Психотерапія для бандита

Від імені Наталі:

Повернувшись до будинку, ми увійшли до вітальні, де на нас уже чекала запашна вечеря.

Стіл був сервірований просто чудово: свічки, серветки, складені у формі лотоса, і ваза з величезним букетом червоних троянд.

— Оце так королівський прийом, — подумала я.

Натаніель, як справжній джентльмен, відсунув для мене стілець, і вечеря почалася.

Страв було багато, і всі вони виглядали дуже привабливо для голодного ока, тож хотілося спробувати кожну. Трохи перекусивши, ми віддалися різним цікавим розмовам, які не мали якоїсь окресленої теми.

— Можна тебе дещо запитати? — промовила я.

— Питай.

— Хто такий Ерік Гемінсто?

— Він — керівник мафії Манчестера. Йому, так само як і його покійному брату, хочеться заволодіти цілим Лондоном. Та він ніяк не може зрозуміти, що навіть нашій сім’ї доводиться ділити територію з іншими злочинними угрупуваннями.

— А я йому потрібна лише для шантажу?

— Саме так. Та не переживай, я зроблю все, щоб захистити тебе, навіть якщо потрібно буде воювати зі всім білим світом.

— Це, звісно, звучить дуже романтично, але краще оминути цю війну.

— Твоя правда. Краще, щоб вона не відбулася, адже в неї буде втягнута майже вся Англія.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо в кримінальному світі починається боротьба за владу, то вона зачіпає кожного. Будуть ті, хто добровільно вступить у цю бійню, щоб нажитися, але є й ті, хто буде втягнутий туди не по власній волі. Найгірше, що більшість гратиме брудно та спробує посягнути на найцінніше — сім’ю.

— А в мафії є взагалі хоча б якісь закони?

— Звісно, що є, та, незважаючи на це, багато хто їх ігнорує.

— А є якесь право, котре працює завжди?

— Так. Якщо мій підлеглий мене зрадить, то я можу його вбити, і мене ніхто за це не осудить. У нормальному світі мені загрожувала б тюрма, але в кримінальному світі ціна людського життя дорівнює кількості корисних справ, які вона зробила.

— Тобто, якщо Андреас тебе зрадить, ти його вб’єш?

— На жаль, так. Але мій помічник надто любить своє життя, щоб жертвувати ним заради таких дурниць.

— Виходить, ти знаєш його дуже добре, якщо можеш так стверджувати.

— Звісно. Андреас виріс зі мною. Тому я з легкістю можу сказати, що його не цікавить нічого, окрім своєї персони. Так, він вірний та допоможе, якщо попросять, але кавальєре вб’є людину, не задумуючись, якщо побачить у ній загрозу. Цей чоловічок не знає, що таке кохати і бути коханим, тому йому здебільшого байдуже на почуття інших. Та це й на краще, адже милосердя в світі мафії обходиться дуже дорого.

— Тоді як ти зміг зберегти в собі вміння кохати?

— У мене є сім’я. Саме вона навчила мене кохати та бути коханим. Звісно, так щастить не всім. До прикладу, Гемінсто не зміг дати своїм дітям любові. Можливо, тому, що сам не вмів кохати.

Після вечері Натаніель провів мене до кімнати, де я залишилася сам на сам зі своїми думками.

Я дійсно не пам’ятаю його і погоджуюся з тим, що їхати з ним було суцільним божевіллям. Але в моїй душі є незрозумілі для мене почуття до нього. Він мені знайомий, та я не можу пригадати наше спільне минуле. Навіть кімната, у якій, за словами Натаніеля, я вже була, мені не знайома — і це засмучує мене. Я не розумію, як могла забути настільки важливу людину у своєму житті. Навіть Анабель під час розмови в неї вдома підкреслила, що була здивована фактом того, що я не згадала про Натаніеля жодного разу.

Провівши рукою по дерев’яному столу, я поглянула у дзеркало, і раптом мою голову пронизав різкий біль. Присівши на коліна від неочікуваності, я сціпила зуби.

Раптом біль вщух. Набравши в легені повітря, я сіла на підлогу.

— Потрібно буде звернутися до лікаря, — подумала я.

Від імені Андреаса:

Вийшовши з душу, я прийнявся обробляти рану, котру отримав у будинку пані Наталі. На щастя, куля тільки зачепила руку, тому до лікарні їхати не потрібно було.

— Оце так день видався, — промовив я уголос.

Думки про Еріка Гемінсто ніяк не давали мені спокою, адже я розумів, що рано чи пізно мене захочуть прибрати. Помирати, звісно, не хотілося, адже мені тільки двадцять три роки. Та, на жаль, у світі мафії немає такого поняття, як «замолодий, щоб помирати».

На хвилинку я задумався, чи є взагалі хтось, хто би тужив за мною після смерті. Натаніель Фантомах — навряд чи, у нього свої клопоти. Кетрін Фантомах — дуже малоймовірно, я не був із нею близький.

— Жах, у мене навіть не буде кому квітів на могилку принести, — промайнуло в голові.

Думка про те, що про мене забудуть, жахала більше, ніж сама смерть. Виявилося, що для людини дуже важливо, щоб про неї пам’ятали після смерті.

Пізніше я замислився, чи є в цьому світі хтось, кого я по-справжньому кохаю. Та, на жаль, такої людини не знайшлося. Раптом мене охопило почуття невідомого смутку. Він наче зжирав мене зсередини.

— Дожилися… Ну, а чого я очікував? Я ж сирота. Від мене навіть власні батьки відмовилися.

