Хроніки Північної застави

Стіни Північної застави більше не здавалися захистом. Вони перетворилися на межі клітки. Золотої клітки, де прутами слугували блискучі обладунки столичних лицарів та сторінки гарнізонного статуту, а тюремниками лорд Валеріус та його вірний пес, сер Каелан. Життя фортеці втратило свій хаотичний, але живий ритм і тепер підкорялося монотонному цоканню годинника. Підйом о шостій ранку під різкий, пронизливий звук горна, що розганяв залишки неспокійних снів. Шикування на холодному, вологому плацу, де сер Каелан особисто перевіряв, чи начищені у всіх пряжки на ременях. Його погляд ковзав по шерензі, як холодний метал, і затримувався на Едмунді та Арнольді на долю секунди довше, шукаючи найменший недолік. Потім години безглуздої муштри. Вони марширували, відпрацьовували повороти, шикувалися в ідеальні квадрати. Це були рухи для параду, танець для короля, а не підготовка до бою з ордою.

– Лівіше, солдате, на пів стопи! — гримів голос сера Каелана. – Ви що, на сільському ярмарку танцюєте? Це Королівська армія, а не збіговисько п'яниць!

Ветерани, що пройшли крізь вогонь і лють штурму, мовчки виконували накази, їхні обличчя перетворилися на кам'яні маски, але в очах горіла глуха, безсила лють.

– Якщо ще раз почую від нього про «честь мундира», мене знудить прямо на його відполіровані чоботи, — прошепотів якось Едмунд, стоячи в строю поруч з Арнольдом.

– Терпи, — так само тихо відповів капітан. – Дай йому те, що він хоче бачити. Ідеальну ляльку. Чим менше він буде звертати на нас увагу, тим краще.

Після муштри. Патрулювання. Завжди одними й тими ж, безпечними маршрутами. Вони йшли вздовж річки Зміїний Хвіст або піднімалися до Ведмежого Скелезуба – невисокого пагорба, з якого не було видно нічого, крім верховіть дерев. Кожен крок, кожна зупинка були регламентовані. Їх вчили помічати не сліди гоблінів, а неправильно зав'язаний вузол на мішку з провіантом у сусіднього солдата. Одного разу їхній патруль зупинився на привал біля річки. Молодий лейтенант Гідеон, що командував ними, дістав невелике срібне люстерко і почав поправляти своє бездоганно укладене волосся.

– Капітане, — звернувся він до Арнольда з ледь прихованою зневагою. – Ви стільки років провели в цих диких землях. Скажіть, чи правда, що місцеві жінки такі ж неотесані, як і чоловіки?

Арнольд повільно перевів на нього погляд.

– Лейтенанте, — сказав він спокійно. – Я провів тут стільки років, що навчився відрізняти справжню небезпеку від пустої балаканини. І можу вас запевнити, що гоблінська стріла не цікавиться, наскільки гарна у вас зачіска.

Гідеон почервонів і відвернувся. Але найважче було дивитися, як змінюються інші. Новобранці, які раніше з благоговінням дивилися на Гракха, тепер сторонилися його, побоюючись гніву сера Каелана. Старі ветерани замикалися в собі, знаходячи розраду на дні кухля з кислим елем. Дух товариства, народжений у спільному бою, вивітрювався, поступаючись місцем недовірі та апатії.

Лише Ліріл, здавалося, жив за власними правилами. Його офіційно не було в заставі. Сер Каелан викреслив його зі списків, оголосивши сторонньою особою. Але Едмунд іноді бачив його мигцем, як тінь на стіні вночі, або відчував його присутність у лісі під час патрулювання. Ельф був поруч. Він спостерігав. Якось уночі, коли Едмунд стояв на варті на найдальшій вежі, з темряви поруч із ним виникла постать. Він ледь не закричав, але рука Ліріла м'яко лягла йому на плече.

– Тихо, солдате. Не варто будити наших доблесних лицарів. Їм потрібен гарний сон для завтрашнього параду, — прошепотів ельф. Від нього пахло хвоєю і нічним вітром.

– Ліріле! — зрадів Едмунд. – Де ти був?

– Там, де й належить бути очам і вухам, — відповів він, вдивляючись у темні обриси гір. – Наші друзі-імперці не сплять. І вони займаються дивними речами.

– Що ти бачив?

– Невеликі групи. Не бойові загони, а скоріше... інженерні. Вони не намагаються пробратися до застави. Вони рухаються уздовж гірського хребта, від перевалу Вороняче Гніздо до самого Чортового Пальця. Зупиняються в певних місцях. Щось вимірюють, забивають у землю металеві стрижні з рунами.

– Стрижні? Навіщо?

– Не знаю. Але виглядає це так, ніби вони прокладають якусь лінію, — Ліріл на мить замовк. – Або намагаються знайти щось під землею. Це не схоже на підготовку до штурму. Це щось інше. Більш хитре.

Ельф дістав із-за пояса невеликий, обпалений шматок металу. На ньому виднілася частина дивної руни.

– Я знайшов це біля одного з таких маркерів. Я не знаю цієї мови. Але, можливо, наш бородатий друг знає.

Він простягнув уламок Едмунду.

– Передай це Ольдіру. І скажи Арнольду, що клітка, в якій вас замкнули, може скоро стати могилою, якщо ви не почнете шукати вихід.

І так само безшумно, як і з'явився, Ліріл зник, зістрибнув зі стіни в темряву.

Наступного дня Едмунд знайшов Ольдіра біля основи північної вежі. Гном, незважаючи на заборони, продовжував свою роботу. Він уже розібрав частину кладки, відкривши верхівку масивної кам'яної арки.

– Що тобі, хлопче? — пробурмотів він, не відриваючись від роботи. – Прийшов перевірити, чи я не прокопав таємний хід до винного льоху?

Едмунд мовчки простягнув йому металевий уламок. Гном узяв його, підніс до очей. Його брови зійшлися на переніссі. Він довго крутив уламок у своїх грубих пальцях, а потім його обличчя скривилося.

– Де ти це взяв? — прошипів він.

– Ліріл знайшов. Біля імперських маркерів у горах.

– Я так і думав, — Ольдір сплюнув на землю. – Це не просто руна. Це частина печатки. Гібрид імперської інженерії та темної магії. Схоже на те, що вони використовували, щоб пригнічувати волю рабів на своїх копальнях. Але ця... вона потужніша. Вона не просто пригнічує. Вона... слухає.

– Слухає? Що?

– Землю, — відповів гном похмуро. – Це як геологічний зонд, тільки замість того, щоб шукати руду, він шукає слабкі місця. Тріщини в Печатках. Вони не збираються штурмувати вас у лоб, дурні. Вони збираються розбудити щось під вашими ногами. Щось, що зробить усю роботу за них.

Руки Едмунда похололи. Він подивився на стіни фортеці, на солдатів, що марширували на плацу. Всі вони були в пастці. У золотій клітці, під якою вже копали могилу. І їхні тюремники не бачили цього, або не хотіли бачити.

– Треба сказати Арнольду, — вимовив він, його голос ледь тремтів.

– Скажи, — кивнув Ольдір. – Але що він зможе зробити? Ваші командири глухі і сліпі. Словами їх не переконати. Тут потрібні дії.