Вигризи

Анотація:

День змагань. Історія від тренера.

Сміх. І щось, що не відпускає.

А ти чого ще не спиш? Ти ж вранці виступаєш завтра. Ага. Правда, але не бався у самовпевненого. Так падати буде боляче.

Страшні історії слухаєш? Ух ти. Ну, люди люблять жахастики, на. Це ніколи не зміниться. Є ті, хто їх створює, та ті, хто їх читає. Нерви собі так перед завтра підтримуєш?

Зрозуміло. Ти от… веселий сьогодні надмірно. Смієшся багато. Просто… дивлюся на тебе. І себе в молодості бачу. Я вже казав тобі це.

Мене сон, блін, не бере. Світло в тебе – от я й зайшов. Перед змаганнями завжди так: не сплю нормально. Ага, а ти як думав? Я за вас переживаю, на. Малишня. Так, малишнею ти будеш, поки КМС не візьмеш.

Так от кажу тобі: хтось жахастики придумує, а хтось те потім слухає. Мені якось довелося взяти участь у жахастику. І воно якраз пов’язане зі сміхом. Із веселощами надмірними.

Що, завис? Ну так, це тобі не міфи про карпатських відьмочок на ютубі.

Взагалі, за життя я різного наслухався… Міські легенди, блін. Тема, що ніколи не набридне. Про прокляті квартири, чи про живих мерців на нічній зміні у морзі… Таке слухаєш у себе в телефоні?

Хех. Поділюся я з тобою теж історією. Повчальною, на. І про бокс! А про що ще ти думав? Я ціле життя в боксі. Треную таких, як ти, сто тисяч років уже. Ага. Спершу як хобі було. А вже потім – професія. Чого посміхаєшся? Я теж починав з того, що просто тренування відвідував.

Що, алкоголь? Випив, трохи. Мені можна, це ж не я завтра буду на ринзі. Ти за мене не бійся. Тобі я правильний настрій ще зранку заряджу. І бадьоріший, ніж ти, буду.

Знаєш, згадую, як сам виступав на ринзі. Про людей думаю, які там були, але яких уже нема. Ні, не померли. Хоча…

Так от, слухай.

Я побачив його на змаганнях. Рік був 2013, літо. Жарке, як пічка. Він — високий та висохлий якийсь, немов мумія, тільки гострі вилиці стирчали. Кажу от це — і наче зараз перед очима. А боксерські рукавиці — розміром як голова. Сутулий, зіщулений, цей хлопець прийшов один тоді. Без тренера.

Все крутився в роздягальні, поки ми чекали свого виходу з хлопцями. Сам не знаю, чому оглядав його. Мабуть, намагався збагнути, чи бачив раніше на відкритому ринзі цього типа. Надто ж він не вписувався.

Запам’яталося мені, як незнайомець сів на лавку спиною до нас. Хребці — гострі. Вилізають через червону майку. Я кивнув у той бік, посміхнувся до своїх. Бодя, друг мій, теж хіхікнув. І тут цей чудик повертається на звук. Різко, з хрускотом. Звук цей не забудеш. А тоді — я видихнути не зміг, на.

Дивиться він, та й сам, здається, не дихає, не кліпає.

— Здоров! — привітався Бодя, щоб не мовчати.

Тип, схожий на мумію, кивнув нам. А погляд — весь у мені. Тримає, розумієш. Я випускаю повітря з легень — і вже страшнувато робиться. І страх, і мандраж…

І розреготався я. Напруга так повпливала. Погляд не відводжу — і іржу, як кінь.

А я, словом, виступив нормально того дня. Моя пара — аж під вечір. Всі наші вже відпрацювали, але мене чекали, щоб підтримати. Після бою руку мені підняли, звісно. Боксував я з Харченком. З Євгеном Васильовичем, зараз у третій ДЮСШ тренує. Ага. Хоча я достатньо напропускав від нього. Відео виступу у мене зберігається. Показати? От завтра після змагань і покажу.

Так от. Що далі.

Коли я між раундами слухав тренера в кутку — кинув око на висохлого. Як магніт притягнув мене тим, що стояв там. Трохи далі від натовпу. І на мене дивився. А з глядачів ніхто поряд стояти не сміє, на.

Тренер втиснув мені капу до рота, я поправив шолом. Слухаю установку на другий раунд… Вже тоді про цього виродка почав думати. Як почав — так і не перестану й понині. Чесно тобі скажу.

