Сингулярність. Контакт

Літо -2029 рік.

Україна.Київ

Національний технічний університет України  імені Ігоря Сікорського  

— Тихо… Я прошу тиші! — Молодий чоловік, на якого, здається, ніхто не зважав, марно намагався привернути увагу та вгамувати шум у залі.

 — Агов, панове, прошу вас! Сядьте на місця, будь ласка, тихіше… — його голос губився у загальному гомоні, неначе розчинявся в повітрі.

Його не чули. Його не бачили.

Це був студент археологічного факультету Києво-Могилянської академії. Невисокий, худорлявий, із занадто акуратною зачіскою — довге каштанове волосся було зачесане за вуха. Його очі — великі, світлі, допитливі — бігали розгублено з-під круглих окулярів.

 Одягнутий у класичні чорні штани та реглан у клітинку, він стояв біля трибуни, розмахуючи руками, щось вигукуючи — але все марно.

Аудиторія — повна літніх людей, сивочолих професорів, науковців різних галузей — галасливо обговорювала щось між собою, абсолютно не звертаючи уваги на хлопця. Чи то свідомо ігноруючи його, чи просто — з інтелігентною байдужістю.

Актова зала інституту дихала поважністю минулих епох.

 Простір був залитий м’яким, приглушеним світлом, яке проникало крізь високі аркові вікна.

 Штори з важкого темного майже чорного оксамиту, спадали до підлоги в строгій симетрії.

 На підвищенні стояла кафедра, блискуче відполірована, з різьбленим гербом інституту й золотою тризубою емблемою України, що спалахувала у відблисках світла.

Ряди крісел, оббитих темно-синьою тканиною, хоча й трохи потертою, усе ще зберігали свою зручність.

 Між рядами тягнулися вузькі проходи, що виблискували де-не-де, ловлячи проблиски світла.  А над усім цим височіла величезна кришталева люстра. Вона більше нагадувала реліквію, ніж джерело світла.

Галас у залі стояв чималий — здавалося, перебити його не мав шансів ніхто. Суперечки, жарти, уривки фраз — усе зливалося в загальний фон академічного безладу.

Та раптом відчинились двері.

У зал увійшов чоловік. Його постать одразу привернула увагу: зосереджений погляд, впевнена хода. Не високий із міцною статурою. Він мовчки оглянув присутніх, зачиняючи за собою двері, і попрямував до столу біля кафедри. Без жодного слова підійшов та з розмаху кинув на стільницю велику шкіряну теку.

Глухий удар рознісся залом, наче грім. Його несподівана поява та різкий звук мали ефект розриву гранати — всі присутні здригнулись. Гомін обірвався миттєво.

Зала затихла.

Погляди обернулися до чоловіка. Він стояв спокійно, впевнено — мовчки дивлячись у зал, ніби оцінював кожного окремо.

— Доброго дня, панове.

 Його голос був рівний, але твердий, насичений владою.

 — Мене звати Олег Миколайович Гарпун. Я підполковник Служби безпеки України та член Ради національної безпеки.

Його командирський тон не залишав місця для сумнівів — перед ними стояла важлива персона. Після цих слів він знову провів очима по залі. Його погляд був холодний, допитливий, мов сканер — здавалося, він бачив більше, ніж просто обличчя.

 Штани й сорочка кольору хакі, акуратній без жодної прикраси — свідчили, що це дійсно військовий, не в кабінетному, а в справжньому сенсі цього слова.

— Схоже, я привернув вашу увагу.

 Його вуста скривилися в ледь помітній усмішці.

Не чекаючи реакції, він зняв зелений кашкет і поклав його на правий край стола. Потім мовчки взяв ту саму теку, відкрив її, дістав зсередини стопку документів. Його рухи були точні, як автоматизовані. Папери були складені акуратно, кожен аркуш мав значення.

Присутні мовчки спостерігали за кожним його рухом.

