Сингулярність. Контакт

2029 рік. Літо

Угорщина. Будапешт

Кафе “Kémkedés “

Сонце піднялось над горизонтом, заливаючи світлом вулиці та історичні будівлі старого Будапешту. Повітря свіже та по ранковому прохолодне наповнюється ароматом кави та свіжої випічки. На одній вузькій вулиці в затишному куточку розташовувалось кафе. Кафе відкрило свої двері й перші ранкові відвідувачі, почали робити замовлення. Один чоловік в темних округлих окулярах, кинув ранішню газету на маленький дерев'яний столик із яскравою скатертиною, відсунув невеликий стілець і присів закинувши ногу на ногу. Він зняв окуляри й почав оглядати кафе яке було дуже атмосферним. Кафе поєднувало традиційний угорський стиль і сучасний комфорт. Співробітниця кафе підійшла і на угорській запитала — “Üdvözletem, kérsz valamit? “. — Відвідувач злегка прижмурився і на англійській відповів — “ I'm sorry, I don't understand Hungarian. I would like a coffee, please make an espresso and a glass of water” (це означало що він її не зрозумів, але бажає еспресо та склянку води). — Офіціантка кивнула і попрямувала в середину приміщення. А чоловік розгорнув газету та почав її читати .

— Excuse me, what time is it?. Раптом хтось запитав.

— Time to drink coffee. Відвідувач відповів опустив газету і поглянув на запитуючого.

— I would drink vodka. Запитуючий якось дивно відповів і пильним поглядом чогось чекав.

— II don't intend to interrupt you, sit down. Усміхнувшись чоловік відповів та рукою вказав на стілець який стояв поруч за столом.

Бариста старанно готував запашну каву, а кондитер викладав до вітрини запашну свіжоспечену випічку. Офіціантка через велике вікно — вітрину, помітила ще одного чоловіка, який підсів до її клієнта. Вона поправила зачіску та свій фартух і вийшла до чоловіків .

— Kávét is kér az úr, vagy valami mást?(Бажає пан також кави, чи щось не будь інше)

— Igen cappuccino és kepush (так капучино та кепуш). — Він відповів їй і повернувся до чоловіка який вже пив своє еспресо .

Навколо них вже почав наростати шум від автомобілів і тихе булькотіння фонтану, який розташований неподалік, а також дитячий сміх які йшли до школи, формував типовий фон звуку великих міст.

— То ви вперше в Будапешті? — Запитав новоприбулий гість, він швидким ковзаючим поглядом оглянувся по сторонах і подивився на чоловіка який сидів навпроти

— Це як сказати, з таким завданням так !

— І як вам ?

— Не погано, Европа жжж. — Він іронічно прихмикуючи відповів.

Інший чоловік криво посміхнувся. — Давайте до діла. — Він замовк, тому що до нього підійшла офіціантка і поставала чашечку капучино, і традиційну угорську випічку Кепуш. — köszönöm (дякую)

— Так давайте! — Насупившись відповів інший — Ми підготували план для вас. Він протягнув папку з документами.

— Це дивно! — Він насупив погляд і у його виразі відобразилось здивування та нерозуміння. — Навіщо потрібні ми?

— А ви не в курсі? — Здивовано та трохи глузливо відповів чоловік який попивав еспресо. — На верхах домовились про взаємодопомогу, звісно ж за умови надання вам наших корисних ресурсів за зниженими цінами.

— Semmi sem változik, az oroszok csak az erőforrásaikkal manipulálhatnak. (нічого не міняється, руські тільки й можуть, що маніпулювати своїми ресурсами) — Він взяв булочку та відкусив її .

— Вибачте, що ви сказали, я не розумію угорської .

— Фьодор, здається так вас звати, правильно? Якщо не помиляюся. — Він повів розмову далі. — Те, що ваша солодка ціна на ресурси багато значить для нас, і з вашої сторони це дуже люб'язно, але ваша країна під санкціями вже тривалий час. Тому як ви збираєтесь нам постачати ці рідкісноземельні ресурси.

Фьодор неоднозначно посміхнувся: — А це "товаріщ" вже питання не нам з вами обговорювати! Але ви праві “нашая велікая родіна” під санкціями, кордон з Україною для нас закритий і майже вся Європа також. Для того аби дістатися України ви нам і потрібні. Наші друзі в Сербії проведуть моїх "товаріщєй" до вашого кордону, а ділі ви надасте їм зелений коридор. Мої люди за вашого сприяння отримають паспорти європейського союзу з Угорською пропискою. Ну ви зрозуміли для чого ж егеж? І все! Це все! Частина зобов'язань з вашої сторони буде виконано, маленька плата за велику знижку на те що вам так потрібно! — Щось дуже хитре і не приємне корилося в цих словах і це до нутрощів пробирало венгрійця. Він відсьорбнув кави, аби перебити зростаючий дискомфорт в середині, витер свої вуса і незворушно запитав : — Це все? — Фьодор трохи загаяв свій погляд на ньому, потім різким рухом схопив склянку з водою і швидкими ковтками спустошив її . Одягнув окуляри встав зі стільця поправив зачіску і кивнув у знак прощання. А далі з улесливою посмішкою на російському проговорив — “Ну конечноне же нє все , дорогой і мілий мой халуй”

2034 р.