А виступав він якраз на завершення. Там половина залу вже розійшлася. Пацани мої вже позбиралися, та й я з сумкою в руці. Став. Чудило те кістляве на ринзі з якимось хлопцем боксує. І я хруст той самий чую, розумієш? От він на ногах кривих намагається рухатись, «човником» працює. Скрипить, як двері в старій машині. Але б’є, б’є, хоч і дригається без перестанку. Ручки — як гілки. Хрусь! Бах! Пропустив він прямо знизу — й кінцівками своїми замахав. Що крильцями! От я і розсміявся знову. Неголосно так. Однак він — почув.

Просто посеред бою зупинився та знову мене поглядом знайшов. А хлопець навпроти нього комбінацію викидає. Висохлий навіть не кривиться від ударів. Трієчку йому кинули, як зараз бачу! Там уже рефері йому зауваження зробив, нокдаун стоячий відраховував. Я й пішов.

Ми з хлопцями випивали після тренувань у п’ятницю. Якраз кілька днів після змагання. Закінчили спаринги та пішли разом до генделика. Трохи там посиділи, а далі — на лавочки. До будинків.

До голови мені кістлявий засів. Наче розумів я, що ще побачимось, на.

Вечір. Тепло було. Вимкнення світла аварійні через спеку. Ліфт у домі — не працює. Я жив на двадцять третьому поверсі, тому вирішив зачекати.

Набрали ми з хлопцями пива. Сиділи там, базікали. У мене ніс підбитий і руки тремтять. Лице після змагань усе не відновиться. Холодне пиво — як у суху землю. Чудно.

А половина хлопців по домах уже розійшлася, коли він з’явився. Просто підійшов до нас. Такий же незграбний і страшний. Один мій дружок розреготався, а інший — гикнув. Бодя. Я ж закляк.

Темніє потрохи, ліхтарі не горять. Людські голоси на сусідніх лавках раптом мовкнуть. І тихо стало. Жаркий вітерець, від якого лиш гірше. Піт із голови стікає.

Кістяк оцей, обтягнутий шкірою, стоїть навпроти. Бодя більше не відкриває рота взагалі. Кришечка від пива, блін, падає на асфальт і котиться кудись. Чого згадав про неї? Бо дзвенить, вдаряючись об камінці, котиться, котиться… Деколи, особливо як вип’ю, чудиться мені, що знову чую те.

Дзззеньк!

І кістка. Хррусь!

Привітався той зі мною. Каже, на:

— Доброго вечора.

Ну я відповів тихо. Друзяки сидять ніби поряд, але я чомусь не можу їх бачити. От чітко, як тебе зараз, не бачу! Тільки контури тіл, як мазки фарби, вгадую. Погляд замилений від пива був, чи як…

Кришечка не заспокоюється, дзеленчить, ніби по ребрах мені стрибає.

— Ти сміявся наді мною, пам’ятаєш?

— Над тобою? Ти що хоч?

— Як будеш відповідати?

І чесно, мав би я злитися тоді. Відразу спалахнути. А натомість — геть не захотів з лавки підійматися. Усередині аж заломило душу… Слухаю, як бісова кришечка не знаходить спокою.

Дззззззень!..

Хочу, щоб він відвалив. Хочу допити пиво, і щоб хлопці знову стали видимими. А далі — щоб на районі дали світло.

Але ж не я один сміявся, на! А він, птеродактиль, лиш на мене й дивиться. І тоді, і на змаганнях.

А липень такий стояв… Ну, дух, як стіна! Ніби пекло дихає. Сиджу, пітнію, лавка підо мною нагрілася.

— Бій на кулаках. Тут і зараз, один раунд.

— Слухай, у тебе з башкою все нормально? Нахріна?

— Добре, ти не хочеш битися по-справжньому, — мумія кивнула. — Але ситуацію треба вирішити.

— Просто відчепися, друзяко. Якщо тебе поранило, що я посміявся на змаганнях — то вибачай. Ясно? Нічого особистого. На емоціях був. Зараз відпочиваю з друзями, а ти якусь фігню на рівному місці вкручуєш.

Перетягнута шкірою голова нахилилася ближче. То майже темно було, але я помітив, на. Волосся — як приклеєне нерівним пластом. Як стружка з кольорового паперу. Ти сніжинки колись вирізав?

А? Вибачився? Так, блін, я вибачився перед ним. Всяке ж буває, я не зі зла сміявся.

— Інакше я приходитиму постійно, — обіцяє мені мумія.

— Пива сядь випий. І вгомонися.

Мам вже напружився весь. Підготувався пробити йому «Коронку» свою.

— Давай тоді побоксуємо. У мене все з собою. У тебе, бачу, теж.

