глянути у вікно.

Краєвид за віконним склом був не дуже втішним. Територією ходили насуплені охоронці, які пильно стежили буквально за кожним кущиком. Здавалося, навіть пилинки тут перебували під наглядом.

— Цікаво, скільки людей у цьому маєтку страждають від нав’язливих думок, що за ними стежать? — подумала я.

Напевно, навіть вдома вони не можуть розслабитися після цієї напруженої роботи. Бідолахи. Але, зрештою, вони самі обрали такий шлях. Принаймні мені хочеться так думати.

Мої роздуми перервав бурчання в животі.

— Ой-йой, треба терміново щось з’їсти, — пробурмотіла я вголос.

Вийшовши з кімнати, я вирушила на пошуки Даніеля. Лізти на кухню в чужому домі здавалося неввічливо. Та й хтось міг би почати підозрювати мене в чомусь — а це було мені не на руку.

Довго шукати вусаня не довелося — він стояв на першому поверсі, неподалік від сходів.

— О, леді, ви вже прокинулися. Сніданок буде готовий рівно о дев’ятій, — привітно усміхнувся дворецький.

— Він що, вміє читати думки? Чи це просто роки практики? — подумала я.

— Дякую. А коли я зможу побачити пана Натаніеля? — запитала я.

— Я негайно його повідомлю, — промовив Даніель і попрямував до кабінету боса.

Тим часом я сіла в крісло, щоб трохи порозглядатися. Вітальня була просторою й світлою. У ній не було нічого зайвого: меблі, декор, освітлення — усе гармоніювало між собою. І мені це подобалося. Я не люблю, коли в одному приміщенні нагромаджено багато мотлоху. Тут же все здавалося продуманим до деталей.

— Доброго ранку, — зненацька пролунав знайомий голос.

Від несподіванки я аж підскочила.

— Доброго, — відповіла я.

— Виспалася? — поцікавився Натаніель.

У ту мить мені хотілося його вдарити — адже він чудово знає, з якими емоціями залишив мене вчора. Але я стрималась і відповіла так, як вимагала ситуація:

— Так, я спала добре.

— Це чудово, бо сьогодні на нас чекає довга дорога, — сказав він.

Поглянувши на моє спантеличене обличчя, він додав:

— Враховуючи вчорашні події, ми вирішили поїхати іншим маршрутом. Мій помічник усе спланував. Так, дорога буде довшою, але тепер на шляху не повинно бути сюрпризів.

— Тепер зрозуміло. Мудре рішення, — погодилася я.

Як і казав Даніель, сніданок був готовий рівно о дев’ятій. Після смачного сніданку ми сіли в машину й вирушили в дорогу.

Цього разу нас супроводжували два автомобілі, а за кермом нашого був один із охоронців Натаніеля. Сам бос мафії уважно читав якісь документи. Дивно — він виглядає таким спокійним. Хоча, чого я очікую? Він — керівник мафії, для нього подібне — буденність.

Я навіть не зауважила, як довго дивилася на нього — саме це й привернуло його увагу.

— Щось не так? — поцікавився Натаніель.

Його голос вирвав мене з роздумів.

— Перепрошую? — спантеличено перепитала я.

Моя розгубленість його розвеселила.

— Все гаразд? — повторив він з усмішкою на обличчі.