Вигризи

Анотація:

Дешева оренда, стара бабуся-господарка й трохи дивні правила.

Коли приходить ніч — головне не ворушитися.

У Валерії Миколаївни я жив другий рік. Навіть коли почав помічати краплі бурого кольору — залишився.

Я знав правила та не порушував ніколи. Хоч мене й вигнали свого часу з військового училища, а дисципліни я все ж там навчився.

Жінка брала малу оренду, а я вже вважав себе надто дорослим, щоб переїжджати до гуртожитку. Двадцять мені вже було.

Ще під час нашого знайомства вона заявила:

— Після опівночі щоб тиша абсолютна була, Андрійку! Я сплю! Ні до кухні, ні у ванну прохання не заходити. І хлопчики, що живуть у мене, знають це. Всі — тихі.

Та й район хороший. Зелено, спокійно. Виходиш вранці — наче під лісом. Пташиний спів.

Нас двоє. Через стінку — така ж кімната. Прохідна. Коли я заселявся, там жила пара старшокурсників.

— Миколаївна трохи «з привітом», але хороша. Вона й обідом поділиться, і підшити щось допоможе, якщо треба. Не парся. Але вже після одинадцятої по квартирі не лазь, — радив мені Вадим першого ж вечора.

Вони з Ігорем не хотіли особливо на цю тему балакати. Обоє на останньому курсі. Живуть тут четвертий рік.

— Вікна особливо не відкривай на ніч, — а це вже мене застерігав Ігор.

— Теж Миколаївна?

— Ні. Тут просто… Ну люди з квартир зникають, буває. Балакають різне. Вікно навстіж — а людини нема.

— Так може, міські байки, — посміхаюсь я, але бачу, що на обличчі Ігоря нічого не поворухнулося.

— Ну тут сам дивись, дружок.

І я дивився. Прийняв усе, що мені сказали. Спокійно мені було цілий рік. Ні сусід по кімнаті, мовчазний молдаван, ні двійко через стінку — ніхто не порушив правила. Всі гасили світло, як тільки екран мобільника показував 22:55. До туалету ходили у пластмасові пляшки. Це стало для мене настільки буденним і зрозумілим, що невдовзі почало здаватись, наче я завжди так жив.

Я не ставив запитань. Натомість — отримував смачні обіди на вихідних. І приємну співрозмовницю у вигляді господарки житла. Бабка багато знала. Театр відвідувала. Любила поділитися останніми новинами. А я й не проти побалакати.

Я єдиний, хто на вихідні не їхав додому з пір, як мене за крадіжку виперли з військового — спілкування з рідними не клеїться. Вони й про азартні ігри знали, і про ломбарди. Пішов я вчитися, лишень би відчепилися. Та й самому не хотілося сидіти на місці. Трохи грошенят собі зробив — квартиру Миколаївни знайшов.

З нею ми непогано здружилися. Я її і в соцмережах реєстрував, і YouTube показував. Казала, що то діти їй ноутбук прислали…

Уночі, коли ми залишалися у квартирі вдвох, ходила вона попід дверима. Чув я це чітко, перший час напружувався через це.

Стане, видихне. Пошелестить. Наче як дверну ручку зачепить кілька разів. І йде.

Коли це вперше сталося — вийти хотів, уточнити, в чому справа. Однак я пам’ятав правило. Зробив висновок, що якщо у мене буде тихо — то і Миколаївна претензій не матиме потім.

Ну й страшно стало. Приховувати не буду.

Зрештою… Хворіє, мабуть. Чи мало болячок голови у старих людей буває? Тривожність от. Шум дратує. Важливо старій жінці, щоб уночі було тихо й темно.

Гірше стало потім, коли я повернувся після літніх канікул. Режим собі трохи збив, поки був удома. Вночі тинявся зі старими знайомими. То до когось на хату зайдемо. То підробіток собі знайду. Зате потім — я в плюсі.

Вадим та Ігор завершили навчання, виселилися. Попрощатися не встигли. А з ними і мій молдаванин заявив, що йде в общагу до друзів. Ледь не вперше за рік рота відкрив.

