Проєкт Лазар 2

Моє життя в цьому світі було дуже насичене. За неповний рік я пережив стільки, скільки би не пережив у рідних краях. І чи випадковість, чи чийсь задум відправив мене тестувати «віртуальний» вимір Альфа, в якому я спочатку грав, а потім став жити. Люди, які зустрічались мені на шляху лиш поглиблювали зв’язок, майже стираючи моє минуле. Тому я і ніколи здавався, йшов вперед, слідуючи за незрозумілою метою.

Хоча після справжньої смерті і другого шансу на життя – мета стала більше менш зрозумілою та простою. Стати молодшим жрецем Загрея, бога смерті, і повернутися на місце появи, щоб зв’язатися з людьми, які мене сюди закинули. Навіщо? Одному богу лиш відомо. Але якщо без жартів, треба вивідати інформацію, що ж сталося з моїм справжнім тілом і яка справжня мета була у творців «Атлантиди».

Ще й існувала більше масштабніша ціль - стабілізувати Альфу. Від постійних напливів з інших вимірів, цей світ руйнувався. Хоча все настільки неясно і без якихось подробиць, що я починаю сумніватися в цьому.

Та і зрозумів, цей псевдо розумний світ завжди був жорстким до своїх дітей, але в той ж час нагороджував сильніших, даючи те, що неможливо здобути простим трудом. Тому ці портали в інші світи, можливо, було чимось, що ні я, ні боги не розуміли…

Думки не заважали мені швидко бігти подалі від недавнього поля бою. Навіть розлука з дівчиною та її загоном не давили на мене. Я не мав сумнівів в душі. Останнє, про що мені хотілося шкодувати, так це через зроблений вибір. Хоча я досі відчував запах Флоренс і її зовнішність трималась в моїх думках, але краще піду далі сам. Ідея про те, що я притягую нещастя – ще трималася на підсвідомості.

Варто було сховатися в лісі, скинув швидкість і завернув трохи в сторону. Під час медитації, вже чув допитливі запитання про себе. Та без Флоренс, ніхто не наважувався підійти. Тож чим далі я буду від Химери, тим краще. І з їхнім медальйоном зможу безпроблемно переміщатися по Намії. До речі, щодо нього...

На бігу дістав магічне пристосування найманців. Я ще одразу звернув увагу, що він не зовсім звичайний, замість схрещених мечів - чудовисько, зліплене з різних тварин. І сам медальйон зі срібла, а не міді. Прислухавшись, відчув слабку магію, а розібратися в ній не склало труднощів: заклинання сліду. Я міг відстежити місце розташування загону, а ось мене знайти не могли. Хм... унікальна робота, не пам'ятаю, щоб у найманців такі були. Невже Флора з Шакрою спеціально для мене зробили.

На обличчі проти волі виникла посмішка, а рука міцніше стиснула амулет. Можливо, почаклувавши, я зможу односторонньо відправляти повідомлення, але це краще робити в спокійній обстановці. Без переслідувачів.

Бо схоже, відпускати мене не планували. Від самого табору за мною слідували дві живі істоти. Вони тримали дистанцію і якби не навичка виявлення, я б навіть не помітив їх. Сповільнився, очима вишукуючи зручне місце. Бій на стежці, звісно, виглядає заманливо, але мені краще бачити супротивників. А в ідеалі тимчасово сховатися від їхніх очей.

Збоку завиднівся просвіт, повернувши з втоптаної стежки, я покрокував землею, намагаючись не наступати на занадто м'який ґрунт. Переслідувачі уповільнилися, розійшовшись у різні боки. Хм, вони діють разом і хочуть тримати мене під постійним наглядом?

Світ, наче захотів мені допомогти і на шляху трапився яр. Якби біг, точно впав би вниз. Великий, немов тут щось копали, з мій зріст і сухий - ідеально. Завмер на краю, прислухаючись до відчуттів. Один із переслідувачів рухався далі, оминаючи яр, явно маючи намір зустріти мене з іншого боку. Другий же навпаки зупинився. Ідеально.