— Панове, — почав Гарпун, розклавши папери перед собою. — Сьогодні вас зібрали тут, у ваш вихідний, не просто так. Йдеться про питання національного масштабу. І ви б давно про все знали, якби звернули увагу на Сергія.

Він кивнув у бік молодого чоловіка, що все ще стояв збоку, біля трибуни, наче винний.

— Цей хлопець — лауреат премії НАН України імені М.І. Костомарова. І саме він зараз пояснить, чому в цій залі зібрались такі поважні люди, як ви. Прошу, Сергію. Говори голосніше.

Сергій зніяковіло кивнув, глибоко вдихнув, зібрався з думками й промовив:

— Шановні присутні... позавчора відбулася подія, яка... яка може змінити все наше уявлення про світ...

— Голосніше! — почувся вигук з глибини залу. — Нічого не чути!

Сергій збентежено нахилився під трибуною, шарудячи чимось унизу.

— Зараз, секундочку... — пробурмотів і, нарешті, знайшов вилку мікрофона, встромив її в розетку.

 — Ось так буде краще, — сказав у мікрофон із нервовою посмішкою.

Раптом динаміки вистрілили диким скреготом. 

— Вимикай! Вимикай той бісів мікрофон! — полетіло з усіх боків.

Та перш ніж Сергій устиг щось зробити, звук нормалізувався.

— Раз, раз... шшш... Ну, ніби все працює, — хлопець ковтнув слину й продовжив:

 — Позавчора нам повідомили про археологічну знахідку. Спочатку ми вважали, що це печера з наскельними розписами. Але... ці розписи дуже дивні. Вони нагадують єгипетські. Або навіть — шумерські. Точно визначити ще не вдалося...

Він узяв пляшку води, відкрутив кришку, зробив ковток.

— А до чого тут ми?! — вигукнув хтось із залу. — Ми ж не археологи!

Гул невдоволення прокотився залом.

— І справді! Ми — науковці точних наук! Фізики! Хіміки! Математики! До чого тут печера? — підхопив сивий чоловік.

— Так! Так! — вигукнули кілька голосів.

— А до того! — раптом гримнув полковник, перекриваючи загальний шум.

 Його голос прорізав простір, як ніж.

— А до того, що ця “печера” — це корабель!

Настала гробова тиша.

Очі присутніх розширилися, дехто аж привстав у кріслі.

Сивий науковець, той самий, що гучніше за всіх обурювався, обережно запитав:

— Пробачте… ви маєте на увазі... який саме корабель?

Гарпун підвівся, підійшов до Сергія, щось пошепки сказав йому на вухо, після чого обидва помінялися місцями. Полковник став перед мікрофоном і продовжив:

— Ми вважаємо, що це не печера, а позаземний корабель. Так, вам не почулося. Це не вигадка і не марення якогось хворого. Учора я власноруч переконався у цьому. Разом із представниками ГУР ми були на тому місці.

— Первинне дослідження об’єкта провів ось цей юнак, Сергій, — на якого ви кілька хвилин тому навіть не захотіли поглянути. Саме він перший зрозумів, що з цією “печерою” щось не так.

Полковник озирнувся до Сергія:

— Під’єднай, будь ласка, проєктор. Покажи їм кілька фото. Нехай самі переконаються.

 І поки Сергій налаштовував ноутбук і проєктор, у залі панувала тиша, така, що чути було навіть легке потріскування проводів.

Полковник спокійно, але твердо продовжив:

— Сергій разом із кількома студентами виїхав у наукове відрядження від університету. Їх направили туди після дзвінка від одного сільського вчителя історії — водночас директора місцевої школи. І, як виявилося, — давнього товариша декана археологічного факультету Києво-Могилянської академії. Він повідомив, що двоє селян натрапили на якусь печеру. Один із них буквально провалився під землю, натрапивши на щось, схоже на скіфську гробницю.

Полковник зробив коротку паузу.

