Сингулярність. Контакт

2034 рік.

Україна. Одеса.

Вечір. Дім

— То, що скажеш ,як тобі живеться в тому Мюнхені?

— Та нормально, ти ж знаєш, мені там подобається, місто гарне, та й в цілому там добре.

—  Як ідуть справи? 

— Також нормально, зараз відкриттям кафешки зайнятий, а так, як у всіх, круговерть та метушня. — Його голос звучав спокійно, але в куточках очей читалася втома, яку він навчився приховувати. Легка усмішка на губах здавалася щирою, проте в ній було щось, ніби він переконував не лише мене, а й самого себе. Він зітхнув, поглянув у нічне небо, де ліниво мерехтіли зірки, і м’яко провів рукою по модно підстриженому волоссю. — Але я не скаржуся, мене все влаштовує, — сказав він, і в його голосі прозвучала якась прихована гіркота, яку він одразу ж придушив. — Все ок!

— Назад не планував повернутися ? — Запитав я відчувши емоція брата.

— А що мене тут чекає Влад? У мене тут ні кола ні двора ,як кажуть, а там вже квартира,так в кредиті, але своя. Бізнес який не є,але є і дякую тобі за допомогу. — Його пальці мимоволі стиснулися в кулак, потім розслабилися. Він не хотів брехати, але й не збирався скаржитися. Він уже звик до постійної боротьби, до відчуття, що дім тепер десь там, далеко, в минулому. — І знаєш на хліб з маслом вистачає. Не шикую прямо скажу, але і не погано. У квартирі свіжий ремонт, нові меблі, вся техніка ….машина в гаражі …

— Слухай, якщо важко,то скажи! Я ж не чужа людина. Підкину грошей, чи кредит закрию якийсь ?

— Ні ! Ні я сам! Як не зможу тягнути то тоді звернусь, а так не потрібно, в мене все ок!

— Як знаєш! Головне аби ти був задоволений тим всім, я готовий якщо що. Усміхнувся  я і  поплескав його по плечі. — Давай закінчуй курити пішли за стіл …

    Ми зайшли на кухню. Для нашої родини це завжди було серце дому — місце, де ми збирались разом не лише поїсти, а й поговорити, посміятись, іноді навіть посваритися. Великий кухонний острів з граніту та металу служив нам і як робоча поверхня, і як обідній стіл. Увечері, коли сонце вже зайшло, м’яке освітлення теплих ламп перетворювало простір на затишний сімейний куточок. Як і завжди, ми влаштувалися за столом, щоб повечеряти разом.

— Слухай, — почав Алекс, злегка підколюючи, — а як там той ваш проєкт, що ви взяли? Це ж уже пів року тягнеться?

— Та нормально, — відповів я, ковтаючи шматок курки. — Якщо чесно, я глибоко туди не занурююсь. Там Віталік майже живе. На ньому всі робочі процеси — і нагляд, і звіти, і кадри. Вся будівельна бригада працює через нього. А я більше по торгівлі зараз. Ти ж розумієш?

— Та ні, я ж не з претензією. Просто раніше казав, що об’єкт секретний, цікавий, а тепер — глянь, з боку ніби забив.

— Та ні, що ти! — я засміявся. — Я керую процесом з офісу. Щодня о п’ятій — зідзвони в Zoom з інженерами, виконробами. Щоп’ятниці — великий брифінг на місці. А в понеділок — планерка в офісі на весь тиждень. Просто особисто на майданчику не буваю — все йде як по нотах.

— А що саме будуєте? — поцікавився Алекс.

— Ну, до нас уже було зведено основу. Ми доробляємо наземну частину, ландшафт, фасад, комунікації — типова технічка.

— А сам об’єкт що?

— Та що, лабораторія! — хмикнув я. — Пам’ятаєш меми з 2022-го? Там, де казали, що українці випускають бойових голубів?

— Ха-ха! — розсміявся Алекс. — А ще важких качок-бомбардувальників!

— Таки так! Або злісних горобців-розвідників…

— А хто ще біозброю хоче? — пожартувала Карина, вказуючи на запечені гомілки. Ми всі зареготали.

