Хроніки Північної застави

На вході в тунель їх зустріло тепло, таке густе й насичене, що його можна було їсти ложкою. Воно мало смак сірки, розпеченого каменю та стародавнього пилу, який не ворушився століттями. Після тижнів крижаного пекла це тепло здавалося благословенням, але дуже швидко Едмунд зрозумів: вулкан не був гостинним господарем. Він був просто іншим видом смерті. Вони йшли вже кілька годин, заглиблюючись у нутрощі Сивого Горна. Тут не було темряви. Стіни тунелю складалися з чорного, відполірованого часом обсидіану, настільки гладкого, що в ньому, як у темному дзеркалі, відбивалися їхні втомлені обличчя. Але найдивнішим було те, що камінь світився. Глибоко всередині, під товщею породи, пульсували тьмяні багряні вени: артерії гори, по яких повільно текла рідка магма.

Постійний, низький гул супроводжував кожен їхній крок. Тум-тум. Тум-тум. Це було схоже на дихання велетня, що спить неглибоким, тривожним сном.

– Економте воду, — скомандував Арнольд, витираючи піт з чола. Його голос звучав хрипко в цьому сухому повітрі. – Ми не знаємо, скільки часу це займе. Тут спекотніше, ніж у пеклі.

Гракх, здавалося, єдиний, кому спека не заважала. Його товста шкіра, звична до суворих умов степу, легко переносила перепад температур. Він йшов попереду, розчищаючи шлях від дрібних завалів, і час від часу зупинявся, прикладаючи вухо до стіни, ніби слухаючи щось, недоступне іншим. Іґніс же тут змінився. Його бронзова шкіра набула глибшого, насиченого відтінку, а волосся тепер рухалося не просто як вогонь, а як потік розплавленого золота. Він йшов легко, торкаючись стін кінчиками пальців, і там, де він проходив, камінь спалахував яскравіше, вітаючи свого творця.

– Це місце пам'ятає мене, — тихо промовив він. – Одне з небагатьох Сердець Світу, що ще не охололи. Тут кувалася сама земля.

– Краще б вона кувалася десь, де є хоч трохи свіжого повітря, — пробурмотів Ольдір, чия борода вже намокла від поту. Гном важко дихав, але вперто переставляв свої короткі ноги.

Тунель раптово обірвався, і вони опинилися на краю безодні. Перед ними відкрилася печера таких колосальних розмірів, що світло смолоскипів губилося в її темряві. Але темряви тут не було. Десь далеко внизу, можливо, за сотню метрів, кипіло справжнє озеро лави. Воно булькало, випльовуючи вгору фонтани вогню, і освітлювало весь простір моторошним, багряним сяйвом. Жар, що вдарив їм в обличчя, був майже фізичним ударом.

– Прірва Перших Ковалів, — благоговійно прошепотів Ольдір, забувши про свою втому. – Мої легенди не брехали.

Єдиним шляхом на інший бік був старий, напівзруйнований кам'яний міст, перекинутий через цю вогняну пащу. Він виглядав крихким, як нитка павутиння. Деякі секції поручнів давно обвалилися, а посередині зяяв провал у кілька метрів завширшки.

— Ну що ж, — сказав Ліріл, оцінюючи відстань. — Виглядає як чудова можливість перевірити, чи вміють гноми літати.

— Не смішно, ельфе, — буркнув Гракх. — Цей міст не витримає мене.

Арнольд підійшов до краю, обережно перевіряючи міцність каменя ногою.

– Витримає, якщо йти по одному і дуже обережно. Але провал...

– Я перестрибну, — сказав Ліріл. – Закріплю мотузку на тому боці.

Ельф не вагався. Він розбігся і, відштовхнувшись від краю провалу з неймовірною легкістю, перелетів на інший бік. Приземлившись, він швидко знайшов міцний кам'яний виступ і прив'язав до нього кінець мотузки.

– Готово! — крикнув він крізь гуркіт лави.

Але для Гракха цього було замало. Орк був надто важким, щоб просто підтягтися на руках.

– Гракху, — звернувся до нього Арнольд. – Тобі доведеться натягнути мотузку тут. Зроби з неї струну. Ми перейдемо по ній, як по поручню, а потім допоможемо тобі.

Орк кивнув. Він намотав кінець мотузки на своє масивне передпліччя і вперся ногами в каміння, натягуючи її з такою силою, що канати затріщали.

— Швидше! — прогарчав він крізь зціплені зуби.

Ольдір пішов першим, бурмочучи прокляття всім мостам світу. Потім Арнольд. Едмунд йшов передостаннім. Коли він опинився над провалом, жар знизу обпік йому обличчя, а погляд мимоволі ковзнув униз, у киплячу безодню. Голова запаморочилася.

– Не дивись униз! — крикнув Іґніс, який стояв поруч із Гракхом. – Дивись на вогонь усередині себе!

Едмунд заплющив очі на мить, зосередившись на іскрі в грудях. Тепло. Спокій. Він відкрил очі й зробив крок. Ще один. Його нога торкнулася твердого каменю на іншому боці. Коли всі перебралися, Гракх, використавши натяг мотузки як катапульту, стрибнув сам. Міст під ним загрозливо хруснув, каміння посипалося в безодню, але могутня рука Ліріла вчасно схопила орка за ремінь, допомагаючи втримати рівновагу. Вони стояли на іншому боці, важко дихаючи. Але розслаблятися було рано.

— Стійте, — раптом сказав Іґніс. Його голос, зазвичай спокійний і глибокий, тепер звучав різко.

Він підійшов до ніші в скелі, трохи далі від мосту. Там, у самому серці вогняного пекла, лежало щось неможливе. Невеликий клаптик землі, вкритий чорною, блискучою кригою та синім інеєм. Холод, що йшов від нього, був таким гострим, що різав очі, контрастуючи з пекельною спекою навколо. На цьому крижаному острівці лежали кілька тіл. Це були саламандри: місцеві мешканці, схожі на великих ящірок із палаючою шкірою. Але тепер вони були мертві, розірвані на шматки, а їхній внутрішній вогонь згас, перетворившись на чорний попіл.

Іґніс простягнув руку до криги. Щойно його палець торкнувся поверхні, лід зашипів, як змія, і випустив хмару отруйної пари. Бог вогню відсмикнув руку, і Едмунд побачив на його бронзовій шкірі чорну пляму опіку.

– Він був тут, — промовив Іґніс, і в його очах спалахнув справжній гнів, страшніший за будь-який вулкан. – Його отрута просочилася навіть у моє серце. Це не просто холод. Це активна Скверна. Вона не просто заморожує, вона спотворює саму суть матерії.

Едмунд відчув, як іскра в його грудях тривожно запульсувала. Це було відчуття, схоже на те, коли в лісі затихають птахи перед появою хижака.

– Що це означає? — запитав Арнольд, поклавши руку на меч.

– Це означає, що ми не самі, — відповів Іґніс, обводячи поглядом темні кути печери. – Щось, народжене з його волі і мого вогню, полює в цих тунелях. Щось, чому тут не місце.

Гул вулкана змінився. Тепер це було не мирне дихання сплячого велетня. Це було низьке, загрозливе гарчання звіра, який відчув чужинців у своєму лігві.

– Зброю до бою, — тихо скомандував Арнольд. – Ми більше не просто подорожуємо. Ми на полюванні. Або... ми – здобич.