Вигризи

Анотація:

Те, що визирає з тріщин, говорить мовою, яку ти не встиг вивчити протягом життя.

Знову тріщини пішли. На днях кліпсидру побачив зі своїм іменем та завтрашньою датою. Зірвав той папір. Причина смерті вказана: «не розумів мови рідин.»

А взагалі, змалку все почалося. Коли мені чотири було — душив малих курчат. Декілька з них належали Степанові, нелюду, що жив у нас в селі. Здалеку як людина. А ближче глянеш — шкіра прозора. Кості видно. А на них – пульсують вени.

Степан завжди лякав. Він то в лісі пожежу зробить, то дитину чужу вкраде. І все говорив про свої рідини.

Неподалік села — дитячий табір.

Це вже традиція була. З’являється на подвір’ї у Степана хлопчина, чи дівчинка якась. Він навколо них витанцьовує. Називає дітьми циркуляції. Тими, хто слухатиме закони.

А потім з міста приїжджає поліція разом з лікарями. Дільничного у нас не було ніколи.

З самим Степаном щось роблять незрозуміле, бо з будинку його крик долинає щоразу. Коли Степан кричав — дід нас завжди до хати заганяв.

Потім фахівці з міста їхали геть. А Степан — лютував. Ходив селом декілька днів, стиснутий кулак небу показував.

Мій дід казав, що Степан знає мову рідин. Досі не розумію, що воно означає. Хоча вже й сам став дідом. Овдовів двічі. Дітей поховав.

Степан прокляв мене за тих убитих курчат.

— А ну сюда ходи, тварь малолітня! — тягнув він мене за вухо і верещав: – Зараз ти в мене послухаєш! Послухаєш! ПОСЛУХАЄШ!

Він побив мене кропивою тоді. А я пам’ятаю досі ту стіну із заростей у нього на подвір’ї. Бузина суцільна. Лопухи, що аж тінь відкидають. Колючі реп’яхи, навіть вулиці сільської не видно через них.

Я вже плачу. Прошу вибачення за курчат. А він піднімає вказівний палець. І говорить, говорить, говорить… Бридкі вени під шкірою набухають, я бачу, як м’язи тремтять під очима. Як прозорі губи вимовляють заборонені слова.

Тому ще з дитинства життя для мене — це спроба зупинити потік проклятих фраз.

І от ця кліпсидра біля продуктового магазину сьогодні – ознака, що скоро Степан прийде.

Душать дитячі руки те курча — і в його очах маленьких бачу своє лице зморшкувате.

Тепер я лишився сам з трьома собаками й котом. Ні з ким не спілкуюсь. Телевізор дивлюся тільки. Інколи – пам’ять переглядаю. Кручу подумки свою долю як кришталь з тріщинами.

Тріщина перша. Сімейне застілля. Родичі прийшли. А серед них — воно.

— Так це ж тітка Ольга, чого ти плачеш, дурний? — куйовдить мені волосся мама.

А я скавуліти хочу від страху.

Сидить. Губи синюшні, лице все в набряках. Волосся в намулі. Дивиться. Підморгує. Питає мене, чи почав я вже вивчати мову рідин. Пропонує пояснити.

І всі пам’ятають, всі знають тітку Ольгу. А я вперше бачу її.

Ледве те застілля до кінця витримую. Потім запитую у батька. Хто це був? Що за Ольга і чому вона виглядає, як потопельник? Батько мене тоді не зрозумів.

Тріщина друга. Я у нашій сільській школі на уроці. Ще день такий теплий видався, травневий. Сонячні зайчики на партах.

Я з туалету повертаюсь — а за вікном глибока ніч. Світлана Василівна малює на дошці схему чогось незрозумілого, що мені нагадує внутрішні органи. Всі три лампи горять. А вікна — навстіж. І холодно ще й так, прямо вітер гуляє класом, перекидає чужі зошити й книжки. Світлана Василівна не звертає на це уваги. Далі тисне крейдою на лінії, робить свій рисунок грубим. І говорить:

— Рідини циркулюють нашим тілом і душею. Вода у мозку. Слиз у кишках. Ріка-життя несе на собі плоть. Тіло може зісковзувати в тріщини, якщо не слухати. Слухайте. Слухайте.

А це – математика була. Однокласники мовчки на дошку вирячились, зовсім не рухаються. Я сів тихо на своє місце. Не наважився сказати бодай щось про холод. Крадькома глянув у одне з відчинених вікон. Чорнота абсолютна, нічого там не видно.

Я зіщулився від вітру. Кліпнув очима. Р-раз — все зникло. Знову арифметичні вирази. Смішки й гомін дітей, весняний день. А я потім ще місяць боюсь до туалету на уроках відпрошуватись.

