Вигризи

Анотація:

Вона хотіла познайомитися. Але деякі профілі тут — не для людей.

Спершу їй надсилали інтимні фото. А потім попросили впустити.

— Не видаляй, Ань. Попробуй ще посидіти. Там є нормальні! Дай їм шанс!

Аня нещодавно встановила собі на телефон один додаток.

Віка вже почала зустрічатися з хлопцями, вона знала весь гуртожиток. Хотіла допомогти Ані познайомитися з кимось — але Аня була надмірно правильною дівчинкою.

Їй вісімнадцять. Жодних стосунків до цього. Звикла спілкуватися в інтернеті.

Червона іконка загорілась на екрані смартфона. Лаконічна назва застосунку — «Тут». І безліч повідомлень від стурбованих придурків одразу після реєстрації. Жодного нормального діалогу. Тому Аня вирішила видалити додаток. І вона б зробила це, якби не Віка.

— Так а з ким тут спілкуватись? Вони ж ненормальні! — щиро обурювалась Аня, показуючи подрузі деякі переписки.

— А спробуй ти комусь писати, Ань. Ти ж чекаєш, що до тебе самі прийдуть. Ну от і приходять! Шлак всілякий. Активнішою будь! Ти не в романі для жінок живеш.

Сама того не розуміючи, Віка зачепила подругу. Аня — дитина, що виросла на книгах. Суворі батьки. Високі ідеали.

Тим не менш, вона дійсно почала ставити лайки під профілями хлопців, які видавались їй порядними, або хоча б симпатичними. Одному навіть написала. З цього й почалося все.

«Привіт! Вмієш на гітарі грати?»

Білявий юнак тримав у руках музичний інструмент на одному з фото. Тому Аня почала діалог саме так. Через сором і ніяковість.

«привіт. ти пускаєш»

Відповідь прийшла майже миттєво. Аня дивилась на повідомлення хлопця з іменем Арсеній та не розуміла, про що той говорить.

«Ти про що?»

«пускаєш у світло»

Аня якраз сиділа на останній парі. Мозок уже не сприймав інформацію про історію літератури.

«Я не розумію, про що ти. У нас взаємний лайк. Я написала. Ти не хочеш?»

«аня 18 років. можна пустєш..?»

Вона ще раз уважно роздивилась профіль. Симпатичний. Фото — професійні. Арсеній з гітарою на природі. Арсеній у сорочці й піджаку на якомусь заході. Арсеній у спортзалі. А в анкеті — жодного слова про захоплення чи смаки.

Увечері, вже перед сном, Аня знову зайшла в додаток. Прийшло більше десятка повідомлень від «голодних» чоловіків. Чужі члени й смайлики з вогниками. Прогорнула нижче — Арсеній онлайн.

«То будем переписуватись?» — набрала Аня повідомлення і вже почала злитися.

Їй не подобалось випрошувати увагу.

«а ти будешщ»

«Що буду?»

«спілукиватися пускати»

«Буду. А нащо я тут сижу, ти думаєш?))»

«у світло бууд їсти»

«Тобі скучно, чи що?»

«можна я вже заходив?»

«Будеш нормально писати?»

«така теппла в телефоні»

Аня зітхнула. Чимось недобрим віяло від цього діалогу. Хоча… Ну багато є хворих людей на світі. Тому вона просто видалила переписку та відклала телефон до завтрашнього дня. Ну і муть.

Далі все повторювалось. Тепер писав Єгор:

«привіт. ти контакт знайти шоб ііфсстеш»

Аня подумала, що Арсеній створив фейк. Відвідала сторінку Єгора: смаглявий брюнет, 27 років. Фото за барною стійкою, в якомусь клубі. Усміхнений приємний тип, та й не дурний на лице. Але продовжує писати дурниці.

«Привіт. Ти хто?»

«я ЄГОР. аня. де ти живеш шобиб світло»

«У мене пише, що в Чернівцях. Ти Арсеній?»

«скажи де ти живеш»

«Шо ти хочеш з мене?»

«не хочуу назат пол ід в темноту»

Мабуть, якийсь жартівник причепився. Вже б краще писав як усі. Вічні «Привіт. Як справи?», «Привіт, що робиш?». Це хоча б звучить як у людей.

Аня заблокувала і Єгора, і Арсенія. У неї пальці чомусь затремтіли — настільки пильно зі свого фото тепер дивився Єгор.

