Вигризи

Анотація:

Будинок на околиці міста роками розминався зі справжнім порядком. Аж поки двоє у формі не вирішили, що цього разу все буде інакше.

З тим будинком, що на вулиці Мікловди, Петро Сергійович пропонував вирішити все радикально. Старший колега, досвідчений дільничний — як-не-як. Капітан.

— Тільки час треба підібрати — рівно щоб з десятої до пів на одинадцяту.

— Ти це серйозно кажеш все?

— Серйозно, Пашко. Вже сил не маю! Дістали.

Невдовзі їх усіх перейменують у поліцію. Форму іншу вигадають. Можливо, щось зміниться в країні тоді. А доти — «Дев’ятки», «Волги». Нескінченні п’яні конфлікти та виклики до будинку 59-а.

— І мене задовбали, — погоджується ППСник Пашка. — Що не квартира — то кубло гадюче. Ненавиджу вже цей район!

— То ти будеш?

Сержант Пашка мовчить. Сидять вони під відділком, пиріжки з лівером «тріскають».

То не добре все, звісно. Але Петро Сергійович ніколи не підводив. Що скаже капітан — так воно й виходило. Кремінь-мужчина, слова господар.

— Страшнувато, куме, — зізнався Пашка.

— Ясна річ! А подумай, як буде страшно й противно ще разів п’ятдесят за цей місяць на виклики до них ганяти. Ти з ментовки вже підеш. І ще. Квартирка... М? Ну ми ж сім’я.

Сержант Пашка це вже чув. Не все законно насправді в тому будинку. Є можливість житлоплощу отримати. Убиту однокімнатну гниль як ящик.

Зате — своє.

Це — якби щось сталося із мешканцями. Дільничний Сергійович допоможе.

— Ну давай. Чорт з ним.

— Чорт із нами, Пашка, — впевнено виправляє свого кума капітан. — З нами.

У сержанта — вихідний. Наречена вдома чекає і вже злиться. А він із Сергійовичем надвечір кудись їде. При формі. На патрульній машині. Треба землі зі цвинтаря, каже дільничний. Обіцяє, що все пройде добре та переживати немає за що.

— І буде спокій. Наші потім вдячні будуть. Самі шукатимуть, кому б уклонитися за подароване щастя. А, Пашок?

Хмарний вечір вересня. Що далі сонце за обрій тікатиме — то ставатиме холодніше. Лагідне літо вже давно попрощалося з Чернівцями.

— Дитяча лопатка? — Капітан дивується.

— А що?

— Та нічо, Пашка, копай.

Обрали свіжу могилу. Так кум порадив. Для ритуалу треба, щоб покійник не давніше, ніж шість днів лежав.

Зачерпує сержант липку землю у відерце своє дитяче. Раніше — пісок там збирав, пасочки робив. А чим тепер займається?

Світ цей намагається зробити бодай трохи кращим. Виправити когось — неможливо. То що тепер, сидіти, склавши руки?

Петро Сергійович вже третю цигарку димить. Блідо-рожеві промені відблиском біжать по зірках на його погонах.

— Я тобі хоч раз брехав, кумасю? От і зараз кажу — все спокійно буде. Давай ще трішки, і досить.

— Давно ти цим займаєшся, Сергійович?

— Давно, давно. Я скоро в бізнес піду, Пашко. І при службі залишусь. Ти поряд крутися — все чітко буде. Ну що там?

ППСник Пашка підняв відерце з хробаками та шматками мокрого ґрунту. Чому воно не висохло?

Повертаючись до машини, Пашка глянув крадькома на фото того, хто лежав у труні внизу. Мрець дивився з осудом.

Хоча, мав би зі страхом.

Всі вони такі. Ненавидять, отрутою бризкають. Але як припече — то одразу 02 дзвонять.

Від’їхали далі. Сергійович потягнувся до пакета на задньому сидінні та дістав звідти щось гостре. Схоже чи то на хрест, чи на якусь зірку квадратну.

