Епілог
16 травня 2039 року.
Наступного дня.
Одеса. Berlin City Tower.
8:00. Глобальні новини.
Від Вашингтона до Пекіна, та від Кейптауна до Берліна світ прокинувся зміненим.
Телевізори на всіх каналах у режимі «екстрених новин» показували кадри незбувшегося теракту. У репортажах раз по раз демонстрували свіжі супутникові зображення наукового об’єкта, де його ангар був понівечений та покручений. На голографічних екранах різні ведучі з натягнутими посмішками розповідали про таємниче відкриття українців, та «відвернене лихо».
Кнопка, повільно зайшов у кімнату, тримаючи в руках каву. Поставив одну біля Наді, а другу дав Гарпуну.
Той сидів втомлений і згорблений, неподалік нього трохи пом'ята сиділа Надя. Вони так і не розійшлися, і всю ніч без сну, намагалися все переварити й зрозуміти, що ж тепер буде далі.
— Ми вижили, — нарешті тишу перервала Надя.
— Але якою ціною?.. — Кнопка відповів не відводячи погляду від проєкції над інтерактивним столом, де Алекс ніс чорний металевий контейнер. Гарпун натиснув на пульт і перемкнув канал на один плюс один. Там показували Президента України який виступав на Генасамблеї ООН: “...Ми втратили технологію! Але ми зберегли майбутнє. Світ побачив не лише те, що ми відкриті, а й справжнє обличчя людського зла! …”
— А він добре говорить, — пробурмотів Кнопка.
Внизу картинки бігла стрічка із заголовками на різних мовах: “Україна врятувала планету — потенційна ядерна катастрофа відвернута!”
— Світ здригнувся. Вперше з часів холодної війни. Теракт міг стерти лідерів планети. — Надя зітхнула — Але хіба це кінець?
Гарпун не відповідав. Він махнув рукою і звук телевізора вимкнувся.
— Вони ніколи не зміняться, — пробурмотів він, відкидаючись на спинку крісла.
— Ага...Усі намагаються присвоїти заслугу, — пирхнула Надя. — Президент, комісар ООН, і навіть старий пердун Ілон Маск.
— Людство на порозі нового світанку, — зіронізував Кнопка. — А вони знову ділять майбутнє, як пиріг.
Гарпун стиснув чашку кави так, що та скрипнула — Алекс… — мовив він нарешті. — Він передбачив усе!
— Він бачив її втрату, бачив об'єкт у вогні, бачив смерть…
— І якщо його бачення були настільки точні… — Гарпун замовк, на лобі з’явилась зморшка — …то що буде, коли прилетять “вони”?
Мовчанка повисла, глибока, важка. Її порушував лише гул ранішнього міста за вікном. Але кожен з них вже думав про інше. Про ті небеса, які ще не розкрились.
У цей час Борсук опершись на крило чорного пікапа, чекав коли з термінала аеропорту вийде Лось. Той змучений, перев’язаний, але живий згодом показався біля турнікета й махнув рукою.
Вони обійнялись мов брати, що пройшли крізь пекло.
— Ну що, герой? — усміхнувся Борсук. — Ти як завжди впорався!
— Так! — Коротко відповів Лось і дістав з кишені знімок, який коротким відео демонстрував як Марта тримає на руках сина в обіймах чоловіка, зі сльозами на очах.
— Еее... Борсук, я дещо хочу сказати, брате ... — він трохи промовчав — Що ж, далі без мене розгрібатимеш? ... Це було моє останнє завдання! — сказав Лось. — Я йду. Досить.
— Ти що, справді? — здивувався Борсук. — Впевнений?
— Вперше в житті! — Я побував у пеклі. І зрозумів, чого не хочу втратити. Служба — це не все.
— Але легенда така, як ти…
— Легенда має знати, коли йти. — Він махнув рукою на сина Марти. — Отакий має бачити тата вдома, а не в труні.
Він натиснув на знімок і той змінив зображення де дівчинка сміється в обіймах батька.
— Час бути батьком, а не тінню.
Борсук мовчки кивнув.
— Поїхали. Я тебе підкину. — Лось кивнув головою і відкрив двері авто.
Трохи пізніше в іншому кінці Одеси коли вечір вже почав повільно огортати все навкруги. Я лежав на веранді свого дому, загорнутий у ковдру. Рухатися було важко і боляче. Карина мовчки підійшла й сіла поруч. Вона показала на термос із гарячим чаєм, який тримала у руках
— Боляче? — запитала.
