Сингулярність. Контакт

15 травня 2039 року

12:47. Траса E95. 

Центральна Україна.

Червона вантажівка плавно і неухильно рухалась дорогою через мальовничі Українські поля. На екрані навігатора миготіло: “Місце призначення за 30 кілометрів час прибуття 13:17”.  Марта відвела очі від монітора й стиснула кермо. Її погляд став скляним і завмерлим. Штатний годинник цокав відраховуючи хвилину за хвилиною, а кожна секунда відлунювалась в голові, мов удари молота.  — Тридцять хвилин і все так чи інакше скінчиться! — Спробувала, вона заспокоїти себе…

А в цей час рівно о 12:47 у Семидубах на під'їзній зоні до об’єкта  почали прибувати один за одним Кортежі. Броньовані “Мерседеси”, “Ауді”, “Кадилаки” з прапорцями, супроводжувані гвинтокрилами й поліційними машинами. На плацу, що раніше слугував вертолітним майданчиком розгорнули  червоні килими. Трохи обабіч вже виднілась, щойно змонтована трибуна, по боках якої височіли масивні банери із написом:  “Україна — не ворог майбутнього!”; “Україна це  технології, а не зброя!”; “Україна відкрита для всіх таємниць!”

У повітрі витав гул камер, дронів і людських вигуків. А за парканом маячіли зовсім інші написи. Натовп тримав транспаранти й кричав, гасла:

— “Скажи НІ ядерній зброї!”

— “Цей об'єкт — загроза!”

— “Ми не піддослідні!”

Охоронці ледве стримували хвилю людей, що впиралася в металеві паркани. Камери CNN, Deutsche Welle, NHK, France 24, Al Jazeera — усі транслювали в прямому ефірі. І саме в цю мить із чорного автомобіля вийшов Президент України.

Суворий, зосереджений, в темному костюмі, його погляд ковзнув  по юрбі, по телевізійниках й по небі.  За ним потягнулися делегації:

— Президент Франції.

— Канцлер Німеччини.

— Президенти країн Балтії.

— Президент США.

— Прем'єр Великобританії.

— Лідери Японії, Китаю, Польщі, Бразилії, Аргентини… І це було найбільше скупчення світової політичної еліти за останні десятиліття.

12:49. Одеса

Берлін Сіті Тауер 

Офіс Гарпуна.

Кнопка нервово ходив перед столом, у той час, як Гарпун сидів нерухомо, немов статуя. Поруч Надя дивилась у проєкцію телевізора, де прямий ефір змінював ракурси один за одним, Спочатку показали кортеж президента, далі юрбу із транспарантами. Ведуча наживо щось емоційно розповідала, зображення змінило кадр і показало іноземних гостей.

— І вони думають… що ми просто покажемо “технологічну іграшку”, — буркнув Гарпун. — Думають, що це буде PR.

— Це пастка. Всі — в пастці, — додала Надя.

— Час спливає, — пробурмотів Кнопка. Його погляд був спрямований у порожнечу. — Ми вже нічим не керуємо.

У куті монітора інтерактивного стола  блимало:  "Час прибуття вантажівки: 13:17. Відстань — 30 км."

— Борсук має бути на місці. Але ми не знаємо точно, — сказав Гарпун.

— І Влад? — запитала Надя.

— Не виходить на зв’язок. Та й, Лось — теж.

— Тобто ми в темряві? — вона зітхнула.

— Ні, — сказав Кнопка повільно. — Ми в мороці. І саме це — найстрашніше.

12:52. Траса. 

Червона вантажівка.

Марта знову глянула на годинник. — ще 25 хвилин. — Напружено видихнула.  Незважаючи на клімат контроль, її шкіра була вологою від поту. На мить їй здалося, що повітря в кабіні стає отруйним. І знову, як марення увімкнулось радіо.

— …Und jetzt… eine Nachricht für unsere Freundin Marta…  (А тепер… повідомлення для нашої подруги Марти…)

Вона здригнулись. Марта знала, що це знову вони. Її люди. Її шанс.

Заграла знайома пісня:  „Nimm den Anruf an… deine Familie ist in Sicherheit…“

(Прийми дзвінок… твоя родина в безпеці…) Її рука потягнулась до гаджета. Завібрував невідомий номер. І вона зрозуміла  це саме той момент!

Червоне Вольво та кілька дронів у повітрі, що слідкували за її рухом в реальному часі передаючи дані Примарі, мчали прямою стрічкою асфальту. Трохи позаду фури тягнувся хвіст спостереження, сірий фольксваген

Раптом тонована іномарка різко загальмувала…

— Що за…? — вигукнув один з пасажирів у машині стеження.

