Вигризи

Анотація:

У цій квартирі тепер порожньо. Альбіна переїхала сюди, бо шукає спокою. 

Чужа присутність. Кроки. І річ, що відкривається лише раз.

Повертатися назад до села вона точно не хотіла. Альбіна закінчила четвертий курс і тепер мала на меті «зачепитися» за роботу в місті.

Вдома ж – постійні чвари. Ще з дитинства так велося. Велика родина, вічні прокльони й скандали. Тому сама вона й не хотіла дітей у жодному разі. Навіть думка про весілля з кимось викликала відразу.

А тут померли тітка й дядько. Протягом року погасли обоє від хвороби.

У родичів – єдиний син. Давно у розшуку. Там довічне «світить», він не з’явиться на порозі. Квартира порожня, тому Альбіна перебралася.

Батьки дали ключ, хоча знову намагались затягнути у рідний дім. Будь, мовляв, з нами. Повчилася вже, диплом забрала – то й на батьківщину.

Але нерви дівчини були їй важливіші. Хоча б якийсь шанс пожити нормально давало місто.

Похмура тісна нора, повна меблів минулої епохи. Килими, що прилипли брудом до підлоги й стін.

Нехай. Зате своє. А це краще, ніж ті нескінченно «комфортні та сучасні новобудови», де Альбіна роками орендувала собі закутки.

Якраз взялася за пошук роботи – а тут почалося.

Вперше чужу присутність дівчина помітила, коли приймала душ. Ще навіть тижня не прожила на новому місці, а хрущовка родичів себе проявила.

Миється. Раптом чує, як двері до ванної привідчиняються з ледь уловимим скрипом.

Пінка від шампуню в очі. Пече, і не видно нічого. Дзюрчить вода, двері рухаються.

— Хто тут?

Альбіна завмерла за дешевою фіранкою, як за стіною. Навіть душ не вимкнула. Стоїть, поки коліна не тремтять.

Це… двоюрідний брат переховується? Перша думка. Його шукають, а він у квартирі батьків. Щоб не викрила – уб’є її тепер. Він – може.

Все це протікало всередині Альбіни, немов слабкий струмінь води.

Дівчина невпевнено опустила ногу на кафель аж через хвилин п’ятнадцять. Не домилася.

Двері квартири зсередини зачинено. Нікого не видно.

І хоч більше жодних зайвих звуків не проявилося того дня, це був лишень початок. Хрущовка продовжувала жити. Вдень і вночі. Двері відчинялися на кухні, в коридорі. Далі – хтось почав крокувати. Двічі Альбіна вибігала у під’їзд. Ледь тиждень пройшов – а про відчуття затишку годі й мріяти.

Кілька разів вона стукала до сусідів. Розпитати хотіла трохи про власне житло. А якщо чесно – відволіктися.

У квартирі збоку жив хтось. Старечі голоси пролазили деколи через вентиляцію. Але їй так і ніхто не відчинив.

Альбіну не цікавили причини, що тут та чому відбувається. Полювання на нечисть – не для неї. Розгадування таємниць, мабуть, теж.

Декілька діб поганого сну, ніякого спокою. Як тут на роботі зосередишся?

— От і побачимо ввечері!

І вона посміхнулась.

Старий дзвінок пролунав як дриль по нервах. Альбіна вже встигла спакувати половину речей. У вічко дивиться — а там Євгенія.

— Так, ось це — кладеш по центру перетинів. Ну. У тебе тут кімната як вісь. Я бачу.

— Вісь? Що за центр?

— Алю, я не вперше роблю це. Раніше із бабусею ходила. Зараз сама вмію. А квартири всі — схожі. Бачу, що у тебе вісь — он там!

Кожна лампа в квартирі Альбіни ввімкнена. Навіть уночі.

Сонна дівчина все ніяк не приходила до тями після ночей, повних незрозумілої присутності. Вона махнула рукою тільки. Мовляв, роби що хочеш.

Студентка дістала з рожевого рюкзака коробку. Невелику, чорну.

— Тут все готово, Алю. Потім віддячишся, зараз нічого не давай. До опівночі чекай. Коробочку відкриєш, там кнопка є. Саме опівночі!

— І що… буде?

— Далі усі сутності, що квартиру населяють, зникнуть! Що б то не було!

— А що в коробці?

— Духоїд. Він трохи страшний, але не поганий. Як відкриєш — піди прогуляйся. Або на таксі до мене!

