Психотерапія для бандита

Від імені Натаніеля:

Не день, а одне велике божевілля. Хоча, певною мірою, я задоволений перебігом подій. Мені все ж таки вдалося хоча б трохи зблизитися з Наталі. Згадуючи тепло її ніжних рук, порожнеча всередині мене поступово починала заповнюватися. Для мене це незвичне відчуття. Стільки років холодний Натаніель не дозволяв нікому до себе доторкатися, а сьогодні я сам ринув в її обійми. Дивно — ми знаємо одне одного лише три дні, але складається враження, що вічність.

Її обійми, неначе, витягли мене з темної прірви мого минулого. Якщо подумати, з самого дитинства моє життя було нелегким. Але поки мама була жива, її любов контрастувала з крижаним холодом з боку батька. І це давало мені почуття безпеки. Попри те, що мій тато жодного разу не кричав на мене і не підіймав руки, я все одно нестерпно його боявся. Навіть не пригадаю, чи взагалі хтось колись чув, щоб він кричав. Але йому це було й не потрібно. Людям зазвичай вистачало одного його погляду, яким він міг приборкати кого завгодно. Ця його так звана "зброя" не діяла лише на одну людину — мою маму.

Як би батько не намагався дивитися на неї грізно, вона ніколи на це не зважала. Попри свій невеликий зріст і тендітну фігуру, моя мама нічого не боялася. Поєднання розуму та витонченості давало їй неабияку силу. Наталі Фантомах ніколи не підвищувала голосу, завжди залишалася стриманою та елегантною — наче квітка. Вона не кидала слів на вітер, не створювала конфліктів, як інші жінки керівників злочинних угруповань, і не розкидалась грошима. Вона, здавалося, була створена, аби бути королевою.

Хоча перед іншими вона могла здаватися беземоційною, вдома її образ змінювався до невпізнання. Тепла усмішка, лагідний голос, обійми — усе це завжди зустрічало мене після її повернення. Її цікавило все, що стосувалося мене: що я їв, яких метеликів бачив у саду. Моєю улюбленою справою було слухати її історії. Я обирав, яку казку хочу перед сном — і вона розповідала її з голови, без жодної книжки.

Від спогадів про маму в мене закололо в грудях.

Досить. — подумав я. — Треба зосередитися на тому, що потрібно було від мене босу мафії Манчестера. Це дуже дивно, адже ми, здавалося, ніколи не ворогували, і наші території зовсім різні. Та й сам керівник був розсудливим — не настільки дурний, щоби починати з нами війну. Він завжди намагався триматися осторонь конфліктів.

От морока…

Раптом хтось постукав у двері.

— Заходьте! — промовив я.

До кімнати зайшов Андреас. Було видно, що він стурбований.

— Пане, ви не зайняті? — запитав він.

— Ні, ні, кажи, що хотів.

— Тут така справа: ми з’ясували, що наказ схопити вас віддав новий бос Манчестера.

— Ого, а старий куди подівся? Сам помер чи "допомогли"? — іронічно запитав я.

— Швидше за все — допомогли. Місце пана Леонарда посів його син Артур, який славиться жорстокістю та нахабством. Це він влаштував торік ту криваву різанину в Ліверпулі — про неї ще всі ЗМІ гуділи, — відповів Андреас.

— Та який з нього, до біса, керівник мафії, якщо він навіть не може тихо прибрати супротивника, — простогнав я.

— Босе, будуть якісь вказівки? — запитав Андреас.

— Пошукай ще якусь інформацію про цього нездару, — наказав я.

— Як скажете, — відповів він і вийшов з кімнати.

О такої... Цей Артур або несповна розуму, або хвалькуватий малолітній ідіот, який шукає, за чий рахунок підняти свою самооцінку. Найсмішніше, що ми ніколи з Манчестером не ворогували. НІКОЛИ! І тут раптом цей шалений новачок одразу кидає мені виклик.

Головне, щоб він не поліз до Наталі. Якщо з нею щось станеться — мені доведеться почати війну.

Зітхнувши, я встав з крісла й попрямував до ліжка.

— Щось відчуваю, що цей Рембо ще наробить нам проблем, — знову подумав я.

Зручно вмостившись під ковдрою, я ще довго не міг заснути. Думка про те, що цей божевільний може втягнути Наталі в конфлікт, не давала мені спокою.

— Треба приставити до неї охорону. На всяк випадок, — ця ідея трохи заспокоїла мене й допомогла нарешті заснути.