Коли зупиниться час

Зінька вважалася найвродливішою дівчиною району - мініатюрна білявка з сірими очима, пухкими вустами й зовнішністю Барбі. Вторік вона виграла конкурс краси, ледь не стала обличчям відомого алкогольного бренду, але разом із контрактом отримала пропозицію від власника, яка їй геть не сподобалася. Відмовила - і кар'єра накрилася тим самим тазом, в якому баба Стефа мила ноги після городу.

А от Віталька... Це, можливо, й було кохання. Вона завжди тримала дистанцію з хлопцями, але він чимось зачепив - модною зачіскою а-ля Мамай, брутальністю, або просто тим, що був сином господаря. Чи, може, вона боялася втратити роботу. Усе вирішила подруга:

-Ти що, хочеш в дівках до старості? Люба б мріяла бути на твоєму місці!

Ці слова образили - і Зінька погодилася.

Мобільний задзвонив. Вона миттю схопила айфон:

-Уже біжу!

Коротка мереживна сукня аж ніяк не пасувала до мотоциклетної прогулянки, але їй було байдуже - вона виглядала чудово.

-Куди ти? - буркнув Денис, не відриваючи погляду від ноутбука.

-Не твоє діло, - різко кинула вона.

-Я ж твій старший брат, - нагадав він спокійно.

-На кілька хвилин. І ти мені не мама, - надула губи.

-Але мама далеко. Тож я відповідаю за тебе.

-З якого це дива?

-Може, з того, що я чоловік?

Це змусило її розсміятися. Але Денис залишився серйозним:

-Послухай, Віталька не той. Кине тебе, як Алку. А вона тепер вагітна.

-Я доросла. Сама розберуся.

І з цими словами вона вибігла, застрибнула на блискучий «харлей» і зникла за поворотом, міцно тримаючись за хлопця в шкіряній куртці.

Денис тяжко зітхнув. Він був близнюком Зіньки - такий же тендітний, білявий, з вічно розкуйовдженим волоссям. Набрав Максима:

-Ходімо до Старого дуба.

Саме туди збирався повезти її Віталька. І це Денису дуже не подобалось. У того репутація ще та - та й татові гроші покриють усе.

Максим на відміну від нього був хлопцем міцної статури, а завдяки постійним заняттям в місцевому спортзалі мав доволі значний вигляд.

Хлопці заховавшись в кущах спостерігали за закоханою парою , що примостилася під старим дубом і поки, що нічого поганого не відбувалося. Вони пили вино, розмовляли і цілувалися. Ніч поступово змінила вечір і на небі висипали яскраві зорі. Десь співав соловейко , а хор місцевих жабів намагався перекричати його. З села чулося як брешуть собаки, а з дороги, що проходила неподалік долинав гуркіт автомобілів.

-З дається, що ми прийшли сюди даремно. Бачу, що твоя сестра цілком задоволена і нічого не має проти . Гадаю нам краще повернутися додому і дограти « Сталкера «нова версія просто бомба. А я відчуваю себе шпигуном.

Невдоволено пробормутів Максим.

-Можливо нам краще зачекати... - Якось надто невпевнено заперечив Денис.

Він також відчував себе шпигуном і не в кращому сенсі цього слова. Тим часом пестощі Вітальки стали надто наполегливими і коли його рука опинилася під її спідницею Зіньці перестало це подобатися. Вона спробувала випручатися з його обіймів та не тут то було . Хлопець міцно стискав її в своїх обіймах, не залишаючи шансу на звільнення. Він надто пристрасно цілував її уста , однією рукою щось шукаючи під спідницею, іншою стискаючи її груди.

-Зачекай... - Прошепотіла дівчина і спробувала відштовхнути надто настирного кавалера.

Усі її спроби виявилися марними. Хлопець ще міцніше стиснув її в своїх обіймах і притиснув до стовбура дуба який на своєму майже двухсотлітньому віці надивився всякого.

-Чого ж тут чекати? - обурився Віталька . - Ти ж подивися яка чудова ніч...

І після цих романтичних слів задер на ній спідницю. Зіньці це не сподобалося і вона щосили штовхнула його в груди.

-Відчепися....

-Чого ж ти така непривітна? Можна подумати ти ніколи цього раніше не робила...

І хлопець кинув її на траву. Це було сигналом для Дениса з Максимом , що прийшов час рятувати дівчину.

Денис рішуче вийшов з кущів.

-А ну пусти її! - Наказав він.