У голові виник новий план - час діставати козирі. Я стояв, поглядаючи вниз, немов роздумуючи, спускатися чи ні, навіть кілька каменів кинув, щоб розуміти, яка там земля. Відчувши, що найближчий до мене шпигун зупинився, глибоко зітхнув, прислухаючись до тіней. Найголовніше, що я виніс з останнього бою - це було відчуття тіньового світу. Його рух, глибину, витонченість і відчуженість. Можливо, саме цього розуміння мені не вистачало, щоб переміщатися, як тіньовики.

Ще вдих, звільняючи розум і насичуючи його магією темряви. Світ звузився, ставши плоским. Знизу та зверху все потемніло, дерева перетворилися на сірі смужки. І за однією з таких смужок ховалася трохи яскравіша плямочка. Рух давався важко, забираючи ману і життєву силу. Не було кроків, як звичного переміщення - я просто швидко плив темрявою до плями, що заворушилася. З'явилося розуміння, що довго я тут не зможу перебувати, максимум півгодини. Зате швидкість неймовірна.

Не встиг я до кінця порадіти новій здатності, як опинився поруч зі згустком світла. Виходячи з тіні, тут же вдарив кулаком по плямі. Світ не встиг повернутися у звичне русло, як мій удар досяг мети і чиєсь тіло впечаталось в дерево. Невже вихід із тіньового світу дає якийсь імпульс? Але не час для цього. Моргнувши, скидаючи остаточну сіру пелену перед очима, подивився на лежачого шпигуна. Молодий хлопець у камуфляжі з дивними металевими бляхами всюди. Зі зброї тільки кинджали. Він зараз був непритомний, схоже мій удар влучив рівно в груди і через імпульс його голова зустрілася з деревом. Видно садно і кров на потилиці.

Другий противник був занадто далеко, але вже рухався до мене. Нахилившись, помацав пульс - живий хлопчина. З'явилося бажання встромити його ж кинджал йому в глотку, але вирішив для початку обшукати тіло. І не дарма. На шиї висів медальйон схожий на мій, з іншим візерунком у вигляді пазуристої пташиної лапи. Не вистачало ще проблем через вбивство члена чужого загону. Інший переслідувач наближався, тож знявши пояс із хлопця, туго перетягнув його руки, щоб навіть поворухнутися не міг. Оніміють найімовірніше, але це його проблеми.

Найманець-розвідник застав мене поруч із хлопцем і приставленим клинком до його шиї. Я не бачив його, але відчував де він зупинився. За десять кроків від мене.

- Краще покажися, мені б хотілося все мирно вирішити.

Переслідувач з'явився ефектно. Маскування спало з нього немов із високотехнологічного стелс-костюма. Виявляючи реальний одяг плямами, що поступово розширювалися, поки не відкрилося все повністю. Чоловік, зі сталевим поглядом і мужнім підборіддям. Він був одягнений у той самий одяг, що й у хлопця, гадаю, ці бляхи й були артефактом для приховування своєї присутності. І... хм, я кинув швидкий погляд на зв'язаного найманця, схожі обличчя. Родичі. Може, батько і син?

- Хто ви? Навіщо переслідували мене?

Чоловік мовчав, не моргаючи спостерігаючи за мною. Годинами дивитись один на одного я не планував, оскільки сюди могла прибігти підмога.

- Ну раз не буде розмови...

- Загін Кігтя, - голос його був грубим та низьким, а також дуже спокійним. - Наказ стежити за карашцем і передати інформацію голові. У конфлікт без нагальної потреби не вступати.

- А вийшло? - я кивнув на лежачого хлопця.

- Не врахували здібності.

- Далі що?

- Мирно розійдемося.