— До речі, — я потягнувся до келиха. — Завтра, думаю, таки махну на той об’єкт. Побачу все наживо, бо вже незручно — будують, а я тільки на папері все бачив.

— Коли до батьків збираєшся? — спитав я, відкинувшись на спинку стільця.

— Ще не знаю, — задумливо сказав Алекс. — Є кілька справ у місті, планую зустрітись із місцевими виробниками алкоголю. Хочу ввести українські позиції в меню кав’ярні. Може, післязавтра махну.

— Ясно… Просто думав, може разом би з’їздили. Мені буде «Альфа» потрібна, а   Tesla Карини  в сервісі.

— Добре, бери Alfa. Я все одно зустрічі по місту маю — викличу таксі. Не вперше.

— Домовились. — Я підняв склянку з коньяком, легенько підняв її догори. — Наш місцевий «Шабо». — Зробив ковток і підморгнув брату. — Думаю, твоїм німцям це зайде на ура.

— Я тобі більше скажу — вони в захваті будуть. Головне — прайс німецький вказати й подати красиво. Тоді будуть пити — і ще просити!

    Зранку я вирушив у дорогу. Виїхав близько п’ятої — хотів проскочити розв’язку на Грушевського до ранкових заторів.

— Альфа, ручне керування, — скомандував я й поклав руки на кермо. Погляд зачепився за голограму в центрі торпедної панелі — замість традиційного важеля перемикання висвічувався фірмовий знак Alfa Romeo. На мить затримався, окинув салон поглядом — лаконічна елегантність і технологічна досконалість.

Шкіряні сидіння, що підлаштовуються під тіло, панорамний дах і голографічний дисплей, що зависав у повітрі, — усе це створювало відчуття простору та контролю. Пальці ковзнули по приємній на дотик обробці. Тут хотілося бути.

— Керування передано. Нагадую: кінець осені, можливий туман, дорога місцями мокра. Рекомендована швидкість — 160, — повідомила система.

— Як завжди — молодець. Увімкни “Просто Радіо”.

З динаміків полилася музика. Я усміхнувся — акустика в цій машині не підводила ніколи.

    Я зупинився на світлофорі на М’ясоїдівській. Увімкнув поворот і чекав на зелений. Дивно — людство винайшло тисячі технологій, а кращого за світлофор так і не придумало. Можливо, ця проста річ дійсно випередила свій час.

Загорілося зелене. Я натиснув на педаль і звернув на Розумовську. Як же я любив ранкову Одесу. Місто ще не прокинулося повністю, але вже дихало своїм особливим ритмом. Архітектура, запах моря, старі фасади й нові форми — тут усе мало характер, попри технологічний прогрес і зміни.

Невдовзі я проминув центральний автовокзал — нову архітектурну перлину. Його силует нагадував гігантську чайку, застиглу в польоті. «Крила» нависали над платформами, а дзьоб — над головним входом. Фасад з наноскла мерехтів у сонячному світлі перламутром, а за потреби змінював колір — на сталевий у похмуру погоду.

Я збільшив швидкість і вилетів на естакаду. Побачивши знак — “скасування всіх обмежень”, натиснув педаль до підлоги. Машина зірвалася вперед, втиснувши мене в сидіння — за годину сорок я вже був на місці.

    — Віталік, привіт! Я вже майже в тебе, під’їхав у центр Семидубів. — Я зупинився біля невеличкої площі та набрав колегу.

— Нарешті! Ну й дочекалися ж ми тебе... Ти ще в центрі?

— Так, саме тут. А що?

— Зайди, будь ласка, в місцевий магазин — він же бар — візьми води, кілька упаковок. У мене в кулері все скінчилося, а доставку обіцяли лише через кілька днів.

— Без проблем.

Я вийшов із машини, зачинив двері й озирнувся навколо. Село зустріло мене тишею та знайомою провінційною простотою. Переді мною — скромна будівля з вицвілою вивіскою “Магазин-БАР”, намальованою, здається, старим трафаретом чи й просто від руки. Біля входу — вузька лавка, де, судячи з плям від сонця, щодня хтось сидить, перемиваючи кісточки сусідам.

