Сингулярність. Контакт

2038 рік грудень. 

Україна, Одеса

Офіс СБУ при

BERLIN CITY TOWER

    В глибині сучасного бізнес центру, на 90 поверсі де розташовувалися адміністрація регіонального відділення СБУ в конференц-залі  панувала напружена атмосфера. Просторий зал з високими стелями та важкими дерев'яними меблями, оздоблений сучасними екранами та картами на стінах, здавався надто тісним для присутніх. У центрі довгого столу висів тривимірний голографічний образ схожий на кристалічну сферу, яка часу від часу переливалась слабкими  спалахами світла. Під приглушеним світлом люстри зібралися п'ятеро людей, кожен з них у діловому одязі, але з усіма емоціями на обличчі від скепсису до стриманої цікавості. На чолі столу сидів генерал Сергій Кравченко. Сивочолий чоловік із суворими рисами обличчя,  похмуро дивився на своїх підлеглих. Він взяв зі столу білу чашку, відсьорбнув декілька разів та  відкрив нараду. 

— Панове, у нас на столі коротка ввідна інформація по суті справи з артефактом. Також зараз ми почуємо доповідь полковника Гарпуна. Що скажете? —  Він оглянув присутніх. Учасники уважно роздивлялися документи які їм роздали та схвально махали головами.

— Що ж панове не буду довго розсусолювати та розпочну з головного . Будівництво на об'єкті завершене на 90 відсотків. Тож це питання на зараз більше не актуальне. Головне на повістці це пробудження артефакту. Так ви правильно почули Він пробудився і ключем до нього став ось цей чоловік. — Гарпун натиснув на щось на своїй металевій ручці, і поряд із голограмою артефакту з'явився образ чоловіка. — Цей чоловік директор будівельної фірми, яка виконує наше замовлення. Короткі відомості про нього ви знайдете на третій сторінці. Так сталося, що з появою його не об'єкті, артефакт пробудився та став активний. Вчені які працювали зафіксували невідоме випромінювання, яке активно впливало на електропристрої. Науковці швидко зрозуміли, що випромінювання скоріш за все виконує функцію сканера.  Коли чоловік наблизився до ангара з Артефактом, той раптом відчинив декілька дверей куди і увійшли наші вчені, щоб дослідити це явище і сам артефакт. І ось, що цікаво, чоловік який якимось чином пробудив об'єкт, сам того не усвідомлюючи став також реагувати на це. Подивіться ось це відео . — Гарпун увімкнув найбільший монітор , і почав демонструвати відео. Монітор ожив та вивів зображення на якому: людина вийшла із прорабського кунга тримаючись рукою за серце не впевненим кроком пішла в сторону саркофага, там він різко взявся за вуха, а далі за очі й через хвилину впав без свідомості.

— Нічого особливого правда. —  Запитав усіх спантеличених Гарпун — Ось наступне відео,  і тут все набагато цікавіше. Всього через день, той самий чоловік вже одягнений в скафандр наблизився до саркофага . Одним різким рухом він відірвав ручку від дверей, а далі вирвав металеві двері й пожмакав їх як бляшанку.  Провідні науковці вважають його феноменом не менш аніж сам артефакт. Як би то не було, але далі ,ми хотіли його затримати ,та марно зі здібностями які він здобув це майже неможливо. — Гарпун зупинив відео, в залі почувся гомін. —  Те, що далі ви можете ознайомитися вже самостійно, доступ до відеофайлів сьогодні вам нададуть закритою мережею на ваші персональні робочі місця.  Отже, якщо коротко, то на сьогодні додалося ще два завдання до тих що ми маємо, а саме, це завербувати цього персонажа для співпраці, тим самим досліджувати об'єкт і його , ну і завдання яке випливає з цього це втримати контроль над ситуацією. Якщо є в когось ідеї прошу пропонувати! — Гарпун сів назад на своє місце.

    На кожному обличчі присутніх відчувалася стурбованість. Вони говорили пошепки, обмінювалися короткими репліками, поглядаючи на монітори, встановлені на столі перед кожним з них.  Чоловік у сірому костюмі нахилився до свого сусіда і щось тихо прошепотів.  Той нервово постукував пальцями по столу, потім взяв у руки прозорий планшет і встав зі свого місця. Генерал прокашлявся. А в центрі інтерактивного столу відобразилися графіки, знімки та відеозаписи. Один із них показував чоловіка. Він зупинив кадр на цьому моменту і наблизив, так щоб було видно обличчя людини. На мить в залі запанувала тиша, коли Генерал, важко зітхнувши, почав говорити. — Ми не маємо права зволікати. — Його голос був чітким і рішучим. — Дані, які ми отримали, свідчать про те, що артефакті його технології за межами людського осягнення. У нас обмежений час, аби дослідити це, і вирішити, як діяти. Чим довше ми будемо зволікати, тим більше буде виникати ризик витоку інформації. А я нагадаю, що основна наша ціль це отримати вигоду з цих технологій для нашої держави. Та здобути перевагу на  геополітичній карті світу…. — Він запнувся,та виправився: — Маю на увазі геополітичній карті планети ,схоже ми далеко не єдині у світі. Тож я згоден з моїм колегою, ми маємо взяти у штат цього хлопця, та зробити його партнером, а не джерелом витоку інформації. 