Україна Одеса .

Алекс торкнувся гаджета на шиї й ледь помітними рухами пальців викликав контакт через телефон. Гудки... Ще гудки... І знову гудки.

— Та візьми ж трубку...

Натомість у динаміку долинув холодний, до болю знайомий голос Київстару:

— Абонент не відповідає або знаходиться поза зоною досяжності. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше.

— От бляха! — буркнув Алекс. — Де він зник?!

Не гаючи часу, він швидко набрав інший номер.

— Алло, Віталь, привіт. Слухай, я не можу додзвонитися до Влада. Ти не в курсі, де він?

На тому кінці з’єднання озвався спокійний голос:

— Привіт, Алексе. Та ні, сам не можу його знайти. Знаю тільки, що він поїхав із якимись з СБУ — щось там обговорювали. Знаючи Влада, напевно, хоче ще один проєкт урвати — в нас же тут все як по маслу йде. Востаннє бачив його з Павловичем і якимсь Гарпуном.

— Хм… Ну добре. Це вже трохи заспокоює. Слухай, як щось дізнаєшся — маякни, добре?

— Та без питань, Саня, тримайся.

— Лади, тоді на зв’язку, бувай. — Алекс завершив дзвінок.

Він повільно одягнув сонцезахисні окуляри, вийшов із-під тіні старого дерева і неквапом рушив вулицею.

Тим часом

— Чому, блін, саме я?.. — ця думка не давала мені спокою. Я лежав на ліжку, втупившись у стелю, й марно намагався заснути. Було вже за третю ночі.

Думки бігали, зіштовхувались, крутилися каруселлю.

— А що, як я не єдиний?

Може, десь є інші такі кораблі? І, можливо, хтось давно вже досліджує їх із кимось… таким, як я?

Скажу чесно, людство за останні десятиліття зробило шалений стрибок. У 90-х ми тішилися кнопковими телефонами. А потім — бум: інтернет, смартфони, штучний інтелект.

Сьогодні AI-помічник — не фантастика, а буденність.

Голограми, біоніка — і все це за якихось сорок років.

Я підвівся, поволі зняв монітори з руки й опустив ноги на прохолодну підлогу.

Підійшов до дверей. Крізь щілину пробивалося світло.

Відчинив — воно залило кімнату.

Я все ще був у тій самій палаті. Уманська лікарня. Реальність… чи ні?

Я ступив у коридор — і раптом чиясь рука міцно схопила мене за плече.

— Пане, вибачте, я ще раз прошу не залишати палату! — переді мною стояв солдат. Очевидно, приставлений наглядати.

— То я що, затриманий? — обурено кинув я.

— Ні, що ви. Але, будь ласка, поверніться до ліжка. Уже майже четверта. Завтра лікар усе пояснить.

Він загородив шлях і кивком указав на ліжко.

— Добре, не кип’ятись, солдате… — буркнув я й повернувся назад.

Упав на ліжко, трохи покрутився, поклав руки під голову. Сон не приходив. Думки знову роїлися.

Я спробував знайомий трюк — уявити білий аркуш. Просто чистий аркуш. Без нічого.

Уява вперто намагалась щось домалювати, але я тримався.

І… заснув.

Надовго? Та ні.

Зранку в палату влетів Гарпун у супроводі людей у білих халатах і озброєних солдатів.

— Бажаю здоров'я! — гаркнув він.

— І вам… — я протер очі й позіхнув. — Що, вже ранок?

— Як себе почуваєш?

— А ви мені скажіть — судячи з кількості персоналу, щось не так?

— Залежить, як дивитися.

— А ці з автоматами що тут роблять? Ви кого боїтеся?

— Після вчорашнього? Ти в курсі, що вирубив елітну групу спецпризначенців? Без зброї. За лічені секунди?

— Що правда? Хм…а я думав то мені приснилося , вже навіть замислився кинути дивитися ті кляті бойовики. З іронією я пожартував.

— Нам не до смішок ,годі ! Ти не розумієш всієї складності. Ти блядь якимось чином пробудив об’єкт, ба більше ти й сам пробудився як кажуть мої колеги. З твоєю жопою щось відбувається дуже.. дуже дивне! Ми досконало вивчили всі відео того моменту. І розуміємо, що об’єкт надав тобі неймовірної сили, а також дав можливість бачити в пітьмі. А ще те що зовсім нас здивувало! Ти не вразливий до електрошоку.

— Я б так не сказав, це було неприємно, коли ви бляха вирішили по мені стріляти, по мені! Я ж бляха вам приїхав допомогти!

— Так Влад, все правильно. — Вигукнув Гарпун.