Віталька здригнувся , не очікуючи подібного повороту сюжету і дійсно випустив дівчину зі своїх обіймів. Побачивши Дениса він презирливо посміхнувся.

-Що? Привела з собою свого недолугого братика? І, що ж ти мені зробиш красунчику? Останнє слово прозвучало вкрай зневажливо.

-Він може нічого, а ось я... - Відповів за хлопця Максим, і продемонстрував йому бейсбольну биту яку прихопив з собою про всяк випадок.

-Прийшов захищати свою подружку? Да на фіга вона мені нада? В мене таких як вона сотні. - вирішив відступити з позицій місцевий Казанова.

-Ну от і добре. - Схвалив його рішення хлопець. - Можеш йти до них. Вони напевно тебе дочекатися не можуть.

Віталька сперечатися не став, швидко піднявся, і пішов до свого новенького мотоцикла, який коштував більше ніж всі жителі Нижніх балок могли разом заробити за рік. На прощання він кинув на Зіньку зневажливий погляд.

-Да пішла ти... Всі знають хто ти така. Прийдеш но завтра на роботу .

-Давай шуруй звідси, Ромео недороблений.

Максим підняв биту, даний жест був промовістішим за усі слова в світі. Віталька не став сперечатися. Він спритно заскочив на свій мотоцикл і зник разом з ним в темряві.

- Ну, що добігалася? - Не стримався щоб не вколоти сестру Денис.

Дівчина нічого не відповіла йому, лише голосно схлипнула і витерла сльози, що текли по блідим щокам.

- Я...я не думала , що до цього дійде. Вірніше думала, але я хотіла , а потім перехотіла...

І вона дала волю сльозам . Денис скинув спортивну кофту і накинув її на плечі сестрі.

- Дякувати Максиму все обійшлося...а тепер пішли додому. Let's go.

Раптом десь зовсім поряд почулося тріщання гілок і важке дихання яке переривалося гарчанням. Молоді люди зупинилися. Зінька інстинктивно притулилася до Максима і хлопець так само інстинктивно обійняв її однією рукою і виставив перед собою биту.

З корчів шипшини вийшло три кремезних істоти бо навряд чи їх можна було назвати людьми. Вони були значно вищими ніж звичайні люди і дебелішими. Їх тіла були оброслі густою , темною шерстю, а голови на широких плечах були собачими. Їх би можна було прийняти за квадроберів яких поки, що в Нижніх балках ніхто не бачив, якби не надзвичайно могутня статура. А ще від них нестерпно смерділо собакою.

Побачивши трійцю істоти погрозливо загарчали і , не роздумуючи кинулися до них. Денис схопив сестру за руку побіг не розбираючи дороги, Максим, який зрозумів , що це не Віталька який в реалі був боягузом, і бита тут не допоможе поспішив за друзями. Вони бігли навмання , не розбираючи дороги . Хащі ставали густішими , а земля під ногами більш м'якою і рихлою. Їм вже почало здаватися, що вони змогли відірватися від потвор. Денис випустив руку дівчини і та задихаючись опустилася на вологу траву. Її мереживна сукня перетворилася на лахміття, а на ногах можна було розгледіти свіжі подряпини. Йому було шкода сестри, та нехай це буде для неї уроком. Пролунав тріск гілок. Щось чи хтось наближалося назустріч втікачам. Можливо це друзі тих істот, що гналися за ними?

Денис знову схопив Зіньку за руку і побіг геть якомога подалі від небезпечних істот. Максим біг позаду все ще тримаючи в руках биту. Колючки шипшини нещадно чіплялися за їх одежу і волосся, а жорсткі паростки ожини обплітали їх ноги. На їх щастя хащі невдовзі закінчилися і вони опинилися на просторій галявині. Здається та страшна істота відстала від них, але їх радість тривала недовго. Варто їм було зробити пару кроків як їх одразу ж схопили і щосили кинули на землю.

Денис скрикнув від несподіванки і випустив Зіньчину руку. Він хотів було піднятися , але чиясь нога в важкому взутті втиснула його в землю. Хлопець почув як скрикнула сестра , а потім її крик перейшов в придушений стогін. Денис не відчував страху який би мав відчувати в подібній ситуації. Те , що він відчував було схоже скоріше на обурення на те, що з ним так вчинили. Він не сумнівався в тому, що невдовзі все проясниться і вирішиться найкращим чином. Тим часом чиясь міцна рука схопила його за волосся і Як його різко підняли в гору. Хлопець голосно скрикнув від різкого болю. На очі навернулися сльози.