— Дякувати Богові, той учитель виявився освіченою людиною. Він миттєво огородив територію, нікого туди не пускав, і дочекався прибуття студентської експедиції. Сергій був першим, хто спустився донизу… Те, що він побачив, вразило всіх. Ну що, Сергію, ти готовий? Тоді запускай.

Сергій кивнув, натиснув кілька клавіш — і зображення з’явилося на великій білій дошці.

— Вимкніть світло! — почувся голос з залу.

Лампи згасли. В залі запанувала напівтемрява, яку розірвала яскрава, чітка проєкція.

По залі пройшов приглушений шепіт здивування…

— Те, що ми спершу прийняли за печеру, — мовив Сергій, — схоже на шлюз або вхід усередину чогось значно складнішого. Через шар ґрунту, часу і моху розрізнити — що саме це за структура — вкрай важко. Але зверніть увагу на розписи на стінах.

Він натиснув ще одну кнопку і слайд змінився.

— Структура гладка, майже ідеальна. Матеріал визначити не вдалося: ні метал, ні пластик, ні камінь... На дотик — холодний, гладкий. Без інструментів і аналізу маємо лише припущення.

— Сергій клацнув, і новий слайд викликав шок. Всі ахнули.

На зображенні — лопата, яка зависла в повітрі, не торкаючись нічого, без опори, без троса чи мотузки.

— Тепер повернімося до запитання, яке щойно лунало: "А до чого тут ми?"

Гарпун підійшов ближче до трибуни.

— Ви — провідні фахівці в точних і прикладних науках. І саме вам доведеться з’ясувати, що це за об'єкт, визначити його природу, конструкцію, принцип роботи. Те, що ми знайшли, — переверне світ з ніг на голову.

Він зробив паузу, поглянув у зал.

— І, я думаю, зайве нагадувати, що все, що тут сьогодні сказано й побачене, — абсолютно секретне. Людина в зеленій формі біля дверей зараз роздасть вам зобов’язання про нерозголошення інформації.

Офіцер у формі почав роздавати папери.

— І попереджаю одразу: жодні “я не буду” чи “я не хочу” тут не працюють. Ви вже стали свідками державної таємниці, і тепер усі ви перебуваєте під контролем відповідних структур. Це не погроза — це реальність. Ваші телефони, електронна пошта, особисте життя — відсьогодні в полі уваги СБУ та ГУР. Але…

Він зробив коротку паузу і пом’якшив тон:

— ...Держава в боргу не залишиться. Кожному з вас — спеціальні надбавки, пільги, привілеї. Подробиці отримаєте пізніше.

Гарпун прокашлявся, і, трохи понизивши голос, додав:

— Завдання кожного з вас — сформувати наукові групи у своїй галузі. Ви станете керівниками команд, які працюватимуть над дослідженням цього об'єкта. Наша спільна мета: дізнатися, звідки цей корабель, як він працює — і головне, хто його власники, і де вони зараз.

Зал мовчав. Жодного звуку.

Тиша, в якій кожен сидів із відкритим ротом — ніби ковтнув усі слова світу.

— З вашого дозволу, я продовжу... — полковник зробив крок уперед і на мить зупинився, оглядаючи присутніх. — Науково-дослідницька станція — а точніше сказати, високосекретна лабораторія — буде збудована до 2038 року. Таке рішення ухвалено на закритому засіданні Ради національної безпеки.

Він перевів подих і продовжив рівним, чітким голосом:

— До завершення будівництва всі дослідження проводитимуться в польових умовах, у таборі військового типу. Кожна наукова група виїжджатиме до об'єкта за графіком: один тиждень роботи, два тижні відпочинку. Такий режим обрано не випадково — ми досі не знаємо, що саме являє собою цей об'єкт, як він впливає на організм людини, та яку потенційну небезпеку несе.

Полковник зробив кілька ковтків води з пляшки, що стояла поруч, і продовжив:

— Уже зафіксовано аномальне випромінювання, яке з’являється періодично та без очевидної логіки. Ми не можемо ризикувати — ні вашим життям, ні стабільністю країни.