— Та ти став не передбачуваним, ти поперся до об'єкта, зняв із себе всі відстежуючі прибори, та скафандр, та поперся на верх до входу в об’єкт.

— Той що, мені стало цікаво, а скафандр жах який був незручний.

— Коротше, достатньо балаканини! Нам потрібно зараз зрозуміти з чим ми маємо справу, і чому ти ключ до цього всього. З усієї України я привіз найкращих спеціалістів, та медиків вони будуть тебе досліджувати та вивчати що з тобою не так.

— Ясно, я так зрозумів, що вибору в мене не має ?

— Ні, не має. — Гарпун твердо це сказав. І я помітив як його сірі очі звузились, а брови трохи насупились до переносиці. Він повернувся до людей в білих халатах та промовив. — Так, всім уважно! Ще раз повторюю, це дуже конфіденційно та таємно, все, що тут відбувається належати до державної таємниці, я не думаю, що потрібно роз'яснювати те, що це означає! Ви всі вже підписали документи й погодилися тримати язик за зубами. — Отже, шановні, що нам відомо на цей момент? Прошу доповідати по черзі. Нічого не прикрашайте і не приховуйте від Влада — я людина пряма, і не люблю недомовок. Хай він знає все. Хто перший?

— Доброго дня. Анатолій Вікторович Медуза, провідний генетик. — Чоловік із сивуватими скронями та втомленими очима зробив крок уперед.

— Ми проаналізували вашу кров. І... з нею щось не так. Навіть маючи обмежене розуміння всього геному, ми впевнено можемо сказати — у вас є невідомі гени.

Ми порівняли два зразки, взяті з різницею в часі. Формально — та сама кров. Але структури ДНК... змінені. І частина кодів — взагалі невідома людству.

— Добре, далі. — Гурський нетерпляче махнув рукою.

— Остап, невролог. А це — мій колега Юхим, фізіолог. — обидва лікарі виглядали серйозно.

Остап вставив флешку в інфопанель біля ліжка. Простір заповнило м’яке світло, й перед нами з’явилася голограма — тривимірне зображення головного та спинного мозку.

— Це — ваш мозок, Влад. — сказав Остап. — І ось що нас приголомшило...

Він прокрутив запис. Весь зал завмер.

Мережа блискучих ліній утворювала складну мапу нейронних з’єднань. Кора головного мозку спалахувала іскрами, немов запускали феєрверки.

Остап збільшив зображення.

— Бачите тут, у лобній частині? — він показав на спалах. — Це момент, коли ви підійшли до саркофага. Потім… ось це.

На зображенні прокотилася хвиля яскравого жовтогарячого кольору, ніби енергетичний вибух.

— Цього ми не бачили ніколи. Ні у здорових, ні у пацієнтів з аномаліями.

— Ваш мозок не просто реагував — він включився. Активність злетіла вдесятеро. Нейрони працювали як високовольтна мережа. Датчики просто шаленіли.

— Це виглядає так, ніби… — додав Юхим, трохи зніяковіло. — …ніби він взаємодіє з чимось поза нашим розумінням. Ми не можемо це пояснити класичною медициною.

Остап оглянув усіх присутніх і запитав:

— До речі, серед нас є хтось із… офтальмологічного відділу?

— Я тут, Остапе, — озвався з гурту ще один лікар.

— Чудово, підійди й поясни, що ми бачимо. — Остап показав на яскраво пульсуючі нерви, що з’єднували мозок і очі.

Лікар протиснувся між колегами, впевнено підійшов до інфопанелі й узяв керування голограмою на себе.

— Погляньте на очі! — вигукнув він. — Бачите це світіння? Райдужка світиться — м’яким, майже ефемерним сяйвом, що переливається від сріблястого до блакитного.

У кімнаті запала тиша.

— І що це означає? — запитав хтось іззаду.

— З медичної точки зору — це неможливо. — відповів лікар. — До сьогодні ми навіть не уявляли, що очі можуть самостійно випромінювати світло. Це... поза межами біології.

Остап кивнув і втрутився:

— Подивіться на зорові нерви. — Він збільшив зображення. — Вони світяться теж. Але що важливіше — вони випромінюють енергію. Щось іде з мозку — потужне, електромагнітне або навіть щось інше, що ми не можемо ідентифікувати. Наша апаратура не розпізнає ці частоти.

— Ви хочете сказати, його мозок не просто працює — він випромінює світло? — перепитав один з молодших асистентів.

— Саме так, — підтвердив Остап. — І це не просто метафора. Це — буквальне випромінення. Як лампа, як передавач. Його зорові шляхи зараз — не тільки приймають, але й передають.

Тиша знову зависла в повітрі. Всі дивились на Владові очі. Ті — світилися, повільно пульсуючи з кожним його ударом серця.

— Шановні лікарі… — перебив усіх Гарпун, нетерпляче. — Тут не всі мають медичну освіту. Може, хтось пояснить це простою мовою. Ну, по-людськи, будь ласка. Бо складається враження, що він або мутант… або не зовсім людина.