- Ба, гляньте , що я знайшов. - прогарчав неприємний, хриплий голос який більш скидався на собаче гарчання.

- А в мене аж двоє.- похвалився інший не менш приємний

Крізь сльози хлопець побачив величезну потворну постать, яка міцно стискала в своїх лапах Максима і Зіньку.

Було надто темно, щоб добре розгледіти тих, хто їх схопив, але Денис чітко бачив одне: ці істоти не були людьми. Вони були надто кремезні, неприродно могутні, з головами, що виростали з плечей, мов у собак. Від них несло нестерпною гнилизною, наче з могили. Зінька з Максимом хоробро пручалися. Дівчина навіть спробувала щось вигукнути про поліцію й міжнародні організації із захисту прав людини, та це було марно. Здавалось, ці створіння або ніколи не чули про такі речі, або просто плювали на них з висоти своєї тваринної байдужості.

-Ану, стуліть пельки! - рикнув один з песиголовців, і так різко смикнув їх обох, що вони миттєво стихли. Очі в них стали круглими від страху, і вони, не ворухнувшись, дивилися на Дениса.

-Що нам із ними робити? - запитав той, хто тримав Дениса за плече.

-Відведемо їх до Шера, - прохрипів песиголовець із густою, рудою шерстю, схожий на перевертня. Він виглядав старшим і розумнішим за решту, хоча сам Денис сумнівався, що такі створіння взагалі мали щось спільне з людьми. - Він вирішить. Він завжди вирішує. А наша хата скраю.

Не зважаючи на протести й крики, молодих людей потягли вглиб лісу, в бік озера, що темніло неподалік.

Лісова темрява почала трохи розсіюватися, коли вони вийшли до водойми. Озеро було круглим, як око, що пильно стежить. Над його поверхнею стелився білуватий туман, густий і млосний, мов дим від отруйного багаття. Старі верби схилилися над водою так низько, ніби шепотіли щось страшне й незбагненне. Жаби верещали в болотах, мов примари на шабаші, а осока шепотіла про своє - про щось холодне й недобре.

Усе було таким, як завжди... і водночас не таким. Денису на мить здалося, що це звичайний сон, жах, у якому варто лише прокинутися - і все зникне. Але коли пазурі істоти з силою вп'ялися йому в плече, різкий біль пробив його наскрізь - холодний, гострий, нестерпний. Це було справжнє.

-Шер! Подивися, що ми знайшли! - гукнув той, що тримав Дениса.

З туману вийшла фігура. Те, що з'явилося перед ними, не мало бути частиною реального світу. Шер був вищий, масивніший, страшніший за всіх інших. Його шерсть, здавалося, поглинала світло, а очі світилися тьмяним, пекельним блиском. Від нього йшло щось дике, первісне, як від стихії, яка не розуміє слів, жалю чи пощади.

Він мовчки наблизився до бранців. Один за одним він обнюхав їх, повільно, зосереджено, наче вовк, що визначає, кого вбити першим. Коли його погляд зустрівся з Денисовим, хлопець завмер. Шер підійшов ближче, нахилився, і обнюхав його з голови до ніг. Грудна клітка істоти підіймалася в унісон із загрозливим гарчанням.

Слина стікала з іклів густими, важкими краплями, що падали на землю з тихим плюскотом. Шер загарчав сильніше - низько, з погрозою, наче попереджав: «Я можу, і зроблю, якщо захочу». Денис злякано відступив на крок. Йому справді здалося, що ця істота зараз вхопить його за голову і вирве її, мов лялькову.

Почувши ці слова, його побратими завили - дико, роздираючи тишу, мов звірі, що відчули запах крові. Завивання котилося лісом, відлунюючи між дерев, і наші друзі зрозуміли - нічого доброго їм це не віщує. Вони не знали жодного магістра, але щось холодне й глибоко тваринне підказувало: ці істоти люто ненавидять його і всіх, хто хоча б тінню дотичний до нього.

-Вбити їх! - гаркнув песиголовець, що тримав Дениса, і, не чекаючи згоди Шера, люто вгатив іклами в плече хлопця.

Денис завив від болю, голосно, хрипко, майже по-звірячому. Його крик прорізав ніч, немов тріснуте скло, відлунюючи серед старих верб.

Максим рвонувся, намагаючись вирватися з пазурів свого ката, але то було марно. Його кулаки, його тренування, його запал - усе марно. Схоже, ці потвори навіть болю не знали - лише спрагу крові й агонії.