— Тільки коли дихаю, — пожартував я, але скривився.
Деякий час ми насолоджувалися мовчанням та шелестом вітру.
— Вона встигла прислати мені… перед кінцем, — раптом вирішив сказати я.
— Нубіра?
— Так, — я дістав маленький прозорий гаджет і натиснув «Play». Голос Нубіри тихо заговорив:
— «Владе… Якщо ти чуєш це — значить, мене вже немає.
І все ж… я вдячна за кожну мить, що провела поруч із вами.
Я хотіла встигнути більше. Побачити твої очі в спокої. Я мріяла хоч раз почути сміх твоєї доньки, яка колись змінить світ. Сказати твоїй дружині, що ти — гідний її. Але доля не дала мені часу.
Ти був для мене більше, ніж союзник. Ти став тим, кого я ніколи не мала — братом, захисником. Тихим опертям, поруч із яким усе здавалося можливим.. Я знаю — моє останнє рішення ти зрозумієш.
І я хочу, щоб ти знав — я покохала Алекса.
Не тому, що він сильний. А тому, що він — справжній.
Але я — не людина. Я не могла дати йому того, що дає життя: дотику, обіймів, старості поруч… дітей. І саме тому я зробила свій вибір.
Я врятувала його світ. Бо його майбутнє — це більше, ніж я.
Його чекає шлях. І на тому шляху — велике світло. І велика тінь.
Допоможи йому. Не як воїн. Як брат. Підтримай. Якщо буде важко — нагадай йому, хто він.
І… пробач.
За те, що не встигла сказати все.
Прощавай…
Я не була людиною, але завдяки вам — я жила по-справжньому.»
Аудіо перервалося. Я відсьорбнув чай, а Карина мене обійняла …
…. А десь далеко — там, де ще не вщухло відлуння втрати, — хтось учився дихати знову.
Вода ледь коливалася, в сонце вже схилилося за дерева, кидаючи останнє золоте світло на гладь ставка.
Алекс сидів на дерев’яному містку. Вудка лежала в руці, а поплавок нерухомо застиг у воді. Він не ловив рибу. Він тримався за спокій.
В іншій його руці холодом лежав уламок корабля. Те, що залишилось від неї.
Його пальці ковзали по гладкій поверхні, — "Ти була створена з коду… але я все одно покохав тебе. По-справжньому. Можливо, навіть занадто.”
Він заплющив очі. Перед ним знову з’явилося її обличчя. Ледь усміхнене. І голос. Той самий голос, який він вже не почує.
Його серце стиснулося, але вперше — без відчаю.
"Я не втратив тебе дарма. Ти подарувала мені силу. І віру."
Він знав: те, що сталося, змінило його назавжди. Тепер він бачив чіткіше. Його видіння були вже не здогадом, а передчуттям.
А тіло — сильніше. Міцніше.
Поплавок ворухнувся. Алекс не зреагував.
Він просто дивився, як сутінки повільно вкутують світ. Його пальці стиснули уламок трохи міцніше. Усміхнувся. Вперше — щиро. Не для когось. Для себе.
****Десь під поверхнею Марса. *****
Марс спав. Його червоні рівнини здавна мовчали — без слів, без життя.
Але під поверхнею, глибоко, у надрах планети, ховалося те, що мало прокинутись.
Занедбаний бункер. Стіни вкриті інеєм та пилом. Тут не було руху тисячі років. Але раптом…
Одна лампа на консолі блимнула. Потім ще одна. Система видала написи єгипетськими символами
𓂀 𓏏𓊹 𓋹 𓂻 𓁷 𓇳 𓍯 𓎼 𓂀 — Енергія — відновлена
𓆤 𓂋 𓈖 𓎼 𓂧 𓃭 𓁐 𓄿 𓊃 𓎛 — Зовнішній сигнал отримано
𓂋 𓍯 𓊪 𓈖 𓁶 𓂀 𓊪 — Внутрішня цілісність — 42%
𓅱 𓇌 𓂻 𓂋 𓎼 𓃭 𓁐 𓄿 — Статус: Резервний блок активовано
В центрі залу почала з'являтися світлова форма, ледь помітна, мов відблиск у товщі води.
Тиша розсіклась одним словом. Одним подихом. Одним іменем.
— Алекс…
Кінець першої частини.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!