Сингулярність. Контакт

2130 років назад

Територія — центральної  України

    Глибока ніч застигла над степом. Навкруги стояла літня тиша, небо яке було чистим від хмар ближчало розсипом яскравих зірок. Місяць спокійно плив небом і осяював сріблястим світлом різно хвилясту ковдру трав та не великих  кущів. Серед них  відпочивало не велике стадо диких козуль. Деякі тварини непорушно лежали відпочиваючи, а деякі так само безцільно стояли та щось жували наче якусь гумку. Раптом нічну темінь перервав яскравий спалах, що виник на коротку мить наче блискавка. Настільки сліпучу, що затьмарила місячне сяйво налякавши диких тварин. Самець, міцний і статечний, з розлогими рогами струсонув мордою та принюхався  до повітря. Але нічого не учувши підняв морду до неба . Одна зірка яка спочатку нічим не відрізнялася від мільйонів собі подібних раптом рушила з неба. ЇЇ сяйво ставало дедалі інтенсивнішим, переходячи в яскравий вогонь. Вона стрімко наближалася, залишаючи за собою довгий хвіст із вогню та диму. Самець стрепенувся і видав притаманний звук сигналізуючи про небезпеку всім іншим.  Невдовзі по небу прокотився грім який із запізненням дістався долу. Ревучи наче тисячі вітрів зірка яка перетворилась на полум’яну кулю розривала нічний простір, наче вогняний меч. З наближенням кулі гул та рокіт злився в один безперервний потік  від якого земля почала здригатися. Тварини різко повискакували із своїх місць  та почали хаотично бігти в розсип. Там де секунди назад були козулі, повітря загорілося, і степ занурився у хаос. Земля здригнулася від гучного удару, коли пекельна куля врізалась в неї з величезною силою. Вибухова хвиля прокотилася степом, валячи невеликі дерева, зриваючи листя й здіймаючи хмари пилу.

Коли все стихло, у центрі степу утворився величезний і глибокий кратер. Його краї були обпалені й сяяли червоним світлом. У самому центрі лежав невідомий об'єкт. Металевий чи то кам'яний нагадуючи сферичну брилу неймовірних розмірів, чорний, з оранжевими й червоними прожилками, він дрижав наче бриж декілька секунд, а потім потьмянів і  згас, перетворившись остаточно на зразок великої темної брили. Падіння невідомої зірки можна було бачити з різних кутків за багато кілометрів від центру. Це була подія, яке назавжди закарбувалося в пам'яті людей,  породивши міфи та легенди які дійшли й до наших часів .

2038 рік.

Україна. 

Ранок.Одеса.

Пляж Ланжерон. 

   Наш час. Україна. Одеса.  Місто на березі Чорного моря прокидалося. Морський бриз ніс із собою свіжість і спокій, а ранкове сонце вже припікало.

 Я лежав, прикривши очі від світла, і вдихав повітря з нотками солі. Думки линули врозтіч — спогади, мрії, безглузді ідеї… Спокій перервав дзвінок.

 Телефони, як ми їх знали, давно зникли — тепер зв'язок забезпечували нейроінтерфейси: крихітні гаджети на шиї, що зчитували наміри й передавали сигнали мозку. Легкий дотик — і в вусі звучить рингтон, м’який імпульс — і система активується.

У вусі пролунало знайоме ім’я.

 — Алло, Влад? Чуєш?

 — Так, привіт. Що сталося?

 — Де ти й коли будеш в офісі?

Я роздратувався, але відповів: —  Бляха не знаю, Віталь, що там вже трапилось?

—  Та нічого такого, просто я на офісі! І здогадайся хто зараз  переді мною ?

—  Хмм..дай вгадаю …старший інженер ? 

—  Та ні блін, задовбав, зараз  у нас на офісі сидить, комерційний директор “Екзо Смарт Буд” — Віталіка також зачепило. 

—  Трясця …. це точно ?

—  Так! Він ходить в низу у нас в презентаційному залу.

—  Я зрозумів, зараз буду.

—  Ок, ти як завжди, американо й один цукор.