— Спершу дивишся, як я роблю, а потім — повторюєш.

А із дзеркала заднього виду звисає голова птаха. Череп. Надто широкий, як для ворони. Та й зуби видно. Людські.

Дільничний стискає у долоні хрест-зірку, і одразу рука кров’ю наповнюється. Стікає у попільничку, із попелом змішується і шипить.

Сергійович говорить щось дивне, молиться… Пашка запам’ятовує ті нехитрі слова. Обіцянка служити вірою та правдою. Захищати, споминати. Так же?

Голова птаха похитується на чорній нитці. Вертиться той череп, а очні провалля то на Петра Сергійовича спрямовуються, то на Пашка.

Врешті дільничний передає дивний предмет товаришу.

— На, роби так само. Стисни, руку пробий, щоб кров вийшла. Все — у попільничку. Слова пам’ятаєш?

Сержант проговорив все, що потрібно було. Жодного болю. Кров пішла напрочуд легко. Вже й страх не так сильно мучив.

Говорив родич, що без ритуалу годі на схоже й відважуватися.

— Куме, а не надто ми безпечні? Могли ж переодягнутися, та й табельні заховати.

— Нема потреби. Він, — Капітан вказує на голову птиці, — все зробить правильно. Порядок буде.

Чесно, Пашка, можливо, б і посперечався з родичем. Але буквально сьогодні вранці на виклик їхати довелося туди! Розмножилася бідота, а людям простим життя нема!

Біло-блакитна «Волга» зупинилася у дворі проклятого дому, що знаходився на вулиці Юрія Мікловди. Стоять от ці п’ять поверхів, лиш серце тривожать. Двері до під’їздів — як беззубий рот. Аж хочеться його переламати.

Пляшки порожні купами лежать на дитячому майданчику. Викрики із вікон.

Лайно.

— Через п’ять хвилин виходимо, га? — перепитує Пашка, а сам відчуває піднесення.

Воно з’явилося одразу, як тільки він дав клятву.

— Так точно, куме.

А на долонях уже й сліду не залишилося від ран. Петро Сергійович повертає підвішену голову птиці так, щоб та «бачила» будинок.

— Во славу ж робимо. Тааак…

Туфлі двох міліціонерів вдарилися об пісок, як тільки годинник відчеканив десяту. Поруч — розчавлена земля з відерця та їхня кров. Це щоб зайвої уваги не було, та щоб руки не тремтіли. Для серйозної справи треба серйозної підтримки, як відмічав Сергійович.

Дільничний мигалку увімкнув. І тепер перекривлене, як після інсульту, обличчя дому здригалося від червоно-синіх відблисків. Бо темно вже. А так — хоч якась видимість.

Чим більше встигнуть — тим краще. Пів години всього. Так діє допомога вищих сил.

Тому Пашка ні миті не вагався, коли побачив чоловіка бородатого, що пакет ніс.

Зняв із запобіжника табельне та зробив постріл прямо в голову того.

Як на навчаннях.

Пакет падає. Хруснуло, як скло. Капітан б’є двічі у темряву.

Пізно. Холодно. Не всі сховалися. Перші підуть ці.

ППСник Пашка та його кум обрали найгірший під’їзд. Третій, там ще й квартирки цікаві.

Як кроти на городі у доброго господаря ці падлюки. Нори-то палитимуть зараз!

Позабивалися люди по кутках. Ні паніки, ні дзвінків на 02.

Двері — старий «совок». Ногою гепнеш — і всередині. Думав собі так Пашка, перезаряджаючи пістолет.

Нагадало все це дитячі ігри у війну. Он там виникнуло щось метушливе — отримує кулю. Або дві. Падають, повзають.

На слизьку ручку натиснеш — густий запах самогону та мокрої стіни.

