Сингулярність. Контакт

2039 рік. 19 лютого 

Семидуби. Україна

    Крижаний вітер свистів зриваючи пухкі вихори снігу між спорудами наукової станції “Артефакт”. Всі основні будівельні роботи вже були завершені. На об'єкті знаходилась лише охорона, вчені та обслуговчий персонал. Лютневий мороз пронизував усе, тому на дворі було не людно. 

    Квадро літ завис над посадковим майданчиком, його двигуни гуділи, та своїми гвинтами ще більше завихрювали сніг. Миттєво після приземлення, люк відчинився, і з нього вийшли люди. Гвинти потроху почали знижувати оберти, а один із людей кивнув і зробив знак групі рухатися вперед. Вони пішли крізь заметіль до великої будівлі, залишаючи за собою чіткі сліди в снігу, які вітер одразу ж намагався стерти. 

    У дверях  їх зустріли двоє співробітників лабораторії у білих костюмах. Один із них, чоловік із сивим волоссям і строгим виразом обличчя, зробив крок уперед і простягнув руку командиру.

—  Ласкаво просимо. Ми чекали на вас , — його голос звучав спокійно, але з за швидко, що підтверджувало на не терплячість. 

 Друга молода жінка в окулярах, швидко перевірила якимось приладом в руках прибулих та жестом запросила їх у середину

— Ми повинні вас негайно провести до об’єкта. На вас чекає ваш брат, — додала вона, вказуючи на коридор, що вів углиб будівлі. Група рушила за науковцями, проходячи довгим освітленими коридорами. В повітрі відчувався слабкий запах озону, а з далекого кінця комплексу доносилося ледве чутне гудіння. Вони піднялися на кілька поверхів у верх. — Пане Александре прошу слідувати за нами , всім іншим далі йти заборонено.

    Вони пішли в глиб коридором із напівпрозорої плівки, що  завивався, наче живий тунель, затягнутий у білу імлу. Він ізолював усе довкола, приховуючи обриси стін і стелі. Крізь матеріал неможливо було розгледіти, що чекає попереду, та навіть звуки тут стали глухими, приглушеними, ніби проходили крізь товщу води. Науковці та  їх гість зупинились біля скляного шафи. Вони дістали три  білих захисного костюма. 

— Ось одягайте це! Так потрібно такі правила. —  Жінка промовила протягуючи Алексу костюм. 

— Я не розумію навіщо, і куди ми йдемо, тут точно є мій брат. —  Алекс з недовірою запитав. Голос його був рівним, однак його погляд був стурбований . Обидва вчених поглянули на нього та нічого не промовили, лише кивнули в підтвердження. Коли всі були одягнути в захисні костюми. Вони повели його за собою.

—  Просто йдіть, не зупиняйтеся, — сухо кинув один із вчених, міцніше стискаючи його лікоть. 

    Алекс разом із групою науковців обережно увійшли до невідомих дверей. Усередині панувала напівтемрява, лише слабкі вогні мерехтіли відкидаючи примарні відблиски на стіни які переливалися золотом та були розписані якимись зображеннями . Та його вели так швидко що він не мав змоги сконцентруватися на них   . Повітря було насичене незнайомими запахами, що змушувало його відчувати тривогу.  Вони йшли погано освітленим кімнатою і його переживання наростало. Згодом вони дійшли до входу довгого коридору гарно освітленого. Де їх зустрів Гарпун. Його суворе обличчя не виражало емоцій, але в очах читалась настороженість. Поруч із ним стояв ще один науковець. Він одразу кинув на Сашу швидкий оцінний погляд, а потім перевів очі на інших, та сухо  промовив   – Запізнилися.  Гарпун, передав планшет із даними  науковцю, потім відійшов у сторону та не став заважати дуже ошарашеного  Алекса розглядати все навкруг. 

—  Що я тут роблю, де мій брат? 

— Твій брат тут, не хвилюйся, ми просто хочемо переконатися чи є в тебе здібності.

— Здібності? Які здібності? Про що ви? Алекс трохи, нахмурився не розуміючи суті сказаного.

— Все по черзі, не нервуй. Ідіть за мною. Через хвилину всі підійшли до великої зали.