Альбіна кивнула. Не дуже їй хотілося у гості до нав’язливої третьокурсниці. Наче й непогана дівчина. Щира. Та й батько рієлтор… Але щось було у ній відштовхуюче.

— Дякую, подивимось. А що за духоїд?

— Не бери до голови. Він роботу зробить, і назад залізе. Людей не чіпає, йому так все одно на нас, ти б знала!

Ще побалакали ні про що. Про якусь дурню, пов’язану з університетом та спільними знайомими. А далі — Євгенія пішла, пообіцявши залишатися на зв’язку.

— Я тебе чекатиму на ніч! Мої — не проти!

— Бабуся з вами мешкає? — Сама не знаючи навіщо, уточнила Альбіна.

— Як коли. Я їй все про тебе розказала. Познайомлю!

Двері за нею зачинилися. Квартира потонула сама в собі, у повній тиші. Ніби передчувала.

Відблиски сонця, що заходить, обережно торкнулися чорної коробки. Ні метал, ні дерево, незрозуміло що. Зверху — блискуча кнопка. Засув.

Особливо ні на що не надіючись, Альбіна підійшла до химерного квадрата, коли годинник показав рівно нуль годин. Над душею — як лезо повисло.

Натиснула.

Металеві дверцята відчинилися.

Це важко пояснити… Щось завадило Альбіні залишити квартиру й піти. Було в кого їй ніч перебути, звісно. Однак ледь вловимий, але гострий острах за особисті речі тривожив. Здавалося, якщо Альбіна покине житло зараз — не зможе повернутися більше.

У серці — хворобливий інтерес.

Через деякий час із середини коробки почали вилізати темні перекручені канати. Дівчина зойкнула й завмерла у себе на ліжку. Добре, що до дверей недалеко.

Щось темне розпливалося бордовим килимом. Стягувалося до купи, виліплювалося у мокре й шерстяне.

Вона не одразу зрозуміла, що кричить. Горло палало, але звуку не було. Бахнуло у скроні. Тіло вросло у ліжко від жаху.

Запах намулу розчиняв повітря.

Тільки б воно не торкнулося до неї!

Духоїд явився. Нагадував велетенського комара та краба одночасно. Шматки панцира, сіра шерсть, клешні позаду. Морда — як у комахи. У ній зуби людські біліють.

Але лякало воно не своїм виглядом. А чимось… глибшим.

Внутрішнє чуття підказувало, що Женя говорила правду: духоїд байдужий до людей. Потвора не проявила інтересу до Альбіни. Неквапливо лазила кімнатою, постукуючи клешнями над головою. На стіну залізе, стелею пройдеться.

І на кухню. До ванної.

Альбіна не рухалась. Повітря випускала з легень невпевнено. Чи це заправду все відбувається?

Духоїд повернувся. Став поряд. Достатньо близько, щоб Альбіна знову відчула дух річної води.

Господи. Що ж вона наробила?

Чудовисько нерухомо повисло над дівчиною. Чому ж вона повірила прищавій? Тепер це… це щось… її…

Раптом кисть потвори сіпнулася в бік. Фаланга пальців стиснула повітря збоку від ліжка. І у потворній лапі з’явилася людська, майже прозора фігура.

Жінка. Світиться сірим.

Духоїд схопив її за край примарного плаття. Притягнув. Шматочки його панцира затремтіли й зашуміли, немов вулик.

Жжж.

Воно перехопило фігуру. Примара пручається. Жіночий рот кричить тишею, пульсує. Не має голосу, але в тих порожніх очах Альбіна помітила знайоме. Те саме, що дивилося на неї зі старих родинних світлин.

У пересвічених, як негатив, рисах обличчя Альбіна впізнала померлу тітку.

Щось холодне прорізалося назовні через хребет та вчепилося потом. Пальці судомно стиснули покривало.

Її покійна родичка — тепер їжа.

Духоїд жував її повільно, акуратно, як Євгенія морозиво недавно. Людські зуби клацнули в кількох сантиметрах від обличчя Альбіни. Глибше вгризаються в привида. Клешні розривають тітку на яскраві клапті.

Сірі бризки — прямо на простирадло.

Воно пожерло чужий дух, забруднюючи радянський килим. Розламало на дві частини.

Спершу живіт поглинуло. Живіт, голову. Ноги. Сіра рідина в мить випаровується.

Тепер чудовисько носилося квартирою та знаходило все нових примар. Тягало за собою фіолетову хмаринку, що здалеку нагадувала дитину. Маленькі ніжки смикалися, поки духоїд відкривав здобич, як консерву.