Воно продовжилося, коли я був в університеті. Тріщина третя. Ми — перший курс. Старшаки ввечері до себе викликають по одному. Ми вишикувались в ряд слухняно. В коридорі темно. Чуємо, як зойкають наші.

Я заходжу. А старшокурсники сидять, анатомічний атлас перелистують захоплено. І звідкіля він тут?

— А скажи ти нам, Іване, — грайливо розпочинає магістр, завжди похмурий здоровань із Закарпаття, – які основні принципи руху рідин в організмі ти знаєш?

У погляді — виклик. Далі — хитра посмішка. А інші старшаки серйозні, насуплені сидять. Один з них в руках тримає металеве відро.

Я почуваюсь на екзамені, який вже провалив. Бурмочу щось невпевнено, бо не спав вже давно через постійне муштрування в гуртожитку.

— Слухати не хочеш, салага. Тварини, птахи — теж діти циркуляції. Ти цього не поважаєш. Не вчиш закони. Сідай.

Магістр закриває атлас та вказує мені на табурет. Далі він киває старшаку, що тримає відро. Той підіймається. Кладе переді мною велику металеву посудину.

Я хочу встати, піти геть, але не роблю цього через страх. Опускаю погляд. А у відрі темінь. І десь там всередині щось борсається.

Старшокурсники раптом починають тиснути мене вниз. Давити шию. Я опираюсь, але відро з пітьмою стає ближче. Звідти — смердючий пар, пахне гнилим м’ясом, чи ще чимось гіршим.

Мене нудить, я кашляю та хочу вирватись, однак не можу. Сильні руки опускають мою голову ще нижче. Я хочу попросити, щоб це припинилось, але солодкий сморід проривається мені до горла.

Блюю. І там, серед гарячого пару, смороду, темноти і власної нудоти, я бачу мокрих мертвих курчат.

Магістр починає голосно сміятися. Інші старшаки мене відпускають потрохи, і я остаточно вивільнююся. Падаю з табурета. Хлопці потішаються. Відро продовжує парувати.

Я вилетів тоді з тієї кімнати як ужалений, слова нікому не сказав. Трусить усього. А на язиці ще декілька днів та солодка гниль.

Ніхто в гуртожитку питань не ставив. Нічого не говорив і я.

Все як завжди було. Тільки старшаки чомусь муштрувати перестали. А той магістр щоразу очі ховав, коли поглядом зі мною зустрічався.

Після універу я швидко одружився. Але нові тріщини не дали мені дихати вільно надто довго.

Четверта. Жінка моя з немовлям – на стовпі біля дому. Ми до міста переїхали. Я частину господарства в селі продав.

З роботи повертаюсь — бачу оголошення про розшук. Чорно-біле фото моїх рідних. І текст: «Увага! Вивернуті за четвертим принципом рідин. Зі світу в світ, за годинниковою стрілкою! Терміново! Сюди! Слухай!»

І більше жодних даних. Забігаю сходами до квартири — прямо на кухні бачу те, що моя кохана зробила з дитиною. В голові відразу паморочиться, і я ледь не втрачаю свідомість.

На стінах — тріщини. З кожної Степан визирає.

— Я знаю, що ти любиш куряче м’ясо. А спробуєш наше? Послухаєш?

У мене приступ. Так я отримав свій перший інсульт. Я перечіпаюсь об власні ноги, мене несе до ванної. Я надіюся сховатися від жаху, чи просто освіжити свій розум хочу. А над ванною – гак. На гаку – тіло. Стікає. Десять років потому не можу забути ні запах, ні ванну, ні ці миски із заливками на холодець.

— Що ти зробила?

Вона хотіла приготувати мені його як курча. Була розчарована, що я не оцінив.

Далі – провал. Поліція приїхала, лікарі, сусідів як понятих пригнали. Ті блюють на підлогу, хтось хапається за серце. А мент лишень бере собі яблуко на кухні у нас. Жере аж чмакає. Госпіталізували мене. Права нога почала гірше слухатись, але загалом — в порядку.

Дружина моя задушена. Я вже подумав, що це я вчинив, але ні. Довели пізніше, що жінка задушила себе сама. Вивернула руки і перетиснула шию.

Кажуть, що це все через рідини. Слідчий руками розводить. На всі мої слова й питання — байдужість. Шкодують, співчувають. Кажуть, що погано слухаю. Допомагають з похоронами, а самі — віддаляються.

Тріщина п’ять.

Коли розписався з другою жінкою — переселився до неї. Магазин собі вподобав місцевий. Дешевий фарш, хороше філе. Назва ще й така дивна була: «Покірні курочки».

Закуповувався майже щотижня курячим м’ясом, бо дешево й смачно. Не хотів більше нічого їсти, окрім курей.

Згадував інколи, що сталося десятиліття назад. Але не міг стриматися все одно.