Після короткої паузи, трохи тихіше, але виразно:

— Що ж до самої станції… Термін будівництва обумовлений об’єктивними обставинами. Країна ще оговтується після війни. Немає можливості вкласти одразу в цей проєкт значні кошти, та ще й зробити це таємно. Тому РНБ ухвалила план поетапного будівництва — силами маловідомих компаній, дрібних підрядників, щоб не привертати уваги.

Полковник підняв вказівний палець, ніби відраховуючи етапи:

— Перший етап — спорудження тимчасової будівлі із полімерних матеріалів. Це буде маскування під музейну ініціативу, “накриття” місця як об’єкта культурної спадщини. В інформаційному просторі з’явиться новина про знайдений рідкісноземельний елемент, аби пояснити пильність охорони.

— Другий етап — активні розкопки та будівництво підземних приміщень. Це буде подано як запуск нової шахти, офіційно — для видобутку рідкісних копалин.

— Третій і завершальний етап — зведення капітального ангара над об'єктом, а також облаштування інфраструктури дослідницької станції.

Він знову поглянув у зал.

— Отже, шановне панство, якщо у вас є запитання — ставте.

— Так, є! — вигукнув сивочолий чоловік із першого ряду. — Коли розпочнуться перші дослідження?

— Деякі з вас візьмуться до роботи вже зараз, — відповів полковник. — Іншим доведеться трохи зачекати. Усе залежатиме від формування груп, ступеня доступу та вашої наукової спеціалізації.

Він витримав паузу.

— І наостанок... Вам випала велика честь. Ви не просто працюватимете над новим проєктом — ви станете частиною історії, яка змінить уявлення людства про саме буття. Ваші імена — запам’ятає наука, а, можливо, й увесь світ.

Він закінчив просто, але з глибоким відлунням у кожному слові:

— Дякую за увагу.

— Слава Україні! — вигукнув він.

— Героям Слава! — вибухнув зал, як єдиний організм.

2038 рік . Осінь 

Одеса. Дім.

​​​​​​

Дзвінок. Вібрація.

 — Так... слухаю... Так, я тут... гм, почекай... — я прокашлявся, піднявся з подушки й сів на край ліжка. — Привіт, Алексе. Що сталося так рано?

— Привіт. Чого це “рано”? У нас уже шоста. Ти забув? Тут усі в п’ятій прокидаються.

— Ага, ну то у вас так рано встають. А у нас о сьомій ще всі бачать десятий сон. Я, наприклад, тільки почав у нього входити. Що хотів?

— Слухай, тут таке діло — я сьогодні в Одесу прилітаю. Зустрінеш мене в аеропорту?

— Ну так... коли?

— Що коли? Сьогодні ж!

— Та я зрозумів, що сьогодні. О котрій годині? — буркнув я, підперши голову рукою, навіть не відкриваючи очей.

— Близько першої. Тож будеш? Я тебе кавою пригощу.

— А, ну якщо кавою... — посміхнувся я. — То без питань, буду. О, мало не забув: тато просив баварського пива. Заскоч до тієї мюнхенської пивоварні, купи пляшок зо дві, добре?

— Пф-ф, ображаєш. Уже все купив. Чекай. Скоро буду.

Дзвінок обірвався.

— От засранець малий, — пробурмотів я із сонною усмішкою.

 Хоча, правду кажучи, вже не такий і малий — всього лише на шість років молодший брат. 

 Отже, він буде в Одесі о першій... Треба скоригувати плани.

Я зітхнув, піднявся з ліжка, потягнувся й попрямував у ванну. Двері плавно відчинилися, і вже з перших кроків кімнату заповнив ніжний аромат лаванди з нотками свіжих цитрусів. Автоматичним рухом скинув труси й ступив до душової.

Для мене душ — це не просто очищення. Це заряд. Перезавантаження.