Ми стали свердлити один одного поглядами. Я думав: прикінчити їх чи все ж відпустити. Вони просто виконували своє завдання, але водночас такий хвіст мені не потрібен. Присівши, поклав руку на голову хлопця, активуючи поглинання. Мужик навіть не ворухнувся, так само спостерігаючи, тільки напружився більше. Через десяток секунд відчувши виснаження мани в розвідника, піднявся.

- Жити буде, але кілька днів доведеться відлежатися. Вважай це попередженням.

Найманець на слова просто моргнув. Він дочекався, коли я відійду на пристойну відстань і тільки тоді кинувся до хлопця. Мені б таку витримку!

А я ж знову побіг уперед стежкою. Судячи з відчуттів, крім двох розвідників нікого поруч не було. Біглося важко, все-таки коротке переміщення в тінях використовувало не тільки ману, а й сили організму. Якщо подумати, відчуття, ніби пробіг на спринті таку ж пройдену відстань в іншому просторі. Добре хоч ману відновив підживившись хлопцем.

Коли перестав відчувати розвідників Кігтя, сповільнився, скоро стемніє, відпочити б кілька годин і знову в дорогу. Хотілося якнайшвидше віддалитися від кордону.

Через десяток хвилин, натрапив на товсте дерево з широкими гілками. Заліз на нього, дістав хліб і висушене м'ясо. З настанням темряви похолодало. Закутавшись у плащ, я не поспішаючи їв, запиваючи водою з фляги, розмірковуючи. Ех... сказав би мені хтось рік тому, що я сидітиму на дереві, гризтиму сухпайок, кутатимусь у пошарпаний плащ і прислухатимусь до довкілля - точно б на сміх підняв. Моє мирне життя з тренувань і боїв на арені перетворилося на біганину та виживання в іншому світі. Але загалом... не так вже й погано. Можливо, так вплинула зміна моєї свідомості під час створення аватара або ж мені дійсно подобається таке життя.

Хоча не вистачало дому. І сестри, яка тебе завжди підтримає, незважаючи ні на що. Я вчергове задумався, як же вона там і як її знайти. Ліліт просто так свої дані не залишить аби кому. Опікуну? Проте ми його так і не знайшли. Можливо потрібно буде копати в цьому напрямку.

З такими думками непомітно для себе задрімав. І сну навіть не завадили крики, якоїсь хижої тварини чи монстра. Моя підсвідомість розділяло подібне та дійсно щось небезпечне. Тому одразу ж прокинувся, відчувши чиюсь присутність. Не рухаючись, подивився вниз і натрапив поглядом на бурого ведмедя. Клишоногий не висловлював агресії, невимушено йдучи у своїх справах. Тільки худий він якийсь, зі сплячки нещодавно вийшов?

Подивився на небо. Місяця немає, тільки зорі, які освітлюють твій шлях. До світанку ще не довго, але можна рухатись далі. Дочекавшись, коли ведмедик віддалиться, зістрибнув униз. Тіло заніміло від довгої нерухомості, та й холод забрав до кісток, проте не критично. Зараз би гарячу ванну чи хоча б баддю, а потім теплого трав'яного чаю з медом, ммм...

Струснувши головою, відганяючи думки, покрокував далі на південь. Теж цікава деталь, у минулому я б хрін знайшов сторону світу, зараз же після переродження знав де і яка сторона світу – чудова навичка. До речі, щодо навичок, потрібно перевірити, що з тінями. Все ж таки, після того, як їх наситив енергію, я так їх і не випустив. Та і часу не було, щоб перевірити їх.

Зупинившись, прислухався до себе, дивно, до цього я відчував дві істоти, зараз же була одна, але якась інша. Заклик дався легко, і під ногами заворушилася темрява. Я напружився, раніше покликаний з'являвся поруч, а не піді мною, та й мана пішла на половину, а це забагато для однієї істоти. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім тінь піді мною натягнулася немов плівка. Кігтиста рука розірвала стримувальну оболонку, істота прагнула свободи. Я не рухався, спостерігаючи за народженням нового монстра, лише міцніше стискаючи меч.

