Хроніки Північної застави

Холод просочився крізь тонку ковдру ще до світанку, змусивши м'язи Едмунда задерев'яніти. Він прокинувся не від звуку горна, а від глибокої тиші, що настала після того, як нічний вітер нарешті втомився битися об стіни фортеці. Повітря в казармі було важким і спертим. У напівтемряві виднілися лише силуети тіл, загорнутих у ковдри. Десь у кутку хтось тихо стогнав уві сні. Едмунд сів, розтираючи затерплі плечі. Кожен рух віддавався тупим болем. Здавалося, він не спав, а боровся всю ніч із кам'яним ліжком.

Він натягнув чоботи, намагаючись робити це якомога тихіше, і вийшов на подвір'я. Ранковий туман чіплявся за землю, роблячи контури будівель розмитими й примарними. Кілька солдатів уже були на ногах: хтось рубав дрова, ритмічно змахуючи сокирою, хтось вів до криниці коней, що фиркали, випускаючи в холодне повітря хмари пари. Усе було буденним, розміреним. Для них це був просто ще один ранок. Для Едмунда це перший ранок у пеклі.

Їдальня виявилася такою ж похмурою, як і казарма. Довгі, посічені ножами столи стояли рядами. У величезному каміні палав вогонь, але його тепла ледь вистачало, щоб розігнати вогкість у найближчому кутку. Солдати сиділи, схилившись над дерев'яними мисками, і сьорбали щось сіре й безформне. Пахло горілою кашею, кислим елем і димом. Едмунд узяв свою порцію і знайшов вільне місце на краю лави, намагаючись стати якомога непомітнішим. Він втупився у свою миску, де плавала вівсянка, схожа на клейстер, і намагався не думати про те, скільки ще таких сніданків на нього чекає.

– Новачок, так? — пролунав голос поруч, чистий і мелодійний, що різко контрастував із грубим гомоном їдальні.

Едмунд підняв голову. Поруч із ним, рухаючись із котячою грацією, на лаву сів ельф. Він був високим і струнким, а його довге сріблясте волосся було зібране у простий шкіряний ремінець. На відміну від інших, його шкіряна куртка була чистою, а лук, що визирав із-за плеча, виглядав як витвір мистецтва. Але найбільше вражали очі — ясно-блакитні, з веселою іскрою, вони, здавалося, бачили все наскрізь.

Едмунд лише мовчки кивнув, міцніше стискаючи ложку.

– Бачу, — ельф посміхнувся краєчком губ. – У тебе такий вигляд, ніби ти всю ніч рахував пальці на руках і ногах, перевіряючи, чи всі на місці після зустрічі з Гракхом. Не переймайся, він їсть лише тих, хто хропе надто голосно. Мене звати Ліріл.

Він простягнув руку. Долоня була вузькою і довгою, але покритою мозолями від тятиви. Едмунд невпевнено потис її.

– Едмунд.

– Едмунд, — повторив Ліріл, ніби пробуючи ім'я на смак. – Звучить якось... по-столичному. Дай вгадаю: приїхав сюди за славою, мрієш про блискучу кар'єру, а через п'ять років плануєш повернутися додому героєм і одружитися з донькою пекаря?

Щоки Едмунда спалахнули. Ельф вгадав майже слово в слово.

– Я... я просто виконую свій обов'язок, — пробурмотів він.

– О, обов'язок! — Ліріл театрально приклав руку до серця. – Благородна річ. Але тут, друже мій, обов'язок зводиться до трьох простих правил: тримай голову низько, чисти зброю і намагайся не стати обідом для якогось гобліна. Решта — лірика для балад.

Раптом на стіл перед Едмундом опустилася тінь. Він підняв очі й знову відчув, як холоне все всередині. Гракх. Орк мовчки сів навпроти, поставивши на стіл свою миску. Він рухався повільно, але в кожному його русі відчувалася прихована, нищівна сила. Він узяв шматок черствого хліба, що лежав на столі, розламав його навпіл і одну половину мовчки підсунув через стіл до Едмунда. Потім, не дивлячись на нього, почав їсти свою кашу. Едмунд дивився то на хліб, то на орка. Ліріл підморгнув.

– Вважай це знаком прихильності. Зазвичай він ділиться їжею лише зі своєю сокирою.

Хлопець обережно взяв хліб. Він був твердим, як камінь, але в цей момент здався йому найсмачнішим частуванням. Він кивнув Гракху, але той, здавалося, не помітив, повністю занурений у свою їжу.

Раптом гомін у їдальні почав стихати. Спочатку замовк один стіл, потім інший. Сміх обірвався на півслові. Солдати випростали спини. Ложки повільніше заскребли по мисках. Едмунд озирнувся, не розуміючи причини такої раптової зміни.

У дверях стояв чоловік. Невисокий, але кремезний, із широкими плечима. Його обличчя було обвітреним, посіченим дрібними шрамами, а погляд важких карих очей був холодним і колючим. На ньому були прості сталеві наплічники й потертий шкіряний нагрудник нічого, що видавало б у ньому командира, окрім аури абсолютної влади, що йшла від нього. Він не підвищував голосу, він просто був тут, і цього було достатньо.

– Капітан Арнольд, — прошепотів Ліріл, і в його голосі вперше не було й тіні жарту.

Капітан повільно пройшов уздовж столів. Його чоботи гулко стукали по кам'яній підлозі. Він зупинився посеред їдальні, обвів усіх присутніх поглядом, що затримався на Едмунді на долю секунди довше, ніж на інших.

– Патрулі на тиждень, — його голос був низьким і хрипким, як скрегіт каміння. Він не кричав, але його чув кожен. – Західний сектор: Тормунд, ведеш свій загін. Перевірите пости біля річки. Східний: Ірвін, ваша задача – ліс. Будь-які сліди гоблінів – доповідати негайно, в бій не вступати без наказу. Центральний маршрут, гори... – він зробив паузу, розгортаючи невеликий сувій пергаменту. — Мій загін. Ліріл. Гракх.

Едмунд відчув, як його серце пропустило удар. Капітан знову подивився на нього.

– І новачок. Едмунд.

У їдальні запала мертва тиша. Едмунд відчував на собі погляди всіх солдатів. Потрапити в патруль до самого капітана в перший же тиждень... Це було або великою честю, або смертним вироком.

– Спорядження перевірити. Збір за годину біля головних воріт, — Арнольд згорнув сувій і сховав його за пояс. Він уже збирався йти, але раптом зупинився і повернувся до Едмунда. Він підійшов ближче, і хлопець відчув запах сталі, шкіри та холодного вітру, що, здавалося, в'ївся в капітана назавжди.

— Ти, — сказав Арнольд тихо, але кожне слово било, як молот по ковадлу. – Забудь усе, чого тебе вчили в тренувальному таборі. Тут не столиця. Тут немає правил, окрім одного: вижити. Ти будеш робити те, що я скажу. Слухати мої накази, тримати стрій і не геройствувати. І, можливо, він пильно подивився Едмунду в очі, ти доживеш до вечора. Зрозумів?

– Так, сер, — видихнув Едмунд, не в змозі відвести погляд.

Арнольд мовчки кивнув і вийшов з їдальні. Щойно за ним зачинилися двері, гомін повернувся, але він уже був іншим тихішим і стриманішим.

Ліріл легко поплескав Едмунда по спині.

– Ну що ж, вітаю, столичний мрійнику. Ласкаво просимо до гри. Сподіваюся, ти швидко вчишся.