— Зараз я поясню все, — пролунав хрипкий жіночий голос.

Усі обернулися. В кутку стояла похила жінка в темному костюмі й великих квадратних окулярах. Я подумав: “Бабця певно палить без перерви”.

— Мене звати Неля Юхимівна, — сказала вона. — Я професор, керую кафедрою в Одеській медакадемії.

Вона безцеремонно підійшла до мого ліжка, взяла мою пляшку води, відкрутила її, ковтнула і, не кліпнувши, продовжила:

— Те, що ви зараз бачили, означає одне: корабель активував у хлопця щось абсолютно нове. Його мозок працює не як раніше, а на якомусь... позамежному рівні.

Вона підняла пляшку й вказала на воду.

— Що буде, якщо я виллю цю холодну воду... скажімо, на нього? — Вона без попередження хлюпнула воду на одного з молодих науковців.

Той здригнувся, зігнувся, почав тремтіти.

— Ви всі бачили реакцію? Розширені зіниці, "гусяча шкіра", судоми м’язів. Холод викликав миттєву тілесну відповідь. — Вона поклала руку йому на плече й повернула обличчям до всіх. — Скажи, синку, ти це відчув?

— Так… усе, що ви сказали — правда, — буркнув він, витираючи з себе воду. З виглядом мокрої курки.

Легкий гомін пройшовся кімнатою. Хтось захихотів.

— Отож, — продовжила Неля. — Те саме відбулося з Владом. Але замість холодної води — вплив був від корабля. Він стимулював його мозок, активував щось глибоке. Результат? Влад, не маючи зброї, вивів із ладу озброєну групу, а на відео ми чітко бачили, як він вирвав металевий люк, ніби це кришка від банки з-під коли.

— І все це — наслідок активації мозку. Ми не знаємо, як чи чому, але факт очевидний: він пробудив у собі те, що раніше дрімало.

Іншими словами — мозок працював не на 5%, як це ще дехто вважає...

У кімнаті хтось пирснув.

Із різних кутів полився стриманий, а десь і голосний сміх.

— Ну звісно, — сухо кинула Неля. — Я ж забула. Ми ж тут усі дуже розумні. Гаразд, тоді скажіть — як він це зробив?

Тиша.

— Мовчите? От і я мовчу. Тому слухайте уважно. Влад — не просто людина, яка постраждала від контакту. Він ключ, носій нового стану. А ми маємо з’ясувати — що саме він відкрив. І чому.

— Колись, як і зараз, вважалося, що людина використовує лише п’ять відсотків свого мозку, — сказала Неля Юхимівна.

У палаті знову почувся сміх. Хтось пирснув, інші хихикали відкрито.

Вона тільки криво усміхнулася:

— О, ви теж із тих розумників? Слухайте уважно.

— У середньому, — продовжила вона, — звичайна людина використовує лише півтора відсотка. Вчені — трохи більше, генії — до п’яти. А тепер уявіть, що буде, якщо навчитися контролювати хоча б 50%?

— Це буде щось неймовірне! Розумієте? Опанувавши мозок людина здатна буде керувати своїм тілом як завгодно. Зможе впливати та регулювати свій метаболізм, впливати на ріст м'язів, кісток та волосся.

— Не зовсім зрозумів, докторе! — Відповів Гарпун.

— Тобто ви кажете, людина зможе зробити з себе качка, чи, наприклад скинути вагу до тої яку захотів . Виростити м’язи кістки й так далі???

— Так звісно, я про це й кажу. Не думаю, що це буде так легко як вам здається, очевидно, що для подібних маніпуляцій доведеться залучати ресурс всього тіла з залученням великої кількості енергії, але я думаю…. так це можливо. До того ж я думаю, що особа яка зможе опанувати свій мозок хоча б на половину, зможе не тільки робити такі банальні речі, але й, наприклад підсилювати та послаблювати ті чи інші функції організм, такій як слух чи зір Розумієте про що я? Ну і не виключено, що регенерація та боротьба з хворобами також можлива.

В залі хтось із військових промовив . — То що наша ціль уміє робити такі речі? В нього ж також очі світилися бляха, як ліхтарики.

— Хм я думаю так , але це він поки, що робить несвідомо. — Вона глянула на мене з-під своїх дивакуватих окулярів. Погляд був лукавий, навіть трохи глузливий.

— Щось активізувало його мозок. А реакція на військових, найімовірніше, була захисною, — мовила вона.

Я сидів на ліжку, розгублений, з широко розплющеними очима, й почувався… голим. Незахищеним. Цей абсурд нагадував мені дитинство — той день у Філатова, коли після операції на оці мене так само оточили лікарі, шепотілися, обговорювали, не зважаючи на мене. Тоді я був просто тілом на столі.

І от знову. Мене ніби виставили напоказ. Але тепер усе інакше. Тепер я не пацієнт. Тепер це я — сила.

Я глянув на них. Усі ці лікарі, солдати, техніки. Вони говорять про мене, ніби я експонат. А я — живий. Я — людина.

