Вигризи

Анотація:

Борг треба забрати. А клієнта – провчити.

Дві виделки у квартирі. Це наводить на певні висновки.

— Юлік, ти не відписуєш, тому дзвоню. Підтягуйся на вечір, коротше. Роботка є.

Дзвонив Сергій. Нарешті хоч якийсь рух. Востаннє ми виходили працювати з клієнтами в минулому місяці. А гроші — потрібні. Як завжди.

— Прийду. Пиво брати?

— Не треба, ми «на суху» будемо. Давай.

Це — таємні сигнали. Якщо ми йдемо до клієнта «без пива», то робота не дуже важка. Справу робимо голими руками, без підручних засобів.

Коли стемніло, я приїхав на локацію, яку мені надіслав Сергій. Зустрілися ми біля місцевого маркету, щоб уваги менше привертати.

Ще ніколи не бачив, щоб хрущовки наче виростали одна з одної. Тягнулися в бік єдиною стіною. Без арок, чи проходів. Жодного простору між домами.

— На четвертому поверсі живе, тридцять шоста квартира. Двері червоні.

— А що за тип? — уточнюю я, розминаючи кисті.

«В професії» — вже другий рік. А мандражую як вперше.

— Боржничок. «Стирчить» нам. «Вагу» брав — і кинув. Шеф сказав, щоб ми жорсткіше з ним. Не шкодували.

— Я не сумніваюсь.

Шеф наш — злопам’ятний. Робота відповідна. Ти не можеш бути добрим, якщо ведеш бізнес. Особливо пов’язаний з наркотиками.

Сам я нічого не вживав. Сергій — теж. Ми тренуємося в одному залі вже давно. Разом прийшли «в контору». А тип, який нас привів — тепер на зоні.

Плинність кадрів.

— Ти якийсь на стрьомі, що сталось?

Бачу, що дружбан мій сам не свій. Брови хмурить. Це насторожує.

— Та Танька знов. Забий.

— Зрозумів. Нічого, зараз голову освіжиш, відпустить. Бабок привезеш їй — подобрішає. Ну що, пішли? — підбадьорюю я Сергія як умію.

Тому що діло не жде.

Сергій киває.

Ми заходимо до під’їзду старої хрущовки. Тхне вологою і ще чимось. Похмуро всередині. На стінах — чорні плями від плісняви. Якісь жовті згустки, схожі на віск, звисають зі стелі.

Підіймаємось на потрібний поверх — одразу бачу двері з червоною обшивкою.

Стукаю. Чиїсь легкі, невпевнені кроки наближаються до дверей. Завмирають біля вічка. Я відчуваю, що на нас дивляться.

— Ей, сусід, ти якого хера твориш, а? Сусід!!!

Я не вигадую велосипед. Роль злого сусіда майже завжди працює. Тому продовжую гаратати, говорити щось нерозбірливе про заливання водою моєї квартири.

Червоні двері злегка прочиняються — зі шпарини на мене дивиться небритий хлопець. Худющий, як палиця.

Підхопивши момент, Сергій б’є ногою. Різко, сильно. Ланцюжок, що утримував двері — із дзенькотом зривається, а господар квартири — назад відлітає.

— Назад, сука!

Я вламуюсь. Клієнт — розгублений. Не встигає піднятися, а вже отримує від мене удар ногою. Хай лежить.

Поки я продовжую «гасити» «терпилу» — Сергій заходить слідом. Зачиняє за нами. Одразу йде оглядати квартиру з перцівкою в кишені.

Ще кілька разів вкладаюся в худорляву тушку та підіймаю її. Запитую грізним голосом:

— Бабки в хаті де? Де бабки?!

А «терпила» дивиться на мене прямо, навіть не скривився. Тільки очима кліпає. Наче поки не второпав, як себе поводити у новій ситуації.

Я ще раз вдарив. Кісточками правого кулака намацав ребра й печінку цього додика.

— Де бабки?! Ти хорошу людину кинув, розумієш, дятел? Повівся погано!

Б’ю далі.

Сергій повертається — розумію, що наш клієнт у квартирі один.

— В мене небагато грошей, але я все віддам. Забирайте телефон. Іншої техніки нема.

— Ми все заберемо, не хвилюйся, баран, — відповідає йому Сергій. — Нащо ти людей обманюєш?!

— А ви… від…

— Кайфи чого не оплачуєш, падаль?! Залошити нас хотів?! — кричу я.

— Я пояснював. Віддам борг. Мені потрібно було.

— Та ти охрінівший? Всім потрібно, йолки-палки!

Я передаю естафету Сергію — далі веде він.

А я розпочинаю обшук. Вивертаю цю тісну хрущовку, від килимків у коридорі до бачка унітаза в ванній. У мене вправні руки й хороша інтуїція — добре знаходжу те, що ховають люди.

А Сергій — краще б’є, ніж я. Жорсткіше спілкується. Тому ми делегуємо обов’язки.

Квартира дивна якась. Її наповнення. Так, я не знайшов жодного посуду на кухні. Тільки набір пластикових стаканчиків і дві виделки. Одна велика, інша — маленька, як для риби.

