Хроніки Північної застави

Ніч у заставі була брехливо спокійною. Звичні звуки: похрапування солдатів у казармі, далекий кашель вартового на стіні, скрип дерев'яних балок створювали ілюзію порядку. Але для п'ятьох, що зібралися в темряві під північною вежею, ця тиша була передвісником бурі. Вони прослизнули в отвір, розібраний Ольдіром, один за одним, зникаючи в череві фортеці, немов їх ніколи й не було. Позаду залишилося все: накази, статут, присяга. Попереду лише холодний камінь і примарна надія.

Прохід, знайдений гномом, вів їх униз, углиб фундаменту. Тут пахло віковою вогкістю, мокрим каменем і пилом мертвих цивілізацій. Їхні кроки глухо віддавалися в вузькому тунелі, змушуючи здригатися від кожного камінчика, що зривався з-під ноги. Вони рухалися в повній темряві, орієнтуючись лише на дотик до холодної стіни та тихе сопіння того, хто йшов попереду.

– Сюди, — прошепотів Ольдір, і його голос пролунав гучно в цій гробниці.

Вони увійшли до невеликої зали, де гном нарешті запалив свій закритий ліхтар. Слабке світло вихопило з темряви масивні, заковані в іржавий метал двері. На них не було замка, лише складна система важелів та противаг.

– Старий торговий шлях гномів, з благоговінням промовив Ольдір, проводячи рукою по рунах, висічених на дверях. — Останній раз ці двері відчинялися, коли ваш король ще вчився ходити на горщик.

Він почав працювати з механізмом. Важелі рухалися з тугим, протестуючим скреготом, від якого по спині Едмунда побігли мурашки. Нарешті, з глибоким, стогнучим звуком, що, здавалося, йшов із самих надр землі, двері почали відчинятися, випускаючи назовні потік застояного, холодного повітря. За дверима був не тунель. За дверима була безодня.

Вони стояли на вузькому кам'яному уступі. Перед ними розверзлася величезна підземна прірва, така глибока, що її дна не було видно. Десь далеко внизу чувся ледь вловимий гул: чи то підземна річка, чи то вітер, що блукав у лабіринтах. Уздовж стіни цієї прірви, гублячись у темряві, йшла вузька, не ширша двох ступнів, стежка, висічена прямо в скелі.

– Паща, що Шепоче, — промовив Ольдір. – Вітер тут завжди дме з глибини, і звук, який він створює, схожий на тисячі голосів. Старі легенди кажуть, що це душі тих, хто зірвався звідси.

– Дуже надихаюче, — процідив Ліріл, його обличчя в світлі ліхтаря було блідим. – Можливо, у твоїх предків були й інші, менш мальовничі шляхи? Наприклад, широка, освітлена проспектура з пивними на кожному розі?

– Цей шлях найкоротший, — відрізав гном. – Ідіть за мною. Крок у крок. Не дивіться вниз. І моліться своїм богам, щоб у вас не закрутилася голова.

Він першим ступив на стежку, рухаючись упевнено, ніби йшов по широкій дорозі. За ним пішов Гракх, його масивна постать, здавалося, ледь вміщувалася на вузькому уступі. Потім Арнольд, за ним Едмунд, і замикав їх Ліріл. З одного боку була холодна, слизька стіна, з іншого – нескінченна, запаморочлива порожнеча. Вітер з прірви дійсно шепотів, смикав за поли плащів, намагаючись скинути їх униз. Під ногами хрускотів дрібний гравій, і кожен такий звук змушував серце завмирати. Едмунд намагався не дихати, притискаючись до скелі, відчуваючи її холод і нерівності крізь одяг. Він зосередився на чоботях Арнольда, що йшли перед ним, намагаючись зробити їх своїм єдиним всесвітом.

– Стій! — раптом прошипів Арнольд, зупинившись так різко, що Едмунд ледь не налетів на нього.

Серце Едмунда впало кудись у прірву під ногами.

– Що таке?

– Не рухайся, — голос капітана був напруженим. – Едмунде, повільно, дуже повільно подивися на стіну біля мого лівого плеча.

Едмунд підвів очі. І побачив її. Глибока, потворна тріщина йшла по скелі від стежки вгору. Величезний шматок породи, на якому вони зараз стояли, ледь тримався.

– Я відчув, як камінь під ногою трохи просів, — так само тихо сказав Арнольд.

Це був момент істини. Паніка підступила до горла Едмунда, холодна й огидна. Він міг закричати. Він міг спробувати бігти. Але замість цього він змусив себе думати. Він згадав слова Арнольда: «Емоції це розкіш». Він повільно перевів погляд уздовж тріщини. І помітив. Приблизно за два кроки попереду тріщина закінчувалася. Там скеля була цілісною.