І тоді в голові пролунав чіткий, ясний голос — мій власний: «А знаєте що? Йдіть ви всі нахуй. Це моє тіло. Моя сила. Мій вибір.»

— А ну стулились всі! — Вигукнув я. — Мені це все набридло! Досить, з мене досить! Я вам тут не піддослідний кролик . — Всі замовкли та збентежено дивились на мене . Трохи помовчав , Гарпун спробував як за звичай командирським тоном мені щось сказати . Але я його швидко перервав .

— Ти! Вказав на нього пальцем. — Закрийся, бо зараз буде “суєта”. Я відчув неабиякий підйом, сили так і наповнювали мене. Я відчував, моє серце пульсує ганяючи розпечену кров немов згустки розплавленого металу по венах, і з кожним ударом якого відчував все більше сили. Я різко встав із ліжка, повиривав всі мед прилади та хотів пройти у вихід, та групка солдатів мені перегородили шлях, націливши на мене вже бойову летальну зброю. Я зупинився на мить, і в мені таки просто ніби як спалахнула бомба в середині . Гнів почав мене переповнювати .І тут гарпун заверещав:

— Пропустіть його хай іде! Він нам не ворог! — Я повернувся до нього, він жестом показував мені на вихід , та те, що не заперечує моєму проходу. Мої емоції почали вщухати .

— Дякую Полковнику, — кивком голови я йому подякував. Всі інші стояли мовчки й непорушно. Я зрозумів, що їх налякав, тому видавив із себе посмішку і сказав. Тихше хлопці, все добре я на вашій стороні, мені просто потрібен час. Я потихеньку вийшов з палати залишивши всіх позаду, але почув слова від Полковника.

— Набери мені його по захищеній лінії зв'язку! Через секунду коли я вже майже був на другому кінці коридору від палати, я знову вловив репліку Гурського.

— Прийом, прийом, так це я. Все пішло по одному місці .Він міг усіх нас перебити тут. Ті скажені очі вже загорілись як минулого разу, а в нас тут цивільні, це і так нам коштує не аби яких сил утримувати все в таємниці. Прийом…. Ага зрозумів. Я навіть не знаю він небезпечний. Думаю зараз він нам не помічник . Потрібний план,прийом.

**********

— То що де ти був . Брат хотів дізнатися де мене носило.

— Алекс не питай, на роботі де я був .

— Але ти дивний, я твій рідний менший брат, а тебе не розумію. Ти інший, став мовчазний.

— Брате, не чіпай зараз мене, я сам стараюсь себе зрозуміти .

— Ок, а ті люди на чорних джипах біля твого дому то хто?

— А то Алексе тепер мої знайомі, я посміхнувся, дістав з полички в шкафчику два паперові стаканчики, та налив у них кави із кавомашини .

— А чому вони чатують тут, якщо вони твої друзі ?

— Ну вони за мною стежать, — я не переставав посміхатися, — добре поїхали на офіс. — Я дав йому потримати стаканчики з кавою, а сам дістав шкіряну куртку. Ми вийшли на вулицю. Осінній вітер здіймав у повітря залишки листя, які крутили в мініатюрних смерчах, що розбивалися об масивні колеса джипів. А Запах вологої землі та прілого листя, що можна відчути лише глибокої осені, змішував з його свіжим холодом, що неприємно відчувався та пробирався під одяг.

За водійським опущеним вікном було видно двоє чоловіків у темному одязі, їхні обличчя були підсвічені холодним блакитним світлом екранів що надавало їм без того кам'яного виразу.

— Привіт, Володю, я тобі зробив як завжди з вершками. — Я протягнув стаканчик з напоєм до чоловіка який сидів за кермом.

— Петро тримай чорна без цукру .

— Пане Владе дякуємо за каву, а ви як завжди, дуже приємно.

— Ви ж розумієте, що в нас наказ за вами слідкувати. — Відповів мені той, що сидів за кермом, і вже попивав каву з вершками.

— Ой, пацани, звичайно розумію, не партесь все ок, брат мій переймається, чому ви третеся кожен день біля мене, але тссс… я йому нічого не казав. — Я з посмішкою поплескав по плечу першого за вікном . А сам повернувся до брата та махнув йому рукою , і пішов до машини .Коли ми вже підходили до авто, Володя крикнув:

— Пане, ви на офіс? Щоб ми за вами, як довбні, не ганялися?

— Вгадав, Володя, — відповів я, одягаючи сонцезахисні окуляри й сідаючи в машину.

— А навіщо ті окуляри? Сонця ж нема, — пирснув Алекс.

— Не знаю… може, щоб здаватися брутальнішим, — засміявся я й скорчив дурнувату пику.

— Ти не перестаєш мене дивувати, брате, — зітхнув він, вмощуючись зручніше.

Ми рвонули вулицею, крізь мокру, сонну Одесу. Я ввімкнув автопілот — і вже міг повністю зосередитись на розмові.