Шматки прозорих тіл швидко перетворювалися на дим. Духоїд шелестів.

А в кінці до своєї коробки повернувся. Клешні заховав та завмер.

На Альбіну зиркнув. Посміхнувся, як людина.

Затримався всього на мить — цього вистачило, щоб уїстися в спогад.

До самого світанку Альбіна блукала районом. По колу обходила дім із хрущовками, навіть до вікна квартири зазирнути боялася. А вже коли перші тролейбуси пішли — знайшла у собі сміливість повернутись.

Їй коштувало надзвичайно багато зусиль увійти всередину.

Коробка — закрита. Дверцята складені, і кнопка блищить. Наче й не було нічого.

З десяток пропущених від Євгенії. Писала ще, хвилювалась. Все, мовляв, добре?

Прийшла вона сама ближче до опівдня. Пригорнула та заспокоювала.

— Воно працює. Алю, ну, все гаразд. Не тремти! Ти що… бачила його?

— Бачила, — відповіла вона рівним, як кардіограма покійника, голосом.

— А я ж казала! Чого до мене не махнула?… Нічого, все добре. Духоїд — хороший. Поїсть нечисті різної і спить собі тихенько. Бабцю мою — поважає! Та й я з ним зближуюсь.

— Цей… Подякувати… Може…

— Потім, Алю. Ти пару днів поживи тут у тиші. Набереш мене і поговорим!

Щось значно глибше, ніж просто страх, на самому дні шлунка поселилося з тих пір.

Густий жах перед чорнотою, як намул.

Життя в квартирі покійних родичів справді стало спокійним. Більше ніхто не тривожив Альбіну. Ніхто не чіпав двері та не лоскотав дзенькотом люстру.

Ще тиждень вона засинала тільки під таблетками. Потім — усе повернулося на старі рейки.

Те, що сталось, тепер якимось дурним маренням було.

З Женею вони спілкувалися ще трохи. Бачилися. Альбіна віддячилась, але на цьому все.

Так минуло літо. Дівчина знайшла хороше місце в офісі. Женя ще писала трохи, в гості запрошувала. Бабуся, мовляв, цікавиться.

Щоразу від спогадів Альбіна ловила ступор.

Неправильно все це якось.

Як почалося навчання — Євгенія відчепилася.

…Мабуть, внучка незвичної бабці не знала всіх подробиць процедури. Не до кінця збагнула, як працює духоїд. Він уподобав ауру Альбіни. Приходив до неї у снах і казав, що родова травма на ній. Свари вічні, крики, і нічого світлого.

Бувало, прямо на роботі знудить її. І запах річки. Вода там — стояна, як зайдеш, то затягне навіки.

Духоїд відвідував її темні закутки. То з темряви сумочки посміхнеться, то десь біля кондиціонера гніздом комах зашумить.

Все стало гірше, коли через чотири роки в Альбіни виявили онкологію. Особисте життя й робота — шкереберть. Наречений утік, коли про діагноз дізнався.

Різко втрачаючи працездатність та життєву силу, Альбіна вимушено повернулася в село. У рідний дім. Частина волосся у неї випала, колись пружні груди — видалили геть.

Довгі дні на ліжку. Все менше сил у м’язах ніг, щоб до туалету дійти. Менше дзвінків і повідомлень від колишніх друзів; ніхто не мав бажання довго теревенити з важко хворою людиною.

Спеціальна трубка, через яку Альбіну годували, дряпала горло. Тому коли духоїд приходив — вона мовчала.

Він поки не наближався надто близько. У кутку під стелею посидить. З-під ліжка вилізе. А на ранок там — мертві оси. Мама з татом вичищають те і сваряться, сваряться нескінченно…

Монстр казав, що він очікує. Щоб кожного забрати у їхній родині і пожерти.

Останні місяці вона вже не боялася раку. Лише ночі. Хрипіла, щоб близькі поряд посиділи. Ті ж частіше робили вигляд, що не чують.

Лікарі — поклали хрест. А родичі вже потай посмертний одяг підбирали. Вона знала.

Духоїд сідав над ліжком. Іноді вона наважувалася дивитися у його очі. Здавалося тоді, що вона усе бачить у них. Що було і буде в їхньому роду.

По правді, не смерть лякала Альбіну. А порожнеча. Вона знала, що не побачить загробного життя. Ні пекла, ні раю, ні вічного тиняння вдома.

Вона зрозуміла, що коробка у кімнаті насправді ніколи не закривалася.

Коли серце зупиниться — знову з’явиться духоїд. А за його спиною — вічна пустота.