Оглянув холодильник також — нічого всередині, крім коробок з воском. І свічки, багато свічок. Ціла морозилка ними забита.

Зовсім з котушок злетів цей нарк. Жодної техніки навіть не тримав удома — ні компа, ні ноутів. Та що тут говорити, він навіть взуття не мав взагалі.

Я замислився на мить і зрозумів, що наш «терпила» не видає жодного звуку. Він уже сказав, де тримає гроші, і я вже встиг знайти декілька згортків з купюрами всередині.

Він продиктував нам пін-коди від карт. Зберігав спокій, поки Сергій втискав його ніс до черепної коробки. Не просив припинити, коли я зламав йому кисть.

Такі травми — довго лікуються. Шеф одобрить.

Сергія воно розізлило, а я відчув якийсь незатишок.

— Так чого кинув шоп, а? Мерзота, чого кидок зробив?!

Мій дружбан продовжує місити хлопця. Ми вже звикли, що жертва завжди проситься. Пропонує що завгодно, лишень би не втратити здоров’я. А цей — мовчить. Відповідає на запитання, віддає без заперечень, що має. Жахливо спокійний.

— Я не кидав шоп. Мені потрібна була доза. Зняти болі. Болі зняв — гроші віддам.

Сергій сміється нервово.

— Болі? О, суко, ти сьогодні назавжди врубаєшся, що таке біль!

Поки напарник продовжує екзекуцію — я завершую огляд хати. Жодної їжі, тільки м’ясні консерви без етикетки та галети в картонних коробках.

У ванній — ні мила, ні гелю для душу. Ні зубної щітки в стаканчику.

Давно розумію, що не так щось. Але визначити не можу, бо зосереджений на справі.

Сергій, мабуть, з Танькою серйозно посварився. Він ніколи контроль не втрачає. А тут раптом — хрясь! І все. Звук падіння. Секунда тиші. Лайка.

— Ей, мішок, вставай. Не придурюйся, інакше зараз пальці відрізати почну. Агов!

Я виходжу з чужої ванни — і бачу, що клієнт лежить у коридорі. Мій друг — на шалених нервах. Навіть до кімнати не затягнув «терпилу», прямо в коридорі «пропрацював». Чого раніше ми собі не дозволяли.

— Ти що зробив? — тихо запитую я.

Сергій ще скалиться. Не второпав.

— Перелякався дружок. Гаситься від нас.

Я нахиляюся й перевіряю пульс. Мертвий. Переводжу погляд на Сергія. Той бачить мою складну фізіономію, перестає усміхатися. Сам теж вирішує перевірити пульс на виламаній руці.

— Юлік… Я… Він сам упав… бляха, відразу. Я ж навіть не жестив! Я…

Прикриваю очі. Вибудовую подальший план дій та план розмови з шефом.

І тут — раптом чую, щось шипить. Ніби сухе м’ясо на сковорідці смажать. Розплющую очі. Шкіра клієнта почала здуватися. На ній з’явилися великі пухирі, що рухаються.

Повітряні гулі збільшуються — бачу, як під блідою шкірою його тонких рук тріскають синюшні вени. Ніби струни перетягнуті.

Сергій лається. Відступає і вдаряється об тумбочку в прихожій.

Далі шкіра «терпили» тріскає. Зі свистом, як легені пробиті. На худорлявому тілі одразу з’являються дірки, і звідти витікає щось темно-жовте, не схоже на кров.

Кості — ламаються, викручує їх як у ляльки зламаної. Очі клієнта самі розплющуються. Лускають рідиною. Я сіпнувся, коли тепла крапля невідомого походження торкнулася моєї щоки. Але все ще не можу встати, бо тримає страх.

Сергій заметушився. Дістав свою перцівку, а руки тремтять, тому балончик падає.

З темних отворів, де ще недавно були людські очі, виштовхуються нові згустки. Як віск.

А далі — там з’являються два круглі скельця. Немов дзеркала. Як черви-телескопи, вони вилізають з голови клієнта. У скельцях — моє відображення. Телескопи ледь помітно рухаються. Наче оточення вивчають. І тут я нарешті підриваюся з місця.

— Юлік, пішли, пішли давай звідси, пішли…

Сергій уже не пам’ятає про гроші.

Липкими холодними руками я наосліп беру пакет, куди поскидав купки купюр.

У цілковитій тиші я чую, як під’їздом хтось чалапає. Важко підіймається на поверх, наче в чоботах.

Я боюсь дихнути. Невідомий крокує голосно. Кожен крок — як удар серця, що от-от зірветься в прірву. І крокує цей незнайомець значно впевненіше й вагоміше, ніж блідошкірий «терпила».

Я згадую, що бачив дві виделки на кухні. Маленьку й велику.

Воно топталося біля дверей. Носом шморгало. Принюхується, чи як?

І в цей момент доходить до мене, що малою виделкою міг користуватися наш худорлявий клієнт з нелюдським нутром. А от велика — належала комусь іще. Можливо, клієнт мешкав не сам у цій нескінченній хрущовці.

Невидимий «хтось» — крупніше.

Ми з Сергієм заклякли. Воно зробило ще один крок. А я знову відчув, що мене розглядають через вічко.