    Повітря в залі стало ще більш напруженим. Учасники наради почали думати над цією пропозицією. Генерал зрозумів, що ніхто не наважується зробити заперечення чи запропонувати інший варіант,  і сам промовив далі ! — Пропоную взяти його в штат! —  У відповідь підвівся Гарпун. Він прочистив горло і заговорив обурливим голосом.  — Його неможливо контролювати, на сторінці 5 я описав детально його характер . Це виключно не підходящий … — Його перебив генерал і вказав пальцем сісти назад. — Олег заспокойся! Іншого варіанту у нас не має. Отже, владою даною мені президентом України приймаю рішення звільнити з посади керівника проєкта під кодовою назвою “Артефакт”  Дениса Павловича і назначити на його місце Влада! А також у зв'язку з отриманням нових даних, наказую забезпечити всім необхідним для виконання поставленого завдання. Наказ надійде всім на робочі місця сьогодні після підписання його президентом.

    Туалет був порожній, а в середині панувала майже абсолютна тиша, лише ледь чутне гудіння вентиляційної системи та  слабке дзижчання ламп освітлення порушувало тишу. Двері грюкнули так сильно, що звук відбився від стін. Він увірвався в середину і трясучись від люті перебував на межі вибуху. Його кулаки стиснулись до болю, а різке дихання стало як у дикої кішки  загнаної в пастку.

— Курва, курва, курва!! Вони це зробили... Вони справді це зробили!. — Крізь стиснуті зуби плюючись слиною прошипів він.  Він підбіг до умивальника, увімкнув холодну воду і подивився на своє відображення в дзеркалі. Його обличчя спотворене люттю, скривилось у лютій гримасі. Очі намокли від сліз та почервоніли, а тонкі жилки на лобі здулись наче ось, ось луснуть. Розумне дзеркало, відобразило параметри його стану де рівень стресу зашкалював, а зволоженість шкіри збільшилась у декілька разів. Миттєво дзеркало мигнуло червоним кольором з написом “увага”,а далі видала короткі рекомендації для поліпшення  його стану. Він різко відвів погляд.  І вже трохи стишеним пошепки промовив — Мені кінець! Вони мене знищать як тільки дізнаються, що я більше не принесу їм користі! —  Злість росла, вириваючись назовні. Він схопив дозатор мила і кинув його об стіну, розбризкуючи його вміст. —   Що мені робити ? Що? — Він підклав долоні під холодну воду. Сльози покотились з очей, а з рота вирвався рваний і нервовий сміх. — Це не кінець! НІ не кінець! — Він нахилився нижче до умивальника, важко дихаючи почав  жадібно вмиватись.Трохи заспокоївшись підняв голову і в дзеркалі побачив уже не себе, тепер там  відображалася людина яка готова на все. — Це тільки початок! — Прошипів і повільно випростався. Тепер його обличчя набуло зловісного спокою. Рішення було прийняте. Він покинув туалет, залишаючи за собою тільки безлад і тишу....

2039 рік. 18 лютого 

8:05 за Києвом

Мюнхен. Німеччина 

Аеропорт  

Алекс  відвів погляд від ілюмінатора літака, одягнув навушники на голову і зробив музику голосніше. Прикрив очі , руками схопився за підлокітники крісла. Він ніколи не любив літати, але літав досить часто, і кожен раз,  як от зараз боявся приземлення .  

    А тим часом Літак наближався до Міжнародного аеропорту міста Мюнхен. В небі гул від  турбін із кожною секундою наростав голосніше. Величезна металева пташка  розправивши свої крила стабільно тримала курс на посадкову смугу. Елегантний корпус плавно знижувався, а шасі повільно висунулися із під фюзеляжем, і приготувалися до контакту із  землею. Літак пролітав останні сотні метрів, його корпус трохи нахилився назад, щоб створити ідеальний кут для посадки. На злітно посадковій смузі миготіли яскраві вогні, вказуючи шлях. Літак з писком торкнувся асфальту колесами, а із-під шасі вирвався легкий дим від тертя гуми об бетон. Короткий удар, другий і Алекс відкрив очі. Турбіни голосно загуділи, зменшуючи оберти, а спойлери на крилах відкрилися, гальмуючи колосальну масу. Літак повільно зменшував швидкість, поки повністю не зупинився. Він скинув навушники, доторкнувся до шиї та почав записувати голосове повідомлення . —   Привіт брате, вибач, що рано, як домовлялись пишу даю знати тобі….  — Його перебили…Через секунду він продовжив. — У мене все гаразд я тільки но сів, політ пройшов спокійно, дякую. Я побіг до термінала на контроль, пізніше зідзвонимося. —  Він доторкнувся до шиї, а потім дістав рюкзак із багажного відділення і попрямував за іншими пасажирами до виходу.