Вода заструменіла зверху тропічним дощем. Я трохи постояв, дозволяючи теплим краплям пробігтися по плечах, потім витягнув голову з-під потоку й сказав:

— Дія, увімкни новини. Спочатку українські, потім міжнародні.

І знову повністю занурився під гарячу хвилю води.

   Дія запустила новини ,які почали доносились до мене з прихованих динаміків у стінах ванної кімнати. На фоні звучала динамічна музика яка стрімко змінювалася демонструючи короткі звукові фрагменти, поліцейських та пожежних сирен, деяких коротких фраз вирваних  з контексту різних інтерв'ю,  а також гул чи то протестів, чи то демонстрацій . Все це вмикало внутрішнє бажання дізнатися, що ж відбувається у світі.

— Вітаю вас в студії  Марічка Будайко , Українська  служба новин. Коротко про головні  новини на сьому годину ранку. Про економіку.  Зростання економіки, інвестиції з міжнародних компаній, розробка нових галузей, таких як IT та екологічно чисті технології, можуть стати предметом обговорення на восьмому щорічному економічному форумі, що відбудеться у Харкові . Відомі політичні діячі, а також бізнесмени братимуть участь у заході що буде відбуватися на протязі цілого тижня. — Я змигнув бровою та подумав про себе , можливо треба було прийняти запрошення? Але це ж так сумно та не цікаво.

— Сьогодні на Кіровоградщині відкривається ще одна велика  копальня з видобутку літієвих руд , це вже четверта  копальня такого розміру  в Україні. Нагадуємо що право на видобуток літію в Україні мають декілька компаній , та основна компанія це “Літій-ЮА”  вона видобуває майже 80 відсотків усього об'єму літія в Україні . Також слід відзначити, що знайдені поклади літієвої руди на території України не уступаються південноамериканським родовищам.

 — Сьогодні вночі в столиці України виникла масштабна пожежа, що спалахнула в житловому комплексі на вулиці Лебедя Кумача. За словами очевидців, вогонь охопив кілька поверхів будівлі та швидко поширюється через сильний вітер. На місці події працюють рятувальники, які отримали повідомлення про загоряння о 18:30. На боротьбу з вогнем залучено понад 30 одиниць техніки та 100 працівників Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Поліція і медики вже організували евакуацію людей з сусідніх будинків, а також надають першу медичну допомогу тим, хто постраждав. За попередніми даними, 15 людей отримали незначні травми та отруєння димом. Одна людина у важкому стані була доставлена до лікарні. Коментар з місця події: "Це було жахливо. Вогонь швидко поширювався, і ми одразу зателефонували в надзвичайну службу. Сподіваюся, усі встигнуть покинути будівлю," розповідає свідок подій, Олена Коваленко . Вподобання онлайн: Новини про пожежу стали одними з найобговорюваніших у соцмережах, де люди діляться своїми переживаннями та підтримують постраждалих. Хештег #КиївПожежа, вже став трендом. І до наступних новин , У Сумах сьогодні пройде черговий етап,перегонів чемпіонату України з ралі. Наразі лідерство тримає німецька команда на автомобілі BMW ,та випереджає найближчих суперників на 8 очок . ….Одеські аграрії повідомляють про рекордний збір зернових культур …

    Я вийшов із душу, підійшов до дзеркала, витер рукою запітніле скло й глянув на себе.

 Із дзеркала на мене дивився чоловік середнього віку. Моя гладенько виголена голова блищала під світлом, підкреслюючи засмагу — коси покинули мене вже давно.

Пальцями розрівняв невелику зморшку на лобі, наморщив брови й вдивився уважніше — чи не з’явилося там чогось нового? Все-таки 45 років.

 Коротка борода на щоках і підборідді додавала мені зрілості та серйозності. І в голові майнула думка: жінка таки мала рацію — борода мені личить.

Я провів рукою по щетині, відчуваючи її рельєф, усміхнувся — рівні, білі зуби промайнули у віддзеркаленні.

