Хроніки Північної застави

Вони не зупинялися до самого заходу сонця. Тіла нили від втоми, кожен м'яз протестував, а рани, отримані в бою, почали нагадувати про себе тупим, пульсуючим болем. Едмунд перемотав свій подряпаний бік смужкою тканини, але кожен глибокий вдих все одно віддавався колючим болем. Незважаючи на втому, вони вперто рухалися вперед, геть від перевалу, геть від гір, що ховали у своєму кам'яному серці крижаний жах.

Коли небо на заході забарвилося в криваво-червоні тони, Арнольд нарешті дав команду зупинитися. Вони знайшли невелику, захищену від вітру улоговину, оточену старими валунами. Це було непогане місце для ночівлі: лише один підхід, який легко контролювати.

Поки Гракх безмовно взявся за облаштування вартового поста, а Арнольд розкладав на землі карту, вивчаючи її у присмерку, Ліріл дістав із рюкзака шматок в'яленого м'яса і мовчки простягнув його Едмунду.

– Їж, — сказав він. – Тобі потрібні сили. Ти сьогодні непогано тримався. Майже не верещав.

Едмунд узяв м'ясо. Це була найвища похвала, на яку він міг розраховувати від ельфа, і він відчув, як напруга трохи відпускає його плечі. Він сів на холодний камінь, намагаючись жувати жорстке, солоне м'ясо. Смак їжі здавався дивним, майже забутим після смаку крові та страху. Саме в цей момент вони його й побачили.

Спочатку це був лише вогник. Маленька, тепла цятка світла, що мерехтіла серед дерев унизу в долині, приблизно за півмилі від них. Вона була самотньою і крихітною в океані темряви, що насувалася.

— Вогнище, – промовив Арнольд, прибираючи карту. – Одне. Це не табір гоблінів. І не патруль Імперії. Вони б не видавали себе так просто.

— Можливо, мисливець. Або торговець, що заблукав, – припустив Ліріл, вдивляючись у темряву. Його очі бачили набагато більше, ніж людські. – Бачу лише один силует. І він... низький.

— Варто перевірити, – вирішив капітан. – Залишатися тут, поки невідомий хтось знаходиться так близько, — дурість. Гракх, Едмунд, ви залишаєтеся тут. Охороняєте табір і... – він кивнув на свій рюкзак, —...це. Ми з Лірілом спустимося на розвідку.

Гракх лише кивнув у відповідь. Арнольд і Ліріл зникли в темряві так само безшумно, як і з'явилися. Едмунд залишився наодинці з орком. Вони сиділи в тиші, яку порушував лише шепіт нічного вітру. Едмунд намагався не дивитися на рюкзак капітана, але відчував холод, що йшов від нього, навіть на відстані. Цей шматок чорного льоду здавався живою, зловісною присутністю в їхньому таборі.

Минуло близько години. Напружене очікування змушувало час тягнутися нестерпно повільно. І раптом Едмунд почув кроки. Він схопився за меч. Гракх підвівся, його постать перетворилася на гору напружених м'язів. З темряви вийшли три постаті. Попереду йшов Арнольд, за ним Ліріл. А між ними крокував... гном.

Він був низьким, як і казав Ліріл, але кремезним і широким у плечах. Його довга сива борода, заплетена в кілька кіс зі срібними кільцями, спускалася майже до пояса. З-під густих, навислих брів дивилися глибоко посаджені, проникливі очі, що вивчали все навколо з недовірою. Він був одягнений у товсту шкіру та хутро, а за спиною виднілося руків'я важкої сокири та ефес короткого, широкого меча.

– Це Ольдір, — сказав Арнольд, коли вони підійшли. – Він – блукаючий гном. Мисливець. Каже, що бачив наші сліди.

Гном пирхнув, його голос був низьким і скрипучим, як каміння, що треться одне об одне.

– Бачив ваші сліди? Та їх хіба що сліпий кріт не помітив би. Ви тут так нашуміли, що, мабуть, у самій столиці було чути. І цей ваш... — він зневажливо кивнув у бік Гракха, –...тупотить, як огр у посудній лавці.

Гракх лише спокійно подивився на гнома, ніяк не відреагувавши на образу. Едмунд, навпаки, відчув, як у ньому закипає роздратування.

– Гей, а ви хто такий, щоб... — почав він, але Арнольд зупинив його поглядом.

Ольдір перевів свої колючі очі на Ліріла, який стояв, спершись на валун, і з легкою посмішкою спостерігав за сценою. Гном примружився.

– А тебе, довговухий, я ніби десь бачив... — пробурмотів він.

Ліріл легко вклонився.

– Малоймовірно, шановний. Я рідко буваю в місцях, де стеля нижча за мій зріст.