Так і вийшло, що я сам став старшаком у квартирі. Валерія Миколаївна швидко нових сусідів піднайшла. Усі — на перший курс.

На правах старожила я переселився до прохідної кімнати. Вона більш простора, світла. Є розкладний диван з великим столом поряд. Завжди заздрив Вадиму, поки сам спав на старому й незручному ліжку.

Знайомство з новачками я розпочав рівно так, як це зробили торік зі мною. Повторив правила. І одразу мені несподобалась несерйозність у їх ще дитячих обличчях.

— В пляшки ходити? Це хто придумав?

— Не я. Правило не порушуємо. Якщо тут жити хочете.

— Якась дурка…

— Пацани, після одинадцятої — повна тиша, і все. Це неважко.

Перечити мені не стали, але я збагнув, що й слухати не будуть.

Втім, у першу ніч все було добре. Після одинадцятої ще побубоніли за стіною. Та й полягали. А мій новий сусід, рудий високий Ваня, лежав та грався з телефоном. Час від часу голосові повідомлення шепотів комусь.

Не знаю, як тут Вадим та Ігор спали. Неможливо. Бабку видно та чути.

Ближче до опівночі Миколаївна виходила зі своєї кімнати. Двері до нас тонкі, мають скляний вітраж. Можу бачити обриси.

— Тихо! — шиплю я на сусіда у першу ж ніч. — Телефон «гаси»!

— Серйозно?

— Заткнися, кажу! Відбій!

Я ні з ким не збирався панькатися. Чому б цим дурням не бути такими ж тямущими, як я?

Він лежить спиною до дверей. Не бачить того, що я. А я — якраз навпроти вітражу сплю.

Гнилувате жовте світло переламується через скло. Не чути кроків, але я можу розрізнити шматки рожевої тканини халату господарки.

Шуркотить.

Фігура вигнулась. Дивним чином перекочуючись, наповнювала собою коридор.

Шшшжжжшш…

Ледь розрізняю це гудіння.

До наших дверей притиснувся неправильний шестикутник, всередину якого було встромлено палицю. Навколо — густа шерсть.

Тихо клацнуло об скло.

Швабра?

Коридор та кухню наповнювало світло. Воно вдарило мені в повіки, і я прикрив очі хустиною.

Краще б залишався у своєму закутку! Зате подалі від проклятої бабки та її нічних походеньок. Що це за костюм на ній? Зовсім здуріла!

Сусід сопе. Напружився. Відчуваю це, тому теж не сплю. Легко копаю його край ліжка. Він підіймає голову, а я у напівтемені прикладаю вказівний палець до губ.

— Тсс!...

Молокосос не сперечається.

Щось схоже на великого коника-стрибунця лазило коридором.

Шух. Шух! Тягне щось, як мішок. І до кухні.

Там — пів ночі їсть.

Десь о третій світло нарешті всюди гасне. І воно пролізає назад до кімнати Валерії Миколаївни. Дивно, що ніхто із сусідів уночі до туалету не виходив. Невже замислилися над попередженням?

Різного в житті я надивився. Справді. Однак пройняло. Десь між легенями й серцем колюча булава виросла. Очі я ледь зміг зімкнути понад ранок.

День почався як завжди. Бадьора жіночка вже з сьомої на ногах. Бажає доброго ранку, коли виходимо снідати. На кухні не бачу жодних ознак чогось дивного. Хіба що дві червоні краплини на підлозі коридору. Висохли майже. Поки я в туалеті був — бабка прибрала.

Колись я думав, що це якийсь лівер дешевий вона додому приносить. Цим і пояснював собі сморід, що час від часу з’являвся у квартирі. Сама Миколаївна запевняла, що то — труби.

Після сніданку сумку збираю на пари. Кілька зошитів минулорічних — і досить.

— Чуєш, а ти чого вночі на мене наїжджав? — питає у мене рудий, причісуючись перед дзеркалом старого серванта.

Господарка тихо наспівує у себе в кімнаті.

