Вигризи

Анотація:

Звичайна ніч у потязі. Дорога з вахти. Поки запах не з’явився.

І двері купе вже не врятують.

Ще за пів години до того я дивився, як жінка навпроти витирає екран телефону рукавом. Мені було байдуже. Потяг їхав, і я разом з ним.

Дрімав я, коли в повітрі раптом прокотився дивний запах. Аміак якийсь наче під носом. Запахло різко, мене практично одразу почало нудити, і голова заболіла.

Ми з сусідами по купе відчинили вікно, щоб провітрити. Провідниця нічого не знає. Усім погано.

Я повертався з вахти й планував зустріти Різдво удома. Сусіди по купе — жінка мого віку та пара молодих навпроти. Усі у своїй техніці. Тому поки в потязі не почалась метушня, я спокійно спав.

Надворі було ще сіро, коли хтось зліва грюкнув у стінку купе. Закричав. Я прокинувся — б’ються вони там за стінкою, чи напилися?

З гуркотом відчинилися двері сусіднього купе — тепер крик лунав на весь вагон. Я хутко підвівся, вирішив глянути, що там відбувається.

Відсунув убік важкі двері — а там чоловік щосили б’є по голові жінку, буквально втискає її в стіну потяга. Вона вже не чинить спротиву.

Геп. Геп.

Як опудало, наповнене ганчір’ям. Хруснуло — голова її вигнулась неправильно. Нападник захекався. До мене обернувся — з його очей кров. Струменями.

Вирячився крізь червоне, заверещав у відчаї — і кинувся.

Сонний я спробував відступити, але боляче вдарився об столик. Впав на своє ліжко. Божевільний мужик вмить повис наді мною — з його рота бризкала рожева слина. Чіпкі руки спробували мене душити, і єдине, що дало мені час оговтатися — моя масивна шия.

Хрипить. Плюється. Тисне.

А я навпомацки луплю його по голові.

Раз! Ще двічі! Кулак заболів, а його мокрі пальці продовжують життя з мене витискати.

Шукаю порятунку. На столику намацую кулькову ручку, якою ще вчора розгадував сканворди. І втикаю її у вирячене око нападника, яке чомусь уже вилізало з орбіти.

На мене бризнуло, а його хват ослаб. Я ще раз ударив по голові. Нарешті зіпхнув мужика з себе.

Щоб не підвівся — завдав кілька потужних ударів ногою по його тілу, упіймав раж.

Втім, і нападник не здавався — хапав мене за ноги та кусав. Я забивав далі з переляку. Поки підошва не зіткнулась із чимось хрустким.

Не рухається.

Чую, як у протилежному кінці вагона щось впало масивне.

Теж хтось вовтузився, кричав там. Купа голосів по вагону, і діти зойкають.

Лежачий внизу хрипить. Викотив його ногами з купе, а двері зачинив.

Дивлюся на сусідів. Молода на нижньому лежаку тремтить. На місці очей — криваві плями, все простирадло червоне. Сірі спортивні штани теж мокрі. Дівчина мочилась під себе і вмирала.

А от партнер панянки почував себе краще, ніж вона. Хлопець років двадцяти п’яти недобре дивився на мене з верхнього місця.

Він не став баритися. Зістрибнув вниз. Я ледь встиг відступити ближче до вікна. Руки до голови підняв, захистився.

Декілька швидких ударів вибили повітря з моїх легень — здається, в печінку ще влучив.

Намагався я відбиватись, але цей суперник виявився більш проворним, ніж попередній.

Ще декілька разів угатив, боляче прилетіло біля пульсу.

А врятувала мене сусідка зверху. Та жінка здійняла крик з таким надривом у голосі, ніби у неї серце з грудей виривали.

Впала зверху просто на хлопця. Нігтями, зубами відразу вчепилася, на мене не зважає. До шиї йому.

Все це бачу знизу, бо впав.

Їхні крики змішалися в один. Повзу до дверей, але не можу — ноги мені їх заважають.

Врешті підійнявся якось поміж обома. Молодикові зацідив у сонячне сплетіння. Той захрипів рожевою слиною.

В руці сусідки тепер зв’язка ключів. Вся увага — на молодому. Користається моментом та ріже йому обличчя ними.

Втріскує їх у плоть, і все це розлітається навкруги. На моє ліжко, на столик, на дзеркало в дверях. Кров.

Я забився в кут. Що робити?

Жінка не зупинялась. Як лобзиком орудувала ключами. Зверху й донизу. Молодий лиш ногами об підлогу вистукував.

І до мене б черга дісталась, якби не різкий вигук звідкись із коридору. Сусідка відволіклась.

Кулаком по дверях вдарила — на дзеркалі одразу тріщина з’явилась.

Дика жінка відсунула двері, кинулась на голоси.

Вереск. Скрипіння й гупання — мабуть, впала зверху чиясь сумка.

Не знаю як, але вирвався я звідти. Добре, що до кінця вагона недалеко.

Пробиваюсь крізь тіла, перечіпаюсь об чужі ребра. І до туалету. Замок защепив.

Вагон гримить та грюкає — в коридорі, в інших купе твориться щось, що мені страшно й уявити. Люди втратили глузд і почали вбивати одне одного з несамовитою люттю.

Щось трапилося — згадався запах аміаку. Чи це спеціально отруїли нас, чи щось невідоме вирвалося на світ і тепер перетворює людей…

Дряпають двері, мені тікати нікуди. Вікно туалету ніяк не відсунеш, стоїть намертво. Та й не видно нічогісінько, скло заклеєне. Холодне зимне повітря б’є крізь шпарини.

Намотав на руки серветки й туалетний папір як міг. Ні, гади, додому на Різдво я доберуся! Дарма ж я стільки здоров’я на вахті залишив!

