Вигризи

Анотація:

Юля знає всі його книги. Любить читати. Каже, що мати говорила їй про нього. А сьогодні ввечері обіцяла прийти.

Нічого хорошого в тому, щоб бути інвалідом-візочником, немає. Але я звик. Мами не стало вже п’ять місяців як. Цукрова хвороба забрала. Я теж страждаю від неї, але тримаюсь поки.

Я ще з юності пишу жіночі романи в інтернеті. Всю енергію та час вкладаю туди. А чим ще займатися інваліду? Я й до того злощасного падіння нічого не вмів, окрім як писати. Куди мені до АйТі чи чогось схожого.

Заробіток я мав. Маму похоронив сам. Не просив ніколи допомоги ні в кого.

Але, чесно кажучи, мені самотньо. Недавно я знову зареєструвався на кількох сайтах знайомств. Почав спілкуватися з різними дівчатами. Завжди була спокуса перед читачами відкритися більше. У мене їх багато.

Але для читачів Лазло Гудбай — міфічний автор. Псевдонім письменника, якого вони читають увечері. Якби вони дізналися про всю цю безвихідь, про інвалідне крісло — вся магія б зникла.

Тому я й здивувався трохи, коли Юля написала, що впізнала мене. І що читає мої книги.

Дівчина незвичайна, сама творчістю займається. Почала компліменти сипати. Казала, що я особливий.

Ми спілкувалися все більше. Художниця, поетеса. Але не публікується ніде. Соромиться.

В якийсь момент я навіть писати менше почав — тому що з Юлею все переписувався. Вона дарувала емоції. Знала усі мої книги, могла обговорювати їх довго. Здавалося, що вона знає їх краще, ніж я сам.

А одного дня я зробив дещо таке, що змінило моє життя назавжди. Переламало його знову. Майже так, як тоді, коли я став інвалідом.

Я завершив свій роман про колишніх. Почав збирати перші відгуки й оцінки на онлайн-платформі. І вирішив відмітити цю справу. Замовив додому разом з продуктами пляшку хорошої горілки.

Випивати наодинці для мене не щось нове. А тепер — була Юля. Завжди знаходила час потеревенити.

Хоча… дивно. Я досі не знав, чим вона займається по життю, окрім творчості. Та й фото її не міг розгледіти нормально. На аватарці — лише руде волосся й намальовані губи у напівтіні.

Зрештою, моє власне фото теж було оброблене в редакторі. Тому — все справедливо.

«А я тебе бачила! В житті ти кращий, ніж на фото.»

«Я знаю твої пальці, ти ними добре пишеш.»

Час від часу її повідомлення викликали у мене незрозумілий холодок десь внизу. Я все списував на творчу натуру та її своєрідну манеру спілкування. Всі ж ми різні, зрештою.

А от коли я випив — втратив контроль повністю. Надто багато почав розповідати. Про смерть мами, про травму, про життя у квартирі. Мене понесло.

Я наливав собі нову чарку, закусував — і писав далі.

Вранці прокинувся з болючою головою і злим передчуттям. Відразу комп’ютер запустив.

Побачив, що ми з Юлею переписувалися до глибокої ночі. Окрім тексту, я записував аудіо. Багато. А вона — відписувала на кожне моє повідомлення. Підтримувала. Хвалила.

Соромно мені стало. Мабуть, тепер заблокує мене. І я знову почну писати всім підряд, щоб якесь спілкування знайти.

Два наступні дні я боявся заходити на сайт. І писати теж не міг, бо весь час думав про Юлю. Про те, що вона не втекла, коли дізналася все. Тому, борючись зі страхом і соромом, я повернувся на сайт.

І як тільки я з’явився онлайн — вона одразу написала, ніби очікувала.

«Рома, не зникай. Я хочу бути поряд. Можна я прийду?»

Я б назвав це зворушливим. Вона знала тепер усе. Адресу мою. Справжнє ім’я. Все я вилив на Юлю, коли перепив. А вона — поглинула. Не відвернулася й навіть зустрічі шукає.

Тому, всупереч тривозі, я відчув тепло під серцем. Розхвилювався.

«Рома, можна я прийду?»

«Мама казала мені про тебе. Ти — хороший.»

Цікаво, її мама теж читає мої книги?

Я замислився. Ледь не натиснув на кнопку «Заблокувати профіль».

А що я втрачаю, власне? А раптом щось хороше вийде? Хоча б… дружба?

Я написав, що згоден. Нехай прийде ввечері. Я мусив привести себе до ладу, встигнути приготувати щось. Хоч я й каліка, але сам з усім справляюсь. Навіть за мамою доглядав, коли потрібно було.