    Через деякий час він вийшов із приміщення термінала аеропорту, підняв зап'ястя лівої руки глянув на годинник. Озиратись по сторонах, ніби когось шукаючи,  підняв комір своєї куртки та почав чекати. Через хвилину до нього вже наближався мерседес кольору слонової кістки на якому голографічними написами було написано “таксі “. Алекс відчинив двері кинув рюкзак і сів поруч на заднє крісло авто .

— Müllerstraße 39 München bitte! (Мюллерштрассе 39; Мюнхен, будь ласка) — Ja gerne (Так пане) ! Авто відзвітувало приємним злегка штучним жіночим голосом. На моніторі відобразився маршрут із кінцевою точкою. А в салоні пролунало запитання.

—   Wollen Sie eine Musik hören?( Бажаєте послухати музику? ) Мерседес виїхав на швидкісну дорогу та почав прискорюватися . Алекс відповів : — Ja , bitte schalten  Bayern drei station an (Так увімкніть радіо станцію Баварія три). В салоні потроху збільшувалася гучність звуку від радіостанції. Алекс відкинувся на спинку та дивися на мелькаючі авто за вікном.  Раптом музика перервалась, і автомобіль різко змінив полусу та  почав гальмувати. З динаміків  різко пролунав голос! 

—   Achtung!Aufmerksamkeit für die Sicherheit. Gefährliches Manövrieren! Bedrohung durch einen Verkehrsunfall!(Увага! небезпека. Небезпечне маневрування!Загроза дорожньо-транспортної пригоди!) За секунду ремінь безпеки сильно його прижав до сидіння, гальма заверещали, і таксі різко зупинилось. У вікно Алекс побачив, як дорогу їм перекрив чорний із затонованими вікнами BMW X 5. Ледве зупинившись його двері одночасно відчинилися, і звідти вискочили озброєнні в чорній уніформі чоловіки. Вино швидко підбігли до таксі, один із чоловіків різким рухом відкрив двері . —   Об'єкт в машині! Так це він!  — Українською один з оперативників прорізав тишу. Двоє бійців підійшли до дверей таксі, тримаючи зброю на готові. Інші оперативники зайняли позиції, контролюючи периметр. Оперативник знову швидко проговорив: — Пане Александре прошу піти з нами це заради вашої безпеки! 

— Щооо… хто ви такі?  — Блідий з широко відкритими очима  трохи перелякано запитав Алекс 

—   Александре немає часу на пояснення, прошу вас! Потрібно діяти, негайно! — Раптом один з оперативників підняв голову до верху скинув сонцезахисні  окуляри й почав, щось там видивлятися в небі. Повітря навколо наче наповнилося електричною напругою, а всі інші замовкли затримавши дихання. Через секунду цей оперативник підбіг до автомобіля відкрив багажник і дістав якийсь електроприлад , схожого на потужні будівельний ліхтар.. —   Є контакт! — Голосно сказав оперативник, який стояв біля маленького монітора, цього дивного ліхтаря.

    Поки Алекс намагався прийти до тями, силовик  схопив його за руку і різко потягнув на себе витягуючи з таксі. Інші чоловіки  швидко сформували стрій і направили стволи до гори, при цьому перезаряджаючи  їх . В небі окрім звуку жужжання почали вимальовуватися  фігури таємничих об'єктів. Підліт таємничих об'єктів виглядав зловісно та вражаюче. Вони летіли клином, створюючи геометрично ідеальну формацію в небі. Кожен з них був схожий на чорний шматок тонкого металу з гострими кутами. — Бойові дрони!!!! — Крикнув той, що стояв за чудо приладом. В моменті того, як це він прокричав він нажав щось на “ліхтареві”  і той видав яскравий спалах із невідомою прозорою сферою, яка через декілька десятків метрів розірвалася, як мильна бульбашка і покотилася далі хвилею в небо наче бриж на озері. Таємничі дрони почали падати один за одним, поки з усіх не залишився лише один . — Один втримався ! Я перезаряджаю .  — Але в цей момент кулі, немов залізний град, вже почали сипатися на них. Дрон спрямувавши нижню частину корпусу, де розміщувався автоматичний кулемет, почав випльовувати смертельні набої. Його лазерний далекомір стрибаючи з людини до людини швидко обчислив відстань і коригував  вогонь . Звук пострілів змішався з криками утворивши мікс хаотичного гулу.  Один із силовиків затягнув Алекса під Х5, і в цей момент вибухнуло таксі, випустивши густий клубок диму. Скориставшись вдалим моментом задимленості , один із  військових стрибнув до багажника BMW дістав звідти не великий ствол схожий на тубус від чипсів відомої марки “Pringles“, декілька разів  щось швидко натиснув. “Pringles” щось пропікав короткими сигналами та харкнув  невеликим снарядом , яким виявилась маленька ракета . Вона засвистіла наче дешевий китайський салют і полетіла по дуговій траєкторії, прямо в дрона. Глухий вибух затремтів у землі, а детонація ракети створила потужну ударну хвилю, яка розметала навкруг розірвані частини  дрона.