Якоїсь миті рух припинився, я навіть затримав дихання, подумавши, що щось пішло не так. Але через секунду плівка натягнулася до межі і з неприємним звуком порвалася. З моєї тіні виліз монстр: людиноподібний, чорний, як смола, з величезними пазуристими лапами і все таким же безликим обличчям. Коли тварюка встала на ноги, вона височіла наді мною, маючи зріст десь у два з половиною метри. широке тіло, не таке, як у минулих тінях. Покликаний не помічаючи мене, озирнувся і, задерши голову вгору, закричав, показуючи рвану пащу.

Мене пробрало. Цей крик містив стільки радості, передчуття та жорстокості, що виникла думка знищити тварюку в ту ж мить. Від неї навколо розходилася аура могутності й жаху, темні еманації намагалися зламати мій розум. Але після того, що я пережив, таке на мене не діяло, доставляючи лише дискомфорт. Ось тільки викликаний монстр був небезпечний. І я б його знищив, якби не розуміння, що тінь повністю підконтрольна мені.

Накричавшись, тварюка втупилася на мене.

- Підкорись.

Хоч я був упевнений у контролі над покликаною істотою, але дуже здивувався, коли тінь сіла навпочіпки, підібравши руки під себе і зрівнявшись зростом зі мною. У мій розум вторглася чужа думка:

«Господар... наказуй.»

У неї піднявся рівень інтелекту?

- Де твій побратим? - бачачи, як тварюка схилила голову набік, додав: - Вас дві було.

«Він це я, а я це ми» - у голові виникла думка, як тінь після боротьби пожирає родича, поглинаючи її сили. Цікаво, вона так еволюціонує? Але додумати не дали, виникла нова прохальна думка: - «Ми голодні, наказуй.»

- Ведмідь підійде? - я подумки передав образ сильного звіра, тінь на це радісно заричала, разом із бурчанням. Вибач мене ведмедик. Заодно перевірю інтелект монстрика. - Можеш зжерти його, але принеси мені шматок м'яса зі спини.

Істота просто зникла. Я відчував, як вона провалилася в тіньовий план саме там пересуваючись. Сильний у мене з'явився союзник. Або ж ворог. Покрокувавши далі, прислухався до оточення. За десяток хвилин далеко пролунав розлючений рик ведмедя і слідом скиглення. Я пересмикнув плечима. Не знав, що ведмеді можуть скиглити...

Минуло ще трохи часу мірної ходьби лісом, як відчув наближення тіні. Монстрик з'явився поруч, дотримуючись мого темпу, і простягнув мені шматок сирого м'яса, яке ще диміло. Руки в крові не хотілося бруднити, тому попросив:

- Понеси поки що.

Тінь кивнула і поклала вантаж у себе. Я лише покосився. Це якась здатність зберігання в іншому просторі? Так і йшли неквапливо. Я засипав питаннями нового помічника, намагаючись дізнатися більше про його здібності. Місцеві звірі розбіглася на всі боки, навіть якесь магічне створіння, відчувши ауру тіні, різко віддалилося від нас. Це що, мені тепер можна монстрів не боятися?

Загалом минулі здібності в тіні збереглися, ігнорування фізичної шкоди. Але додалася магічна аура, яка пригнічує волю оточуючих. Плюсом сюди переміщення та збереження деяких предметів у себе.

Однак була і ще одна особливість на яку звернув увагу - мій обсяг мани. Якимось чином покликаний поглинув або ж зайняв частину моєї мани собі у використання. А за відчуттями, це десь третина від усього обсягу. Тимчасово забирає половину на виклик, і третину бере від максимального обсягу. Мда-а, тоді відкликати його немає сенсу, так я взагалі без мани залишуся...

А як бути тоді в містах чи під час зустрічі з людьми? Прикликана істота взагалі не давала відчуття безпеки і довіри. Тут точно на мене нападуть, як на небезпечного темного мага.