—  КхмЦе дзвонив мій бізнес-партнер — повідомив про візит важливого гостя. Я скинув виклик двома дотиками, розплющив очі, звик до сонця — і одним рухом зірвався з піску. Побіг у море.

Глибокий вдих — і тіло занурилось у прохолодну воду. Світ згори затих. Лишився звук мого серця, що, здавалося, зливався з ритмом хвиль. Море освіжило тіло й розум, повернувши мене в реальність — не мережі, не віртуал, а справжнє життя.

Вийшовши на берег, я на ходу зібрав речі, вдягнувся без рушника, струсив пісок і вже натягував кросівки. За мить рушив до авто — воно стояло за кілометр. Доторк до шиї, клацання пальцями — і в вусі озвався мій віртуальний асистент.

 — Діє, активуй авто. Під’їдь до в’їзду на Трасу Здоров’я.

«Дія» — мій особистий ІІ, коштувала чимало, але варта кожної копійки. У наш час асистенти стали частиною життя — від керування справами до аналітики. Завдяки нейромережам вони навчаються, підлаштовуються під звички господаря, говорять формально або з гумором. Мій — української розробки, і може однаково легко обговорити погоду чи прорахувати стратегію для бізнесу.

— Слухаюсь. Альфа під’їде за 45 секунд. Клімат-контроль увімкнено, температура в салоні — 21°C. Який пункт призначення, пане?

— До офісу. Але я поїду сам. Під’їду з боку парку. Нехай на вході чекають з комплектом №2. Дякую.

Комплект номер два — це діловий стиль: чорні штани, туфлі, біла сорочка, краватка. Чому саме «два»? Та хто його знає. «Один» — це джинси, футболка і «Converse». Я маю кілька таких наборів — зібрав сам, під різні випадки. Цей — для важливих зустрічей.

— Прийнято. І пане, прошу пам’ятати: перевищення швидкості — небезпечно для здо…

— Та знаю я, знаю! Ну ти й зануда, Діє. Вимкни ці дурнуваті попередження.

— Відмова. Згідно з останніми змінами в налаштуваннях, це неможливо.

— Що ще за…? Чому?

— Ваші параметри змінила ваша донька.

— Гей, я ж твій бос, забула?

— Формально — так. Але, хі-хі… 

— І це вона теж запрограмувала? О-о-о, заробить вона в мене!

За кілька хвилин я дістався до своєї Alfa Romeo Giulia. Швидкий погляд на знайомі брутальні лінії — і я вже за кермом. Поклав руки на руль — Alfa впізнала мене, активувавши системи.

 Драйв. Поворот. Газ.

 Водневий двигун загуркотів глибоким басом.

— Alfa, режим "Динамік"! — команда, і панель засвітилась червоним, кермо стало важчим, педаль — чутливою, сидіння стиснули мене з боків. Сімсот "коней" ожили.

 — Ввімкни мій плейлист.

 Заграла музика.

 — Ні, далі… О, це воно. Гучність на 20.

Я вирвався на Французький бульвар і помчав у напрямку Музкомедії. Було близько 11-ї — дороги майже вільні. Швидкість зростала, штрафи сипались у базу, але… до біса їх. Ці відчуття — не проміняю ні на що!

Та раптом...

— Що за…? Я їду 50 і не можу більше?

 — Поточні налаштування не дозволяють перевищувати швидкість, встановлену ПДР.

 — Що за дурня?! Хто це зробив?

 — Ваша донька, пане.

 — Ох, ну все… сьогодні вона отримає по заслугах!

Через сім хвилин я вже звертав на Розкидайлівську. Мій офіс — біля Дюковського парку. Під’їхав до заднього входу, вийшов з авто й кинув на ходу:

— Alfa, в паркінг!

Alfa з м’яким шелестом коліс і мурчанням двигуна зникла в підземному паркінгу. Я ж попрямував до входу в офіс.

 Там уже чекала адміністраторка з пакетом речей.

— Привіт. Гість ще тут?

 — Так, Петрович щось йому показує в залі.

— Добре, дякую, цього досить. — Я схопив речі й попрямував до найближчого туалету.

Швидко переодягнувся в свіжий одяг. Підніс руку — годинника не було.

