Хроніки Північної застави

За важкими дубовими дверима кузні, підпертими ковадлом та купою металевого брухту, світ помирав. Крики знадвору стихли, змінившись на хрускіт криги та дзвін скла, що розбивається звук, з яким замерзлі тіла розсипалися під ударами молотів Стражів. Всередині панувала задуха. Жар від горна, який ковалі розпалили ще вранці, боровся з могильним холодом, що просочувався крізь щілини у стінах. Арнольд сидів на підлозі, притискаючи здорову руку до пораненого боку. Гракх стояв біля вузького віконця, спостерігаючи за двором крізь щілину у віконницях.

– Вони зупинилися, — прогримів орк, не повертаючи голови. – Вони не добивають тих, хто втік. Вони шикуються. Дивляться сюди.

– Вони відчувають його, — Ольдір змахнув з верстака інструменти, звільняючи місце. – Давай сюди рюкзак, хлопче. Швидше!

Едмунд тремтячими руками витяг зі старого шкіряного мішка уламок кристала. Той змінився. Якщо в шахті він був просто чорним і холодним, то тепер він пульсував. У його глибині, під шаром каменю, бився тьмяний фіолетовий ритм, що збігався з ударами серця Едмунда. Від дотику до каменя пальці миттєво заніміли, вкрившись інеєм. Гном схопив кристал щипцями і підніс його до самого вогню горна.

– Світла! Мені треба більше світла! — гаркнув він. – Ліріле, роздмухай міхи!

Ельф, відклавши лук, наліг на важелі. Вугілля спалахнуло сліпучим помаранчевим сяйвом. Жар вдарив в обличчя, але кристал не нагрівся. Навпаки, він почав поглинати світло. Але саме в цьому яскравому сяйві стало видно те, що ховалося в темряві підземель. Поверхня каменя не була гладкою. Вона була вкрита павутиною ліній, настільки тонких, що їх можна було б сплутати з природними тріщинами. Але під світлом вогню вони спалахнули сріблом.

– Я так і знав... — видихнув Ольдір, опускаючи лупу, яку витяг з кишені. Він виглядав так, ніби побачив власну смерть. – Це не просто руда. Це виріб.

– Про що ти, старий? — запитав Арнольд, підводячись.

Ольдір провів грубим пальцем, не торкаючись поверхні каменя, вздовж ліній.

– Це письмо. Ось тут, — він вказав на гострі, кутасті символи, – Висока Гномська. Мова Утримання. Нею писали лише Майстри Каменя першої епохи, коли заковували магму в русла. А ось це, – палець перемістився на плавні, вигнуті лінії, що перепліталися з гномськими, – Архаїчна Ельфійська. Мова Зв’язування.

Ліріл підійшов ближче, мружачись від жару.

– Я бачив такі символи лише раз, у заборонених сувоях бібліотеки Срібного Лісу, — тихо сказав він. – Це закляття Вічної Клітки.

Ольдір важко сів на табурет, витираючи сажу з чола. Його очі були сповнені жалю.

– Існує легенда, — почав він, і голос його звучав глухо, перекриваючи тріск вугілля. – Мій дід розповідав її мені, а йому його дід. Про Бога, що прийшов із зірок, коли світ був ще молодим і гарячим. Він ненавидів тепло. Він хотів перетворити все суще на досконалий, нерухомий кристал. Він не знав жалю, бо жаль це тепло серця. Він не знав гніву, бо гнів — це вогонь крові. Він був абсолютною, мертвою логікою ентропії.

Гном зітхнув, дивлячись на кристал, що продовжував пульсувати.

– Народи об'єдналися: гноми, ельфи, навіть перші люди. Вони не могли його вбити, бо не можна вбити порожнечу. Тому вони його замкнули. Вони використали його власну кров, щоб створити в'язницю. Вони скували його під горами, наклавши Печатки, написані двома мовами, щоб жодна раса не змогла відкрити їх самотужки.

Едмунд відчув, як холодок пробіг по спині, і це був не холод від каменя.

– Я вірив у цю легенду, — продовжив Ольдір, піднімаючи очі на Арнольда. – Як вірять у те, що сонце встане. Але я думав, що це просто казка, щоб ми не копали надто глибоко. Я не думав... я й уявити не міг, що люди, ваші прокляті імперські вчені, знайдуть ці кристали. І що вони будуть настільки дурні, аби почати свердлити ними дірки у в'язниці.

– Хелена, — прошепотів Едмунд. – Вона казала, що вони знайшли спосіб гармонізувати енергію.

– Вони знайшли спосіб зламати замок, — гірко усміхнувся гном. – Та Вежа... вона була відмичкою. Коли ми її підірвали, ми вибили двері, але... – він постукав щипцями по кристалу. – Замок все ще тут. Це Серцевина. Головний Ключ.

Арнольд підійшов до верстака, дивлячись на зловісний камінь.

– Тобто, — повільно промовив капітан, – поки цей камінь у нас, той Бог... він не може вийти повністю?

– Саме так, — кивнув Ольдір. — Він прокинувся. Він може посилати своїх ляльок – цих Стражів, так вони називаються. Він може морозити землю. Але його сутність, його душа, якщо хочете, все ще прив'язана до місця ув'язнення. Щоб стати вільним, йому потрібно зняти останню печатку. Йому потрібен цей кристал.

– І ми принесли його прямо сюди, — підсумував Ліріл.

Раптом Гракх відсахнувся від вікна.

– Вони йдуть! — гаркнув він. – Не на стіни! Вони ламають головні ворота! Їм байдуже на імперців, що сховалися в казармах. Вони йдуть прямо через двір!

Ольдір схопив кристал голими руками, не зважаючи на опік від холоду, і жбурнув його назад у шкіряний мішок Едмунда.

– Є ще дещо! — крикнув гном, коли перший удар струснув стіни кузні. – Щоб відкрити замок, недостатньо просто мати ключ. Потрібна рука, яка його поверне. І потрібне тіло, щоб вмістити цю безодню! Йому потрібна Оболонка!

Едмунд згадав Хелену. Її слова про те, що вона чує пісню. Її дивний зв'язок з кристалами. Амулет на шиї.

– Хелена, — видихнув він. – Вона це Оболонка. Вона була підключена до Вежі. Вона вже гармонізована.

Арнольд зблід.

– А Валеріус забрав її, — сказав капітан. – Вона зараз у комендантській вежі. Разом з тим ідіотом.

– Якщо Стражі дістануться до неї і заберуть у нас камінь... — почав Ліріл.

– Тоді зима не закінчиться ніколи, — закінчив Ольдір, затягуючи ремінь на своєму поясі. – Вона накриє цей світ від полюса до полюса.

Стіна кузні здригнулася. Між камінням поповзли тріщини, з яких почав сочитися білий туман. Температура в приміщенні різко впала, і вогонь у горні почав згасати, ніби його душили невидимою рукою.

– Виходу немає, — Арнольд вихопив меч. – Ми маємо дістатися до Хелени раніше за них. Едмунде, бережи камінь головою. Якщо мене вб'ють, то тікай у підземелля. Зрозумів?

– Так, капітане.

– Гракху, вибивай двері! — скомандував Арнольд. – Покажемо цим бурулькам, що таке справжній вогонь!

Орк заревів, розганяючись, і вдарив плечем у барикаду. Двері кузні розлетίлися, і вони вискочили на подвір'я.