 Потягнувся до щітки й почав чистити зуби, поки з динаміків звучали новини.

— Сьогодні Україна вдруге запускає надважку ракету "ДНІПРО - М" з  космічною  місією доставлення корисного вантажу на місяць . …. Я швидко сплюнув зубну пасту та скомандув.

— Дія зображення новин на дзеркало. Картинка відразу ожила на поверхні скала. Ця пілотована місія, має на меті якнайшвидше доправити будівельні вантажі до місячної колонії яка будується спільно з усім світом ось вже як 5 років  ….

— Хмм ,цікаво? …Я відчув прилив  гордості, що наші вже другу ракету туди відправляють . Усміхнувшись, умився, дістав із полиці рушник і обгорнувся ним. У дзеркалі відбився мій силует — я на мить затримав погляд.

 Можливо, варто щось змінити в тренажерній програмі, — подумав я, — підкоригувати ті частини тіла, які, на мій погляд, ще не дотягують до ідеалу.

Та загалом — результат є.

 Плечі широкі, грудні м’язи виразно окреслені, надаючи фігурі впевненості та сили. Руки — міцні, з чітким рельєфом біцепсів і трицепсів.

 Талія в пропорції. Так, «кубиків» поки немає, але й від пивного живота — жодного сліду.

З явно задоволеним виглядом я вийшов із ванної.

Звук з новинами автоматично  перемкнулися  на спальну кімнату куди я пішов одягатися. — Речник космічної агенції якраз повідомляв наскільки важливим є освоєння космосу. — Сьогодні у нас історичний момент, в цей день ми самостійно запустимо нашу надважку ракету до Місяця. А наші хоробрі та відважні  космонавти скоро будуть ходити поверхнею місяця, та передавати нам привіт з нової колонії .

    Я підійшов до гардероба і махнув рукою — двері автоматично відчинилися,  зробив кілька кроків і почав вибирати речі.

Зупинився на бурому світшоті сучасного, стильного крою. Його м’яка, еластична тканина приємно облягала тіло, підкреслюючи мій силует і рельєф м’язів. Потім дотягнувся до світло-синіх джинсів від LoFT і підібрав до них коричневий текстильний ремінь.

— До інших міжнародних новин. США вводить повне ембарго на продаж Китаю технологій хмарних сервісів айті....

— ... Хмм Схоже Китай таки догрався ,одягаючись подумав. Я вийшов із гардеробу та поглянув у дзеркало. Нормально, піде, — подумав я, плеснув у долоні та попрямував до комода. Підійшов, натиснув на невелику кнопку, що ледь помітно мерехтіла синім. В ту ж мить з корпусу виїхала поличка з годинниками. Я взяв той, що з коричневим текстильним ремінцем — простий, але стильний. Корпус із якісного матового матеріалу виглядав елегантно й стримано. Застібнув годинник на зап’ясті й уже збирався виходити, як раптом перечепився через пилотяга і ледь не впав.

— Та ти з розуму зводиш! До інфаркту недалеко... — буркнув я, зиркнувши на машину. — Понавигадують же всяких гаджетів… Потім через них ходиш, як по мінному полю, — пробурмотів я ще, піднімаючись. Подивився, як той кругло-трикутний робот діловито прибирає підлогу, похитав головою й зітхнув.

У коридорі, крім новин, долинав знайомий шум знизу, з кухні. І це був радісний, живий шум.

Я почав спускатися сходами, звук ставав чіткішим:

— Мам, ти уявляєш? Я йому кажу: велосипед крутіший за моноколесо, а він — показав мені жест! І це йому дванадцять! На два роки старший за мене, а поводиться, як першачок!

— Так буває, доця, не переймайся. То він просто не знав, що відповісти… Он, бери бутербродик, швидше снідай — скоро вже в школу!

— Та я не переймаюсь. Я його наздогнала і пояснила, чому я так думаю!

— І як же ти пояснила?