Я переступив поріг, і всередині мене зустріла жінка років п’ятдесяти — типова “тітка Ніна” з мого дитинства. Пухленька, в халаті й чепчику, з коротким хвостиком, зав’язаним позаду. Вона кинула на мене погляд поверх окулярів і неквапом мовила:

— Вітаю. Що бажаєте?

Я вже збирався сказати, що мені потрібно, як раптом мою увагу привернула метушня за столом у залі, трохи лівіше від прилавка.

— Я, блядь, зуб даю — вона літала! Кажу тобі!!! — обурливо і з надривом волав один із чоловіків за тим столом. Їх було троє. Всі вже добряче під шафе…

Один, у засаленому комбінезоні, обліплений плямами мастила, різко підхопився зі стільця, схопив кухоль пива, та почав заливати в себе вміст, не надто переймаючись, що рідина стікає по його не стриженій бороді. Опустошив кухоль — гепнув його об стіл і гримнув:

— “Пиздиш,- як дишиш”! Я в туалет, а ти замов ще пива… і сухариків! — Похитуючись, рушив у глибину залу, його важкі брудні чоботи рипіли по зношеній дерев’яній підлозі, аж доки не зачинилися за ним двері вочевидь того самого легендарного сільського санвузла.

— Чуєш, Колян… не слухай його. Я тобі віру… Чуєш, віру. — Третій, охайніший на вигляд — у сорочці, картузі й окулярах — жував сухарик і м’яв у руці м’яку пачку сигарет. — Ти мені краще далі розкажи… я тобі ще пива візьму…

— Та я вже разів сто розказував! Ти шо — газет не читаєш? Ти ж наче “Сільські вісті” виписував… Бляха, Руль! Іди вже купи пива, бо зараз “Дурко” вийде — буде драка! — гикнув той, що в солом’яному капелюсі.

— Еее, Вєрочка! Чуєш, Вєрочка, давай пивасика сюди, запиши на “Козирьок”! Завтра принесу — чесне слово! — закричав отой, що звався “Рулем”.

— Та пішли ви всі на хуй, алкашня проклята! — вигукнула продавчиня крізь зуби, не звертаючи жодної уваги на мене. А я стояв, дивився на цю виставу і не міг збагнути — мені сміятися чи аплодувати стоячи…

— Еее, Вєруня, тут Смурфік про печеру і золото скіфів балакає, між іншим! — знову залітав “Руль”.

— Як ви мене заїбали… Гаразд, ще одне пиво — і на сьогодні все! Нема вже сили вас ані бачити, ані слухати, особливо цього сказочника-Смурфіка, зі своїми літальними тарілками й променями!

— Спасибі, панночко! — вигукнув Смурфік і вклонився так, наче “Ґреммі” виграв.

Я вже не міг стримати сміх.

— От я лежу, — почав Смурфік, — і відчуваю, бля… ніби мене током шибонуло… чи променем, хрін його зна… — Він двічі гикнув. — Короче, підриваюсь, дивлюсь, а на стінах — чистим, сучим золотом, намальована якась хрінь. Ну типу сонце, чи що… і ще щось… Я ж головою вдарився, то в очах трохи плавало. Але видно було чітко!..

Я, стримуючи регіт, повернувся до продавчині.

— Пакунок води, будь ласка.

— Вау-вау-вау! Хто це до нас із пентхауса спустився? Які люди на нашій будівельній! — вигукнув Віталік, усміхаючись.

— Та перестань, ти й без мене тут непогано керуєш. Он яку прорабку собі зліпив, — я кивнув у бік квадратного будівельного вагончика.

— Ну взагалі-то так… Пішли в штаб, кави наллю. До речі, воду привіз?

— Так, у багажнику, — відповів я й відкрив задні двері авто, дістав пакунок.

Я вже було рушив до кунга, але Віталік зупинив:

— Ей, на! Одягай. — Простягнув мені білу каску і жилет.