 — Та чорт із ним…

Не гаючи часу, вийшов і рушив довгим коридором. Через кілька секунд рішуче відчинив двері у велику світлу залу.

 З порогу гукнув:

— А ми вас чекали післязавтра! — сказав я, потискаючи руку гостю. Його легкий рух на себе видав упевненість і ділову хватку.

— Та я так… випадково. Квиток на Kyiv Airlines дістав за безцінь — гріх було не взяти, — усміхнувся він.

— Розумію, — відповів я і потиснув руку Віталіку. Той одразу відзвітував:

— Я показав шоурум, новинки, усе, що виробляємо й продаємо.

— Так, вражає. Деякі експонати вже знайомі — я бачив щось подібне, — сказав гість.

— Ідеї з Франкфуртського форуму. Ми хотіли справити враження, щоб клієнт захотів замовити, — підхопив Віталік.

— Ну що ж, вийшло. — Гість озирнувся навколо з помітною зацікавленістю. — До речі, я — Денис Павлович, комерційний директор Екзо Смарт Буд. А ви, здається, Влад, CEO?

— Просто Влад, — відповів я й кивнув на Віталіка: — Мій партнер.

— Ми вже знайомі. Дякую, — з усмішкою сказав Павлович.

— Тоді ходімо в переговорну. — Я жестом показав на ліфт.

За кілька секунд ми піднімалися на верхній поверх 17-поверхового офісу.

— Це все ваше, чи орендуєте? — поцікавився Павлович.

— Наше, — з посмішкою відповів Віталік. — Хіба що з 6-го по 9-й та з 11-го по 14-й — в оренді. Айтішники, фінансисти… І ще частину першого поверху ми віддали під кав’ярні.

— Вражає. Ви серйозна компанія.

Ми з Віталіком перезирнулися. Без коментарів.

    Двері ліфта розчинилися, відкривши просторе приміщення з трьома кабінетами. Ми вийшли на світлу глянцеву підлогу. Петрович ішов попереду, задаючи напрямок, гість — між нами, а я, не приховуючи, продовжував уважно його вивчати. Почав я ще з першого рукостискання: одяг, взуття, аксесуари, поведінка, жести — все зчитувалось.

— Ось сюди, прошу вас, — Віталік кивнув у бік дверей, які автоматично розчинилися.

Ми зайшли до конференц-зали — нашого головного простору для нарад і важливих зустрічей. Велика, світла кімната: керамічна плитка, стіни — біла та темно-сіра, скляна перегородка з тилу. Панорамні вікна в підлогу заливали все приміщення сонцем, відкриваючи чудовий вид на місто.

У центрі стояв великий інтерактивний стіл, довкола — зручні крісла. Наші з Віталіком — трохи більші, із натяком на статус. Уздовж стін — мінімум меблів: барна зона з елегантним дизайном і вибором напоїв з одного боку, з іншого — стара, але стильна аудіосистема.

Гість сів по центру, відкрив шкіряний портфель і почав діставати документи.

— Чимось пригоститись? — запитав я.

— Дякую, ні. Алкоголь до 12-ї не вживаю, а каву — рідко. Тиск, — усміхнувся він.

— Розумію, — кивнув я.

— А от мені б не завадила кава, — сказав я, поглянувши на Віталіка.

Той знітився, очима дав зрозуміти, що забув. Потім швидко розвернувся і пішов до барної стійки. Зайшов за неї, дістав зерна, насипав у ґріндер, перемолов, засипав у темпер і вставив у кавоварку. 

Ми з клієнтом мовчки спостерігали, як Віталік готує каву. Потрібно визнати — вмів. Ще з тих часів, коли ми у 2019-му тримали маленьку кав’ярню «Комікс Кава» на розі Канатної. Тоді він навчився варити справжню каву у мого брата… Ех, були часи.

Віталік повернувся з двома чашками, поставив їх на стіл і почав:

— Отже, Денис Павлович, хочу повторити ранкову розмову — щоб Влад усе почув.

— Звісно, почнемо, — кивнув Павлович.

— Я багато про вас чув…

— Сподіваюсь, тільки хороше? — втрутився я з усмішкою.

— Хм… скажімо так — прийнятне, — парирував він.

