Психотерапія для бандита

Запустивши двигун автомобіля, я вирушив у бік складу зі зброєю. Потрібно було перевірити, чи нові охоронці прибули.

Щиро кажучи, ця ситуація з сім’єю Гемінсто мене дуже хвилювала, адже я чудово знаю, чим зазвичай це все закінчується. Будучи свідком кривавої війни між двома кланами, я ніколи не забуду понівечені обличчя охоронців та інших членів мафії. Слова мого наставника ехом відбивалися у моїй голові. Він сказав мені їх, чистячи свій пістолет після чергової сутички:

— Це сумно говорити, але кавальєре довго не живуть. Я б навіть сказав, що вони як розхідний матеріал для керівника мафії. Особливо під час війни між двома кланами.

За декілька днів після нашої розмови наставник загинув у автокатастрофі. Звісно, це не був нещасний випадок, його загибель була спланована ворожим кланом.

Смерть свого наставника я пережив досить важко, адже саме він взяв на себе роль моїх батьків. Цей чоловік навчив мене всього, чого я знаю: як виживати, користуватися зброєю та оборонятися.

Мушу признатися, що мені досі його не вистачає. Деколи хочеться прийти до нього і пожалітися на важку роботу та на несправедливість цього світу, але цього вже не буде.

Хіба що я прийду на його могилу. Туди взагалі ходжу тільки я. В нього не було ані сім’ї, ані дітей.

З моїх думок мене вирвала картинка перед очима. Я вже був на місці. До складу залишалося ще декілька сот метрів, і їх я вирішив пройти пішки. Погода не була найкращою, але я вже звик. Зараз мені потрібно було освіжитися від нахлинувших спогадів.

Дійшовши врешті до складу, я зауважив одну важливу річ — відсутність охорони. На місці не було ані старої, ані нової.

— Ой-йой, здається, у когось проблеми, — прошепотів я, діставши телефон з кишені.

— Пане Натаніелю, ми в халепі.

— Та не вже? І що на цей раз? — зітхнувши, промовив бос.

— Я приїхав на територію складу, а тут ні душі.

— Добре, я тебе зрозумів. Зараз вишлю до тебе групу підмоги.

На цьому наша розмова з босом перервалася.

Раптово я почув свист у повітрі. Від цього звуку в мене розширилися очі, а серце завмерло на мить.

— Куля, — промануло у мене в голові. — Не вже я зараз в оточенні? З якого боку був постріл? Чорт забирай!

Усі думки у голові змішалися. Я не знав, що мені робити, куди бігти і де сховатися.

— Оце так вляпався, — тихим шепотом промовив я.

— Тільки погляньте! Не вже це той самий безстрашний кавальєре сім’ї Фантомах? — промовив чоловічий голос.

Миттєво повернувши голову у бік звуку, я побачив перед собою його — Еріка Гемінсто.

— Яка приємна зустріч, чи не так?

— Словами не передати. А вас яким вітром сюди занесло?

— Та ось вирішив піти прогулятися і випадково сюди забрів.

— А куля, я так розумію, теж випадковість?

— Та ні, це мій подарунок для тебе.

— Знаєте, наступного разу просто принесіть шоколадку, я їх більше люблю.

— Домовилися. А де твій бос? Не вже він відіслав свого улюбленого песика саменького?

— Ну що ж, така в мене доля — бродити по світу на одинці.

— І вмирати тобі доведеться, нажаль, теж у самоті.

Ці слова Ерік вимовив з глузливою посмішкою на обличчі, направивши дуло пістолету на мене.

План Гемінсто був би ідеальним, якби він не забув одного — я, як дикий кіт, б’юся до останнього.

Вибивши з його рук пістолет, я накинувся на нього мов скажена тварина, котру загнали у кут. Бив я з усієї сили, не жаліючи його взагалі. Кров була усюди: на землі, на одязі і на моїх руках.

Діставши врешті пістолет з кишені, я хотів вистрілити, але мені не вдалося цього зробити. Зненацька перед моїми очима з’явилася темрява, а звуки раптово затихли. Я відчув слабкість у тілі та біль і безвладно впав на землю.

Прийшов я до тями вже у підвальному приміщенні. Зв’язаний, я сидів на кріслі і хотів щось детальніше розгледіти, але в мене не виходило. У голові далі крутилося, а у роті було сухо, наче в пустелі.

Врешті зосередившися, я зміг ясно бачити предмети навколо: обдерті стіни, прогнилі дерев’яні двері і малесеньку лампочку, що ледве світила.

— А я тільки-но згадував про мого наставника. Йому хоча б пощастило — він помер швидкою смертю, а мене, швидше за все, будуть катувати.

Несподівано двері відчинилися.

— О, ти проснувся. І як, хороші сни тобі снилися? — промовив Ерік.

— Не дуже, крісло не зручне для сну.

— Ой лишенько, а я думав, ти звик до незручностей.

— Як бачиш, не зовсім.

— Ну що ж, мушу тебе засмутити, ти тут надовго, тому звикай. Хіба що твій господар поспішить і визволить свого вірного пса.

Гемінсто промовив ці слова, витягаючи свій ніж з кишені пальто. Діставши його з футляру, він направив лезо до світла лампи та голосом маніяка сказав:

— Я буду різати тебе повільно. З кожним дотиком ножа від тебе буде залишатися все менше і менше, аж поки ти не пропадеш.