— То ти й досі не хочеш сказати, де був усі ці дні?

— Слухай… державний проєкт, перевірка, аудит… Був у них «у гостях». — Збрехав я просто, без докорів.

— Ага. Але ж я тебе давно читаю, як відкриту книгу, — підморгнув Алекс і замовк. Занурився в роздуми, мовчав аж до офісу.

А я… я відчував зміни. Щось у мені змінилося — на глибинному, тілесному рівні. Світ більше не здавався звичним. І навіть хмари, що пливли над дорогою, здавались частиною чогось більшого. Я прикрив очі долонею і зловив себе на думці: ніби відчуваю силу, що рухає ті хмари.

Це ж маячня, — подумав я, — фантазії.

Але не фантазія була в тому, що моє тіло… і я сам уже були іншими.

Чи це побічка? Можливо. Але відповідь — попереду. Її дасть тільки майбутнє.

2039 рік

Україна. Одеса. .

Січень, другий день після нового року .

Я сидів біля каміна зі склянкою віскі, спостерігаючи, як язики полум’я повільно граються з дровами, потріскуючи й наповнюючи кімнату м’яким золотавим світлом. Тепло обіймало мене, а думки тонули в тиші.

Зробив ковток, глянув на годинник. Ще й дванадцятої не було. Але... Новий рік же. Як я люблю казати — майже весь січень запійний. Хмикнув і осушив склянку до дна.

Пошевелив вогонь кочергою й рушив до бару. Вже тягнувся до пляшки, коли пролунав дзвінок у двері.

— О, це, мабуть, Карина з Діаною повернулись із парку, — подумав я, посміхаючись.

Та, відкривши двері, мало не застиг з роззявленим ротом. Переді мною стояв не жіночий силует, а суворий вояка.

— Ну чортяка сіра, вмієш же зіпсувати настрій! — буркнув я, простягаючи руку для вітання.

— З новим роком Влад! — Із посмішкою промовив Гарпун та міцно стиснув мою долонь.

— Що тебе привело до мене запитав я?

— То ми так і будемо стояти на вході, — трохи скривившись, застигнув в запитливій гримасі Гарпун.

— А .. та ні, заходь, я поступився трохи в сторону, відкривши двері трохи ширше та пропускаючи в дім непроханого гостя. Як тільки він зайшов я голосно запитав .

— Якого хера ? Га ? Ми ж домовлялися, що до дому ти не заявляєшся, як мені пояснювати дружині все? Як мені зберегти державні таємниці коли до мене приходять вояки в дім, га? Ти не уявляєш як важко було їй та сусідам пояснити про тих “вурдалак” які на свої чорних каретах кукують у мене під забором! Довелось брехати й багато брехати. Говорити, що я виконую спец замовлення для держави, а вурдалаки то мої приватні охоронці. Тепер всі думають, що я “бандюга”, деякі навіть перестали зі мною вітатися .

— Владе я не знаю, придумаєш щось. — Його відповідь мене обурила.

— Лади … чого приїхав, що треба, я гадав, що після того інциденту, я більше не надійний і ризиковий, тому справ зі мною вести ви не будете ! Я дістав ще одну склянку та не питаючи налив у дві склянки віскі .

— Послухай я розумію твою роздратованість, але я так само не в захваті від цієї ідеї. Він взяв склянку та зробив кілька ковтків.

— І що треба робити?

— Все просто, ти знову приїдеш на об'єкт, та знову його активуєш, а ми почнемо вивчати, що то в біса таке ? З відки воно і хто ним керував .

— Ага, ок ,тут все зрозуміло, але от тут одна несотиковочка — мені воно навіщо? — Я тримаючи склянку тією ж рукою показав на нього вказівним пальцем , констатуючи той факт, що мені це нецікаво.

— А тут ось яка справа . Я розумію, що ти бізнесмен до мозку кісток, і я підготувався . Подібні тобі розмовляють мовою бартеру, вигоди та контролю. Я пропоную тобі льготи та податкові поблажки для твого бізнесу. Привабливо чи не так, враховуючи скільки твоя компанія відкашляла податку минулого року. І це не все, я також пропоную державні кредити та займи по дуже, дуже вигідним умовам.

— Так….!!! Протягнув я.…потім взяв кочергу і ще раз пошевелив дрова в каміні, — продовжив.

— Пряник був повинен бути й батіг ? — Я втупився в очі Гарпуну.

— Ну так звісно, він швидко випалив, та почав широко посміхатися.

— В разі незгоди, на тебе обвалиться вся сила державного апарату. Ну там типу перевірки, аудити ну і звісно ж нагляд за порушенням економічних законів, одним словом фірмі торба, і з часом це просто знищить твій бізнес. — Він це так не вимушено і легко говорив наче просто розказував про те як зранку купував каву в МакДональдз. Я ж був у змішаних відчуттях і це було намальовано у мене на обличчі. А воно охоплене роздратованістю та задумливістю, виглядало так, ніби я думаю над чимось неприємним чи складним. Брови злегка насуплені, очі трохи примружені, зосереджені на невидимій точці , якраз там де переносиця Гарпуна.

