Психотерапія для бандита

Вийшовши з кабінету, я неохоче послідувала за дворецьким. Те, що сталося кілька хвилин тому, не давало мені спокою. Як людина, яка на перший погляд здавалася серйозним, дорослим чоловіком, могла так швидко перетворитися на підлітка, який намагається виглядати крутим? Можливо, він думав, що це мене налякає чи вразить? — подумала я. — Якщо й так, то в нього це явно не вийшло.

— Леді, ви впевнені, що не хочете поїсти? Можливо, бажаєте, щоб я приніс вечерю до кімнати?

— Ні, дякую. Я справді не голодна. Після всього, що сталося, мені й кусок до рота не лізе.

— Розумію… Та не хвилюйтеся. Якщо ви вже тут — у вас ще є шанс повернутися додому, — промовив вусань, відчиняючи двері.

— А що було б, якби він не привіз мене сюди? — запитала я.

— Вам краще не знати. Прошу, заходьте.

— Так… дякую.

Коли я увійшла до кімнати, дворецький м’яко зачинив за мною двері.

Гарячий душ — ось що мені зараз потрібно, — з цією думкою я попрямувала до ванної. Вода допомогла зняти напругу з тіла, але, на жаль, не змогла змити надокуучливі думки. Вони й далі роєм літали в моїй голові.

Щойно я доторкнулася до м’якої постелі, втома взяла гору — і я миттєво заснула.

Прокинулася я на диво рано — про це свідчив невеликий годинник на стіні.

Стягнувши себе з ліжка, я попрямувала до ванної. Ранковий душ допоміг остаточно прокинутись і трохи зібрати думки. Після водних процедур я переодяглася, сіла на ліжко і оглянула кімнату. Простора, світла, з мінімалістичним декором.

Стук у двері.

— Так, заходьте! — відповіла я.

У кімнату ввійшов Даніель.

— Доброго ранку. Запрошую вас на сніданок — усе вже готово.

— Добре… Зараз спущусь.

Він кивнув і вийшов.

Я піднялася, потягнулась і попрямувала до дверей. Кожен рух давався нелегко — м’язи боліли після всього пережитого. Ну так, не щодня ж вибираєшся з зачарованих лісів і потрапляєш до маєтку мафіозі…

Чесно кажучи, я вже мільйон разів пошкодувала, що взагалі пішла в той ліс. Але життя — не кава з молоком. Воно підсовує труднощі у найменш доречний момент.

Зійшовши до вітальні, я не побачила нахабу. І слава Богу, — подумала я.

Я снідала поволі, старанно пережовуючи кожен шматочок.

— Смачного! — раптово промовив знайомий голос.

— Боже! — я аж підскочила. — Ти божевільний?!

Він лише усміхнувся й сів навпроти.

Даніель одразу підійшов і налив йому каву у витончену білу чашку.

Бісить, — подумала я, намагаючись стримати злість. Дивилюсь на нього — і апетит пропадає.

— Не криви обличчя, а то зморшки з’являться, — насмішкувато промовив він.

Я кинула на нього холодний погляд і продовжила доїдати.

— Коли ти мене відпустиш додому? — спокійно запитала я.

— А що я тобі вчора казав? Пам’ятаєш?

— Сказав, що сьогодні відпустиш.

— І все?

— Ну… ніби все.

— А ось і ні. Пам’ять у тебе, бачу, коротка. Я ж додав одну умову, після виконання якої ти підеш.

— Та кажи вже, — роздратовано зірвалася я.

— Ти винна мені вечерю, — промовив він з усмішкою хижака.

— Я нікому нічого не винна! І взагалі — утримання людини без її згоди незаконне!

— Нажаль, тут я встановлюю правила. І вирішую, хто залишиться, а хто піде.

З цими словами Натаніель підвівся й попрямував на другий поверх.

— Тобто ти хочеш, щоб я чекала до вечора?! Це абсурд!

Він обернувся.