Із сусіднього поля просто перед ними виїхав старий трактор з причепом, наповненим тюками сіна. Він несподівано перетнув трасу, змусивши «хвіст» загальмувати різко, майже викинувши з сидінь пасажирів. Вони не встигли зреагувати на це та злетіли в кювет. — Ми втратили візуальний  контакт!... Бісів фермер…Чорт би його побрав! — Заматюкався один із пасажирів, передаючи інформацію Примарі через комунікатор.

Через хвилину вантажівка увійшла в мертву зону глушіння. Супутникові системи дронів втратили сигнал GPS, Wi-Fi й радіозв’язок. Вони автоматично приземлились на докстанції, що були прикріплені на боках кабіни.

Марта залишилась одна. Її серце калатало в грудях. — «Це… наш шанс?» — прошепотіла вона.

13:05 із протилежного боку дороги мов чорна куля, вилетів чорний джип. Ревучи мов звір, він обігнав вантажівку, і  на мить пригальмував перед нею.З вікна показалась рука, яка жестом показала трохи пригальмувати. Чорне авто змінило смугу і порівнялось із вольво. Водій  відкрив двері, глянув на Марту і…махнув головою — «Тримаємось!» —  А тоді стрибнув.

Він перескочив на бічну панель вантажівки, схопився за край платформи. Його ноги ледь не зірвались, але він утримався. Борсук повільно із великим зусиллям заповз між кабіною і причепом. Далі різким рухом вихопив із рюкзака лазерний різак. Кілька секунд і той загорівся червоним в його руці.

Полум’яно-червоний промінь почав прорізати метал між кабіною і кузовом. кілька миттєвостей і в стінці з'явилась дірка. Борсук прослизнув усередину й глянув на армійський годинник — 13:07, він нажав кнопку і ті почали секундний відлік. Усередині фури було темно. Метал дихав жаром. Ступивши кілька кроків він помітив, як посеред тьмяного світла стояв зловісний контейнер.

Борсук торкнувся механізму. Активував сенсори. З рюкзака дістав прилад СБУшних розробників. Спеціальний пристрій, створений під унікальні ситуації. Програмований та  адаптивний. Кілька секунд і Борсук під'єднав його. Той мигнув скануванням. Пульсація:00:37… 00:36… 00:35…

— Ну ж бо, рідна… — прошепотів. — Покажи, що ти вмієш….

І… Нічого. На екрані блиснув червоний напис: “ACCESS DENIED. SYSTEM LOCKED. FAILSAFE ENABLED.” (У ДОСТУПІ ВІДМОВЛЕНО. СИСТЕМА ЗАБЛОКОВАНА. ЗАХИСТ ВІД ЗБОЇВ УВІМКНЕНО)

— Що? Ні… ні, ні, ні! — Борсук  затрусив приладом. — Це неможливо! — Але він все зрозумів, його обличчя змінилося.  Очі… стали порожніми.

— Вона… не знешкоджувана. Це не звичайна бомба. Це… вирок.

Годинник завібрував на зап'ясті — 13:10. — місія провалена. І єдине, що він може це піти, доки фура в мертвій зоні. Інакше — дрони засічуть присутність, і вибух активується достроково.

Він відбіг від бомби залишивши пристрій увімкненим.  Можливо, хтось… щось… зможе врятувати ситуацію. — Пробач, Марто, — прошепотів. — Пробачте всі. — І стрибком виринув з кузова, болісно падаючи на узбіччя й щезаючи в кущах.

13:11. Одеса

Берлін Сіті Тауер 

Офіс Гарпуна.

Гарпун схопився і натиснув прийняти дзвінок.

— Борсук!?

— Місія провалена. Повторюю — Провалена! Бомбу не деактивовано…Пристрій не працює!

— …

— У мене… у нас немає шансів. Надії більше немає. — Зв’язок обірвався….

Гарпун застиг, із жахом на обличчі.

— Ми все втратили… — Голос Кнопки повис у повітрі …

Надя закрила обличчя руками й почала плакати …

Раптом Гарпун наче вийшовши із трансу і не впевненими рухами торкнувся шиї.

— Алекс. Чуєш мене? Алекс!

13:12. Алекс стояв у лабораторії й щось гортав на віртуальній панелі. Завібрував Комунікатор на шиї. Він торкнувся його відповідаючи на дзвінок. У вусі пролунав глухий і пригнічений голос Гарпуна  — …вона — наш останній шанс. Будь ласка. Пробуди її. Будь ласка.

— Що я можу зробити? Вона провалилася до Темпоріуму!

Гарпун помовчав — Ми не змогли знешкодити бомбу, доступ до інтерфейсу заблоковано, і тільки вона може його зламати, Нубіра — наш порятунок…

Алекс мимоволі розвернувся й підсвідомо почав йти до Нубіри.  Час пройшов непомітно. Ще крок і він вже стояв перед її ядром.