— Жах, ну він і псих! — подумав я. — Потрібно хутко втікати з відси, а то він із мене суші зробить.

Поки мафіозі вів далі свій монолог, я не гаяв часу і старанно шукав спосіб, як розв’язати свої руки. Перша спроба, друга, третя — нічого не виходило.

— Та щоб тебе чорти побрали, ніяк!

Як би я не старався, мотузка так і вислизала з моїх рук.

Холодний піт почав обливати мене від паніки. Виступ Еріка потихеньку закінчувався, і час на визволення добігав кінця.

— Ну що ж, до діла, — з широкою усмішкою сказав мафіозі.

— Це кінець, — подумав я.

Зненацька Ерік впав на землю перед моїми ногами. Він сміявся, наче шалений, а з його рота лилася кров.

Від шоку я завмер на місці. Хто посмів застрілити самого керівника мафії Манчестера?

Мій шок взлетів до небес, коли я побачив, як з дверей з’явився знайомий силует.

Він швидко наблизився у мій бік. Саме у цю хвилину я молився, щоб це була людина, послана паном Натаніелем.

— Ти як, живий?

Це був голос Ніколаса. Він прийнявся розв’язувати мої руки та ноги.

— Який же я радий тебе бачити. Ти навіть собі не уявляєш.

— Уявляю, — з легкою насмішкою промовив Ніколас. — Давай, вставай, у нас мало часу.

Врешті позбувшись мотузок, Ніколас промовив:

— Лізь у мішок.

— Що?

— А як ти хочеш, щоб я тебе звідси вивів живим?

— Добре, як скажеш.

Діставши мішок, я вже хотів залізти всередину.

— Куди ти лізеш поперед батька в пекло. Чекай.

Хлопець підійшов до тіла Еріка і кинув мішок у калюжу крові. Гарно вивалявши, він простягнув його мені.

— Боже мій милостивий, на що ти чекаєш? Лізь, давай!

— Лізу, я лізу.

Зав’язавши мішок зі мною всередині, Ніколас закинув його на плече.

— Матінко рідна, ну ти й кабанчик.

Від імені Ніколаса:

Проходячи повз тіла мертвих охоронців, в моїй голові з’явилося тільки одне питання:

Як швидко вони зорієнтуються, що всі люди всередині мертві?

— Сподіваюся, чим пізніше, — подумав я.

Ледь піднявшись по сходах, я з мішком і Андреасом всередині нарешті був зовні. Включивши всі свої акторські здібності на максимум, я повідомив охоронцям, що всередині тіло підлого кавальєре і що бос наказав мені відвести його тіло куди подалі.

Охоронці лише кивнули у відповідь та допомогли мені покласти Андреаса у багажник авто.

Врешті відчинивши двері автомобіля, я був впевнений, що все пішло як по маслу, але один із собак Еріка спустився у підвал.

— Тримайте цього покидька! — закричав один з них.

Взявши ситуацію в свої руки, я застрелив того, хто стояв найближче до мене, потім наступного і ще одного. Нарешті всі, хто міг мені завадити, були мертві.

Хутко кинувшися до багажника, я розв’язав мішок і сказав:

— Хутчіш, вилазь звідси, у нас дійсно дуже мало часу.

Зрозумівши всю ситуацію, Андреас вискочив, як бестія, з мішка і перемістився у салон авто.

Сівши за кермо, я натиснув на газ, і ми покинули це прокляте місце.

Кавальєре нервово розглядався на всі боки і, врешті заспокоївшись, запитав:

— Ти як сюди потрапив? І взагалі, як тобі вдалося мене знайти?!

— Все дуже просто — я геній.

— А якщо серйозно?

— Під комірцем твого пальта є GPS-трекер. Його пан Алекс наказав тобі непомітно причепити.

— Брешеш, — піднявши брову, промовив він.

— Не віриш мені — перевір сам.

Андреас почав крутитися на сидінні авто у спробах дістатися до комірця, щоб переконатися у правдивості моїх слів.

Нарешті, знайшовши його, рудоволосий перевів здивований погляд на мене.

— Сюрприз, — з яскравим виразом сміху сказав я.

— А з якого дива він вирішив це зробити? А пан Натаніель про це знає?

— Ні, але, скоріше за все, дізнається і дуже скоро. У нього передчуття, як у дикого кота.

Раптом мій телефон задзвонив. Це був бос.

— Ну ось, а я що казав. Слухаю вас.

З того боку почувся розлючений голос боса мафії:

— Тобі жити набридло?! Що у внутрішній кишені мого пальта робить GPS-трекер?

— Це все пан Алекс. До нього всі питання.

— Ніколасе, скажи мені: хто твій бос?

— Ви, пане Натаніелю.

— Так якого чорта ти слухаєш накази мого батька?!

— Пане Натаніелю, ви ж самі знаєте, якими способами він змушує робити те, що він хоче.

— Знаю. Тому і не наказав тебе одразу вбити. Йолупе, ще раз ти його послухаєш — і тобі кінець. Ти мене зрозумів?!

— Так, босе, я вас зрозумів.

— Як там Андреас? Сподіваюся, живий?

— Так, пане Натаніелю, ваш улюблений кавальєре живий та здоровий, і все завдяки GPS-трекеру пана Алекса.

— Ніколасе, не випробовуй мого терпіння. Як будете біля маєтку — повідом.

На цьому телефонна розмова обірвалася.

— Який же він злий! Просто жах. Так, Андреасе, не дивись так на мене.