Хроніки Північної застави

З появою Ольдіра їхній маленький загін змінився. Він став мовчазнішим, але водночас напруженішим. Гном був не просто ще одним бійцем. Він був живим уособленням тієї древньої загрози, про яку попереджав. Кожен його погляд на рюкзак Арнольда, де лежав «Слізний камінь», був сповнений такої ненависті та тривоги, що мимоволі передавався іншим.

Наступний день минув у важкому переході. Ольдір йшов попереду, ведучи їх не стежками, а ледь помітними звіриними ходами, про які, здавалося, знав лише він. Він рухався з дивовижною для його кремезної статури швидкістю, змушуючи інших ледь за ним встигати. Він оминав відкриті простори, тримався тіні скель і гущавини лісу, постійно щось бурмочучи собі під ніс про «незграбних довгоногих» та «сліпих, як кроти».

Коли ніч знову опустила на гори своє темне покривало, вони зупинилися в глибокій ущелині, біля невеликого гірського водоспаду, шум якого заглушав усі інші звуки. Ольдір особисто обрав місце. Вогнище розпалили маленьке, лише для того, щоб зігріти воду для чаю з трав, які зібрав гном. Він наполіг, що великий вогонь приверне «небажану увагу».

Вони сиділи навколо мерехтливого полум'я, і цього разу атмосфера була іншою. Загроза, що переслідувала їх, змусила їх згуртуватися. Мовчання було не гнітючим, а радше зосередженим. Першим його порушив Едмунд. Цілий день він спостерігав за гномом, за його впевненими рухами, за тим, як він читав ліс, немов відкриту книгу. Цікавість перемогла обережність.

– Ольдіре, — почав він невпевнено. – Ви казали... ваш народ стояв на варті. Чому ви тепер один? Де всі інші гноми?

Гном довго дивився на нього з-під своїх густих брів, ніби оцінюючи, чи вартий цей хлопчина відповіді. Потім він важко зітхнув, і його плечі опустилися.

– Інші... сховалися, — його голос був тихим, сповненим гіркоти. – Давним-давно, після Великої Війни з Тінями, коли печатки були встановлені, мій народ дав обіцянку: оберігати шляхи, що ведуть до них. Ми жили в горах, але ми торгували з вами, з ельфами. Ми попереджали, коли земля починала тремтіти не від землетрусу, а від чогось іншого. Але світ змінився. Ваші королівства вели війни між собою. Ельфи зачинилися у своїх лісах. Пам'ять про справжнього ворога почала стиратися, перетворюючись на казки для дітей.

Він підкинув у вогонь суху гілку. Іскри злетіли в темне небо.

– Потім, триста років тому, сталося щось жахливе. Один із наших королів, піддавшись жадобі, почав копати надто глибоко, шукаючи міфріл біля однієї з печаток. І розбудив щось. Невелике, лише відлуння, але цього вистачило. Ціле підземне місто, було втрачено. Загинули тисячі. Після цього рада старійшин вирішила: зовнішній світ – це прокляття. Ми запечатали всі входи. Відрізали себе від сонця, від інших народів. Ми вирішили просто сидіти на своїй в'язниці, мовчки, до кінця часів. — Він пирхнув. – Боягузи. Я не зміг з цим змиритися. Я пішов. З тих пір я блукаю. Слухаю землю. І намагаюся пам'ятати за них усіх.

Настала тиша. Розповідь гнома важким тягарем лягла на їхні плечі.

– Ми теж колись зробили помилку, — несподівано промовив Ліріл. Він дивився у вогонь, і його обличчя, зазвичай таке жваве й насмішкувате, було серйозним і сумним. – Ми, ельфи, живемо довго. Надто довго. І іноді зарозумілість застилає нам очі. Мій народ вірить, що наш ліс це останній оплот краси та магії у світі, що згасає. І ми вирішили, що найкращий спосіб його зберегти це відгородитися від усіх інших. Ми спостерігаємо, як ваші королівства воюють, як орки б'ються за виживання, і кажемо собі: «Це не наша справа».

Він гірко посміхнувся.

– Я теж так думав. Я служив у лісовій варті. Це почесна служба. Ми охороняли наші кордони від лісової нечисті. І вважали себе героями. А потім, шість років тому, невеликий загін гоблінів прорвався крізь наші пости. Я був на чергуванні, але я... відволікся. Вони напали на маленький хутір дроворубів на узліссі. Люди. Їх там було небагато. Чоловіки, жінки, діти. Поки ми зібралися і прийшли, все було скінчено.

Його голос став тихим. Полум'я відбивалося в його очах, і Едмунду здалося, що він бачить там не вогонь, а попіл того хутора.