— Нубіро… —  Тиша….

— Ти чуєш мене?.. Якщо ти ще є… десь там… будь ласка…

Його голос запинався.

— … Я прошу. Не заради мене…. Заради людей. Заради дітей! Заради всіх… — Його долоня торкнулася холодного металу …. Світло не активувалось…. І тоді він стиснув кулак, приклав до грудей, до серця — …Я вірю в тебе. Я чую тебе. І я знаю — ти жива.

Тиша…. Алекс присів і прикрив очі рукою. Раптом слабкий, ледь чутний, обірваний шепіт: — …Алекс? — голос чувся, наче крізь товщу води.

— Нубіро… — він притиснувся лобом до поверхні ядра. — Ти тут…. Ти жива…

— Слабка… дуже слабка… — її голос тремтів, і  у ньому звучала не машина, а жива душа. — Що трапилось?..

Алекс затамував подих і розповів. Усе. Швидко. Стиснуто.  — Смерть наближається. — Закінчив він розповідь.

І тоді всі в офісі — Гарпун, Кнопка, Надя — почули її голос через гучний зв’язок на комунікаторі:  — Я… Я не зможу знешкодити ядерку. Я не маю сил для цього, код програмування  занадто складний. Але я можу… затримати реакцію. Можливо на кілька хвилин. Цього має вистачити!

— Для чого? — стривожено запитав Алекс.

—  Якщо… її занесуть до мого серця. До мого реактора.

— Ні… — прошепотів Алекс.

— Це… моє призначення, Алекс. Моє енергетичне ядро створене, щоб стримувати силу матерії й енергії. Якщо занести її в центр — загину лише… я. І мій дім. Але світ  виживе.

— Ти… — Гарпун ледь вимовив. — Ти жертвуєш собою!?

— Так, — її голос затремтів й здалось вона заплакала. — Бо це єдине, що я можу. Я не людина. Але я… люблю … Я… люблю тебе, Алекс. — останню фразу вона сказала тихо лише для Алекса 

13:15. Президент завершив екскурсію по поверхні корабля й готувався дати промову. Біля сцени, закордонні гості почали займати свої місця. Усі вони були вражені. Їхні обличчя світилися мов у дітей, що вперше побували на американських гірках. Вони жваво перемовлялись та активно жестикулювали.  Камери не бачили корабля, але зараз фіксували кожен їхній рух, аби зрозуміти, що могло так здивувати їх.

Президент вийшов до трибуни, його обличчя  було зосереджене, й рішуче. Він поглянув на всіх і упевненим трохи пафосним голосом розпочав:

— Шановні гості.

— Сьогодні... Україна відкриває завісу над тим, що довгий час залишалося таємницею не тільки для нашої країни, а й для всього світу. — Палкі аплодисменти перебили його.  Президент почекав, а далі перейшов  в іншу ноту тону.

— Ми не перші, хто шукали відповіді у небі. Але ми стали першими, хто їх отримав! — В сенсі його слів відчулась історична вага моменту.

— За моєю спиною  об’єкт,що ви побачили... Це не зброя. Це не щит. І не меч…

В цей час на під'їзді до об'єкта, Марта вже втратила останню надію, на годиннику було 13:17. Все розуміючи, подумки почала звертатися до Бога. Та раптом гаджет на шиї знову завібрував.   Борсук знову вийшов на зв'язок : — Марто, слухай мене уважно. Рухайся далі,  за рогом тебе зустріне коптер із червоним прапором, слідуй за ним. Він супроводить тебе до вантажної рампи  північного відсіку. Я вже дав сигнал, ворота відкриють. Просто заїжджай. Не зупиняйся.

Марта коротко кивнула, й продовжила молитися, адже більше їй нічого і не залишилось.

Камери невпинно все фіксували на відео. А президент саме закінчував промову фразами : — Ми відкрили світові правду! Ми … “Україна”,  стали першими, хто торкнувся майбутнього! — Він трохи помовчав далі розставив руки у сторони й мовив : — Ми не приховуємо! Ми запрошуємо! Разом. У нову епоху!

 Аплодисменти заглушили все навкруг. Камери спостерігали за схвильованими  поглядами й посмішками дипломатів. Президент Франції нахилився до канцлера Німеччини й щось захоплено прошепотів. Президент США зняв сонцезахисні окуляри й скрививши губи у схвальному виразі почав кивати головою.

Президент України споглядав за публікою яка не переставала плескати в долоні. І тут, як блискавка в ясному небі, до нього стрімко підбігло двоє охоронців секретної служби. Один з них нахилився, щось швидко прошепотів йому на вухо. Його обличчя миттєво змінилося. Він різко махнув рукою. Почалась метушня.