Просто неймовірно вигризли вони нерви! Що не день, то бійка, смерть, хтось із вікна викидається. Питання вже давно ребром стало. А що ще з ними зробиш? Так — хоча б під’їзд розчистити, та й інші подумають двічі!

Прокручував це у голові Пашка, коли натискав на гачок знову. Нікого не шкода, бо це — не люди, а жуки-гнойовики.

Від пострілу розлітається пляшка в руках мешканця квартири. Скло йому в обличчя разом зі спиртом б’є — той і кричить.

Бризнуло бордовим на фіранку з жовтими плямами.

Дім давно всередину з себе зігнив — його не перебудуєш. Але от «населення»...

То й що, що діти? Це ті, що через років десять теж бухати почнуть? Або ті, хто скиглячи набиратиме 02?

Діс-та-ли.

Майже всі квартири відвідали чоловічі фігури у міліцейській формі. Тіла — на кухонних столах, у тарілках із вечерею. На стриженій потилиці — макаронина з м’ясом. У ліфті застрягла пенсіонерка.

Десь телевізор бубонить, не затикається істеричний жіночий голос. І про що це там? Про кризу, як завжди?

Все вистріляли. Спорожнили, що привезли. Зайшли до квартири на п’ятому поверсі. Коли владнали, що треба, дільничний каже:

— Ну от, куме, подобається житло? Зверху — стріха, ніхто не ходитиме. Ремонт забабахати — і все.

— Сморід тут, Сергійович. Страшний.

— Так пахне людське падіння, ясно? От тому я й не п’ю.

— Що далі робимо?

— А ти що так сяєш, як зірка на День Перемоги? Сподобалось? Не проникайся, бо інакше мені до тебе додому от так прийти доведеться.

Важка усмішка соромливо заховалась на обличчі ППСника Павла. Він на підвіконня обперся руками та й дивиться униз. Світло у вікнах погасили всі — налякалися. Але — сьогодні вижили. Будуть спокійніше, отже.

Слова Сергійовича і самі, як кулі, вдарилися об хребет сержанта.

— Що це ти говориш, куме?..

— Я жартую! — легко той відповів та заховав пістолет до кобури. — Просто знаю, що ти у нас до жорстокості трохи схильний. Ну що дивишся? Забув «зальоти» свої? Як на «інвалідку» хлопця відправив? Не захоплюйся, родичу. Справу зробили — перемкнулись.

Внизу — товсте тіло стогне. Лакована туфля капітана шпортається. Дільничний зітхає. Думає, чи добивати. Прислухається, зрештою — махнув рукою.

— Ми, Пашко, не зло. Ми — міліція. Робимо роботу, на яку ніхто не відважиться. Думаєш, я капітаном одразу став? Ми навчимо тебе!... Я ж не один. Зло, Пашко, воно живе тут. У таких-от наче невинних людських слабкостях та гріхах. А гріх, знаєш, лишень іншим гріхом вичавити можна. Тільки не плутай ніколи роботу та задоволення. Ясно?

— Ясно, — відповів сержант, хоча потрібно було осмислити усе почуте.

Сергійович глянув на циферблат свого годинника. Кивнув сам собі. Почав квартиру оглядати для родича. Вентиляцію на кухні, холодильник.

— Он у сьомій квартирі хто жив?

— Хто? — машинально перепитав ППСник Пашка.

— Майор наш колишній. Був там один. А на що він тепер схожий? Ото ж бо. Погони соромить.

Синьо-червоні вогні били струмом і холодом. Пашка дивився на машину через вікно. Дихав голосніше, тремтів. І від полегшення теж. Очистився.

І з машини, з салону їхньої «Волги», на нього поглядала химерна голова невідомої птиці.

Дивилася. Кивала.

Коментар від автора:

Це художній твір, події вигадані. Оповідання демонструє альтернативну реальність. Це притча про розклад системи, а не реальність. Автор не має на меті дискредитацію правоохоронців або військових. Це метафорична історія про внутрішню корозію систем, у стилі магічного реалізму та соціального горору.