Дівчина вирішила: якщо до кінця тижня в неї не буде хоча б одного адекватного співрозмовника — додаток видалить назавжди.

Але одноманітних повідомлень від красивих хлопців ставало більше. Остап, Радислав, Опанас, Яків. Фотографії та вік — різні. Локація — місто Чернівці.

Вони нав’язливо просили її впустити. Продовжували писати про якийсь контакт. Трохи змінювали стиль розмови, але щоразу робили різні помилки. Ніби людська мова для них була чужа.

Дівчина мовчки блокувала профілі, почала гризти нігті від нервів. Сама на себе злилась, що її настільки проймає така дурня.

Аня поки перестала користуватись додатком, бо нові сповіщення приходили беззупинно. Дівчина навіть не могла зайти в пошук чоловічих анкет, як на екрані з’являлося одразу:

«аня де треба кппобачити вививернення»

«привіт тепла забарати»

«пускаєш сміятись»

Якось після модульної контрольної, яку вона ледь не провалила через хвилювання, Аня відкрила один ще незаблокований профіль кучерявого Всеволода. Написала, бо її вже дістало:

«Шо ти хоч? Ти хто? Нафіг ти фотки чужі ставиш?»

«фото всеволод. потірібноіппі двері»

«Які двері?»

«пустити. ти в гуртожитку я прийтии»

«ВІДВАЛИ!! У тебе навіть сміливості нема свою рожу на аву покласти, а ти мене лякаєш!»

Співрозмовник щось почав писати. А потім зупинився — і анімація олівця в текстовому полі завмерла. Далі він розпочав завантаження якогось зображення. Аня відчула велике бажання вимкнути екран телефону й видалити профіль тут же. Однак щось змусило її чекати, поки невідоме зображення вантажилось.

Це була ще підліткова цікавість, жадоба інтриги.

Втім, коли фото повністю завантажилось — Аня вирішила більше не чекати кінця тижня, а поставити крапку вже тепер.

Перед нею була якась мішанина з кольорів та фрагментів. Хтось узяв фото сотні різних людей, порізав на малі шматочки й перемішав. А те, що вийшло, – висипав на великий шмат картону, вкритий клеєм. Людські роти, очі, пальці, розтягнуті й приклеєні. Зуби й волосся. Все це дивилося всередину Ані. Навіть коли вона пізніше відклала телефон.

Не влучаючи пальцями по сенсорних кнопках, написала наостанок цьому Всеволоду:

«Знаєш, краще б ти свій член мені прислав, як усі, хто тут сидить. Більше не пиши. Я видаляюсь.»

На деякий час це справді припинилось. Аня вже хотіла якнайшвидше дочекатися кінця тижня й у п’ятницю поїхати додому.

Однак її все не відпускало. Студентка почала зачиняти дверцята шафи на ніч. Засинала пізніше, ніж дівчата в кімнаті. Ті дивувались, перепитували, що сталося? Аня навіть не віджартовувалась у відповідь, казала тільки, що тривожно їй.

Пізнім вечором, уже коли гуртожиток відправився спати, вона прислухалась до кроків у коридорах. І інколи вона їх чула.

Декілька разів, коли Аня поверталася з пар, їй чувся чужий запах у кімнаті. Наче тут хтось був. Пахло чимось затхлим. Дуже старим. І ще – озоном. Усі речі, зошити, техніка – на місці.

Окрім однієї деталі.

Хтось невідомий погриз та зігнув одну з її ручок. Ніби дрібниця, однак сусідки ніколи не брали її речей. То що це таке тоді? Хлопці пожартували?

Того ж дня продовжився текстовий терор. Тепер – у соцмережах, всюди одразу. Нові повідомлення проривалися, як брудна вода через зламаний кран.

«стежка в кімнатиу двері»

«пахниш зубаааааамииии не бло тебе аня»

«бааааачим утепло дихаєш»

Пише Гліб на фейсбуці. Юхим у Viber. Георгій у WhatsApp. А ще – Архип, Дармидонт, Ян, Болеслав... На вигляд – здорові й щасливі чоловіки, мешканці міста Чернівці. Сторінки – порожні. Кожен із цих профілів наче хтось підчищав, тому що всі попередні записи було видалено.

На фейсбуці у Юстина та Спиридона – тисячі друзів. Десятки тисяч лайків на їхніх аватарках. Наче інші їх знали. Підтверджували їхнє існування.