Домовилися з Юлею на восьму. Я побрився, дістав із шафи білу сорочку, яку вже років десять не вдягав. Штани.

Восьма година швидко підсунулась. Я написав Юлі, щоб нічого не брала з собою, а приходила так. Також я ще раз перепросив за усі ті шмарклі, які розмазував у нашій переписці. Вона тільки відповіла:

«Люблю тебе читати. Все нормально. Скоро побачимось!»

І ми дійсно побачилися. Я знову і знову крутився біля дзеркала. Ще восьмої не було, як почув дзвінок у двері. Аж спітнів від страху. Ще раз пшикнув на себе духи, подаровані мамою. Під’їхав на візку до дверей. Подзвонили ще раз.

— Юля, це ти? — Намагаюсь звучати грайливо, а сам ковтаю звуки.

Дзвонить ще раз. Сопе голосно. Я чую аж у прихожій. І все ж не поспішаю відчиняти.

Натомість я обпираюся на крісло, кладу більш-менш здорову ногу на підлогу. Припідіймаюся й дивлюся у вічко.

У платті мами, в якому її поховали, стоїть щось. Волосся — темне, вицвіле. Мамині пасма. Наче криво приклеєні до голови.

На товстій шиї — мамина прикраса, її бірюзове намисто. А обличчя — схоже на маску. Ніби зібране з декількох, все в якихось лініях, що шви нагадують.

Воно підіймає руку й знову натискає на дзвінок. А я бачу, що в нього донизу звисають мамині передпліччя, відділені від тіла. Я впізнаю пальці по яскравому манікюру, який мама завжди любила накладати. З яким її й поховали.

— Ромчику, відчиняй! Я прийшла! — Басить воно грубим чоловічим голосом.

А я від побаченого втрачаю рівновагу. Падаю, вдаряюсь ліктем об візок боляче. Не можу встати з підлоги у прихожій. Від жаху мені зводить руки. В грудях болить.

— Скажи мені, що я красива! Скажи, що зможеш полюбити мене, мій Лазло! Впусти мене! Хіба мама твоя тебе любила так, як я?!

Воно майже дослівно цитує одну з героїнь моїх книг.

Воно виламує свій голос, щоб він звучав як жіночий. Але виходить паршиво.

Я знаходжу в собі сили відповзти подалі. Тільки б не чути більше цей голос. І те, як дзвінок дзвенить.

Сяк-так я доповз до кімнати. Зміг навіть двері за собою зачинити. І чекав. Не рухаючись, навіть не моргаючи. І не думаючи. До самого ранку.

«Юля» пішла. Як тільки почало світати надворі — я поповз назад, до візка. За дверима — тихо.

Він, чи воно, відкопало могилу моєї матері. Забрало собі тіло. Перетворило його на ляльку. Розбирало тепер на «деталі», приміряло їх на себе. І продовжувало писати мені навіть коли я заблокував акаунти. І «Юлі», і свій.

Воно швидко знайшло мене в інших соцмережах. Писало щодня, змінюючи профілі. А одного разу надіслало відео. Я б не відкривав його, але все це було пов’язано з моєю мамою. Тому — я натискаю на кнопку запуску.

Бачу темне приміщення. Світло — тьмяне. І постать кремезна, як чоловіча, зі спиною широкою.

Незграбно крутиться перед камерою у платті матері. Сміється. Наспівує щось веселе. А я не можу розібрати ні слів, ні музики, тому що серце моє б’ється все гучніше. І знову болить.

Я закрив відео. Заблокував «Юлю» вчергове.

Перестав заходити на письменницьку платформу. Перестав писати.

Подзвонив у поліцію. Ті приїхали. Підтвердили згодом, що могилу рідної мені людини дійсно хтось розкопав. Труна — розколота, а тіла немає.

Скільки ж сил потрібно мати в руках, щоб зробити це тепер, зимою, коли земля — тверда?..

Я розповідав про спілкування з «Юлею». Про те темне відео, про все, що воно писало. Але доказів надати не зміг жодних — тому що повидаляв усе. А на поверсі я сам жив. Без сусідів. Камер спостереження не було теж.

Копи резонно поцікавились, чому я не подзвонив відразу, як подивився у вічко. Вони наче вірити не хотіли, що я нажахався. Що зціпило мене.

День минає за днем. А я навіть доставку їжі замовити боюсь. Не пишу більше, в інтернет навіть не заходжу. Сиджу на кріслі і похитуюсь туди-сюди.

Жодних думок. Тільки в грудях щодня тисне сильніше.

Відчуваю, що скоро помру. І саме «Юля» дістанеться до мого кволого тіла першою.