— Дуже дохідливо, — я киваючи головою, почав повільно крокувати ближче до Гарпуна. Підійшовши ближче, я трохи наклонився скорочуючи відстань між нашими очима і не зводячи погляду з нього придушеним тоном промовив.

— Я згоден. — Відчуття гніву потроху почало в мені наростати , і таким жестом мені хотілось, мабуть, трохи його налякати. Гарпун стояв не шевелячись і здавалося навіть не дихаючи. В цій позі я трохи постояв, переконавшись, що досягнув бажаного ефекту , відійшов і звичним розважливим тоном продовжив.

— Ну так згоден ! Т..та в мене є ряд вимог! — Гарпун проковтнувши комок, що утворився в горлі відповів:

— Ну то говори, я слухаю!

— Перше моя донька обожнює акторку Мілану, та що зіграла в фільмі ”Леся УКРАЇНКА “ її фамілія здається… — я не встиг договорити й мене перебив. — Так я знаю хто це .

— Так от у неї зараз стендап буде в музичній комедії, і моя донька повинна випадково виграти два квитки на цей концерт, і повторюсь це повинно бути випадково.

— Думаю це можна зробити ,хоча квитків, мабуть, уже не має .

— Так не має, але є віп місця або вони будуть правильно? — Я його перебив.

— По друге моя дружина з кумою організовують благодійний фонд у справах допомоги дітям . Їм потрібно допомогти ,не явно, а так ніби…

— Та я зрозумів , зрозумів… — потираючи носа ,буркнув Гарпун,...

— Все буде ніби випадковий збіг обставин, декілька київських бізнесменів, або просто мільйонерів приїдуть на благодійну вечерю до ресторану твої дружини й пожертвують стартову суму для фонду . А третє ? — Він підняв на мене очі.

— І третє. — Я відійшов від нього та став навпроти нього, так щоб мене було видно в повний зріст, я випрямився та подивився на нього трохи зверхньо, не знаю чому я так зробив, але такий прийом я робив досить часто в бізнесі, коли домагався свого створюючи такі умови при яких негативного результату бути не могло.

— Я хочу свободи дій, мене не потрібно контролювати, я не ворог своїй державі, і мені потрібен повний доступ до інформації. Я не хочу відчувати себе піддослідним кроликом. — Я помітив як його очі холодні та проникливі, почали дивитись на мене наче наскрізь. І я раптом осягнув те, що раніше не помічав наскільки він жорсткий та суворий чоловік . Його постава пряма, а рухи чіткі та впевнені, навіть всупереч легким ознакам віку. Він середнього зросту, але статура міцна і підтягнута. Все його єство дихає відчуттям сили та впевненості, яка притаманна військовим ветеранам які пройшли довгі роки служби та непрості випробування.

— — Перші два пункти — без проблем, а третій треба узгодити, ок? — сказав він і простягнув руку.

Я, відвівши погляд, потиснув її та сказав, що чекатиму дзвінка.

Гарпун допив віскі, віддав мені склянку, поправив сиве волосся і, піднявши комір пальта, рушив до виходу.

Я ж вилив залишки напою в раковину — після цієї розмови пити вже не хотілося. Провів долонею по дверцятах холодильника — вони стали прозорими, загорілося підсвічування. Взяв кілька шматків сала, хліб і почав їсти.

— Дія, зроби каву. Чорну, без цукру й молока.

— Слухаюсь. Вважається виконано, — пролунав голос системи.

— І увімкни новини. — додав я. За мить у кімнаті залунала ведуча.

************

На ранок мене розбудила донька,вона як завжди прибігла до нас заскочила на ліжко та почала вмощуватися під ковдру між мною та дружиною, наче їй не одинадцять, а досі чотири роки.

— Пап, а подивімось мультсеріал про прибульців ? — Запитала вона.

— Ну давай, — відповів я та почав підкладати ще одну подушку під голову. Я торкнувся гажета на шиї викликав Дію,та скомандував увімкнути телевізор на каналі 1+1 , де якраз уже розпочалися йти ранкові мультсеріали. Дивитися телевізор вранці, це не мов традиція для нас. Ось уже кілька років як ми майже щоранку отак проводимо час. Певний час ми дивились мультики, далі я поцілував у щічку доньку та сказав, що мені вже час збиратися на роботу, піднявся з ліжка і попрямував до гардероба. Зайшов туди я попросив Дію увімкни в гардеробі ранкові новини . Почав підбирати що одягнути .

— Доброго ранку Україно з вами Данило Кожухівський, як завжди ваш, ведучий новин на каналі Top—News. Сьогодні завершується велике будівництво власного космодрому у Херсоні….