Практично одночасно всі делегації отримали тривожне повідомлення на захищені пристрої. Служби безпеки іноземних лідерів підняли тривогу.

З динаміків навколо сцени почало лунати — "Потенційна загроза теракту. Рекомендована евакуація. Будь ласка, відправтеся до сховища. — Цю фразу повторили ще раз на англійській, французькій та іспанській.  Обличчя гостей змінились в мить. Усмішки зникли. Їх очі забігали навколо в пошуках підтвердження або виходу.

13:20.  Ворота північного відсіку повільно розкрились. Червона вантажівка в’їхала всередину і загальмувала глухою луною по залу. Марта вийшла, ледь тримаючись на ногах. Вона вже нічого не питала. Лише мовчки рукою вказала на кузов причепа. Алекс стояв біля рампи. Він був спокійний зовні, але з шаленим пульсом. Поруч з ним електричний вилковий навантажувач. Двоє людей у білих халатах підбігли до Марти й накривши ковдрою почали відводити геть якомога далі.

13:21. Алекс наблизився. Відкрив контейнер. — Ахтун шайзе … цей контейнер гігантський. —   Він спробував підняти контейнер навантажувачем. Але той лише заскрипів і видав помилку на моніторі: “Перевищено максимальну вагу”. 

— Нубіро, що ж робити, він важче понад двадцять тонн, у нас немає такого навантажувача. 

Тихий голос Нубіри промовив  — Ти зможеш... занести його!

— Я?.. Я не зможу… — зневірено прошепотів. — Я не Влад….Я не маю такої сили…

— Ні, Алекс…не маєш! …. Твоя більша!!! — Алекс здригнувся, від її слів.

— Твоя сила — більша! Вона — в тобі. Ти — міст між світами. Я це знала завжди.

Від цих слів щось всередині нього… змінилось.У венах закипіла кров. А серце почало битися інакше.

Він зробив крок. Іще один.

— Нубіро… якщо я це зроблю… я втрачу тебе.

— Алексе …. Я пізнала Кохання. Через тебе. І тепер — я готова…. Ти мусиш!

Алекс обхопив свинцевий контейнер. М’язи напружилися, а вени вискочивши на верх пульсували розпеченою лавою. Але він підняв.

Крок за кроком, він ніс її смерть.  Його думки кричали: — "Я не можу!".... "Це безумство!" …."Я знищую ту, кого…. люблю!" — Але ноги  не зупинялись. Він ішов… У самісіньке серце корабля.

— А тепер просто залиш це тут, та йди з відси — благаюче проговорила Нубіра, коли той зайшов у реакторний відсік.

Світло в кімнаті змінилось. Вона обійняла бомбу енергетичним полем, що спалахнуло м’яким синім світлом.

Алекс опустився на коліна.   — Нубіро…

— Дякую, мій Алекс… Дякую за все, що ти пробудив у мені… ти зробив мене живою. А я … зробила тебе сильним. Прощай!

13:36. Ззовні ….

Вулиця, що ще мить тому гомоніла голосами, тепер була тиха. Ні руху, ні звуку — лише він, один, застиглий серед порожнечі. Алекс стояв з опущеними плечима, тримаючи найважчий тягар світу який ліг на нього. Його погляд був прикований до споруди саркофага, в якому залишилась вона.

Раптом світ струсився . Зі щілин будівлі артефакту вирвалися сліпучі промені. Світло пронизало простір, мов леза, засліплюючи й обпалюючи реальність. У наступну мить глухий, протяжний вибух розійшовся низьким ревом, схожим на стогін Землі.

Саркофаг вигнувся у конвульсіях, немов щось живе всередині боролося… чи помирало. Його поверхня тріскала, шматки бетону відпадали, мов стара шкіра.А потім настала тиша. Страшна, остаточна.

Алекс зірвався з місця. Біг спотикаючись, через розкидані уламки та цеглини, а вітер бив у лице пилом і попелом. Колись велика споруда вже не існувала.. Вона була потрощена, мов після урагану. Він увірвався всередину. Але там…

… Нічого.

Лише уламки. Каміння. Попіл. І частини Корабля — спотворені, розкидані, знищені до невпізнаваності. Ні енергії. Ні голосу. Ні світла. Ні… Нубіри.

Алекс опустився на коліна. Руки повільно впали обабіч тіла. Голова схилилася. Лише одне слово болем билося в грудях: "Ні…"

Він торкнувся уламка панелі, ще теплої, ще тремтячої від недавнього життя. Її голос лунав у ньому тисячу разів. Її сміх. Її страх. Її слова. Все, чим вона була — більше не існувало.…

Сльоза впала на попіл.І тоді він прошепотів:

— Я тебе ніколи не забуду.