Від пригнічуючих думок мене відволік дзвінок телефону.

— Б’юся об заклад — це пан Натаніель. О, яка несподіванка, я вгадав. — Слухаю вас, босе. Зараз буду.

Після кількох хвилин обурення мені все-таки довелося встати з ліжка й переодягнутися.

— Колись настане день, і я втечу від нього до Куби. Буду там під пальмами коктейлі пити.

Захопивши з собою ключі, я вийшов із будинку та сів у авто. Дорога до маєтку займала багато часу, тож довелося пришвидшитися.

Якийсь час я їхав спокійно, але через десять хвилин машина сірого кольору так і норовила мене підрізати.

— Та щоб вас усіх! Цікаво, кому там не йметься?

Додавши трохи газу, я хотів відірватися від них, але не вийшло.

— Ну що ж, тоді план «Б».

Різко повернувши вліво, я міг спровокувати аварію, але досвід водіння дозволяв мені спокійно брати участь у «Формулі-1». Чого не скажеш про переслідувачів. Вони хотіли повторити мій маневр, але водій не впорався з керуванням і з розгону врізався в якусь автівку. Поглянувши у дзеркало бічного виду, я побачив, як бідолахи похапцем вибігали з автомобіля. Ця картина викликала в мене сміх.

— От лузери. Як то кажуть, не вмієш — не берися.

Задоволений собою, я поїхав далі.

Врешті прибувши до маєтку, я піднявся до кабінету та увійшов усередину.

— До ваших послуг, — промовив я.

— А ти швидко.

— Я старався.

— У мене є одне завдання для тебе. Батько передав мені деяку інформацію: сьогодні вночі люди Гемінсто планують пограбувати наш таємний склад зі зброєю. Тому ти поїдеш туди й розберешся з цим. Питання є?

— Питань немає.

— Ну що ж, тоді до роботи. Щасти!

З цими словами Натаніель кинув папку в мій бік.

Вийшовши з кабінету, мені хотілося битися головою об стіну.

— Та він знущається з мене! Сам зараз солодко посапуватиме в ліжечку, а я йду на стрілянину!

Звісно, нічого не залишалося робити, окрім виконання плану, тому я прочитав документи з папки й узявся до справи. Потрібно було вибрати людей, котрі поїдуть зі мною на місію. Щоб довго не возитися, я взяв тих, у кому був упевнений на сто відсотків.

Найбільшою морокою, звісно, було приготування плану дій. Там потрібно було продумати все до деталей, але часу в нас було обмаль. Тому, придумавши найпростіший і найбезпечніший хід, ми вирушили в дорогу.

— Почуваюся, як у студентські роки: нічорта не знаєш, але йдеш щось робити, — промайнуло в мене в голові.

Мені дійсно дуже не хотілося цим займатися, особливо зараз. Погода, звісно, відповідала настрою: темно, холодно, волого, ще й сильний вітер — просто ідеальне поєднання.

Дорогою до складу я кілька разів мало не посивів — усе норовило зіпсувати мої плани. Спочатку одній із наших людей під ноги впала досить масивна гілка, пізніше якась дурна птаха, яка, вочевидь, не вміла співати, але їй про це ніхто не сказав, заверещала як ненормальна. На десерт, уже спускаючись до місця призначення, я підслизнувся й на своєму м’якенькому місці проїхався до самого низу. Солдати ледь стримувалися, щоб не розреготатися. Моїй люті не було меж. Виснажений, стомлений і поранений, я пішов на нову місію. Звучить дуже несправедливо, але мене ніхто не питав — я всього лише фігура в руках пана Натаніеля.

Уже в приміщенні я дав останні вказівки та розмістив підлеглих по периметру. Сам піднявся на другий поверх і зайняв позицію за контейнером. Моїм головним завданням було зробити перший постріл, що став би знаком початку місії.

Чекати на наших гостей не довелося довго — вони прийшли рівно о тій годині, яка була вказана у доповіді.

— Оце в пана Алекса розвідка, шкода, що я так і не навчився, — пробурмотів я.

Зітхнувши, я зайняв свою позицію. Стріляти в усіх підряд не можна було, тому потрібно було бути дуже обережним. Деякі мали померти одразу від пострілу, деякі — бути лише пораненими. Звісно, не все пішло чітко за планом, і ми понесли деякі втрати, але перемога все одно була за нами, а це найголовніше. Ті, що залишилися живі, пробували відстрілюватися, та в них було замало сил, щоб чинити опір.

Зійшовши вниз, я одразу відчув металевий запах крові в повітрі. Чесно кажучи, мені ніколи не заважав вигляд крові, але її запах змушував серце інстинктивно битися швидше. З двадцяти людей вижило тільки троє. Ми їх, звісно, пов’язали та помістили в автівки.

Трупи, на жаль, вимагали більше часу. Їх треба було позбирати, закинути в спеціальні авто та придумати, куди їх подіти. Ще потрібно було продумати дорогу, якою машина з тілами їхатиме, аби не натрапити на поліцейських.

Закінчив я всі свої справи о четвертій ранку. Ледве доповзши до квартири та відчинивши двері, я одразу почав знімати з себе речі. Здавалося, наче все моє тіло пропахло цим специфічним металевим запахом. Довелося знову прийняти душ і кинути речі у пральну машину. Рана на плечі знову почала кровоточити.

Зітхнувши, я взяв аптечку і почав знову перебинтовувати руку.

Після всіх цих маніпуляцій я впав на ліжко і відключився.