Хроніки Північної застави

Темрява у гирлі печери була не просто відсутністю світла. Вона була густою, майже матеріальною, і, здавалося, поглинала і звуки, і тепло. Холод, що витікав звідти, був не схожий на звичайний гірський холод. Він був мертвим, пронизливим, він проникав крізь шкіру та кольчугу, забираючись під ребра і змушуючи серце битися повільніше, немов воно теж починало замерзати.

– Запалити смолоскип, — голос Арнольда був тихим, але твердим, він розрізав гнітючу тишу.

Едмунд зняв з рюкзака промаслену ганчірку, намотану на коротку палицю. Його пальці задерев'яніли від холоду і ледь слухалися, коли він намагався викресати іскру кресалом. Нарешті, з третьої спроби, сухий мох затлів, і за мить яскраве, живе полум'я вирвало їхні постаті з обіймів мороку. Світло затанцювало на вологих стінах печери, але темрява в глибині не відступила. Вона ніби стала ще щільнішою, згустившись за межею досяжності вогню.

– Я піду першим, — сказав Гракх. Його голос лунав у печері глухо, втрачаючи свою силу. – Цей холод... він погано діє на кістки.

Орк підняв свою сокиру, тримаючи її обома руками перед собою. Він ступив у печеру, і його величезна постать одразу ніби зменшилася, поглинута масштабами підземного простору. Арнольд рушив за ним, виставивши щит. Ліріл, натягнувши стрілу, йшов позаду капітана. Едмунду дісталося місце в ар'єргарді, він тримав смолоскип, намагаючись освітлювати шлях і водночас стежити за входом позаду них. Стіни печери були вкриті слизом і чорною пліснявою, яка дивно виблискувала у світлі смолоскипа. Повітря було важким, насиченим запахом вогкості, гнилі та того самого озонового холоду. Під ногами хрускотіло каміння і щось ще, м'яке і ламке. Едмунд опустив смолоскип нижче і відсахнувся. Підлога була вкрита кістками – дрібними, як у щурів чи кажанів. Вони були крихкими, ніби з них витягли все життя.

– Це не природна печера, — прошепотів Ліріл, його ельфійський зір дозволяв йому бачити більше, ніж іншим. – Дивіться на стіни. Сліди інструментів. Грубі, але це точно робота рук.

І справді, придивившись, Едмунд побачив на камені глибокі борозни та виїмки, залишені кирками. Це була шахта. Стара, покинута... або не така вже й покинута.

Вони пройшли близько п'ятдесяти кроків, коли тунель почав розширюватися. Холод став майже нестерпним. Едмунд відчував, як він сковує його рухи, роблячи їх повільними й незграбними. І тут вони побачили перше тіло. Це був гоблін. Він лежав на боці, скрутившись, ніби намагаючись зігрітися. Його очі були широко розплющені, а на обличчі застиг вираз жаху. Але не це було найстрашнішим. Його шкіра була чорною, як вугілля, і вкрита тонким шаром паморозі. На ній не було жодної рани, жодної краплі крові. Він ніби замерз зсередини.

– Що з ним сталося? — ледь вимовив Едмунд, його голос тремтів.

Арнольд присів біля тіла, обережно торкнувшись його пальцем у рукавичці.

– Крихкий, як скло, — констатував він. – Немає слідів насильства. Просто... помер.

– Не просто помер, — заперечив Гракх, не відводячи погляду від темряви попереду. – З нього випили все тепло. Всю життєву силу.

Далі тіл стало більше. Вони лежали поодинці й групами, застиглі в моторошних позах. Деякі тримали в руках кирки, інші, здавалося, намагалися втекти, але холод наздогнав їх. Усі вони були однаково чорними й замороженими. Це було кладовище, створене не мечем, а самим морозом. Тунель вивів їх до величезної підземної зали. Стеля губилася десь високо в темряві, і з неї звисали гігантські сталактити, схожі на зуби кам'яного чудовиська. Посередині зали було видно сліди активної роботи: покинуті візки, купи щебеню, розкидані інструменти. Але все це було другорядним. Головне було те, що виблискувало в стінах.