Якимось чином, монстрик зрозумів про що я думаю, і запропонував просто сховатися в моїй тіні. Тінь в тіні… якось дивно звучить. Але як зрозумів, завдяки запозиченій в мене мані, відторгнення не буде, а також споживання при повторному заклику. Погодившись, я з подивом дивився, як істота просто влізла в мою тінь, немов у воду. Навіть уночі, під світлом зірок, я бачив, як темна пляма піді мною ущільнилася. Сподіваюся, вдень це не так сильно в очі кидатися буде.

«Ми будемо чекати, господарю.»

Судячи з усього, навіть у цьому стані тінь могла розмовляти і діяти. А ось її аура майже зникла, легкі еманації залишилися, але хоч на мій мозок не так сильно тиснуло. Це щось до подоби сплячого режиму в очікуванні команд? Зручно.

Після зникнення тіні, стало легше дихати і поступово відступала напруга. Все-таки одразу звикнути до нового союзника в мене не вийшло, хоча вона дуже допоможе майбутньому.

Спати хотілось, але вирішив піти далі, може знайду зручніше нічліг. Так і виявилось. За годину ходьби з постійними роздумами натрапив на перевалочну точку відпочинку. Низький паркан, що більше виконує декоративну функцію. Дерев'яне невеличке укриття для ночівлі і в центрі щось схоже на піч, складену з каміння та із залізним казаном усередині. Поруч же й висічений напис:

«Що взяв - поверни. Що повернув - візьми.»

Я й раніше з цим стикався, коли заготовляли такі місця для відпочинку. Навіть, коли там були інші найманці, мене зустрічали по-доброму. Звісно, погані моменти були, але в меншості. Все ж таки, намійці більш менш нормальні люди.

Всередині хати все було для розпалювання вогню. Дрова також акуратно складені в кутку. Підхопивши казан, пішов по воду, судячи із залишених міток: фарбою на дереві, струмок був недалеко.

Але чи то хтось наплутав, чи спеціально наніс так мітки, проте звук води я почув з іншого боку. Прислухався знову. Дзюрчання наблизилось. Якого…

«Небезпека!»

Більше емоціями, ніж думками передала мені тінь, змусивши мене кинути казан в бік і припасти до землі. Там де була моя голова промайнув струмінь води, врізаючись в дерево та збиваючи кору.

Щит темряви на себе і стрибок в сторону ворога. Водяні слимаки. І не один, а штук п’ять. Розмір десь по коліно, напівпрозорі, витягнуті, саме вони звук дзюрчання видавали.

Поки розум оцінював ситуацію, тіло діяло. Удар мечем ділить навпіл одну з тварюк, але не встигаю ухилитися від пострілу – рятує щит. Наступний слимак вмирає від стріли темряви. Поки я возився з двома, тінь діяла, розірвавши одним помахом ще двох. Залишився останній монстр, який вже цілився в мою сторону.

Щось зробити не встиг, тому виставив руки у захисті. Удар не змусив себе чекати, врізаючись в мене. Від поштовху, мене закрутило вбік і щось зробити ще, я не встиг. Тінь кинулась до останнього слимака, нанизуючи її на свої пазурі.

І тиша. Я лиш важко дихав, намагаючись заспокоїти своє серце. Коротка битва підбадьорила, змушуючи мене зібратися. Якщо б не прикликаний монстр – можливо, лежав б без свідомості. Сила удару по голові була достатньою, щоб вбити звичайну людину, за себе не знаю.

А ці слимаки мали досить паскудну тактику. Сплять, не даючи о собі знати, допоки не натраплять на одиночну здобич. Одне влучання – і ти стаєш поживою. Мене аж пересмикнуло. Вони ж ще й активні тільки вночі, коли їх ледь видно.

Але були й плюси. Ці монстри близько до себе інших не підпустять, тому на найближчу ніч, можна не перейматися за небажаних гостей. Хоча прикликану істоту треба буде залишити вартувати. До речі…

- Дякую, добре впорався.