— Річ у тім, — підхопив Віталік, — що Денис Павлович має завдання: знайти підрядника для будівництва й розпочати перемовини.

— Я вже здогадався, — вставив я із посмішкою.

— Так, усе вірно, — продовжив Павлович. — Ми шукаємо надійних партнерів. Проєкт масштабний, а часу обмаль. Тож до вибору підходимо вкрай обережно…

— Зрозуміло. — Я підняв долоню, зупиняючи його. — Але, з вашого дозволу, давайте “по-чесноку”.

Цей жаргонний зворот я вжив навмисне — трохи неформальності не завадить, особливо коли на кону серйозна справа.

— Я вже дещо зрозумів, — почав я, спокійно дивлячись на гостя. — Ви носите дорогий костюм українського бренду, добротний шкіряний портфель — не новий, але активно використовується. Туфлі — теж українські, якісні й стильні. Годинник — із нержавіючої сталі й титану, сапфірове скло… Надійний, практичний, дорожчий, ніж здається.

Я зробив ковток кави, не відводячи погляду.

 — Усі речі — українського виробництва. Топові бренди. Більшість із них тісно співпрацюють із державою, виконують держзамовлення. Як і ви, очевидно.

Ще ковток кави. Я відсунув трохи стілець, сів на край столу, нахилився ближче.

— Ваші рухи стримані, хода впевнена, погляд — твердий. Навіть спосіб рукостискання багато говорить. Ви — колишній військовий. А нині працюєте на одну з державних структур.

 Компанія, від якої ви прибули — прикриття, не більше.

Я зробив паузу.

 — Тож, пане Денисе, давайте без зайвих маневрів. Говорімо по-чесному.

Віталік спостерігав за всім із ледь помітною усмішкою — не вперше бачив мої "фокуси".

Гість підвівся, зупинившись поруч. Погляд не відвів ані на мить.

— Виходить, говоримо відкрито. Але спершу — угода про нерозголошення.

Він дістав з портфеля кілька аркушів, поклав на стіл і легким рухом підсунув мені.

— Це стандартна процедура. Ви мали рацію — я працюю на державу, — підтвердив гість.

Я швидко переглянув документи, взяв ручку, підписав і передав папери Віталіку. Той повторив за мною.

— Отже, панове, нам потрібно реалізувати великий проєкт. У вас смарт-стіл? — запитав він, дістаючи з кишені флешку.

— Так, звісно, — відповів Віталік і взяв носій.

Він підійшов до столу, двічі торкнувся стільниці — поверхня ожила. Далі приклав палець до зчитувача. Стіл вібрував, пролунав короткий звуковий сигнал — авторизація пройшла.

Віталік вставив флешку в роз’єм. На стільниці з’явився інтерфейс. Кілька точних рухів — і відкрилася програма для презентацій.

Мить — і над столом ожила голограма в супроводі звукового сигналу.

— Дія, затонувати скляні перегородки. Зменшити проникнення сонячного світла на 45%.

 — Виконую. Увімкнути звукоізоляцію? — озвався віртуальний асистент. Такий самий, як у мене, тільки з урізаним функціоналом.

 — Так, вмикай.

Прозорі стіни миттєво стали матовими, а вікна набули бронзового відтінку. Кімната потемнішала, набула теплих коричневих тонів.

Віталік на мить зафіксував голографічне зображення на стільниці й жестом пересунув його до Павловича. Той доторкнувся до нього — і розпочав керування презентацією.

— Перед вами проєкт дослідницької лабораторії. Два великі блоки, десяток менших приміщень, простора територія з ландшафтним дизайном — усе потрібно збудувати з нуля.

Павлович гортнув кілька 3D-моделей. Голограма оживала у повітрі з неймовірною реалістичністю.

Ця технологія стала повсякденністю, але я й досі ловлю себе на думці — вона вражає. Ще десять років тому це було фантастикою, кадрами з фільмів. А тепер — реальність. Повноколірна, об’ємна, чітка. Вона змінила все — телебачення, індустрію кіно, навіть уявлення про інтерфейси.