    Коли Алекс зробив кілька кроків “тронною” залою, його світ змінився! Очі його широко розкрилися, а подих перехопило від масштабу і незвичності інтер'єру . Все навколо здавалося нереальним. З однієї сторони стіни гладкі мов дзеркала, з іншої фактурні наче камінь вони відбивали зображення давньоєгипетського мотиву. Підлога, м'яко піддавалася під кроки, немов реагуючи на кожен його рух. Він крутив головою у всі боки, намагаючись охопити все це технологічне диво. В голові крутилась думка, “я  потрапив у майбутнє!”Серце калатало, пальці мимоволі торкалися поверхні великої колони, ніби перевіряючи, чи це не сон. Він відчував і захват, і легке хвилювання. —  "Невже це реальність?" — Промовив він про себе, озираючись довкола. Але будівля відповідала сама за себе, вона дихала технологіями, відкриваючи перед ними двері у світ, про який він навіть не міг уявити.

— Так Александре це реальність ! Десь із глибини пролунав приємний жіночий голос. 

Він завмер, його серце підскочило, а рука відсахнулась від колони, очі широко розкрилися. Голос здався надто реальним, ніби говорила жива істота. Алекс відступив на крок, озираючись, ніби сподівався побачити, хто це сказав. Він поглянув на мене, а потім на Гарпуна шукаючи відповіді. Його мозок відмовлявся приймати очевидне, щось звернулося до нього. Хвиля холоду пробігла по спині. 

— Хто це сказав? Тут є прослуховування ? Як мене почули я ж прошепотів!? — Алекс проковтнув клубок у горлі, намагаючись не виказувати здивування якому не було меж. 

    Я підійшов до нього і посміхаючись постукав по плечу . — Ооо, брате ,тут пояснювати й пояснювати. Та я думаю це зроблю не я! 

Він не розумів, що відбувається , озирнувся по боках і помітив як Гарпун та науковці відійшли до столів на яких були якісь наукові приладдя та монітори. 

— А хто ? — Він шукав відповіді дивлячись мені у вічі.

— Я!!! — Пролунав знову той самий голос. Він був надзвичайно приємним і м'яким, оксамитовим, із легким відтінком теплоти, який викликав відчуття спокою. Ніжний і водночас впевнений . Алекс  озирнувся , перед ним стояла приваблива жінка з карими великими очима, які переливаються золотавим світлом, наче в них ховається якась енергія. Акуратне темно русе волосся переливаючись міддю спадало на плечі. ЇЇ макіяж нагадував близькосхідний мотив. Вона стояла з легкою впевненістю, одягнена у діловий, але не надто строгий стиль. Її піджак із м'якої тканини елегантно підкреслював талію. Блуза з легкого шовку мала витончений виріз, що надавав образу жіночності, а штани, хоч і класичного крою, мали сучасний, трохи розслаблений фасон. Її образ доповнювали акуратні прикраси, сережки у формі Марсу з рожевого та білого золота, тонкий браслет і годинник із витонченим ремінцем. Вона виглядала професійно, але водночас тепло й доступно, ніби готова до ділової зустрічі, але й до невимушеної розмови за чашкою кави.

    Алекс не розуміючи звідки вона взялася, відступив кілька кроків назад. 

— Звідки вона взялася, секунду назад її тут не було. —  Він поглянув на мене , і я помітив повне нерозуміння яке читалось на його обличчі. 

    Нубіра підійшла до мене і поклавши руку на плече стала перед ді мною натякаючи на те,  що вона сама все пояснить. І я хоч  і знав , що вона лиш тільки проєкція, але я наче відчув той дотик. 

— Мене звати Нубріра. Он там по центру приміщення стоять стільці , пройдімо вип'ємо кави або чаю та я вам все розкажу.  — Вона повернулась та легкою ходою пішла  вглиб приміщення. 

 Алекс на мить затримався милуючись її ходою і довершеною фігурою, а за мить він уже занурився у розповідь яка скоро переверне його життя ……

Київ. Україна

2039 рік. 19 лютого

12:45 за місцевим часом

Ресторан при готелі “Україна”

  Двоє чоловіків сиділи за столом біля вікна. За ним гудить ранішнє місто, автомобілі, автобуси, дрони постачальники, автоматичні таксі ,та автопілотовані буси, люди та всі інші кудись поспішають створюючи метушливий хаос міста мільйонника. На столі стоїть пляшка горілки, дві стопки, кілька тарілок з різними стравами та м'ясними закусками. Один чоловік, худорлявий гладко вибритий, та у сірому костюмі  неквапливо крутить у руках стопку з горілкою і задумливо вдивляється  у її  глибину.