— Всі цілі? — Вилазячи з під паркетника запитав силовик.

— Наче всі! — Обтрушуючи одяг  відповідали по черзі всі інші. — Але машини у нас не має, потрібна нові колеса, бо нашій каюк.

—   Це буде не проблема поглянь скільки машин ми зупинили,вибирай яку хоч . — І справді на дорозі зупинились авто утворивши величезну пробку, яка тягнулась до самого аеропорту. 

    Один спецпризначенець, швидко підбіг до першої від нього авто, дістав з кишені якийсь значок , і щось проговорив , з машини вийшла жінка середніх літ  і слухняно передала ключі , той дав замість їй візитку і щось активно жестикулюючи пояснював. Через мить всі чоловіки разом з Алексом почали залазити до мікроавтобуса.

— Ми від твого брата ,не хвилюйся !

— Від мого брата ?  — Перебив Алекс людину яка сиділа за кермом .

— Так ви правильно почули. У нас були розвіддані, що вас хочуть викрасти й потім шантажувати вашого брата, тому було негайно прийнято рішення врятувати вас і доправити в Україну на деякий час .

— Бляха та це не може бути правдою! — Алекс не вірячи махав головою в ліву і вправо сторону. —   Це якийсь жарт ? Хоча кулі трясця твою за ногу, літали дуже правдиво!

—   На жаль ні це не жарт! На закритому аеропорті неподалік нас чекає літак , то ж вже вдома, ваш брат вам  все пояснить.    

2039 рік. 17 лютого 

18:30 за Києвом 

Одеса. Україна 

Спорткомплекс 

“Академія”

    На Дванадцять годин раніше. Зимній пізній вечір занурив Одесу в сутінки, вуличні ліхтарі тільки вимкнулися через одного і кинули мляве світло на машини припарковані на паркуванні біля спортивного комплексу. Тут зазвичай було гамірно, але  зараз панувала майже зловісна тиша. Неподалік стояв чорний непримітний мікроавтобус. Всередині спортивного комплексу.  Карина разом із донькою Діаною, саме виходили з роздягальні після уроків танців. Вона присіла до доньки застібнула блискавку на куртці поправила з любов'ю шапочку. — Тримай мене за руку, сонечко. Темно сьогодні, не розумію чому не працюють ліхтарі. Вони попрямували до машини, що стояла неподалік. Раптом із темряви  виринули двоє чоловіків. Їхні обличчя приховували балаклави. Карина встигла лише відчути, як грубі руки схопили її за плечі, а Діана злякано зойкнула. —   Мамо!  — Крик дівчинки розітнув повітря, але його заглушила швидко закриті дверцята мікроавтобуса, який одразу рушив з місця.

    Я схопив пальто, та швидко вийшов зі свого кабіната. По дорозі до ліфта підтягнув рукав на лівій руці й поглянув на годинник, циферблат показав : вісімнадцять тридцять п'ять. Я поспішав до додому на вечерю із сім'єю. Зайшовши до ліфта швидко доторкнувся шиї та виклав Дію: — Піджини машину до центрального виходу, та побудуй маршрут додому з урахуванням поточних умов трафіку.  — Через деякий час я швидким темпом вискочив на вулицю де на мене чекав із включеними габаритами мій робочий Рендж Ровер .Я вже хотів направитися до нього  коли до мене підійшов чоловік у дорогому пальті. На вигляд йому було близько сорока, з суворим обличчям і холодним поглядом. У долоні незнайомець тримав портативний проєктор,він підійшов до мене впритул нічого не кажучи просто почав демонструвати зображення відео,від якого у мене  все похололо! Картинка висвітилась над ого долонею: Карина та Діана, зв’язані, сиділи в темній кімнаті.