— Біла — то що, керівництво? — жартома запитав я.

— Ха-ха, звісно! — Він поплескав мене по плечу, і ми рушили до воріт майданчика.

— Ого… який масштаб. Людей, техніки — тьма. І всі кудись метушаться! — Я здивовано озирнувся.

— Правда? Не зовсім те, що на паперах і в презентаціях, еге ж?

— Ні, я знав, що об’єкт великий, але це вражає…

Майданчик дійсно був масштабний: обгороджений сталевим парканом, з охороною, камерами, коптерами й доступом через турнікет. Все поділено на зони — по руху техніки й скупченням робітників було видно, де яка ділянка.

Ми пройшли перевірку й зайшли всередину.

— Охорона завжди така жорстка? — поцікавився я.

— Та завжди. Але з тобою, дивись, ще м’яко обійшлись, — усміхнувся Віталій.

На майданчику панував суцільний, але чітко скоординований хаос: вантажівки завозили та вивозили матеріали, трактори рили та згрібали, карщики тягали піддони. Хтось грюкав, хтось сверлив, хтось лазив по риштованнях. Пилюка висіла в повітрі, а звуки — наче ти стоїш над каструлею, яка от-от “вибухне”.

— Ну і хаос у тебе тут! — вигукнув я, прикриваючи вухо.

— Контрольований хаос! — кричав у відповідь Віталік. — Пішли вже, бо нічого не чути!

— Давай, — я пішов слідом. Він показав на вагончик із облупленою фарбою, покритий пилом. На даху крутилася супутникова антена — швидше для конекту з дронами й розумним інструментом, аніж для інтернету. Контейнер стояв між купами піску, бетонних блоків і розкиданих інструментів.

Ми зайшли до кунга. Всередині було охайніше, ніж зовні. Робочі столи були завалені кресленнями, паперами й чашками з кавою. На стінах — плакати з емблемою компанії, фотографії робітників під час роботи та спільних подій, інформація з техніки безпеки та білі дошки з нотатками. Біля вікна стояв більший стіл зі шкіряним кріслом — певно, місце Віталіка. Уздовж стіни миготіли монітори, транслюючи будівельні зони. У повітрі витає знайомий мікс ароматів кави, паперу, мастила та дерева — типовий запах «стройки». Це — серце проєкту, де приймаються рішення і щодня крутиться вся логістика.

— Вітаємо у храмі будівництва! — пожартував Віталік.

 Я махнув присутнім, зняв каску, і всі в залі почали вставати та кивати у відповідь.

 — Сідай сюди, це мій стіл, — Віталік налив мені кави, витягнув папери та блокноти, і ми занурились у справи.

 — Ого, скільки моніторів! Для чого стільки? — здивувався я.

 — Щоб усе бачити й контролювати, — усміхнувся. — Слідкую за працівниками, технікою, процесами. Кожен дрон — мої очі. А ще ми доставляємо матеріали просто на зони — замість бігати, коптер усе доставляє за хвилини.

 — То це ті дрони, що зараз літають?

 — Так. Ті, що блимають червоним — охорона. Але от з ранку — якийсь збій, дрони поводяться дивно: втрачають сигнал, маневрують самі.

Я засміявся й хитнув головою:

 — Тепер ясно, чому маємо такі витрати на інструмент.

 Я встав, глянув на людей у приміщенні й вигукнув:

 — Агов, панове, на хвилинку уваги!

Працівники підтягнулись, але їх постійно відволікали рації та дзвінки. Вони торкались комунікаторів на шиї, скидали виклики або тихо відповідали.

 — Що за метушня? — спитав Віталік.

 — Не зрозуміло, якась фігня з інструментами — хтось вмикається сам, хтось глючить. Люди бояться, щось з напругою.

У двері влетів чолов’яга:

 — Хлопці, це якийсь цирк! Інструменти з глузду з’їхали — одні не вмикаються, інші гримлять як навіжені!

— Йдемо глянемо, — сказав Віталій. — Кожен перевіряє свій об'єкт!

 — Влад, ти з нами?