– Та ні... — Ольдір почухав бороду. — Той ельф був таким самим нахабним. І розказував якусь дурну байку про... Ага! Точно! «Навіщо гному така довга борода? Щоб не бачити власних ніг і не засмучуватися через свій зріст!»

Обличчя Ліріла змінилося. Його легка посмішка зникла, а в блакитних очах з'явилося здивування, а потім і впізнавання.

– Таверна «Димлячий Кабан»... Десять років тому... Ти той гном, що випив цілий бочонок елю на спір?

– Два бочонки, — поправив Ольдір, і в його очах вперше з'явилася весела іскра. – А ти той ельф, що потім намагався поцілити в яблуко на моїй голові й ледь не позбавив мене вуха.

– Я був молодий і п'яний, — виправдався Ліріл, розводячи руками. – І, якщо чесно, твоя голова була такою маленькою ціллю.

Вони обидва тихо розсміялися. Це був сміх старих знайомих, що несподівано зустрілися після довгої розлуки. Арнольд терпляче дочекався, поки вони закінчать, а потім розстелив на землі шматок шкіри й виклав на нього уламок чорного кристала.

Щойно світло їхнього маленького вогнища торкнулося каменя, веселий настрій гнома миттєво зник. Він відсахнувся, ніби побачив змію. Його обличчя зблідло під засмагою, а очі розширилися від суміші жаху та огиди.

– Де... де ви це взяли? — прошипів він.

– У старій шахті в горах. Гобліни добувають його, — відповів Арнольд, уважно стежачи за реакцією гнома.

Ольдір простягнув руку до кристала, але в останню мить відсмикнув її.

– Не торкайтеся його голими руками, дурні! — його голос зірвався. – Негайно сховайте це прокляття!

Арнольд підкорився, знову загорнувши камінь.

– Що це? — запитав він.

Ольдір сів на камінь. Його кремезна постать раптом згорбилася, він ніби постарів на сто років.

– Мій народ називає це Слізним каменем. Старіші легенди – Кров'ю Землі, — почав він говорити тихо, ніби розповідаючи страшну таємницю. – Це не просто мінерал. Це... застигла луна. Ехо давнього зла, яке колись майже знищило цей світ. Давно, ще до людей, до ельфів, земля тремтіла під ходою темних богів. Найсильніші з них були переможені й ув'язнені глибоко під горами, в самому серці світу. Печатки, що стримують їх, – це не магія, не закляття. Це сама суть землі, її кістки, її життя.

Він підвів голову, і його погляд був сповнений болю.

– Ці кристали — це отрута. Вони ростуть там, де печатки слабшають. Вони, як ракова пухлина, висмоктують силу землі, роблячи її крихкою. Кожен такий камінь, вирваний зі скелі, – це ще одна тріщина на стіні в'язниці.

— Гобліни добувають їх сотнями, — повідомив Арнольд.

Обличчя Ольдіра скривилося.

– Значить, вони не просто мародери. Вони – ключарі. Хтось веде їх. Хтось, хто знає, що робить. Хтось хоче відімкнути двері.

– Ми зіткнулися з їхнім командиром. Вони діяли злагоджено. І за ними стояли люди. Солдати Північної Імперії, — додав Ліріл.

Гном повільно кивнув, ніби ця новина його не здивувала.

– Люди завжди прагнули влади, яку не можуть контролювати. Але вони не розуміють. Те, що спить під горами... Воно не буде служити нікому. Воно просто знище все. Імперію, королівства, гоблінів, орків... усе.

Він підвівся. Його постать знову випросталася, і в ній з'явилася гномівська впертість і сталева рішучість.

– Ви наробили шуму. І ви несете уламок темряви. Тепер ви — ціль. І я не можу дозволити, щоб цей камінь потрапив не в ті руки. — він подивився на Арнольда. – Ваш шлях – мій шлях. Принаймні, доки я не переконаюся, що ви розумієте, з чим маєте справу. Мій народ століттями стояв на варті. Тепер, здається, мені доведеться робити це самому.

– Ми будемо раді допомозі, — стримано відповів Арнольд.

Ольдір лише пирхнув.

– Я йду не заради вас, людино. Я йду заради світу, по якому ви так безтурботно ходите. І якщо знадобиться, — він поплескав по руків'ю своєї сокири, – я з однаковою легкістю розрубаю і гобліна, і того, хто стане на моєму шляху. Неважливо, людина він чи ельф. Ти мене пам'ятаєш, Ліріле. Я не жартую.

Ліріл посміхнувся, але цього разу в його посмішці не було й тіні легковажності.

– Пам'ятаю, Ольдіре. Тому й радий, що ти з нами, а не проти нас.