— Якщо хочеш нормально жити, то не шуми після одинадцятої, не виходь та не смикайся, — повторив я вже, мабуть, уп’яте.

Я певен, що Миколаївна особисто те ж саме казала.

— А вона так кожної ночі?

— Не знаю, — чесно сказав я, та перейшов на шепіт. — Миколаївна трохи дивакувата. Але багато з чим допомагає по господарству. Здружися з нею. Просто привчи себе лягати до 23:00.

Нові сусіди, що жили тепер там, де раніше були я і молдаванин, сміялися вночі. Відео дивилися, обговорювали щось. До першої години, правда, заспокоювалися. А от Миколаївна тривожилась. Аж поки світло у них в кімнаті не погасне — стоїть вона під дверима з вітражем.

Квартира поскрипує. Рудий бовдур хропе. А я — розрізняю постать по той бік. Кляксою розлізлася Валерія Миколаївна по дверях і розростається, як кущ.

Наступного ранку я зробив «рознос» новачкам. Опір чинили. Обидва — як «бички». Олег і Петро, сільські парубки, що готові відстоювати своє. Знав я цей типаж.

— Старий, що ти хочеш? Ми не заважаємо нікому, ми ж тихо.

— Мені — ні. А от у вас через стіну бабка.

— То й що?

— Правила. Нащо спеціально порушувати?

— От нехай прийде та скаже нам сама. Ми тут не безплатно живемо.

Стоять вони обоє з товаришем. Дебелими тілами тиснуть простір, вперлися у мене поглядами.

Рудий теж зайшов. Став поряд. Достатньо близько до них, щоб показати, на чиєму він боці. Досить далеко від нас трьох, щоб не загострювати ситуацію.

— Я не можу вас примусити. Не нянька вам.

Ідіоти. Якщо не хочуть слухати — то нехай самі наслідки пожинають. Більше нічого я їм не говорив того дня.

Веселі першокурсники, мабуть, вирішили, що особисто мене перемогли. Вже одинадцята підсувалася того вечора, а рудий разом із сільськими зібрався у них.

«Скатав» я з інтернету домашнє. Повечеряв, душ прийняв, туалетну пляшку підготував. Лежу, на годинника дивлюсь.

Ну ні, хлопці. Свій уклад тут ви не встановите. Рік я прожив у спокої. Звик, що вночі тут гробова тиша. Так воно і буде.

Не бити ж вам морди, щоб бабка психувала?...

Встав я тихо. Відчинив двері між коридором та прохідною кімнатою, у якій жив.

З коридору — холодок, наче з погребу. Всього лиш пів години тому там проходив. А враження, що це не двері відчинилися, а склеп древній.

До ліжка повернувся, покривалом голову накрив. Страшнувато, але я знаю, що не порушував домовленості. Глухий гомін через стінку сам приведе Миколаївну до цих непосид.

Очі звикли до жовтої темряви. Пливе час. Здається, я задрімав.

Шшшжж…

Груди забриніли. Крізь тканину покривала бачу, як воно стоїть біля кімнати сусідів. У квартирі — морок. Тільки яскраві смужки жовтизни пробиваються крізь дешеві двері, за якими жартували хлопці.

Тепер Миколаївна зростом була майже до люстри. Це важко пояснити, але її тіло одночасно похилилося в обидва боки. З-під халата вилізло щось кругле. Розгледіти не можу.

Істота притулилась до дверей. Трикутник на палі промайнув під стелею. Перекрутився догори ногами. Зашипів.

Петро не стримувався. Наче ще голосніше став. Навіть не здогадуються йолопи, що стоїть поряд.

Тихо щось у пробубонів рудий. А Петро у відповідь заявляє, щоб було чути:

— Та мені плювати! Нехай зайдуть і скажуть! Я поясню їм, що до чого!

А далі на коротку мить спалахнуло. Те, що носило одяг Миколаївни, швидко увірвалося до сусідів. І так само швидко зачинило за собою двері.

Я затамував подих. Був готовий почути що завгодно. Але не це.

Воно нагадало мені давно не змащений велосипедний ланцюг.