В моїй пам'яті виникли спогади про цю новину. Останніх п'ять років заголовки новин рясніли сенсаціями про будівництво першого в Україні космодрому, що розпочалося в Херсоні. Це стало справжнім стрибком для України, яка зробила значний розвиток у своїх технологічних і наукових досягненнях. Об’єкт був амбітним і включив у себе не лише запуск ракет і супутників, а й розробку платформи для комерційних космічних польотів та досліджень.

— За оцінками закордонних спеціалістів з НАСА. Продовжував ведучий. — А також європейського космічного агентства , цей космодром стане найсучаснішим місцем, інфраструктура якого включає сучасні стартові майданчики, дослідницькі центри, ангар для збирання ракет та спеціальні зони для навчання астронавтів. — Натягуючи штани я схвально кивав головою. — Українські вчені й інженери з гордістю розповідали про власні розробки у сфері космічних двигунів та новітніх систем захисту орбітальних станцій. Україна побудувавши власний космодром хоче увірватися в клуб космічних держав,таких як Америка ,Євросоюз, Росія, Індія та Китай. Президент та прем'єр-міністр України сьогодні переріжуть червону стрічку, та разом із закордонними гостями так колегами почнуть оглядати майбутнє місце великих звершень та відкриттів. — І до наступних новин. — Ого нічого собі ,так швидко побудували космодром, подумав. Я взяв темно синій реглан, коричневий ремінь та почав одягатися , уважно слухаючи, що далі відбувається у світі. За декілька хвилин я вийшов із гардероба, направився до входу у коридор . Донька та жінка схоже були вже на кухні. Опускаючись сходами у мене задзвонив телефон з невідомим номером. Я здивувався, але відповів. — Слухаю!

— Доброго ранку, Пане Влад мене звати Леся, я секретар Полковника Гарпуна ,він доручив мені проінформувати вас , що всі умови будуть виконані, і що сьогодні у вас перший робочий день .

— Так степе ! Я її перебив.

— Який це такий робочий день.

— Я не знаю пане, але мені сказали, що вас взяли у штат до нашого департаменту .

— Хмм. ну ок, приїду розберусь з цим.

— Пане на вулиці вас чекає автомобіль, та контракт на роботу, наступні дії я вам розкажу коли зустріну вас у нас в офісі, адреса забита в новігаційнійній системі автомобіля який на вас чекає. Дякую і до зустрічі . — Я не встиг нічого промовити як зв'язок було завершено . Поглянув у вікно і там побачив машину - великого чорно матового Range Rover. — Круто — хмикнув я .Та заскочив на кухню.

— Так що це в нас так смачно пахне , а знову мама робить твої улюблені сирні млинчики, я поцілував спершу доньку, а потім підійшов до дружини легко обійняв та також поцілував.

— А мені можна декілька оцих смачнющих млинчиків. — Я трохи жартівливим тоном запитав.

— Ну звісно можна правда доня, — Карина підморгнула донці, і та кивнула у відповідь. Я з нетерпінням накинувся на їжу.

— Ти будеш каву? — запитала Карина.

— Ні, візьму у Міші — ти ж знаєш, ніхто в Одесі не робить кращу.

Після сніданку я швидко всіх поцілував, схопив куртку від Hi-TEC і вибіг на вулицю. Падав мокрий сніг — дрібний, одразу танув. Я на мить підняв погляд до сірого неба, тоді пішов до машини.

— Класна тачка, — подумав я. — Мабуть, усіх так забирають на роботу.

Авто ожило, як тільки я наблизився: салон освітився, увімкнулися денні вогні.

Я підійшов до авто — Range Rover ожив: салон освітився, загорілися денні вогні. Я відчинив двері, сів за кермо.

— Ідентифікуйте себе, будь ласка, — пролунало всередині з глибоким британським акцентом.

— Яким чином? — здивувався я.

— На кнопці «Start-Stop» є сканер. Прикладіть будь-який палець.

Я помітив червоне миготіння кнопки, приклав палець — і авто запрацювало. Панель загорілася, сидіння почало підлаштовуватися під мене.

— Можна я називатиму тебе Лорд? — запитав я жартома.

— Ви можете дати мені будь-яке ім’я. Запам’ятати його як основне?

На екрані вискочило повідомлення. Я відкрив його:

— Влад, це Гарпун. У підлокітнику контракт із Міноборони та нашим департаментом. Підпиши — і станеш офіційним членом нашої структури. Для реалізації твого третього побажання — це обов’язкова умова.

Це твій автомобіль. Всі співробітники їздять на подібних. У бардачку — бейдж, посада: «менеджер проєкту» з високим допуском. Зарплата — 5000 євро плюс бонуси, медстрахування, корпоративний зв'язок, безкоштовний спортзал і їдальня.

— Ого, непогані умови, — хмикнув я, здивовано піднявши брови.

Навігатор вже проклав маршрут: Berlin City Tower — один із найпрестижніших офісів у місті.

— Редж, давай погнали, — звернувся я до авто.

Я перевів селектор у «Drive», натиснув на газ. Потужний V8 загуркотів.

— Вау, бензиновий V8… У вас є смак, пане Гарпун.