— Ну, мам, як тато вчив! Я ж не просто так на карате ходжу!

— Діано! Так не можна! Не можна ображати хлопчиків!

— А що, дівчаток — можна?

— Все, давай доїдай! У нас мало часу — ти і так постійно запізнюєшся!

— Я не запізнююсь, я затримуюсь!

— Це хто тебе такого навчив?

— Тато! Він казав, що начальство не запізнюється — воно затримується! Хи-хи!

— Такс, такс… це хто тут наші секретики розказує? — зайшов я на кухню і одразу приєднався до балачки.

— Пааап! Що краще — велосипед чи моноколесо?

— Ну як що? Велосипед, звісно!

— От! І я так казала! А той вилупок показав мені жест!

— Та нехай показує. Велосипед все одно крутіший!

— Але мене це розізлило!

— Таке трапляється. Люди іноді роблять те, що їм здається правильним.

— Ну він більше не буде мене злити!

— Діано! Що ти вже зробила?! Хоча… я здогадуюсь. Мам, у школу тебе не викликають?

— Хм… Та я просто чула, як ти з дядьком Віталіком говорив. Ти ж казав, що якщо про нас думають погано, треба діяти з позиції сили — і змусити думати інакше. Ну от я і змусила!

Ми з Кариною переглянулись. У нас просто не знайшлось, що відповісти. Мабуть… ми погані батьки.

— Слухай, сьогодні Алекс прилітає. Можеш приготувати мій улюблений салат і курку з картоплею в духовці? — звернувся я до дружини, наливаючи собі каву з кавомашини.

— Так, без проблем. Я поїду в "Сільпо" або "Таврію", куплю все потрібне. Тобі щось взяти?

— Ні, нічого не треба. Дякую.

                                                                            ******

Я підняв очі до неба й спостерігав, як гігантські лайнери, один за одним, врізаючи кільця в хмарах, по черзі заходили на посадку. Їхній гул розрізав повітря, наче передвісник чогось великого. Спершись на капот машини, я прислухався до ревіння двигунів — могутніх, вібруючих, ніби серця сталевих чудовиськ, що щойно торкнулися землі.

І навіть зараз, після всього, я все ще вважав це — політ таких багатотонних машин — справжнім дивом.

Я відірвав погляд від чергового лайнера, зняв сонцезахисні окуляри Roy Bean і глянув на годинник — 13:05.

— Добре, за п’ятнадцять хвилин буде, — подумав я і, повернувши окуляри на місце, відштовхнувся від авто та попрямував до кавового вагончика, що стояв на стоянці біля термінала.

— Вітаю вас! Що бажаєте — каву, прохолодний лимонад, а може, чай? — привітно звернувся до мене бариста через віконце.

— Американо з молоком, будь ласка. І з собою. — Я дістав з кишені купюру та поклав на стійку.

— Цукор, пане?

— Емм… так, один. Дякую.

Бариста вправно приготував каву й подав мені стаканчик. Я взяв його, розвернувся і пішов до машини. Кілька ковтків — і аромат огорнув мене, підбадьорив, мов добрий ранковий ляпас. Я з цікавістю роздивлявся стакан: на ньому був зображений равлик, що випив каву і перетворився на біжучого зайця. Підпис внизу гласив: “Кава — це паливо для вашого мозку”.

— Хм, прикольно, — пробурмотів я.

Раптом погляд вихопив літак із написом SkyUp, що заходив на посадку.

— Схоже, це він, — подумав я й рушив у бік термінала.

Новий термінал, тільки-но відреставрований після війни, виглядав футуристично — наче з іншого світу. Його форма — як дельфін, що виринає з хвиль. Плавні, вигнуті лінії фасаду гармонійно поєднувались із навколишнім середовищем, символізуючи нову еру — союз природи й технологій.