 — Хлопці, щось недобре мені... Та кава, мабуть, була занадто міцна. Все пливе.

 — Може тиск? Ти блідий, як шпаклівка. Це яка в тебе по рахунку сьогодні?

 — Та хто його рахує… А як мені перевірити тиск? У тебе є апарат?

— Ні, але йди до медпункту — он за тим приміщенням, уже збудований. Зайди, дівчата допоможуть! — вигукнув Віталій, вибігаючи.

Трохи постоявши на вході, я зістрибнув із кунга — і просто в калабаню. Вилаявшись, підняв голову: дощ, схоже, не збирався зупинятись. Попрямував до великої споруди — з вигляду склад, а насправді… той самий “саркофаг”, під яким ховалося щось незрозуміле. Павлович ще згадував про нього — чи то лабораторія, чи то копальня, але точно не звичайна будівля.

Жодного вікна, лише білий корпус із сендвіч-панелей, одна велика брама — мабуть, для техніки — і менший вхід збоку. Натягнув каску та рушив до медчастини. Та чим ближче підходив, тим дивніше себе почував. Не боліло, ні, але тіло ніби пульсувало — щось електризувало мене зсередини. Шкіра вловлювала кожну краплю дощу, вуха — кожен звук довкола.

— Бля, він що, каву з сюрпризом мені налив? — пробурмотів я собі.

Я майже дістався до ангара, коли очі “вистрілило” світлом — сліпуча яскравість не давала сфокусуватись. У вухах все загугніло, з ангару вибігли люди в білих халатах, кричали щось, жестикулювали. А мене ніби накачали зсередини — рухи стали різкими, тіло налилось енергією, я не впізнавав себе.

“Бляха, ще втрати свідомість — буде цирк…” — подумав я. І втратив.

    Я прийшов до тями лежучи у білій палаті. Зір відразу не відновився, я прокліпався , та почав оглядати місце де лежав,та дійшов висновку ,що це лікарняна палата.Сигнали апаратів які підключені до мене почали активно сигналізувати і за мить в кімнату почали заходити різні люди в білих халатах …

— Що зі мною ,чому я тут запитав я.

— Ви тут, бо втратили свідомість пане. Відповів судячи з усього головний лікар. Його вбрання трохи відрізнялося від усіх.

— Влад , вітаю вас мене звати  Олег Миколайович Гарпун, я спеціальний агент СБУ. Чи можу я запитати вам декілька питань? 

— Так, можете, але я зараз трохи збентежений , не зовсім розумію, що зі мною відбувається. А ще я не розумію до чого тут СБУ. Моя компанія пройшла всі перевірки профілюючих державних органів, перед тим як починати будівництво. А ще прямо в офісі й на будівельному майданчику сидять представники від замовника й постійно все моніторять. Тож не розумію, які питання ви хочете задати мені. Я спробував піднятися з ліжка трохи вище на подушку, аби сидячи дивитись на людину яка розпочала зі мною розмову.

— Що ви відчуваєте зараз? —  запитав мене Гарпун.

— Відчуваю жорстку кріпатуру, майже у всьому тілі, а ще моя голова неначе після перепою уся в похміллі. Тож давайте до справи, не тягніть кота за яйця .

— Добре погодився Гарпун. Я можу звертатись до Вас на ти?

— Так звісно !

— Ну тоді слухай. Як тільки ти з'явився на об'єкті, вся електротехніка почала дивно себе поводити й ти це знаєш. Далі тобі стало зле ? Правильно ?

— Ну звісно правильно я є зараз перед тобою в палаті у  якійсь лікарні.

— Ну  не в якійсь, а в уманській міській лікарні.

— Це не важливо продовжуйте! — Мене це мало чим цікавило 

— Не тільки будівельний інвентар незвично поводився, але і в зоні де працювали науковці почали відбуватися дивні речі .

— Це в якій такій зоні, — поцікавився я, — в саркофазі де шахта?

— Саме там, але то не шахта !