Класичні телевізори давно в минулому, кінотеатри — закриті. Голограми прийшли як вибух — і залишились. Сьогодні вони такі ж звичні, як колись смартфони. І вже важко уявити без них сучасний світ.

Павлович гортав слайди, зупиняючись на окремих деталях: то збільшував елемент будівлі, то — інженерний вузол.

— Звичайна дослідницька лабораторія, — коментував він спокійно. — Мета — вивчення навколишнього середовища та розробка нових технологій. Для цивільних потреб. Тут працюватимуть науковці й студенти.

Він показав на один зі слайдів:

— Це головний корпус. Чотири поверхи догори, три — під землю. Перший — найбільший: лабораторії, склад, вантажна зона. Верхні — технічні, з установками й дослідницьким обладнанням. Підземні рівні — паркінг і сховище.

— Сховище для насіння та біоматеріалів. Генофонд культурних і частини диких видів. Чому тільки частини? Бо місця не вистачить на всіх, — додав з іронічною усмішкою. — Після війни з Рашистами держава вирішила зберегти найцінніше. Коли апокаліпсис уже стукав у двері — така ініціатива, знаєте, не зайва.

Він збирався продовжити, але Віталік раптом зупинив його:

— Зачекайте. Що це? — Він показав на голограму в центрі головної будівлі.

— Що саме? — насторожено перепитав Павлович.

— Наче чогось бракує…

Віталік приклав палець до стола, активував адміністрування, а тоді, приклавши обидві руки, ввів комбінацію жестів. Голограма відреагувала миттєво: змінювала масштаб, оберталась, нахилялась. Його рухи були точними — наче він крутив у руках невидимий кубик Рубіка.

За мить він різко розвів руки в сторони — зображення збільшилося в кілька разів. Він знову прокрутив його, приглядаючись уважно.

— Ось, — сказав нарешті. —

— У центрі приміщення щось не так… немає ключового елементу. Наче кімната, яка проходить крізь усі поверхи зверху донизу. Владе, подивись... — Віталік раптом спохмурнів.

— Це, чорт забирай, що таке?! — різко запитав він, повертаючись до Павловича.

— Ну… великий зал. Лабораторія, — знизав плечима гість.

— Не треба нам казок. Тут щось нечисто, — втрутився я.

Я торкнувся столу, активував керування жестами, швидко прокрутив зображення, виділив потрібний фрагмент і, ніби вирвавши його з загальної моделі, відвів убік. Усе інше відмахнув убік — вимкнув.

— Що це? Без чітких меж, без розмірів. До того ж система показує відсутність файлів. Дія, скануй виділений об'єкт.

— Що саме шукати, пане?

— Сховані дані. Невідповідності в кресленнях.

— Сканую...

В конференц-залі настала напружена тиша.

— Виявлено багато зашифрованих файлів. Структура не відповідає кресленням. Ймовірно, це не кімната, а окремий об’єкт. Дані фрагментарні. Місткість і об’єм — невизначені...

— Досить. Дякую, Дія.

— Завжди рада допомогти, — пролунало із коротким сигналом завершення.

— По-чесному, так? То що це за об'єкт? — запитав я.

— Я не маю права розголошувати... — затнувся Павлович. — Це конфіденційна інформація.

— Де розташований майданчик? — різко втрутився Віталік.

— Кіровоградська область, село Семидуби, Голованівський район.

— Хм… Кіровоградська? Шахта? Видобуток літію? Урану? Радію? Але ж навіщо тоді маскування, чому лабораторія? Що тут відбувається?

— Влад, не став запитань, на які не хочеш почути відповідь.

— Ага, отже, таки шахта. Що ви збираєтесь звідти витягати?

— Я... не знаю. Справді. Я не маю доступу до цього об’єкта. Моя задача — тільки «саркофаг».

— Знаю я тебе хвилину, а ти хочеш, щоб я повірив на слово? Та ну нахрін! — Я хлопнув у долоні, зім’яв голограму, ніби ганчірку, і жбурнув її вбік. — І взагалі, чого це ми вам маємо будувати шахту чи підземні сховища? Ми ж не спеціалізуємось на кротячих норах!

— Все нормально. Я військовий, до такого тону звик. І сам часом вживаю міцні словечка, — спокійно відповів Павлович.