— Слыш Десниска! Вот ты мне скажи? Как ты провалил мою операцию? Сначала экскурсия на объект пошла не по плану потом с  заложниками ты напорол и как итог лучшие агенты были убиты! Нам пришлось замести следы! Это полный провал! Что мне доложить на верх ? А? —  Він подивився на чоловіка на проти і відвів погляд в якому читалась зневага та відраза. Різким рухом випив грілку, закотюючи очі під верхні віки. 

 Денис виждав момент, а потім спокійно проговорив: — Фьодор, не слід все так близько брати до серця. — Його пальці час від часу стискались в кулак. В ресторані звучала приглушена музика з мотивами старого джазу. Офіціант у темному фартусі нечутно підійшов,  та поставив глибоку тарілку з борщем. Десь в іншому кінці залу почувся тихий сміх, брязкіт ложок об посуд і приглушені голоси. Ресторан живе своїм звичним життям. Фьодор поглянув у їх бік, потім повернувся назад, схопив пляшку і налив повну по вінця стопку.  Його квадратне худе обличчя ще більше насупилось. Він мовчки схопив стопку і різко, без жодного виразу на обличчі спустошив її.  Горілка обпекла горло, але він навіть не скривився,  лише важко видихнув та схопив ложку. Підсунув до себе глибоку тарілку з борщем. Опустив голову нижче і принюхався ! Червоний, наваристий борщ наповнював ароматом традиційної української кухні піднімаючись паром до верху. Чоловік неквапливо, але з певною злістю зачерпує ложку й тягне борщ до рота. Жує повільно, важко, ніби розмірковуючи над чимось. 

— Не нуу..ж  сука! Борщ,  вы, блядь… умеете готовить ! Вкусно!  Не то что наш Щи. — Раптом невдоволено  шипучи словами протягує він. Знову закинув ложку до пащі, та так незграбно, що страва розлилася по під борідку залишаючи червонуваті струйки.  — Зря время потратил! Чоловік знову хапає стопку, наливає ще. Випиває одним махом, потім швидко бере ще ложку борщу. В очах все ще  блищав гнів, але вже не такий гарячий, радше гіркий, як той спирт, що він тільки-но залив собі у горло.

Дочекавшись слушного моменту Денис продовжив.

— Не все так погано, як я сказав . Я маю ідею яка точно сподобається тобі й твоїм “начальнікам”. —  Він нервово засовався на стільці, раптом нахився вперед, ближче до Фьодора. Очі його зловісно заблищали, а губи скривились в напруженій усмішці. Він озирнувся навколо, перевіряючи, чи їх не слухають, а потім зменшеним голосом промовив: 

— Годі терпіти це лайно. Ви ж не просто так сюди прийшли, так? Раз уже все пішло не так, треба діяти! — Худорлявий чоловік, у сірому костюмі, що до того мовчки сьорбав борщ , підняв вже спянілі очі. Вони зустрілися поглядами — Що ти пропонуєш? — питає Фьодор, стискаючи пальцями напівпорожню пляшку. Денис нахилився ще ближче. Його голос став майже пошепки, але він говорить чітко, наче давно продумав кожне слово: —  Бахнути треба. Гучно. У самому об'єкті.  Так, щоб без варіантів. — Повисла напружена тиша. За сусідніми столами хтось сміється, брязкають столовими приладами, а тут  ні звуку. Лише важке дихання та скрип . Чоловік із худим  квадратним обличчям насупившись, кивнув головою, подаючи сигнал, що готовий далі слухати. 

— Нам потрібна брудна ядерна! Слова зависають у повітрі, наче задушливий дим від сигарет. Худий чоловік, який щойно маслав ложкою, ледь помітно зупинився, а потім широко усміхнувся. — Вот ето уже интересно… — Він киває, потираючи руки. — Очень интересно. — Ты понимаешь, что предлагаешь ? — Холодно питає він. 

— Розумію. Ми й так все втратили! І вже навряд чи дізнаємося, що там на об'єкті. Є план ! Знищимо там все, і звинуватимо в цьому Україну, що там вони будували ядерну зброю і в них сталася аварія. Перше — дискредитуєм їх на міжнародній арені, а друге, щоб там не було на об'єкті ми це знищимо, і для вас як і для них він втратить всю значущість! — Худий усміхнувся і кинув погляд на пляшку . Потім піднімає руку до гори та кличе офіціантку . — А принєсітє мені вашої хвалєбної самогонки.  — На ламаній українській він дає замовлення.