— В якому сенсі не шахта, перед будівництвом нас запевняли що, саркофаг ховає під собою видобувну копальню по добутку надсекретно руди з  новим  елементом. — Я удав ,що  дуже наївний і зовсім нічого не розумію.

— Попрошу всіх вийти з палати.— Гаркнув полковник.

— Отож Влад, слухай…В саркофазі не копальня, власне подумайте навіщо її накривати чимось. 

— А мені звідки знати, я блядь, що шахтар чи, що? — Я відчув схожі відчуття які були у мене на об'єкту. Мій зір став гостріший, хоча я вже довгий час носив лінзи або окуляри. Вуха почали реагувати активніше на все, до прикладу я навіть чув, що відбувається за вікном. А тіло почало наливатися незрозумілою для мене  силою та енергією. Гарпун підійшов ближче — Не нервуй все добре — почав заспокоювати — зараз я все поясню. В саркофазі знаходиться секретний об'єкт. Ми не знаємо достеменно, що це, та припускаємо, що це позаземний корабель.  Вже майже дев’ять років ми його досліджуємо. Але багато чого ми не знаємо …

— Корабель?.. Ви про що?.. — Я примружився. — Мені це, певно, здається. Галюники. Напевно, каву треба було брати без кофеїну…

— Важко повірити, — зітхнув Гарпун. — Але десять років тому один місцевий провалився в щось, що прийняв за печеру. Коли приїхали археологи — виявилось, що це не печера. І точно не природна структура.

— І що далі? Ви ж не скажете, що це інопланетний корабель, га? — Я вже посміхався, вичікуючи, як мій мозок викрутить цю фантазію.

— Об'єкт одразу зробили секретним. Ми повідомили публічно, що знайшли язичницький храм — почали «розкопки». Потім сказали, що будуємо музей. Так і з’явився саркофаг. Але об'єкт виявився значно більшим, ніж думали. Більша його частина — під землею. Тож довелося придумати нову легенду. Вийшли в ЗМІ з повідомленням: знайдено літій, будується копальня та наукова станція.

— Ого... — Я посміхнувся криво. — Слухайте, ну якщо вже глючить — то глючить красиво. Продовжуйте. Що там далі — зелений слиз, маленькі сірі істоти?

— А от ні. Жодних істот. Та і прогрес у вивченні — мізерний. Ми, за оцінками, розкопали лише половину. Корабель лежить глибоко. Схоже, він впав сюди щонайменше дві тисячі років тому. Вкопались на кілька поверхів.

— Ага! То це ось що будувала “B&K компані” — буркнув я, зиркнувши на Гарпуна. Той здригнувся, погляд трохи розгублений. А я подумав: «Блін, дядькові під шістдесят, а виглядає — хоч в космос запускай».

— Ми дістались першого приміщення. Та кімната за ним… — Гарпун стиснув губи. — Ми не змогли відкрити двері. І спроби підключитися до внутрішніх систем результату не дали. Зняли частину обшивки — знайшли щось на кшталт дротів, але сплав незнайомий. Точніше, тепер відомо — це суміш дорогоцінних металів. Але навіть до них під'єднатися не можемо.

— А програмування?

— Абсолютно незрозуміле. Язик, логіка — все інше. Ми таки потрапили до наступної кімнати — за допомогою динаміту. Але тоді корабель здригнувся й видав електромагнітний імпульс. Все — все — навколо на 20 кілометрів відрубилось. Після цього — жодної грубої сили. Бо, як розумієш… можна розбудити щось таке, що краще б спало.

— Тааак… Степе… Степе… — я примружився. — Я ж чув цю байку про бідолаху, що провалився у “печеру”. Але як він туди потрапив, якщо всі двері зачинені?

— І ми не знаємо, — знизав плечима Гарпун. — Після сьогоднішнього випадку, може, й дізнаємось.

— Ну добре, продовжуй.