– Я тоді зрозумів. Стіни не захищають. Вони лише створюють ілюзію безпеки. Поки ти сидиш за стіною, світ за нею горить. І рано чи пізно вогонь добереться і до тебе. Я не міг більше залишатися там. Я пішов. Прийшов сюди, на кордон, де ворог реальний, де ти щодня бачиш, за що борешся. Тут мої стріли потрібніші, ніж у тихому, сонному лісі.

Капітан Арнольд, який до цього мовчки слухав, дістав з-за пояса флягу і зробив ковток. Він не запропонував нікому іншому.

– Ліси, підземелля... У всіх свої стіни, — промовив він хрипко. – Моєю стіною був наказ. Я виріс у військовому таборі. Мій батько був солдатом. І його батько теж. Нас вчили одному: є наказ, і ти його виконуєш. Ти не думаєш, не ставиш запитань. Ти це гвинтик у машині, що захищає королівство. І я вірив у це. Десять років я служу тут. Я бачив, як гинуть друзі. Бачив, як перемир'я укладаються і порушуються. І я просто виконував накази. Зачистити сектор. Утримувати пост. Не провокувати імперців. Але ця знахідка... — Він кивнув на свій рюкзак. – ...Вона все змінює. Ми відправимо звіт, але я знаю, що прийде у відповідь зі столиці. «Дотримуватися спокою. Уникати ескалації. Розслідувати без зайвого шуму». А тим часом Імперія і її гоблінські пси розкопують самі основи світу. Я більше не можу бути просто гвинтиком. Цього разу стіна з наказів може поховати під собою всіх нас.

Тепер усі погляди звернулися до Гракха. Орк сидів нерухомо, величезний і мовчазний, як скеля. Він перебирав у своїх масивних руках маленький амулет з кістки, який висів у нього на шиї.

– Ми не будуємо стін, — нарешті промовив він своїм глибоким, повільним голосом. – Орки завжди були вільними. Ми блукали степами, полювали. Але інші народи бачили в нас лише монстрів. Людожерів. Нас винищували, заганяли в безплідні землі.

Він підвів голову, і його погляд був важким, сповненим вікової втоми свого народу.

– Триста років тому, коли був укладений Пакт, багато хто з наших вождів був проти. «Це приниження, – кричали вони. – Служити тим, хто нас боявся і ненавидів!» Але один старий вождь, його звали Грум, сказав: «Сила це не лише ікла і м'язи. Сила – здатність змінитися, щоб вижити». Ми прийняли допомогу. Навчилися розводити худобу. Побачили, що ваші технології можуть полегшити наше життя. Так, деякі з нас все ще мріють про старі часи. Але більшість розуміє: ми отримали не кайдани, а шанс. Шанс на майбутнє.

Він стиснув амулет у кулаці.

– Щоб стати найманцем, орк має пройти випробування. Вбити огра наодинці. Багато хто гине. Ті, хто виживає, доводять, що їхня сила не сліпа лють, а контрольована міць. Я пройшов це випробування не для слави. Я прийшов сюди, тому що тут, на кордоні, нікому немає діла до того, якого кольору твоя шкіра. Тут важливо лише одне: чи прикриєш ти спину товаришеві в бою. — Він обвів усіх поглядом. – Тут я знайшов те, чого ніколи не мав мій народ. Повагу. Не зі страху, а за справи.

Він подивився на Едмунда.

– Ти злякався мене, коли побачив уперше. Це нормально. Тебе так вчили. Але я бачу, що ти вчишся дивитися не очима, а серцем. Це робить тебе сильнішим за багатьох.

Едмунд відчув, як до його щік прилила кров. Він не знав, що сказати. Усе, що він мріяв покинути цей брудний, небезпечний кордон, ці похмурі обличчя, виявилося чимось значно більшим. Він думав, що потрапив на каторгу. А насправді, він знайшов місце, де ельф-відлюдник, гном-вигнанець, орк-найманець і солдат, що втратив віру в накази, були більш чесними і справжніми, ніж усі блискучі лорди у столиці.

Його мрія про службу в палацовій гвардії, про чисті казарми й начищені чоботи, здалася йой раптом такою дитячою, такою порожньою. Він опустив голову, вдивляючись у вогонь.

– Я... я просто хотів служити королю, — тихо промовив він. – Батько казав, що це найвища честь для людини простого роду.

– Честь не в тому, кому ти служиш, хлопче, — проскрипів Ольдір. – А в тому, що ти захищаєш.

Вони сиділи в мовчанні ще довго, кожен думаючи про своє.