Весь фасад складався з прозорого наноскла — воно змінювало забарвлення залежно від часу доби, погоди чи навіть важливих подій у місті. Основний термінал був розміщений у “тілі” дельфіна, а його “хвіст” простягався до злітно-посадкових коридорів. Це забезпечувало розумний розподіл пасажирів.

На верхніх поверхах, у зоні VIP та лаунж-залів, відкривались панорамні види на море й місто. А по боках — “плавники”, які слугували навісами над вхідними зонами. В один із них я й зайшов.

Всередині мене привітала система безпеки:

— Ласкаво просимо вас…

Фраза урвалася — майже впритул пронісся швидкісний транспортер багажу, змусивши мене інстинктивно відступити.

— Ну й технології… — пробурмотів я собі під ніс, обертаючись.

Навколо — голографічні екрани-довідники, що парили в повітрі. Вони мовчки реагували на рухи, відображаючи маршрути, інформацію про рейси, погодні умови й навіть рекомендації щодо ресторанів.

Я повільно оглядав усе навколо, відчуваючи себе глядачем у виставі майбутнього, що стало реальністю.

— Ооо… нарешті! Невже це ти, власною персоною? — вигукнув я, коли побачив, як Алекс виходить із зони паспортного контролю.

 — Ой, не починай. Всього два місяці не був, а ти вже за своє… — парирував він із посмішкою, розправляючи плечі, мов футболіст перед виходом на поле.

 — Ти міг би частіше приїздити. На скільки пам’ятаю, в Мюнхені моря нема… — примружено кинув я, з іронією в голосі.

 — Ні, моря нема, ти правий. Але Італія поруч — море, піца, вино... коротше, не діставай. — Він хитро всміхнувся і дав мені дружній ляпас по плечу.

 — Та я й не думав діставати — просто тролю, як завжди. — Ми обнялися по-чоловічому: сильно, тепло, з коротким поплескуванням по спині.

— Їсти хочеш? — запитав я, оцінюючи його трохи схудлий вигляд.

 — Та ні, в літаку непогано погодували. До речі, дивно, але було навіть смачно — от чому я завжди обираю українські авіалінії. — Він жартома підняв вказівний палець. — А взагалі… я на дієті.

 — Ти? Дієта? Ого, щось новеньке. — Я хмикнув і покрутив головою.

 — Та уяви собі, — він засміявся. — Все, брат, старість підкрадається.

— Ладно, підкинь мене до рент-кару, я машину візьму — до батьків зганяю.

 — Не питання. Можеш взяти мою, я все одно сьогодні на Tesla буду їздити. — Я посміхнувся так, що аж щоки потеплішали — хоч і знав, що Карина не в захваті від моїх Tesla-покатеньок.

 — Ух ти, не слабо ти влаштувався. Альфа твоя, Тесла теж — жінка терпляча в тебе. — Він засміявся.

— Така вже доля сильних чоловіків — терпіти бурчання заради комфорту. — Я підморгнув і ми обидва засміялись.

— Що там у тебе нового? — спитав я, поки ми йшли до машини.

 — Та що… відкрив нову кав’ярню в Мюнхені. Тільки відкрились — вже один офіціант мене з розуму зводить. Але нічого, прорвемося. — Він посміхнувся з тією ж легкою зухвалістю, яку я пам’ятав ще з дитинства.

— Молодець, радий за тебе. Слухай — ввечері Карина готує вечерю. Приїзди

 — Зрозумів. Вечерю не проґавлю, обіцяю. Давай ключі.

Я дістав з кишені металевий краплеподібний брелок з гравіюванням “Alfa Romeo”, підкинув у повітрі й кинув брату через салон:

— Лови!

Алекс спіймав, окинув його поглядом і задоволено хмикнув:

— Що-що, а стиль італійці завжди вміли робити. Вміють, бляха.

Він сів у салон, пристебнувся, поклав руки на кермо, глянув на мене…

Писк, свист…

Шини рвонули з місця, лишаючи після себе чорні сліди на асфальті.

І лише його голос донісся з-за керма:

— Обережно поїду… може.