– Капітане, — прошепотів він, і його голос, на диво, не здригнувся. – Два кроки. Треба зробити два довгих кроки. Там стіна міцна.

– Ти впевнений?

– Так. Я бачу.

Арнольд мить вагався. А потім кивнув.

– Добре. Гракху, будь готовий мене зловити.

Він зробив один довгий, обережний крок. Під його чоботом щось хруснуло, і вся ділянка стежки під ними ледь помітно здригнулася. А потім другий крок. Він опинився на твердій породі. І в ту ж мить частина стежки, де він щойно стояв, з гуркотом обвалилася в прірву, її гул ще довго віддавався в глибині. Едмунд стояв на краю обвалу, дивлячись у темряву. Його відділяв від капітана провал у півтора метра.

– Стрибай, — пролунав спокійний голос Гракха з того боку. – Я зловлю.

Едмунд заплющив очі, зробив глибокий вдих і стрибнув. На мить він відчув стан невагомості, а потім його тіло врізалося в щось велике й тверде. Руки Гракха, міцні, як сталеві лещата, схопили його за куртку і втягнули на безпечну ділянку. Останнім, з котячою грацією, перестрибнув Ліріл. Вони стояли, важко дихаючи. Арнольд поклав руку на плече Едмунда.

– Дякую, — просто сказав він. І в цьому одному слові було більше поваги, ніж у всіх статутах і нагородах королівства.

Вони йшли ще кілька годин, заглиблюючись у мовчазні надра гір. Стежка нарешті закінчилася, і вони увійшли до мережі тунелів. Тут було ще небезпечніше.

– Зала Ста Голосів, — пробурмотів Ольдір, коли вони увійшли до величезної печери, стеля якої була суцільно вкрита тонкими, як голки, сталактитами. – Акустика тут неймовірна. Навіть шепіт віддається луною. І саме тут мої предки ставили свої найкращі пастки.

Він вказав на підлогу. Вона була вкрита кам'яними плитами з ледь помітними рунами.

– Деякі з них це просто плити. А деякі натискні механізми. Станеш не туди і ці бурульки зверху посиплються на тебе, як дощ зі сталевих списів. Дивіться під ноги. Ідіть тільки по плитах з руною молота. Це знак безпечного шляху.

Вони рухалися, як по мінному полю. Кожен крок був вивіреним. Едмунд відчував, як піт стікає по його спині. Він не зводив очей з підлоги, шукаючи рятівний символ. Напруга була майже фізично відчутною. Раптом Гракх, що йшов попереду, завмер, піднявши руку.

– Тихо.

Вони прислухалися. І почули. З бічного тунелю, що відходив від зали, доносилися голоси. І стукіт чобіт.

– Імперці, — прошипів Арнольд. – Якого біса вони тут роблять?

– Вони могли знайти один із верхніх входів, — припустив Ліріл. – Досліджують.

– Сховатися! Швидко! — наказав Арнольд.

Вони кинулися в тінь за величезною колоною, що підпирала стелю. Затамували подих. Звуки наближалися. У залу увійшли троє імперських солдатів. Вони були в легкій розвідувальній броні, зі смолоскипом в руках.

– ...кажу ж тобі, Герберте, це марна трата часу, — говорив один з них. – Тут немає нічого, крім каміння і кажанів. Краще б ми патрулювали на поверхні. Хоч повітря свіже.

– Наказ є наказ, — відповів другий, освітлюючи смолоскипом стелю. – Командир Ріхтер хоче знати про всі підходи до долини. Навіть про щурячі нори.

– А мені начхати на Ріхтера, — втрутився третій. – Від нього віє могилою. Бачив його очі? Порожні, як у мерця. І він постійно розмовляє з тим чорним каменем, що носить з собою.

– Тихіше, дурню! Хочеш, щоб тебе відправили на «гармонізацію»?

Вони зупинилися посеред зали, озираючись. Едмунд відчув, як його серце завмерло. Якщо вони підійдуть ближче, якщо світло смолоскипа впаде на них… Але імперці, здається, не помітили нічого підозрілого.

– Гаразд, тут глухий кут. Повертаємося, — сказав той, що був за головного.

Вони розвернулися і пішли назад, їхні голоси та кроки почали віддалятися.

Герої чекали ще кілька довгих, нескінченних хвилин, перш ніж Арнольд дав знак виходити.

– Вони вже близько, — промовив він. – Дуже близько. І вони щось знають.

Вони рушили далі, але тепер ще обережніше.