У світлі смолоскипа вони спалахнули тисячами холодних вогнів. Жили. Широкі, покручені жили дивного мінералу, якого ніхто з них ніколи не бачив. Він був маслянисто-чорним, але всередині нього, немов ув'язнені душі, повільно пульсували фіолетові та темно-сині іскри. Від цих жил і йшов той нелюдський холод і зловісне світло.

– Ось воно, — прошепотів Ліріл, його обличчя було блідим. – Джерело.

Гракх зробив крок назад, його обличчя скривилося від огиди.

– Відчуваю це. Воно... голодне.

– Що це за камінь? — запитав Арнольд, його голос був напруженим. Він був солдатом, а не геологом, але навіть він розумів, що перед ними щось абсолютно чужорідне і небезпечне.

Вони повільно підійшли до найближчої жили. Навіть на відстані кількох кроків холод від неї був таким сильним, що обпалював шкіру. Чорна поверхня кристала була гладкою, як скло, але здавалося, що вона рухається, що темрява всередині неї повільно перетікає. Пульсація всередині стала частішою, ніби кристал відчув їхню присутність, їхнє тепло.

– Не торкайтеся! — різко попередив Гракх.

Арнольд кивнув. Він оглянув залу.

– Вони добували його. Навіщо гоблінам цей проклятий лід? Вони не будують палаців. Їм не потрібні прикраси.

– Можливо, не для себе, — зауважив Ліріл. – Можливо, для когось іншого.

Капітан підійшов до одного з покинутих візків. Він був наполовину заповнений уламками чорного кристала.

– Нам потрібен доказ. Щось, що ми зможемо показати в заставі. Щоб вони повірили, що це не просто казки.

Він обережно, за допомогою руків'я меча, підчепив невеликий уламок, розміром з кулак, і скинув його в шкіряну сумку, яку носив на поясі. Щойно кристал опинився в сумці, Едмунд відчув, як холод посилився, ніби камінь намагався вирватися на волю.

Раптом Гракх напружився.

– Нам треба йти.

– Що таке? — запитав Арнольд.

– Щось прокидається. Швидше.

І в цей момент пульсація в кристалічних жилах різко прискорилася. Слабке фіолетове світло стало яскравішим, і по залі прокотився тихий, низький гул, схожий на стогін. Він йшов не від стін. Він лунав у них в головах. Едмунд схопився за голову, відчуваючи гострий, крижаний біль у скронях. Смолоскип у його руці затріщав, і полум'я майже згасло, ставши блідим і немічним.

– Назад! — закричав Арнольд. – Негайно!

Вони кинулися до виходу. Позаду них гул наростав, перетворюючись на пронизливий, нелюдський вереск. Стіни затремтіли, і зверху посипалося дрібне каміння. Едмунд біг, не озираючись, відчуваючи, як крижаний подих чогось жахливого женеться за ним по п'ятах. Йому здавалося, що темрява позаду нього ожила, що вона простягає до нього свої холодні, невидимі пальці. Вони вирвалися з печери, ніби виплюнуті з пащі монстра, і впали на землю, важко дихаючи. Світло дня, хоч і похмуре, здалося їм неймовірно яскравим і теплим. Вони озирнулися. З темного провалу все ще долинав моторошний гул, і звідти виривалися клуби крижаної пари.

– Що... що це було? — задихаючись, запитав Едмунд.

– Я не знаю, — відповів Арнольд, підводячись на ноги. Він подивився на шкіряну сумку на своєму поясі. Вона була вкрита інеєм. – Але ми знаємо одне. Гобліни розбудили щось, що мало спати вічно. І нам треба попередити інших. Він подивився на своїх солдатів. Їхні обличчя були блідими, а в очах застиг жах. Але вони були живі.

– Рухаємося. Швидко. Поки воно не вирішило вийти на прогулянку.