Б’ю товсте скло. Треба вибиратися з потяга, поки інші мене не дістали.

Водночас потяг починає гальмувати. Різко — я ледь не впав.

Затріскотіло внизу, де колеса. Невже хтось нормальний ще залишився у потязі?

Вагон старий, але скло такої товщини не розіб’єш легко. Ще й у тісному просторі, без інструментів.

Гаратаю сильніше, і зовсім не вірю, що воно вдасться.

Колеса під ногами ридають від натуги. Зупиняють потяг, а я нарешті проламую вікно. Рука страшним болем викручується.

Потяг остаточно стає.

Втримуюсь.

Декілька секунд мені треба, щоб відійти від болю у правиці. Вона одразу набрякла, замість кісточок на пальцях — каша, повна дрібних уламків скла. Ніби цукром посипана.

Тупіт ніг, двигуни автівок десь збоку. Грубий чоловічий голос наказує.

Не одразу наважуюсь голосити про допомогу. Луплю бісове скло ще кілька разів — тепер уже ліктем. Воно провалюється назовні. Нарешті чую:

— Пасажири потягу Львів — Київ, вагон номер тринадцять! Виходимо, виходимо по черзі! Все в порядку, ми прибули вас врятувати! Сталася екологічна катастрофа!

— Ей, я тут! Допоможіть! Я тут, я живий! В туалеті! Агов!

Пасажири за дверима завили й заревіли одночасно. Через вагон я точно не піду! А як підтвердження моїм думкам, знову хтось дверну ручку почав сіпати.

Не став я чекати, що буде далі. Навалився на вікно та накінець випав назовні. У холодну зиму.

Приземлення болюче вийшло. Ще й на руку. Купа снігу не сильно пом’якшила це. Перекривлена кінцівка кровить, а я вже сам не розрізняю, що кричу.

На адреналіні підскочив, метрів п’ять пробіг. Без телефону, куртки, гаманця… Усе зароблене залишив у вагоні. Трясця!

Падаю.

— Встав-піднявся, мужик! Встав!

Крізь сльози бачу чоловіків у формі, схожій на військову. Не зелена, а темна зовсім. На фоні снігу — чорна. Перевертаюся на спину. Обперся якось на коліно.

— Тихо. Руки підійми! Спокійно!

— Не… можу, переламане… Там, у вагоні… Там нападають… Я в туалеті закрився і… Допоможіть! Рука… — лепечу я, гублячи половину слів.

Понівечена правиця падає, не контролюю її.

— Тут поранений. Його — в машину. Ну, швидше, швидше!

У ранкових сутінках світ зливається в єдину сірість. Бачу навколо ще багато постатей людей у темному. Мені вказують шлях до вантажівки без жодних розпізнавальних знаків.

Крокую важким снігом. Вагон наш — відчепили. Він останнім ішов. А потяг рушив далі. Штовхався колією.

— Рука… Допоможіть… Гроші у вагоні… Вагон…

— Пройдіть до машини. Вам нададуть медичну допомогу. Подивіться на мене!

Повертаюся на голос у захисній масці-протигазі.

— Там для сім’ї… Для дітей… я…

А він робить пів кроку назад. Хтось позаду злегка штовхає мене в спину.

— До машини, шановний. Ми вас доставимо до лікарні. Вашу сім’ю повідомимо! Ви — в безпеці. Проходьте!

Вже нічого не розуміючи від шоку, я заліз до кузова вантажівки. За мною зачинили металеві двері.

Темно всередині. Холодніше, ніж надворі. А я в сорочці лишень.

Звуки, схожі на постріли. Більше десятка, точно. Кожен дзвінкий «Пах!» через метал пробивається у вуха.

Ненадовго відчиняються двері. Мене сліпить сніг. Всередину неохоче залізає людина. Теж у масці. Сідає навпроти. В руках автомат.

Далі чужа рука стукає по металевому корпусу автівки:

— Так, тут все. Зачищуємо. Один живий, запакований тут.

— А що він? Нормальний?

— Толерантність, видно, вище. Ще не «розібрало». Але це ненадовго, все одно має ознаки.

— Так а може… тут його?

Голоси віддаляються, а двигун вантажівки гарчить агресивніше, і мені важче розібрати слова.

— … подивиться. Вижив… неможливо! А там на місці… вирішать… якщо нормальний… не за планом… а як ні, то…

Машина рушила з місця, борючись зі снігом. Мене захитало.

— Ви хто? — питаю я тихо, а губи мене не слухають.

— Заткнись — звучить у відповідь.

Світла маска. Єдине, що прорізається через пітьму.

Спершу мене болять руки, ноги та кожна кістка в тілі. А далі стає якось легше.

Що у вагоні сталося? Куди вони мене везуть, що їм треба? Рука…

Думки раптом стали важкими, немов цеглини, що не поміщаються в голові. Очі налилися важкістю, почала затерпати спина. Віддалилося все — ніби я не я більше, і я не там, де знаходжуся. Не у цій коробці на колесах.

Серце забилося як шалене, я спітнів, ніби влітку на пляжі.

Сім’я чекає.

Затремтів.

Все це далеко. Потяг, вахта.

Крізь легке поколювання в потилиці я раптом зрозумів, що можу стиснути переламану руку. Відчув у ній силу.

Не знаю, скільки так їхали. Мені почало вкрай не подобатись, як дихає цей недоумок у своєму костюмі. Сидить, зброю стискає. Та ще й хамить.

А ще я подумав, що надто він вже довго на мене дивиться. Чекає, поки я зламаюсь.

Перестаю усвідомлювати себе. Думки рвуться. Все, що залишилось у мене в голові — скельця його маски. Очі за ними. Які я так хочу вирвати геть.

І розчавити.

Автомат на його колінах колихнувся.