— Не до вечора. До завтра.

Він точно жартує, — з іронією пробурмотіла я. Та ні, це не схоже на жарт.

Я рішуче встала й побігла за ним. Наздогнавши, перегородила йому шлях.

— Відпусти мене зараз!

Він зупинився, дивлячись на мене зверхньо.

— У тебе, здається, не тільки проблеми з пам’яттю, а ще й зі слухом. Я вже сказав: тут вирішую я.

— І хто ти такий, щоб вирішувати за мене?! Я йду!

Я рушила до вхідних дверей.

— Андреасе! Проведи нашу гостю до її кімнати, — крикнув Натаніель.

— Так, пане, — відповів рудоволосий хлопець.

О ні, я туди не повернусь! — подумала я і вибігла з будинку.

— Дурепо, стій! — крикнув він.

І раптом переді мною з’явилися двоє кремезних чоловіків зі зброєю.

Вони направили її на мене — готові стріляти.

— Стійте! Не смійте стріляти! — рикнув Натаніель. — Хто вистрілить — того я особисто замучу до смерті.

Секунда і його чорні, хижі очі дивилися на мене впритул.

— Бачу, ти досі не зрозуміла, де знаходишся. Добре, поясню. Ти в маєтку одного з найнебезпечніших мафіозі Англії. І це моя територія. Ті, хто потрапляє сюди — стають моєю власністю.

— Я не твоя власність! — огризнулася я.

— Це ми ще побачимо, — сказав він і закинув мене на плече.

Я била його кулаками, копалася, пручалася — марно. Усвідомивши, що шансів немає, я здалася.

Він доніс мене до кімнати, кинув на ліжко й сказав:

— Посиди й подумай над тим, що я тобі сказав.

Двері зачинилися з гучним грюкотом.

В ту мить мене охопила буря емоцій: гнів, страх, розгубленість… розпач.

— Боже… що мені робити?.. Тікати? Вбити його? Що?

Я більше не могла стримувати себе — сльози самі потекли.

Виплакавшись, я лягла, натягла ковдру до підборіддя й вирішила поспати. У такому стані нічого розумного в голову не приходить.

Проспала я до шостої вечора — розбита й втомлена. Лежала, вдивляючись у стелю, і думала тільки про одне: як мені повернутись додому. Мої роздуми перервав несподіваний стукіт у двері.

— Заходьте.

Це був вусань. У руках він тримав білий пакет, схожий на ті, що дають у торгових центрах після покупки одягу.

— Леді, це для вас від господаря, — промовив дворецький.

— Сподіваюсь, там не отрута? — насторожено спитала я.

— О ні, ні. Там одяг для вечері.

— Гаразд, залиште його біля дверей.

— Міс... це, звісно, не моя справа, але дозвольте дещо порадити.

— Що саме?

Покашлявши, вусань обережно сказав:

— Вам буде краще, якщо поводитиметесь чемно. Так у вас буде більше шансів повернутися додому. Зрозумійте мене правильно — я не бажаю вам зла. Ви одного віку з моєю онукою, тому щиро хочу, щоб ви повернулись додому.

— Дякую за пораду. Візьму до уваги.

Сумно усміхнувшись, він вийшов.

Я взяла пакет до рук і витягнула звідти довгу шовкову сукню кольору стиглої вишні.

Про таку сукню можна тільки мріяти, — промайнуло в голові.

У пакеті також була коробка з парою чорних босоніжок. На мій подив, усе підійшло ідеально.

— Стоп... як він підібрав розмір? — здивувалась я. — Або геній, або божевільний — може, поки я спала, він перевірив етикетки?

Поки я міркувала перед дзеркалом, у двері знову постукали.

— Заходьте.

Це знову був дворецький.

— Леді, можемо вже йти?

— Так... мабуть.

— Хвилюєтесь?

— Авжеж. Зараз сидітиму за одним столом із... вашим господарем.

— Він вам неприємний чи ви його боїтесь?