    Світ обірвався, серце йокнуло, всередині все зжалося, а очі помокріли. Не відриваючи погляду від відео я видавив: — Що це?! Де моя сім’я?! —  Мої кулаки різко стиснулись у кулаки. Чоловік не відповів одразу. Він лише зробив паузу, дозволивши мені усвідомити всю серйозність ситуації. — Твоя сім'я у нас! —  Нарешті вимовив незнайомець із легким акцентом, що видавав російське походження. — Якщо хочеш побачити свою сім'ю живою, доведеться трохи допомогти нам. Нам потрібні твої секрети.

    Я відчув, як моє серце стиснулося від безсилля. Усе  життя пронеслося перед очима: весілля з Кариною, перші кроки Діани, щасливі дні разом. Я зібрався з думками й прохрипів: —   Що вам потрібно?

    Чоловік схилився ближче: — Ти знаєш, про що йде мова. Ми хочемо доступ до всіх даних артефакту. І не думай тобі ніхто не допоможе.… — Він не закінчив…Я схопив його за плече і різко притягнув його впритул до себе. Лють як блискавка спалахнула в мені й перейшла в ревуче полум'я, яке захопило мене повністю. Тихо на вухо незнайомця  зі стиснутими зубами я прошипів: — "Деее вооониии!?"  

     Він жахнувся, його очі які секунду назад були сповнені впевненості, раптом перелякано розширились з ознаками паніки й страху. Я заглянув у них  і помітив відображення своїх очей райдужка яких вже сяяла синім світлом . Він був спантеличеним , але зумів промовити кілька слів:  — Якщо зі мною щось станеться , ти їх ніколи не побачиш !

— Станеться!? — Страшним басом прогримів я. — Уже сталось! !!  — Я стиснув плече. Його ключиця не витримала натиску і зламалась видавши короткий звук схожий на тріск.  Від болю яке його накрило він закричав.  Люди які були поряд злякано озирнулися. Охоплені нерозумінням почали спостерігати за нами. 

— "Ты сука! Сейчас! Мне! Все ! Расскажешь! " — На зрозумілій для нього мові я по складах проричав. — "Расскажешь где они,  кто их охраняет, а потом я выясню на кого ты кацапская морда работаешь!"  — Мої пальці почали врізатися в середу його зламаного плеча наче крізь тісто. Завивши від болю, він швидко помахав головою даючи згоду.   Я оглянувшись по сторонах,  трохи заспокоївся поволок незнайомця до Рендж Ровера, відкрив двері й почув голос Гарпуна  — Влад стій, що ти робиш ?  — Я повернувся та побачив, як до мене наближався Гарпун в оточенні декількох хлопців. Він продовжив: — Що трапилось? 

— Що трапилось ? Нічого такого , просто мою сім'ю взяли в заручники , а ось ця мерзота знає де вони . 

— Так постривай! Нам потрібно розібратися з цим. 

— Вам потрібно розібратися з цим?  — З явною роздратованістю я промовив. 

— Не пори гарячку , зрозумій  будь-який поспішний крок  може стати не вірним. Дозволь нам допомогти! — Я трохи подивився на нього і розуміючи всю небезпеку ситуації поступився. 

—   Добре, що будемо робити ?

— Потрібно вияснити де твоя сім'я, а потім на кого він працює …. — До нас під'їхав чорний мікроавтобус і його бічні двері відчинились , там сиділи деякі люди . 

— Ходімо . Бери його і сідаймо до буса 

    Через хвилину ми сіли до буса. Фари мікроавтобуса блиснули, а колеса зірвалися з місця. В середині стояла напружена тиша, лише іноді її порушували уривчасті стогони пораненого незнайомця , який сидів, притулившись до стінки машини. Гарпун повернувся до пасажира, та жбурнув йому шматок ганчірки. — Ось приклади до свого плеча . — Він жестом показом на плече з якого йшла кров. — Хто ти ,як тебе звати ?

— “Я Ничего тебе не скажу, лучше убейте меня!” —  Процідив той корчачись від болю . Я не витримав та різким рухом підскочив до нього. – Убити , нііііі, о ні! Тобі так не пощастить. —  Мій голос звучав наче розпечена сталь, врізаючись та обпікаючи своїм змістом вуха незнайомця.  — Слухай сюди! Ти падло , якщо зараз не скажеш де утримують мою сім'ю, то я засуну руку тобі в жопу і почну витягати твої кишки метр за метром, поки ти так чи інакше мені не розкажеш. — Для більшого ефекту сказаних слів, я схопив його за ліву долоню і стиснув так міцно, що хруст від ламаючих кісток почувся навіть біля водія. Він закричав від болю, підняв руку і поглянув на долоню, вона безформно висіла у нього на зап'ясті наче спущена кулька.  