Шрр! Шшшррр! Жжжр!

Ніби хтось божевільний крутить педалі, а проржавілий ланцюг розірвався. Вдаряється шматками об асфальт, об раму та об ноги того, хто на ровері.

Хрипить.

Впало щось — наче зошит, або книжка зі столу.

Гуп.

Шшжжрр!

…І тиша.

Видихаю; нічого не залишилось на світі, тільки мої легені.

Далі — серце прискорилося. Аж покривало над головою гепає. Лежати важко. Холод у ноги пішов.

Ні скрипу, ні голосу від сусідів.

Сунеться. Постукує. Шелестить.

Клац! Навіть крізь заплющені повіки бачу, що у тій кімнаті гасне лампа.

Довга пауза до самого ранку. До п’ятої не сплю, краще б хоч щось чути. Навіть паркет не потріскує. Свербить мене зняти покривало з голови та визирнути.

Чи не стоїть ця тварюка наді мною?

Великим зусиллям волі я подумки відповідав собі, що ні. Тому що я — не порушую правил. І крапка.

Будильник задзвонив, і аж тоді нескінченне коло цих думок припинилося. Встав я повністю розбитий, вимучений від страху й довгої, як вічність, ночі.

До ванної зайшов, умився. Дивлюсь — а Миколаївна на кухні сидить. Газету читає і тихо мугикає якусь мелодію.

— О! Андрійку, добрий ранок!

— Добрий ранок, Валерія Миколаївна.

Дере в горлі. Поглянути на неї боюсь. Однак посміхаюсь — не можна показувати, що щось відбулося.

— Ну ти йди снідай, я вже йду з кухні.

Старша жінка маленького зросту складає газету. Проходить повз мене швидко, а за нею — холодний вітерець. Сире щось, як грибок на стінах.

Я перекусив як-небудь та вже й взуватися почав. А господарка і говорить мені з кімнати своєї:

— Андрійку, це вже навчальний рік почався. Зараз так важко мешканців знайти! Може, маєш когось на приміті?

Он як. Отже, рудого ідіота та його нових товаришів я більше не побачу. В принципі, це добре.

— Я подумаю, Валерія Миколаївна. Так-то охочі є. Але вам нормальний хтось потрібен. Тямущий. Правильно?

— От це так, синку, все ти вірно розумієш! Аби всі такі були квартиранти, як ти! І ще тебе попросити хочу, Андрійку.

— Ау?

Валерія Миколаївна вийшла до мене. У тому ж халаті. Зовсім непримітна жіночка років шістдесяти. Пенсіонерка, домогосподарка. Добра душа.

 — Я приберуся у кімнаті після хлопців. Вони там полишали купу всього. От ця вся ваша техніка — я в тому не розуміюсь. Ти візьми, що тобі треба… І давай до вечора там чистоту наведемо, коли повернешся. Добре?

Техніка? Я бачив у Олега «яблучний» ноутбук. А на товстому передпліччі Петра — годинник. Не золото, звісно. Але…

Згадав я і про смартфони їхні. Навушнички безпровідні. Шкіряна чоловіча сумочка. Декілька пар дорогих кросівок.

Згадав я про це все — і вирішив пари пропустити.

Думки про чуже барахло зігріли те місце, де ще сьогодні вночі мене гриз холод. Здам я все, чим багаті були мої сусіди, — і можна банкувати сьогодні. Підніму бабок на трьох придурках.

— Так, добре, Валеріє Миколаївно. А батьки їхні? Не приїдуть?

— Не хвилюйся, Андрійку. Коріння-то всюди однакове. Росте, росте по всій країні! Сім’ї Петра й Олега — у Заліщиках. А Ваня — з Коломиї. Не доїдуть вони. А як зачухаються, то й разом за дітками підуть. Будь спокійним.

Говорить буденно, спокійно. Наче так і має бути.

І завжди було.

Я киваю, а Валерія Миколаївна повертається до увімкненого телевізора.

Так, сьогодні у мене планується маленьке свято. Однак завершиться воно не пізніше, ніж о 22:55.