— Щодо "шахти", яку ви так назвали, — будувати її не потрібно. Вона вже існує. Ви маєте збудувати лише саркофаг — те, що було в презентації.

— А що з тією компанією, яка будувала підземні рівні? — запитав Віталік.

— Мене перевели сюди вже після. Але знаю: компанія досі функціонує. Колись — регіональний підрядник для приватних бункерів. Тепер — міжнародна фірма з ім’ям.

— Не “B&K Company”, часом? — пролунало з мого боку.

— Саме вони.

— Чув про них… Їхній ріст просто шалений. Тепер це справжній гігант. — Я глянув на Павловича з новою настороженістю.

— Так, це правда. Після нашого спільного проєкту ми дали “B&K” потужний поштовх. Рекомендували їх закордонним партнерам. Тепер вони працюють у Південній Кореї, ЮАР, США, Японії… — Павлович зробив паузу, провів рукою по зачісці й продовжив:

— Послухайте, хлопці. Я справді не знаю, що саме під тим саркофагом — шахта, бункер чи завод. Ця інформація для мене закрита. Навіть питати не прийнято. А візуально подивитись — неможливо. Територія накрита плівкою, охороняється спецпідрозділом СБУ.

— У мене жорсткі строки. Керівництво вимагає результат. Я не можу розігрувати стандартні тендери. Тому звертаюся до вас напряму.

— Я знаю, у вас справи йдуть непогано. Але цей проєкт — шанс зовсім іншого рівня. Гроші — не проблема. Якщо все виконаєте якісно, — ви перейдете з регіонального рівня на європейський. Повірте.

— Звучить привабливо, але... чому саме ми? — поцікавився Віталій.

— Ми хороша компанія, але не найбільша й не найвідоміша, — додав я. — До того ж, таких масштабів ми ще не тягнули. І я не збираюся прикидатися, що все вже вміємо.

— О, я в курсі, — перебив Павлович, посміхнувшись. — Перед поїздкою я підготувався. Маю доступ до всіх відкритих даних про бізнес в Україні.

Він підвівся і почав повільно ходити перед столом:

— Я вивчив вашу історію — і вона вражає. Без великих інвестицій ви створили сильну групу компаній. Так, саме групу, правильно? Будівництво — лише частина. Ви маєте потужну торгову фірму з імпортом інженерного та сантехнічного обладнання — і, до речі, там ви лідери ринку. Плюс — логістика, плюс туризм, плюс нерухомість.

— Я аплодую вашій системній роботі. І саме це стало для мене вирішальним. Не розмір — а стабільність, організація і репутація.

    Моє обличчя ставало дедалі похмурішим.

— В Україні є десятки будівельних гігантів з іменами й масштабними проєктами. Тому, відверто кажучи, я не зовсім розумію, чому саме ми?

— Дозвольте продовжити, — спокійно сказав Павлович, підійшов до панорамного вікна й на мить замовк, вдивляючись у місто.

— Я побував на більшості ваших об'єктів. І скажу прямо — все влаштувало. Особливо ваша організація. Але головне — ви не надто відомі. І це, повірте, великий плюс.

Він обернувся до нас:

— Великі компанії — як лайнери. Повільні, неповороткі. Їхні рішення проходять через сто ланок. Бюрократія, внутрішні обмеження, публічність — усе це не для нас. А нам, як ви вже зрозуміли, потрібна тиша. Абсолютна.

Павлович повернувся до свого місця й сів.

— Тож... чи готові ви продовжити розмову?

Його слова зависли у повітрі. Я мовчки відійшов до барної стійки.

— Віталь, налий чогось міцного, — сказав я, навіть не озирнувшись.

Віталік підвівся, пішов за мною, не зводячи з мене очей. Я вже знав цей погляд — він зацікавлений.

Він кинув у склянки по великому кубику льоду, дістав із полиці пляшку й налив. Я жестом показав: ще одну.

Віталік мовчки глянув через моє плече на Павловича й почав готувати третю склянку.

Я взяв дві, підійшов до столу й простягнув одну нашому гостю.

— Розмова буде довга. Проведімо її в хорошій атмосфері.