— “Им уже не помочь ,если я не выйду на связь ,через несколько минут , они их убьют” 

Гарпун також підстрибнув до мене та спробував зупини. 

— Постривай Влад. —  Він взяв нашатир та всунув під ніс постраждалому.  — Якщо ти правду кажеш , то їм плювати на твоє  життя і значить вони завчасно готові були з тобою попрощатися. А ми тобі гарантуємо життя. —  Шпигун стиснув зуби, намагаючись ігнорувати його слова, але біль у плечі та руці змушував його мозок по зрадницькі благати погодитись на це.  

— У мене не має на це часу!!! Я схопив його за ремінь та одним рухом зірвав одяг з нього, наміряючись виконати те, що сказав. 

— Гаразд! Гаразд! Зупинись! —  Вигукнув він, задихаючись. — Вони на покинутому складі біля Куяльницького санаторію . 

    Я відсів від нього назад зрозумівши що він здався.

— Ось так краще, —  Гарпун зайняв моє місце і продовжив: — повідом їх, що все йде за планом, і Влад прийняв твої вимоги, а далі ми повеземо тебе до лікарні, підлікуємо і вже потім ти розкажеш , яка у вас мета , і від кого ви,гаразд? —  Чоловік зам'явся. Гарпун побачив, як його губи смикнулися, і зрозумів, що він вагається.

—   Вони вб'ють мене, якщо я скажу. — Прошепотів він, здавалося, сам до себе.

—  А якщо не скажеш, ти помреш прямо тут. — Відповів Гарпун кивком показуючи у мою сторону, заганяючи його у страх як в капкан. – Тож обирай.

Він подивився на нього потім на мене, його погляд сповнився відчаю, і він почав все розповідати.

За декілька годин після.

    Темрява ночі огорнула покинутий склад на околиці міста. Я сидів в бусі який обвішаний моніторами та якимось системам. Під тьмяним світлом кількох ламп, стоять чоловіки. Вони склонившись над металевим столом, захаращеним раціями, планшетами та деталями зброї, обговорюють деталі плану  демонструючи все на інтерактивній карті. На ній склад, де утримуються заручники, із позначками, які ніби пульсують: червоні точки, ймовірне розташування терористів, зеленим миготять  евакуаційні шляхи.  У повітрі панує напруга. Оперативні, одягнені в чорні тактичні костюми, мовчки перевіряють спорядження. Один із них механічно перевіряє заряд автоматичної гвинтівки, інший налаштовує техніку для ефективної роботи,  щоб забезпечити безперебійний зв’язок. У кутку хтось швидко фіксує камеру на шоломі, перевіряючи, чи запис працює. А я нетерпляче підкидаючи ноги  чекаю на операцію .

— Як  мене чути . З навушників шолома чути голос Гарпуна. Всі махаючи головами показали жестом що зв’язок функціонує справно. Командир закриває планшет і підводиться.

— Остання підготовка. Три хвилини. "Альфа", "Браво", "Дельта" — на своїй позиції. Час пішов.

    В моїх навушниках  також пролунало: — Влад наголошую ще раз, як ми й домовились ти просто мусиш сидіти в бусі й спостерігати не заважай працювати спеціалістам !

Я відповів : — Так слухаюсь я просто дуже переживаю

— Все буде добре,ми застосовуємо снодійний газ, вони заснуть і навіть нічого не зрозуміють.

    До старого промислового складу, з трьох сторін швидко наближалися декілька груп спецпризначенців. Над ними майже беззвучно летіли не великі дрони. Ведучий раптом підняв руку до гори ,сигналізуючи всім зупинитись. Один із дронів різко піднявся в гору до рівня другого поверху і полетів уздовж вікон, шукаючи розбиту шибку. В центрі холодного приміщення промислового складу,окутаного майже повними сутінками сиділи зв'язані заручники. Дрон залетів та передав зображення, даючи групі інформацію де і скільки ворогів у приміщенні. Головний швидко подав сигнал і продовжив рух наближаючись до входу. Операція мала бути швидкою та точною, але щось пішло не так.

    Я сидів у фургоні за кілька сотень метрів від місця події, спостерігав за операцією через екран монітора. Нервував ,але все йшло ніби гладко, поки раптовий вибух не розірвав тишу. Вибухівка, якої не мало бути, вивела з ладу вхідні двері та одну з груп. Мої очі швидко проаналізували зображення з дронів і камер штурмової групи.