— І те, й інше.

— З першим допомогти не можу. А от із другим можу вас запевнити. - Якщо він спробує вас скривдити — я заступлюсь.

Я усміхнулась:

— Дякую. Це дуже важливо для мене.

Ми вирушили на вечерю.

На мій подив, ми не йшли до вітальні. Для вечері він обрав зимовий сад.

Хто б міг подумати, що такий суворий чоловік любить квіти? У саду — півонії, троянди, деревцята, кущі... Але головна окраса — водограй. Я кілька хвилин стояла, зачаровано озираючись.

— Подобається? — пролунав голос Натаніеля.

Я здригнулась.

— Так. Дуже гарний сад.

— І мені він подобається. Але найкраще він виглядає після вечері — коли шлунок повний.- з яскравою усмішкою промуркотів нахаба.

Я зрозуміла натяк і сіла за стіл. Перших кілька хвилин їли мовчки. Аромати квітів, шум водограю... усе створювало чарівну атмосферу. Їжа від цього здавалася особливо смачною.

— Наталі, — м’яко промовив він.

— Так?

Його погляд змінився. Спокійний. Лагідний. Не такий як раніше.

— Тобі смакує?

— Так, дуже.

— Радий це чути. Чи можу я поцікавитися ким ти працюєш?

— Психотерапевтом.

— Цікаво. Це складна й не зовсім звична професія.

Підлабузник, — подумала я.

— Та ні ваша робота, мабуть, складніша ніж моя.

— Хочеш знову конфлікт?

— Ти правий. Це було неввічливо з мого боку. Давай змінимо тему. Наприклад: коли ти мене відпустиш?

— Завтра зранку.

— Ти серйозно! - Не вірю!

— Я завжди дотримуюсь слова. Тож — давай без конфліктів?

Його слова якимось магічним способом мене заспокоїли.

— Які квіти ти любиш найбільше?

Натаніель здивувався:

— Троянди. Вони красиві та ніжні, але водночас з шипами. А ти?

— Чесно кажучи, ніколи не думала.

— То у тебе є шанс показати мені, які подобаються, — сказав він і простягнув руку.

Я поклала свою долоню в його. — ми рушили алеями саду. Тепло його руки зігрівало мою, Це надавало прогуляньці особливої атмосфери. -Спокою та безпеки. Квітів було багато, особливо троянд. Натаніель знав про них чимало і охоче ділився історіями.

Мене вразили троянди персикового кольору, схожі на півонії.

— Ось ці мені до душі.

— Чудовий вибір. Це троянди «Джульєтта» від англійського селекціонера Девіда Остіна. Вона є символом елегантності та романтичності завдяки своїм ніжним персиковим квітам і витонченому вигляду.

— Люди мають рацію. Вони неймовірні.

— Як і ти, — з усмішкою сказав він.

Я почервоніла.

— Що ти маєш на увазі?

— Не кожна зуміє триматися так гідно перед босом мафії. Це впевному сенсі робить тебе особливою.

— Не говори дурниць.

— Це не дурниці. Це правда.

Від переповнюючого почуття незручності, я спробувала змінити тему:

— Цей сад створив ти?

— Ні, його створила моя мама. Я лише доглядаю за ним.

— Як її звуть?

— Наталі. Як і тебе.

— А тебе тоді як звати?

— Натаніель. Це ім'я обрала моя мама.

— У неї гарний смак.

Він посміхнувся тепло, як вечірнє сонце. І хоч він з вигляду він був суворий, але з цією усмішкою нагадував пухнастого котика.

Я ж обожнюю котиків... Стоп. Що я думаю?! Він ж мене викрав!

— Добре, пізно вже. Потрібно виспатись перед поїздкою.

— Звісно.

Натаніель провів мене до самих дверей кімнати. Побажавши надобраніч, ми розійшлись.

Схоже, сьогодні я ще довго не зможу заснути, — подумала я, попрямувавши до ванної.