— За такое я йобну настоящей горілкі ! Что ты хочь за это? Излагай !?

— Я хочу влади , хочу всю Україну, звісно під вашим протекторатом. — Його очі, стали  темними, майже порожніми, немов у нього всередині щось клацнуло, відмикаючи останні залишки людяності та  стриманості. Вилиці напружились, а тонкі пальці, що ще мить тому потирали один одного, завмерли, ніби нігті хижака. Тінь від лампи впала на його обличчя, підкреслюючи гострі риси. 

  Офіціантка принесла невеликий шкалик з самогоном . Фьодор налив стопку . Підняв її до гори наче хоче сказати тост — Излагай план! Я слушаю . Він смакуючи українську горілку фльоснув все за раз. Пекуча рідина захопила його і перебила дихання. До такої міці він був не готовий. Затримавши дихання, протяжно видихнув носом, так що аж сопля вискочила із ніздрі й потекла до верхньої губи. 

— Тоді слухай! Ось як все буде …….

2039 рік. 19 лютого 

Семидуби. Україна

    Всі стояли нерухомо посеред “тронної” зали, і слідкували за тим як Нубіра розказує Алексу про себе. Вона розповідаючи демонструвала всі деталі візуально, а він слідкував за цим не відриваючись від неї та її історії.  Через деякий час Алекс повернувся до всіх і кивнув, що готовий.  До нього підійшов я та Гарпун, а згодом і вчені на чолі із доктором Дорофєєвим. Їхні очі були сповнені тривоги й очікування.  — Це буде експеримент, ми хочемо перевірити, чи зможете ви як і ваш брат встановити контакт із ШІ Нубіра. І чи будуть у вас схожі здібності . — Коротко резюмував Дорофєєв.  — Так я в курсі, — відповів Алекс — Нубіра все пояснила. 

— Готовий? — запитав Я, торкаючись його плеча.

— Ні. Але спробую, — відповів Алекс, злегка усміхнувшись. Усередині він відчував щось зовсім інше: щось холодне, що шкрябало зсередини його розуму. Він ступив уперед. Метал під ногами здався теплим. В ту ж мить все навкруги засвітилося яскравим світлом, і з глибини вийшов голос Нубіри — м’який, жіночий, але з відлунням, яке неможливо було описати словами. — Алекс. Я торкнусь тебе, спочатку легко, а потім сильніше! 

    Світло навколо нього змінилось. Простір почав танути, мов вода, і раптом… БАМ! ...Перед його очима спалахнуло сліпуче світло. Він уже не стояв на кораблі. Він бачив. Але не очима. Це було видіння.

  Спершу була лише тиша. Неймовірна, гнітюча тиша, мов світ затамував подих перед апокаліпсисом. А потім — спалах. В центрі України, неподалік від наукової станції, де в цей день зібралися кілька тисяч молодих людей на мирний мітинг за екологічну безпеку, раптово спалахнуло яскраве біле світло. Воно було таким інтенсивним, що здавалося саме небо загорілося. Всі звуки згасли на мить, а потім світ вибухнув. Ударна хвиля поширилася зі швидкістю, що перевищувала звук. Повітря перед нею кипіло. Ті, хто стояли найближче до епіцентру:  активісти, журналісти, охорона, студенти всі зникли миттєво. Їхні тіла випарувалися під впливом температури в кілька мільйонів градусів. Від них не залишилося нічого,  ані кісток, ані тіней. На горизонті піднявся грибоподібний стовп диму, схожий на чорну отруйну квітку, яка розцвіла в центрі країни. Його стовбур пульсував вогнем вгору, піднімаючи з собою пил, уламки ґрунту, будівель та... людських тіл.

    А потім почався радіаційний дощ. На відміну від звичайної ядерної бомби, ця була "брудна" ,  спеціально збагачена ізотопами для максимального зараження території. Пил, наповнений цезієм-137, стронцієм-90 і плутонієм, розлітався вітром на сотні кілометрів. Частинки вогкого попелу, що липли до шкіри, горіли як кислота. Хто не згорів миттєво  повільно вмирав від опіків, задушення чи гострого променевого ураження. За кілька десятків кілометрів від епіцентру, люди в населених пунктах в паніці кидалися хто куди. Але вже було пізно. Дехто почав блювати кров’ю ще до того, як зрозумів, що сталося. Очі у людей набухали, слизова обличчя наче розпухала зсередини. Тіла вкривалися пухирями. Металеві деталі на камерах та телефонах плавилися. Усі радіостанції замовкли. Електрика згасла.