— Чорт!  — Вигукнув я,  вхопивши комунікатор. Я швидко зметикував: у складі є пастка, яку проґавили. В ефірі почалася плутанина, керівник операції наказав діяти, але вже було пізно. Заручники почали кричати, їхні викрадачі розосередилися і відкрили хаотично вогонь . Не гаючи часу, я зрозумів що маю діяти, ривком вискочив із фургона.

Час ніби завмер . Я блискавично наблизився до складу, пронісся через розкиданих вибухом людей, і сам того не розуміючи пробив стіну зносячи її на своєму шляху. Я рухався з такою швидкістю, що уламки бетону від удару об стіну полетіли у всі боки, ніби снаряди й разом із хмарою пилу  завмерли в просторі. До того, як озброєні люди встигли зрозуміти, що сталося, я уже був в центрі кімнати. Один із солдатів натиснув на курок до мого прибуття  і кулі з вогнем почали вирватися із дула і попрямувати в сторону полонених . Я не міг цього допустити тому з усіх усвідомлених і неусвідомлених сил я рвонув їм на зустріч, приготувавшись до найгіршого. Але кулі наче стикаючись зі стальним бар'єром, повідлітали у сторони, залишаючи за собою іскри. Сам не розуміючого того , що кулі не завдали мені школи, різкими, майже невидимими рухами, я вибив зброю з рук кожного противника. Гулкі удари лунали один за одним, ніби відбиваючи ритмічний барабанний бій. В останньому спалаху руху всі озброєні залишились без збройними та знешкоджуючими, а я стояв  посеред кімнати, трохи присівши, ніби готовий до наступного ривка. Час повернувся у нормальну плинність і із моїх плечей почав осипатися пил. Я очима які світяться синім у темряві ковзнув по кімнаті. Все було добре моя сім'я ціла та неушкоджена.

Я встав і зрозумів . — Усе закінчилося ще до того, як почалося.

Ранок того ж дня

Семидуби . Україна

    Крижаний вітер свистів зриваючи пухкі вихори снігу між спорудами наукової станції “Артефакт”. Всі основні будівельні роботи вже були завершені. На об'єкті знаходилась лише охорона, вчені та обслуговчий персонал. Лютневий мороз пронизував усе, тому на дворі було не людно .

    Квадроліт завис над посадковим майданчиком, його двигуни гуділи, та своїми гвинтами ще більше завихрювали сніг. Миттєво після приземлення, люк відчинився, і з нього вийшли люди. Гвинти потроху почали знижувати оберти, а один із людей кивнув і зробив знак групі рухатися вперед. Вони пішли крізь заметіль до великої будівлі, залишаючи за собою чіткі сліди в снігу, які вітер одразу ж намагався стерти.

У дверях  їх зустріли двоє співробітників лабораторії у білих костюмах. Один із них, чоловік із сивим волоссям і строгим виразом обличчя, зробив крок уперед і простягнув руку командиру.

— Ласкаво просимо. Ми чекали на вас , —й ого голос звучав спокійно, але з за швидко ,що підтверджувало на не терплячість.

    Друга молода жінка в окулярах, швидко перевірила якимось приладом в руках прибулих та жестом запросила їх у середину

— Ми повинні вас негайно провести до об’єкта. На вас чекає ваш брат, — додала вона, вказуючи на коридор, що вів углиб будівлі. Група рушила за науковцями, проходячи довгим освітленими коридорами. В повітрі відчувався слабкий запах озону, а з далекого кінця комплексу доносилося ледве чутне гудіння. Вони піднялися на кілька поверхів у верх. — Пане Александре прошу слідувати за нами , всім іншим далі йти заборонено. — Вони пішли далі коридором із напівпрозорої плівки,що  завивався, наче живий тунель, затягнутий у білу імлу. Він ізолював усе довкола, приховуючи обриси стін і стелі. Крізь матеріал неможливо було розгледіти, що чекає попереду, та навіть звуки тут стали глухими, приглушеними, ніби проходили крізь товщу води. Науковці та їх гість зупинились біля скляного шафи. Дістали три  білих захисних костюмів. — Ось одягайте це! Так потрібно такі правила. — Жінка промовила протягуючи Саші костюм.

— Я не розумію навіщо, і куди ми йдемо, тут точно є мій брат.  — Алекс з недовірою запитав. Голос його був рівним, однак його погляд був стурбований . Обидва вчених поглянули на нього та нічого не промовили, лише кивнули в підтвердження. Коли всі були одягнути в захисні костюми. Вони повели його за собою. 

      — Просто йдіть, не зупиняйтеся, — сухо кинув один із вчених, міцніше стискаючи його лікоть.