Чую це — і в подив випадаю. На кентів своїх глядь — аби хоч слово сказали чи засміялися. А нічого там! Плями тремтячі, а не пацани. Розповзаються у тьмі та миготять блискавками. Довбане пиво! От так я тоді подумав.

— Чуєш, друже. Ти прийшов і мені кайф ламаєш. Реально щось хочеш з мене? То в зал приходь. Я на вулиці не б’юся, і ти мені нахрін не потрібен.

— Спаринг у повний контакт.

— Я зараз випив. А на треню слабо прийти до мене?

От тут уже заводився. Острах у гнів пішов.

— Ти п’яний, але й я нездоровий. Болить мене все. Тільки звикаю до цієї плоті. Тому ми на рівних.

— Без рефері-то не боїшся?

Зрозумів я ще тоді, що сухий козел має біду з головою. Однак уже не зміг спинитися. Підвівся, хитаючись. Темне нефільтроване як танк по голові. Через спеку так дало. Ага.

— Нам не потрібен рефері. Бій усе покаже, — він мене запевняє і вже стягує свій рюкзак.

Я ще раз намагаюся заговорити до Боді та інших, кажу щось кумедне.

Кришечка нарешті падає.

Я залишився сам.

Господи, дихати ж нічим. І як я боксувати зібрався?

Я спитав його про страх, а насправді боявся сам, зізнаюся тобі. От це єдине, що запам’ятав я з того вечора найкраще. Як боявся. І як дохляк той легко мене на понт взяв.

І… Завертілося все, серце забилося. Далі вже гірше пригадую. Міцно затягую ремінь рукавиці на правій. Капу затиснув. Навіть шолом дістав.

Ніколи я не хвилювався в бою. Ні до того, ні після, ні тверезий, ні… Гм. А тут — жах, як відро з льодом на голову, на.

Але не тверезію ні грама! Пливу сильніше. Спалахи лиш далі. Бам! Бам! Зарядив я добре, мумія ця на кілограм п’ятнадцять легше була. Я розігрався, азарт спіймав.

Руки опустив у моменті. Те, що тобі все кажу не робити. І кістляве копито цього чорта мені у щелепу збоку прилетіло. Так, що мені мозок перевернувся всередині. Хитнуло.

Я підскочив, далі кидаюся. Луплю… Розумію, що не по тілу мої удари б’ють. А як по дереву. Рукавиці об гостре — і порвалася одна. Відволікся — на, отримав у дихалку.

Зігнувся. З мене пиво пішло. Висохлий у мене над вухом. Бачу його ноги, кістки-палички, до яких він прикріпив нерівні стопи. Пальці на ногах — не його ж. Розумієш?

Чи приклеєні, чи прикручені. А він каже далі:

— Ти не просто сміявся. А насміхався, бо я погано рухався, — його голос посвистує, а тіло хрустить, як сухі гілки під ногами. — Відчуваєш зверхність. Думаєш, якщо талановитий, то можеш так? Ти — погана людина.

— Я…

— Забудь про благородний спорт. Клуб твій та друзі твої — такі ж. Я забираю їх. Урок тобі, щоб не насміхався.

— С-су…

— Я приходжу до поверхневих веселунів. Колись і я сміявся. А потім – висох. Весь сміх із мене забрали. І щоб свій гріх зневаги вимолити – існую.

От таке. Не знаю, як дійшов додому. Вранці — синці на тілі. Рукавиці мої потріскані, збиті вщент. Шолом пішов швами. І болить усе. На грудях, на ребрах і на спині — відбитки. Аж униз прогинаються, такі густі й болючі.

Ніхто не чув про наш зал, чорний хід до школи — закритий. Дзвонять зовсім з іншого залу. Запитують, чому вже місяць не приходжу.

Не пішло мені у боксі, малий. Потім що не удар я пропущу — то перелом. Пальці — на. Ніс. Лікті травмував стільки разів! Що не спаринг — так прилітає прямо у ті сині прогини на тілі. І хрускотіти все почало. У тренерство пішов, а далі…

Ти — смієшся?

Я не єдиний. Шепотіли дехто із тренерів колишніх, що той виродок колись був талановитим. А потім – зневажати інших почав. Кому про це скажеш? Одразу подумають, що з глузду з’їхав.

Так. Не гарно. Я ж помітив. Ти посміхнувся знову.

Слухай. Не треба.

Я ж попередити хотів.

І ти теж… Зневажаєш інших, так?

Як же я раніше не помічав у тобі цього. Посмішка…

Краще це буду я, ніж по тебе прийде висохлий.

Знаєш, як пахне сира кістка? От це я й відчув тоді, біля лавки, коли зникло все. Зараз побачиш.

Темінь, на.