    Алекс у видінні спостерігав усе це не як людина,  а як споглядач із середини. Він ніби стояв поза тілом, у центрі цього жаху, й бачив, як безжальна рука історії витирає майбутнє людства. А потім "камера" в його голові повернулась, і він побачив свого брата. Він стояв на підвищенні, в темному одязі, схожому на бойову уніформу, з холодними сяючими очима. Його обличчя не виражало жалю. Навколо нього не було нічого тільки, витоплений ґрунт і пил — Він... це зробив... — прошепотів Алекс, падаючи на коліна у реальному світі, обливаючись потом і сльозами. — Це був …

Група людей, охоплена тривогою, зібралася навколо Алекса. Їх чутливі прилади зчитували дані, але їхнє значення залишалося невідомим, непередбачуваним.Тому вони спрямували свої погляди на Алекса, не наважуючись запитати, що з ним. На екранах з'являлися незрозумілі графіки, малюнки, яке вони не могли ідентифікувати. Невідомість, з якою вони зіткнулися, була водночас захоплюючою і лякаючою. 

Я обережно торкнувся плеча Алекса,  — все в порядку — запитав?

Алекс підняв вогкі очі на мене, і я побачив у них жах . Він відсахнувся від мене, а далі знову схопився за голову і впав до долу. 

    Друге видіння накрило його новою хвилею.  Світ навколо  потемнів, і Алекс поринув у нову реальність , холодну, тривожну, позбавлену звичних звуків і логіки. Простір ніби склався в себе, і перед ним відкрилася сцена нового кошмару.

    Чорне небо, затягнуте важкими хмарами, прорізувалося блискавками. Велике сучасне місто з тисячами вогнів, червоними стінами й куполами зверху. Із шумом транспорту місто готувалося до ночі. Люди ще не знали, що ця ніч буде останньою. І раптом — сигнал. Він не був схожий  ні на що, що люди чули раніше. Це був не звук, а відчуття. Воно різало мозок як гострий метал. Радіо, супутники, інтернет усе вловило його одночасно на всіх частотах з’явився один і той самий перекладений голос:

«Ми присутні.

 Ви вчините підкорення.

 Опір буде знищено.

 Це — останнє попередження.»

Лідери країн зібрались на надзвичайну відеоконференцію. Зі своєю класичною манерою роздутого его, “русскіє” дали відповідь коротку і чітку: — «Ми не підкоримося.»

    Мить — і небо розкололось.З глибини космосу, крізь атмосферу, з нечуваною швидкістю почала опускатися вогненна куля. Спершу як зірка, потім як сонце, а згодом, як крижаний кошмар. Вона не була фізичною. Це була чиста енергія, спресована до критичної щільності, що змінювала саму структуру простору навколо неї. Повітря іскрилося й плавилося на її шляху, час спотворювався, секундні стрілки зависали у повітрі, і тіні рухались у зворотному напрямку. Все, чого торкалася ця куля, зникало, не згорало, а випаровувалось до нульового стану. Земля перетворювалася на чорну скляну пустелю, дерева на пил, а люди на тіні, ще до того, як встигали закричати. Куля, що росла з кожною миттю, стрімко наближалася до центру міста. Вежі гнулися й руйнувалися під хвилею енергетичного тиску, як паперові. Вікна тріскали, сигналізації ревіли, а вулиці наповнювались криками. Але ніщо не могло зупинити невблаганну силу. Алекс бачив, як усе місто, кожна людина, кожна історія, кожен подих ,  зникало за лічені секунди. Куля досягла центру. І стало біло. Світло було таке яскраве, що засліплювало навіть у видінні. Але Алекс усе ще стояв. І він бачив, як палає горизонт. Від міста залишилась лише велика димна воронка, що світиться розплавленою землею. Над нею,  висів корабель. Колосальний. Темний, з химерною архітектурою, Він не стріляв. Він просто споглядав.  Далі невідомі дали сигнал — «Це тільки початок.» — І тоді Алекс прийшов у себе, з криком, захлинаючись повітрям

    Встаючи на коліна, трясучись від шоку. промовив  — Я… я бачив... — він захлинався , очі злякано бігали. — Це… майбутнє. Або… кінець!

    Нубіра мовчала....