    Алекс разом із групою науковців обережно увійшли до невідомих дверей. Усередині панувала напівтемрява, лише слабкі вогні мерехтіли відкидаючи примарні відблиски на стіни які переливалися золотом та були розписані якимись зображеннями. Та його вели так швидко що він не мав змоги сконцентруватися на них. Повітря було насичене незнайомими запахами, що змушувало його відчувати тривогу.  Вони йшли погано освітленим коридором і його переживання наростало. Згодом вони дійшли до входу великої гарно освітленої кімнати. Де їх зустрів Гарпун. Його суворе обличчя не виражало емоцій, але в очах читалась настороженість. Поруч із ним стояв я,тепер  один із його співробітників. Він одразу кинув на Алекса швидкий оцінювальний погляд, а потім перевів очі на інших, та сухо  промовив   –  Запізнилися.  —  Гарпун,передав планшет із даними  науковцю, потім відійшов у сторону та не став заважати дуже ошарашеного  Алекса розглядати все навкруг .

    Коли Алекс зробив кілька кроків “тронною” залою, його світ змінився! Очі його широко розкрилися, а подих перехопило від масштабу і незвичності інтер'єру . Все навколо здавалося нереальним. З однієї сторони стіни гладкі мов дзеркала, з іншої фактурні наче камінь вони відбивали зображення давньоєгипетського мотиву. Підлога, м'яко піддавалася під кроки, немов реагуючи на кожен його рух. Він крутив головою у всі боки, намагаючись охопити все це технологічне диво. В голові крутилась думка, “я  потрапив у майбутнє!”Серце калатало, пальці мимоволі торкалися поверхні великої колони, ніби перевіряючи, чи це не сон. Він відчував і захват, і легке хвилювання. — "Невже це реальність?"Промовив він про себе, озираючись довкола. Але будівля відповідала сама за себе, вона дихала технологіями, відкриваючи перед ними двері у світ, про який він навіть не міг уявити.

— Так Александре це реальність ! Десь із глибини пролунав приємний жіночий голос.

Алекс завмер, його серце підскочило, а рука відсахнулась від колони, очі широко розкрилися. Голос здався надто реальним, ніби говорила жива істота. Алекс відступив на крок, озираючись, ніби сподівався побачити, хто це сказав. Він поглянув на мене, а потім на Гарпуна шукаючи відповіді. Його мозок відмовлявся приймати очевидне, щось звернулося до нього. Хвиля холоду пробігла по спині.

— Хто це сказав? Тут є прослуховування ? Як мене почули я ж прошепотів!? — Алекс проковтнув клубок у горлі, намагаючись не виказувати здивування якому не було меж.

Я підійшов до нього і посміхаючись постукав по плечу . — Ооо брате тут пояснювати й пояснювати . Та я думаю це зроблю не я!

    Він не розумів, що відбувається , озирнувся побокам і помітив як Гарпун та науковці відійшли до столів на яких були якісь наукові приладдя та монітори. — А хто ? — Він шукав відповіді дивлячись мені у вічі.

— Я!!!  — Пролунав знову той самий голос. Він був надзвичайно приємним і м'яким, оксамитовим, із легким відтінком теплоти, який викликав відчуття спокою. Ніжний і водночас впевнений . Алекс озирнувся , перед ним стояла приваблива жінка з карими великими очима, які переливаються золотавим світлом, наче в них ховається якась енергія. Акуратне темно русе волосся переливаючись міддю спадало на плечі. ЇЇ макіяж нагадував близькосхідний мотив. Вона стояла з легкою впевненістю, одягнена у діловий, але не надто строгий стиль. Її піджак із м'якої тканини елегантно підкреслював талію. Блуза з легкого шовку мала витончений виріз, що надавав образу жіночності, а штани, хоч і класичного крою, мали сучасний, трохи розслаблений фасон. Її образ доповнювали акуратні прикраси, сережки у формі Марсу з рожевого та білого золота, тонкий браслет і годинник із витонченим ремінцем. Вона виглядала професійно, але водночас тепло й доступно, ніби готова до ділової зустрічі, але й до невимушеної розмови за чашкою кави.

    Алекс не розуміючи звідки вона взялася, відступив кілька кроків назад. — Звідки вона взялася ,секунду назад її тут не було.  — Він поглянув на мене, і я помітив повне нерозуміння яке читалось на його обличчі.

    Нубіра підійшла до мене і поклавши руку на плече стала перед ді мною натякаючи на те,  що вона сама все пояснить. І я хоч  і знав , що вона лиш тільки проєкція, але я наче відчув її дотик.

— Мене звати Нубріра. Он там по центру приміщення стоять стільці , пройдімо вип'ємо кави або чаю та я вам все розкажу. — Вона повернулась та легкою ходою пішла  вглиб приміщення.

    Алекс на мить затримався милуючись її ходою і довершеною фігурою, а за мить він уже занурився у розповідь яка скоро переверне його життя ……