Більше подумки направив я тіні, у відповідь ж отримавши задоволено урчання. Швидко перевіривши трупи, я роздратовано цикнув. Ні каміння, ні ще чогось – пусті. Ці слимаки були занадто молодими, щоб увібрати в себе потрібну кількість мани. Спаливши трупи магією, підняв казан та пішов до струмка, мітки все ж таки правильно вказували.

Повернувся в будиночок із наповненою посудиною і повною флягою та чистими руками. Запаливши вогонь, попросив монстрика:

- М'ясо кинь у казан.

Тінь не вилізаючи повністю, лише висунувши голову і руку, закинула шматок м'яса в посудину, а потім пірнула назад. Хм... це цікаво. Дуже великий простір для можливостей. Хоча вже те, що вона сама може відреагувати на загрозу і напасти – прекрасно.

Але досить роздумів, спочатку їжа.

Невеликий мішечок із сухими травами і сіллю в мене був, тому закинув для смаку спеції, накрив казан плоским кругляком, який лежав тут же і заміняв кришку. Не знаю, хто це придумав, але він геній.

Поки м'ясо готувалося, сходив ще раз до струмка, швидко обтершись вологою ганчіркою. Тремтів, звісно, як осінній лист під вітром, але краще так, ніж ходити спітнілим і брудним. Тінь ж поставив на варту, щоб відлякувати будь якого монстра чи тварину. Вистачило на сьогодні вже пригод.

На шляху назад прихопив кілька колод заздалегідь кимось зрубаних. Багато деревини не буває. Повернувшись до вогнище, дістав вже готове м’ясо, дивно що не пригоріло. З сумки дістав зачерствілий хліб і трохи овочів – це все що в мене було. Треба буде зайти в хоч в якесь поселення, щоб поповнити запаси.

Після ситного перекусу, помив казан і заліз у лежак. Наказав тіні охороняти, а сам спробував заснути. Але сну не було. Погані думки про минуле і сьогодення лізли в голову, наповнюючи сумнівами. Зазвичай, завжди вдавалося їх легко відігнати, переключившись на іншу тему, але зараз, на самоті... не рахувати ж прикликану істоту? Щодо нього…

- Давай дамо тобі ім'я?

«Г-господар?» - тінь здавалося запнулася на слові. Я вперше почув стільки емоцій від неї. Навіть почулася надія, але може сам собі вигадую.

- Ти тінь, так? У тебе є стать?

«Ні, хазяїне.»

- Значить, потрібно підібрати щось нейтральне, - у голови лізли звичні імена з життя. Не Сашком же монстрика назвати? Не солідно якось. Згадалося, які звуки видавала тінь під час наказу про початок полювання. - Ти можеш знову загурчати? Як нещодавно?

Істота якось повільно наблизилась, довелося підтиснути ноги, щоб покликаний міг присісти поруч зі мною. Через секунду монстрик невпевнено заричав.

- Ні, не так, - я похитав головою, розуміючи, що просто так знову видати той звук тінь не зможе. - Уяви минуле полювання. Сильний противник, його емоції, боротьбу і соковите м'ясо...

- Гурррррррр, - з глотки монстрика вирвалося бурчання-рик.

- Ось! Як щодо імені Гура?

«Гура...» - тінь задумалася, нахиляючи голову то на один бік, то на інший. - «Ми щасливі, господарю. Ми Гура!»

Ось і чудово. Названий монстрик знову заповз у мою тінь, проте не впадаючи в сплячий режим. На душі стало якось спокійніше, немов я частину своєї ноші передав Гурі. Посміхнувся. Незвичайне ім'я і доволі миле. Уявляю, як витягнуться обличчя тих, хто побачить тінь у плоті.

Зітхнувши, накрився плащем. Коротка подія допомогла відволіктися і тепер можна й заснути.

Від автора: не забувайте ставити "Вподобайку" і коментувати - цей актив мотивує писати ще :)