Тільки сни кошмарні мучили потім. І вода з мене виходила. Не слина і не сеча. Щось безбарвне з обох отворів. Воно так само тхнуло гнилим.

Снилося мені постійно, як божевільний Степан душить малого мене. А позаду – курчата вишикувались. Мені в очі зазирають, як однокласники на дошку.

Прийшов одного разу я на звичне місце — а на вітрині з’явились курячі голови. У мене аж живіт звело від бажання. Купив одразу кілограм.

Додому повернувся — показую жінці. Не можу натішитись. А вона скандал розпочинає. Які, мовляв, «Покірні курочки»? Які голови? Зовсім все про циркуляцію забув! Тому й дурниці мелеш! Приніс до хати незрозуміло що!

У мене на очі – пелена. Не втримуюсь, коли чую її слова. Мені вибиває пробки в голові. Темніє. Згадую оголошення на стовпі та холодець.

Зриваюся сильно. Синок малий другої жінки свою маму боронити кинувся – так і він мені під руку попався.

П’ятнадцять років відсидки, а перед тим — примусове лікування. Не потрібне воно мені було, бо шкодував, звісно, про вчинене.

У в’язниці паршиво було, ще гірше, ніж у палаті. Сиро завжди, холодно. Та ще й трава прямо з підлоги проростала. А з крану замість води — слиз.

Чорні стіни бараку пітніли від моєї присутності. Конденсат постійно капав вниз, наші хлопці збирали його і чифір потім варили.

Менти лиш сміялись у відповідь на наші скарги щодо вологи. Заламували, били.

Всіляке бувало за п’ятнадцять років. Невідома хворь на нас напала в бараці після тих чаювань. Текти з мене знов почало, як з крану. Шкіра зморшкувата стала. А під шкірою вени набрякли. Спати ніхто в бараці більше не міг, бо гуділо воно в наших тілах.

А далі – помер наш смотряга.

Це шоста тріщина. Довга і нестерпна, слизька, як стіна у мене біля шконки.

— Базарю, пацани, пахан наш закони перкусії в рідинах не хотів послухати, тому й помер! – тихо прорік наступного дня Володька Косий.

Довго, важко всі хворіли. Лежав я тижнями в температурній маячні та дивився на краплі.

Все подумки назад, до села повертався. Марилось мені, як Степан божевільний дітей чужих накачує рідинами. І говорить, говорить…

Пережив ще один інсульт. Але на ногах залишився.

Коли вийшов на волю, вирішив поїхати додому. В місті більше нічого робити. Жодних родичів не лишилось. Ні сил, ні здоров’я.

А село змінилось. Дорогу проклали, відкрили пару магазинів. Хата Степана так і поросла бур’яном повністю. Реп’яки ті повилізали на каміння й дерева. І пустка, ніхто там не жив більше.

А скільки ще було такого, що я забув? Коли покійники приходили понівечені та все пропонували свою допомогу. Навчити мене основним законам, щоб легше дихав? Я уникаю їх все життя.

Мій старечий мозок — безодня в оченятах курчат. Один-єдиний проблиск там. І вже чужі руки тиснуть. Крутять нутрощі за годинниковою стрілкою.

— Слухай, слухай, слухай, слухай…

Повторюю я собі. Чи це вже Степан в мені говорить? І тепер відчитує мене вічно за мої дитячі гріхи у себе на подвір’ї? А я слухати не хочу ту маячню.

Я купив собі філе в магазині нещодавно. Сам захотів фарш зробити, а з нього — котлети. Мелю той фарш, захоплююся надто. Втрачаю пильність, а інструмент наче сам продовжує крутитися. Руку схопив — і досередини, до металевої пащі.

Кричу від болю, падаю з ніг, перевертаю м’ясорубку разом зі шматками м’яса. Кров лупить. Так я позбувся трьох пальців відразу. На підвіконнику потім жовту пір’їнку знайшов.

Це Степан продовжує мене карати за своїх птиць.

Очі, рот мій, язик витікають разом з тхнучою гидотою. Огризки пальців – повисають. Рухаються самі по собі. Живіт спазмує. Заборонена мова пробирається всередині. Відчуваю, що скоро заговорю нею.

Знову тріщини пішли. На днях кліпсидру побачив зі своїм іменем та завтрашньою датою. Зірвав той папір.

Вдома у мене календар на стіні висить. Помітив щойно, що він дні рахує у зворотній бік.

Хтось ходить у мене під хатою. Хоче заглянути до вікон, але я все закрив жовтими шторами. Це Степан воскрес. Хоче прийняти екзамен, а я не вчився. Не вчився, бо тікав.

Те, що колись було моєю правицею, пульсує.

На кліпсидрі пише: «не хотів слухати.»