Хроніки Північної застави

Сліди чорної криги були схожі на хлібні крихти, залишені божевільним, що веде в безодню. Вони петляли тунелями, перетинаючи потоки магми, піднімаючись на прямовисні стіни і зникаючи в найтемніших щілинах. Загін йшов по них, і з кожним кроком напруга зростала. Повітря ставало важчим, густішим, ніби сама атмосфера намагалася їх задушити. Нарешті тунель вивів їх у величезну залу, що формою нагадувала амфітеатр.

— Древня Кузня, — прошепотів Ольдір. — Тут мої предки вперше навчилися кувати зірковий метал, використовуючи жар самого ядра.

Зала була величною і страшною водночас. Високі колони з базальту підпирали склепіння, що губилося в темряві. У центрі підлоги зяяв отвір, з якого з оглушливим ревом бив потужний гейзер розпеченої пари, що піднімався на десятки метрів угору. Але найтривожнішим було те, що навколо гейзера, у самому епіцентрі жару, каміння було вкрите товстим шаром тієї самої чорної криги.

— Це неможливо, — пробурмотів Ліріл. — Лід біля пари? Це порушує всі закони природи.

— Тут діють інші закони, — відповів Іґніс, виходячи вперед. — Закони війни.

У ту ж мить, коли вони ступили в центр зали, земля під ногами здригнулася. Ледь помітна вібрація пробігла по стінах, і з гуркотом, що заглушив навіть рев гейзера, входи до зали обвалилися. Величезні брили каміння перекрили шлях назад.

— Пастка! — крикнув Арнольд.

З парового гейзера, з шипінням, що заморожувало повітря, почало щось підніматися. Спочатку це була лише тінь, величезна і безформна. Але потім вона ступила на камінь, і Едмунд відчув, як жах стиснув його горло крижаною рукою. Це була потвора. Гібрид нічного кошмару і геологічної катастрофи.

Вона нагадувала велетенського павука, але створеного не з плоті, а з гострого, як леза, чорного обсидіану. Її тіло було схоже на клітку з кристалічних ребер, всередині якої, замість серця, пульсував гігантський «Слізний камінь». Він випромінював хвилі абсолютного холоду, від яких повітря навколо монстра миттєво перетворювалося на сніг. Але найжахливішим було те, що по жилах на її лапах текла не кров, а розплавлена магма, що світилася зловісним червоним світлом.

— Обсидіановий Жах... — видихнув Ольдір, відступаючи назад. — Я думав, це лише казки про демонів глибин.

Монстр видав звук, схожий на скрегіт металу об скло, і кинувся в атаку.

— До бою! — заревів Гракх, кидаючись назустріч потворі.

Орк був швидким і сильним, як таран. Він замахнувся своєю сокирою, вкладаючи в удар усю свою вагу. Лезо вдарило по обсидіановій лапі монстра. Мав пролунати хрускіт, але замість цього сокира лише ковзнула по гладкій поверхні, висікаючи сніп іскор. Обсидіан був твердішим за сталь. Монстр навіть не сповільнився. Він змахнув лапою, і Гракх відлетів до стіни, як ганчіркова лялька, вдарившись об каміння з глухим стуком.

— Гракху! — крикнув Едмунд.

Ліріл уже стріляв. Його стріли, зазвичай смертоносні, відскакували від броні чудовиська або розбивалися на тріски.

— У суглоби! — командував Арнольд. — Бийте в зчленування!

Але монстр рухався хаотично, неприродно швидко для своїх розмірів. Він виплюнув з пащі струмінь магми. Але ця магма не текла. У польоті вона миттєво застигала, перетворюючись на гострі крижані шипи, що летіли в них, як дощ із стріл. Арнольд ледь встиг прикритися щитом. Удар був такої сили, що його відкинуло назад, а щит вкрився глибокими тріщинами. Іґніс виступив уперед. Його тіло спалахнуло яскравим полум'ям.

— Ти – помилка природи! — прогримів він. — Зникни!

Він викинув руки вперед, і потік чистого вогню вдарив у монстра. Обсидіан почав плавитися, стікаючи чорними краплями. Але пульсуючий камінь усередині потвори спалахнув фіолетовим світлом. Хвиля холоду вирвалася з нього, миттєво охолоджуючи розплавлену броню і відновлюючи її. Вогонь Іґніса не завдавав шкоди. Він лише давав монстру матеріал для регенерації.

— Моя сила... вона живить його! — зрозумів Іґніс, і в його голосі пролунав відчай. — Вогонь проти льоду тут не працює. Це замкнене коло!

Монстр, відчувши слабкість бога, перейшов у наступ. Він випустив потужну хвилю холоду, яка накрила залу. Едмунд відчув, як його іскра всередині спалахнула, створюючи теплий бар'єр навколо нього, але Ольдір, що стояв трохи далі, не мав такого захисту. Гном скрикнув, коли його ноги почали вкриватися льодом, приковуючи його до місця.

— Ольдіре! — Арнольд кинувся до нього, намагаючись відтягнути друга.

Монстр повернув до них свою потворну голову і знову плюнув магмою. Стіна з гострих крижаних піків виросла між ними та рештою групи, відрізаючи Арнольда і Ольдіра від Іґніса, Гракха, Ліріла та Едмунда. Загін було розділено. Монстр, відчувши тріумф, повернувся до своєї головної мети, до бога вогню, чиє світло він жадав погасити назавжди.