П’ятниця. Останній семінар. Так і не розуміючи, з чим зіткнулася, дівчина бігло переглядала фото радісних чоловіків. Її вже кидало в піт прямо на парах. Губи різко висохли за ці дні, повністю потріскались. Аня перестала їсти. Університетом ходила як у тумані. А телефон не затихав ні на мить.

Дівчина збагнула, в чому річ. Посилання на одну з мереж у неї було в профілі в додатку «Тут». Там і номер телефону легко знайти. І місце навчання…

Мобільник продовжував розриватися від сповіщень. Аня все відволікалась – дратувала викладачку, що їм лекцію читала. Беззвучний режим не допомагав заспокоїтись.

— Це ж нейронка. Бачиш? Штучні люди. Надписи не мож розібрати, – тихо говорила Аня на перерві. – Дебіл якийсь пристав. Спамить тебе. Забий.

Але забити не вдалося. Аня зовсім не хотіла відкривати нові повідомлення, та ті висвічувались зверху на екрані:

«я приййду в гуртожиток»

«ЗРОБИ двері видчиненої ивф боне гаарно»

Назарій, Мар’ян, Северин.

Підкачаний чоловік на фоні гір.

Лисий хлопець з бородою у військовій формі.

«ания в гуртожииток»

В гуртожитку щось сталося. Аня забігла туди перед тим, як їхати на вокзал. Залишити книги, додому дещо взяти.

Тьотя Люба дивилась на Аню так, наче вперше бачила. З червоними від напруги щоками, перелякана. В руках – пляшечка валер’янки. На столі – тискомір.

— Аню… — лагідно почала вона відразу, як побачила дівчину. Аж припіднялась.

— Я після пар якраз. Додому буду їхати…

— Аню… Я тебе прошу… сонце...

Тьотя Люба метушливо покидає місце вахтовика. Підходить ближче.

— Що сталося?

— Можеш… попрохати своїх… друзів… не приходити більше? Добре? У нас… хороший гуртожиток… Добре?

Тьотя Люба, гроза старшокурсників, інколи й могла руку підняти на хуліганів. А тепер — стоїть перед Анею. Ніг не чує під собою. Шепоче, оглядається.

— Яких друзів? Хто приходив?

Жінка не відповіла. Перехрестилася й назад до столу повернулась.

Може, сталося щось у вахтерки. Перенервувала — переплутала Аню з кимось…

Вони були тут знову.

Вони все писали.

Затримуватись в гуртожитку ще навіть трохи Ані категорично не хотілось.

Кому про це сказати? Дівчата засміють. І так хіхікають інколи. Батьки? Так ті всю печінку вигризуть, якщо почують про додаток для знайомств. Не варіант.

Не вирішивши, що робити, розхвильована Аня швидко зібрала сумку й побігла на тролейбус. Гуртожиток покидала похапцем. Тьоті Люби не було на місці. Вона ніколи не залишала пост під час роботи — навіть коли до туалету відходила, то просила когось зі старшокурсників себе підмінити.

Середина дня. Гуртожиток — порожній. Що відбулося в цих коридорах? Таке враження, що всі студенти позачинялися в кімнатах, позабивалися в кути як миші.

Або ж їх уже зовсім не було.

Дівчина не бачила загрози — але вона нависала. Не відступаючи, супроводжувала.

З погризених нігтів пішла кров. Аня як-небудь повитирала руки хустинкою — а тут і транспорт з’явився. Як на замовлення.

Застрибнула всередину. Навіть уваги не звернула, що тролейбус — не її. І що не виходив з нього ніхто. Ніхто й не зайшов, окрім дівчини.

Двері позаду зачинилися, тролейбус рушив. Ще не озирнувшись, Аня сіла на одне з крісел.

Порожньо. Задушливо. Темно. Всі вікна — зашиті важкою тканиною. Нічого не видно — ні кондуктора, ні водія. Тільки нерухома тінь у кабінці.

Телефон задзвонив у кишені. Дівчина не вимкнула звук повністю — тільки сповіщення «заткнула» в соцмережах.

Тролейбус набирав швидкість, нікуди не звертаючи. Хоча мав би це зробити давно. Аня дістала мобільник — їй дзвонили з невідомого номера.

Дівчина знала, що їй слід зараз же зірватися з місця, почати голосити. Вибиратися з цього темного й жаркого тролейбуса. Але вона заклякла.

І коли тролейбус нарешті зупинився і його двері почали відчинятися — Аня інстинктивно заплющила очі. Вона вже розуміла, що зараз зайде всередину.