— Наша команда досягла мінімального успіху. Вдалось пробудити кілька підсистем — освітлення, якісь слабкі сигнали — але лише на окремих ділянках. Ми подавали живлення на всі знайдені провідники. Проблема в іншому: сам корпус. Стінки — з неймовірно міцного сплаву. Ті кілька шматків обшивки, що ми добули, вдалося відколупати лише з великими втратами інструментів. Ми перепробували все: плазморізи, надтверді свердла — ефект нульовий. Це не просто металева шкаралупа — це щось інше, інтелектуальне майже…

— А я думав, ви любите труднощі, — підкинув я іронічно.

— Любимо. Але не настільки. Тому ми й розширили базу. Ваша компанія — будівельники цього нового комплексу.

Він на мить замовк, підійшов до кулера, налив води, випив усе залпом. Потім зняв свій зелений у піксель піджак — під ним була футболка болотного кольору з тризубом на серці. Я подумав: «Типовий наш. Суворий, змучений, трохи параноїдальний — і патріот».

— Все йшло по плану, — продовжив він. — Ідеально, як по нотах. Ви добре працювали. Але...

— Але? — я сіпнув бровою.

— Поки на об’єкті не з’явилися ви.

— Серйозно?

— Дуже серйозно. Вчені почали фіксувати хвилі — слабке, але незвичне випромінювання з глибини корабля. Потім ви підійшли до саркофага…

— І?

— І корабель пробудився.

Я його перебив, глянув прямо в очі й здивовано запитав:

— Це в якому сенсі "пробудився"?

— Ми під’єдналися до камер спостереження на майданчику — і до коптерів теж, — спокійно відповів Гарпун. Потім трохи закашлявся, налив собі води з кулера, сьорбнув, витер губи й продовжив:

 — І я кажу це абсолютно точно: ти його пробудив.

— Що?!

— Як тільки ти підійшов до саркофага, по об’єкту пройшла вібрація, активувались якісь внутрішні системи. Увімкнулося освітлення — одразу в кількох кімнатах, які раніше були мертві. З'явилися дивні звуки, майже схожі на пульсацію або... електронну мову. Деякі предмети всередині почали буквально відриватися від підлоги.

— То це не жарт… — пробурмотів я, вже трохи з меншим скепсисом.

— Зовсім не жарт, Влад. Об’єкт ожив. Частина вчених одразу втекла, інші — залишилися всередині. І тут сталося найцікавіше: двері почали самі зачинятись і відчинятись. Але як тільки ти знепритомнів — все згасло. Темрява. Тиша. Жодної реакції. Повний ступор.

— Ви хочете сказати… — я аж відкинувся назад на подушку, — …що я якимось чином… ну, впливаю на нього?

— Не просто “впливаєш”. — Гарпун нахилився ближче. — Походу, ти ключ.

Я завмер. Хвилинна пауза. Мій мозок намагався хоч якось осягнути це все. Але вийшло хіба що одне слово:

— Бляха…

— Саме так, — серйозно кивнув він. — І от у чому проблема. Поки ти тут валявся, наші люди застрягли всередині корабля.

 Живі, але ізольовані. Зв'язок — лише через портативні рації, вода закінчується, їжі вже нема, і навіть світла там тепер немає. Вони сидять у повній темряві. Ми не можемо їх витягти.

— І що ви хочете від мене? — я вже знав відповідь, але все одно спитав.

— Щоб ти знову поїхав на об'єкт.  З нами.

 Ми підключимо тебе до медичного обладнання, будемо моніторити всі параметри — тиск, серцебиття, мозкову активність, все. Треба зрозуміти, як саме ти впливаєш на корабель. І, якщо пощастить, врятуємо наших людей.

— Якщо там люди — потрібно діяти! — Я різко відключив від себе медобладнання, і одним рухом зіскочив із ліжка.

Гарпун тільки здивовано кліпнув очима — мовляв: “А з ним точно все в порядку?”

— Ти в нормі? — запитав він нарешті, трохи невпевнено.

— Та ніби так, — я трохи розім’яв плечі. — Я спортом займаюсь, відчуття кріпатури для мене як ранкова кава. А от те, що голова гуде — ну, то пройде. Я так думаю.

— Тоді — не гаяти часу! — Гарпун одразу скомандував. — Коптер уже чекає нас на даху лікарні.