Хроніки Північної застави

Подвір’я Північної застави перетворилося на сцену театру абсурду. З одного боку стояли вони – брудні, обпалені магією, з почорнілими від морозу обладунками та застиглою в очах темрявою підземель. З іншого – бездоганні шеренги королівської гвардії у начищених до блиску кірасах, на чолі з лордом Валеріусом, чий оксамитовий плащ навіть не запилився.

– Взяти їх під варту! — верескливий голос лорда розрізав напружену тишу. – Негайно!

Десятки списів опустилися, утворюючи сталеве кільце навколо п’ятірки героїв. Гракх видал низьке, загрозливе гарчання і перехопив сокиру зручніше. Його м’язи напружилися, готові розірвати ланцюг солдатів, але важка рука Арнольда лягла на його плече.

– Не треба, Гракху, — тихо сказав капітан. Його ліва рука висіла нерухомо, чорна і мертва після дотику магії біля Вежі, але права все ще міцно тримала владу. – Ми не будемо вбивати своїх. Поки що.

Едмунд дивився на вістря списа, спрямоване йому в груди. Його тримав молодий хлопець, новобранець, чиї руки тремтіли. Едмунд впізнав цей страх. Він сам був таким ще місяць тому. Але тепер страх зник, поступившись місцем холодній, випаленій пустоті. Він занадто багато бачив, щоб боятися королівського наказу.

– Капітане Арнольд, — почав Валеріус, спускаючись сходами комендантської вежі. Він тримався так, ніби перед ним були не ветерани, що врятували світ, а звичайні злодюжки. – Ви звинувачуєтеся у державній зраді, дезертирстві та навмисному знищенні дипломатичних відносин з Імперією.

– Ми дали вам час, — прохрипів Ольдір, спираючись на свою кирку. – Якби ми не підірвали ту Вежу, ви б уже були крижаними статуями у своєму дорогому кабінеті.

– Мовчати, нелюде! — гаркнув сер Каелан, виходячи вперед. – Ти говориш з представником корони!

Він махнув рукою, і двоє гвардійців підхопили Хелену. Жінка не пручалася. Вона все ще перебувала в стані шоку після руйнування свого «творіння».

– Цю жінку допитають наші спеціалісти, — оголосив Валеріус. – Вона цінний свідок вашого злочину проти імперської власності.

– Вона не свідок, ідіоте! — крикнув Арнольд, роблячи крок уперед, попри списи. – Вона єдина, хто знає, що саме ми розбудили! Якщо ви заберете її, ви втратите єдиний шанс зрозуміти ворога!

– У в’язницю їх! — Валеріус втрачав терпіння. – Трибунал відбудеться завтра на світанку. Якщо доживете.

У цей момент вітер з півночі посилився, принісши звук, від якого затремтіла бруківка під ногами.

Бум-бум-бум.

Це був ритм. Важкий, монотонний, невблаганний.Ритм тисяч барабанів, що наближалися з гір. Ліріл різко повернув голову на північ. Його гострий зір впився в горизонт.

– Дивіться, — сказав він, і в його голосі не було звичної іронії. – Це не хмари.

Над гірським хребтом, там, де ще вчора височіла Вежа, підіймалася біла стіна. Це був туман, але він рухався неприродно швидко, немов жива істота, що пожирає відстань. Він котився схилами, поглинаючи ліси та скелі, і разом з ним температура повітря почала стрімко падати.

– Імперські легіони, — прошепотів сер Каелан, забувши про свою пиху. Він теж почув барабани. – Вони тут.

– П’ять легіонів, — нагадав Арнольд. – І вони йдуть не на переговори, Валеріусе. Вони йдуть рівняти цю фортецю із землею.

– Це... це все ваша вина! — заверещав лорд, його обличчя стало попелястим. – Ви спровокували їх!

– Заткнись і слухай! — рявкнув Гракх, перекрикуючи наростаючий гул. – Це не просто армія! Ти не відчуваєш? Повітря! Воно пахне тим самим холодом, що був у шахті!

Але Валеріус не слухав.

– Гвардія! Шикуватися на стінах! Приготувати балісти! А цих у підвал, негайно! Я не дозволю зрадникам заважати обороні!

Солдати знову стиснули кільце, штовхаючи Едмунда та інших до дверей в’язниці.

– Ти робиш помилку! — крикнув Едмунд, дивлячись в очі Каелану. – Ви не знаєте, з чим стикнетеся!

Каелан лише відвернувся, оголюючи меч.

– Мій обов’язок це захищати стіни. А ваш – чекати на вирок.

Звук барабанів став оглушливим, він бив по вухах, як фізичні удари. Біла імла вже досягла підніжжя пагорба перед заставою. І раптом свист. Пронизливий, високий звук розірвав повітря. Арнольд зреагував інстинктивно, штовхнувши Едмунда на землю.

– Лягай!

Величезний палаючий камінь, випущений з імперської облогової машини, з гуркотом врізався у верхню частину західної вежі. Ударна хвиля збила з ніг солдатів, що стояли поруч. Осколки каменю та вогню посипалися на подвір’я, сіючи паніку серед бездоганних шеренг гвардійців. Трибунал скінчився.