Бурштинова ящірка

– Валіть звідси. Прийди нещасні! Це наш бурштин! – гримнув високий неголений молодик і зафутболив чоботом шмат глини в невелику юрбу, що вперто стояла перед розлюченим натовпом місцевих копачів бурштину.

В гумових чоботях і доволі забрьохані, були учасники обох сторін конфлікту. Невдоволено-жорстокі обличчя гурту не віщували нічого доброго скромній компанії супротивників, що складалась з чотирьох чоловіків, двох жінок і старого діда. Натомість місцевих було більше двох десятків.

– Ми такі ж українці, як і ви! – заперечив тридцятирічний чоловік.

– Ми знайшли цю жилу! – підтримав його чорнявий хлопець, що стояв праворуч.

– Це наша земля! – заперечив йому один з місцевих, озброєний лопатою.

– Це де таке написано? – не здавався «прийда».

– То ти ще й розумного вдаєш, нахаба? То я тобі зараз поясню зрозуміліше – два постріли і зойк пораненого майже злились.

– Андрію! – одна з жінок оточеної невеличкої групи людей кинулась до пораненого, чоловіки кинулись в бій.

Зав’язалась жорстока бійка, а скоріше відверте побиття. Натовп здорових чоловіків гамселив невеличку групу чужинців. В хід йшло все: лопати, дрючки, кулаки. Дійство відбувалось на невеликому перекопаному п’ятачку, в сосновому лісі. Поряд знаходився старенький мікроавтобус, трохи подалі в кущах стояло ще одне легкове авто. Тут же було встановлено кілька похідних палаток, лежали речі та приладдя. За це приладдя і схопились нещасні, намагаючись захиститись, та то не врятувало ситуації. Нападники нещадно лупцювали всіх без розбору, зривали палатки, з якоюсь дикою люттю розкидували інветар.

Бійка завершилось раптово, від надривного істеричного крику жінки, яка кинулась практично під лопату нападаючому, прикривши собою скривавленого чоловіка на землі. Брудне лезо, відведене в останню мить, загналось глибоко в грунт зі знайомим всім присутнім чирканням – характерною ознакою наявності бурштину. Лопата зрізала невеликий виступ грунту, наче шмат пирога, до купи відтявши хвіст і задню лапу маленькій зеленій ящірці, яка ховалась в землі. Та розпалені емоціями люди цих дрібниць не помітили.

– Геть, жінко! – гримнув на відчайдуху чоловік, роздратовано відкидаючи інструмент.

– Ні! Припиніть. Що ви як звірі? – жінка трусилась та ледь стримувала сльози.

– Ми вам по-доброму сказали.

– Ось це – по-доброму? – маленька худенька молодиця випросталась і стояла зараз перед кремезним, спортивної статури нападником. Бліда, перелякана, в брудних джинсах й порваній куртці, з розтріпаними мокрим від дрібного весняного дощу волоссям, вона була схожа на мокру курку, що намагається протистояти розлюченому вовку.

– Оресте, та облиш її, – тріпнув за руку зарослого бородою по самі вуха чолов’ягу, один з місцевих. Той сіпнувся і, ще раз оглянувши відважне непорозуміння, роздратовано плюнув.

– Самі винні. Це наше село, і прийд всіляких, що копають наш камінь, ми тут не терпітимемо. Валіть звідси, щоб і духу не було, – зневажливо скривившись він розвернувся й кивнув комусь.

– Гриць, забирай намите.

– Його ми накопали, горбатились день і ніч! – тріпнулась було жінка, та її чоловік, що саме важко сідав, втримав за ногу.

– Хай вдавляться, – тихо мовив, витираючи кров з обличчя.

– І не мрій, – хмикнув нападник і, зробивши крок в бік, з розмаху вдарив кулаком в голову людини, що й так ледь трималась. Зойкнула молодиця, а її чоловік знову незграбно впав, опинившись обличчям у мокрому піску, акурат перед маленькою ящіркою, поряд з якою здрилися відрізаний хвіст і лапа. Протерши очі від бруду, поки нападники йшли геть, чоловік помітив малу рептилію та незграбно простягнув до неї руку. Чомусь те, що тут постраждало ні за що і це дрібне створіння, відчутно кольнуло. Дурні думки в даній ситуації, але чомусь вони були.

– Вибач, маленька… – прошепотів він, торкнувшись лускатого тільця. Пальці наче трохи вдарило струмом від статичної електрики, а покалічена рептилія сахнулась вбік.

Копач відчув, як його починає піднімати жінка. Тіло не слухалось, було наче свинцевим, а він чомусь все не міг відірвати погляд від пораненої ящірки. Зелена дрібнота кособоко повернулась, подивилась на людину, що вже запливавшими від побоїв очима втупилась в цю картину, і повільно, час від часу наче розпливаючись, поповзла помирати кудись у глибину частково зруйнованої нірки.

– Юра, ти як? – жінка його таки всадовила, оглядаючи поранення. Постраждалий обвів сумним поглядом їх невеличку потріпану компанію. Куму схоже лопатою поранили руку, і його син допомагав запинити кров, старому сусіду, що завжди з ними їздив – розкроїли голову, одинаку копачу, що просто опинився поряд з ними на жилі – прострелили дві ноги. У всіх були синці та подряпини, а у самого Юрія, судячі з відчуттів, схоже й пара ребер тріснула. А ще забрали все, що вони намили – гарна вдача знайти бурштинову жилу, привела до біди. Занадто захопились, зраділи. Ось і отримали «дружній візит» місцевих. Натовп міцних чоловіків на їх невеличку компанію, то було дійсно забагато. Але ж так не хотілось віддавати з таким трудом намите… Хто ж думав, що буде так…

– Жити буду, – чоловік поволі піднявся. Його добряче хитало. Наче й не кволий дрищ, та гамселили добряче. Боліла голова, ребра, права рука. Хоч би не перелом…

– Я зараз аптечку дістану, подивлюсь що можна зробити, – кивнула жінка всім і побігла за медикаментами. Її чоловік поволі поплівся до пораненого з простреленими ногами. Біля палатки вже нервово бігала, шукаючи між розкиданих речей медикаменти, Олеся, друга панянка їх компанії.

– Кров треба хоч трохи зупинити, – мовив кум, прокульгавши та також присівши поряд з постраждалим від куль, – та до лікарні його треба швидше, бо ж і померти може…З Олесі нашої лікар сумнівний.

– Пішли збиратись, – кивнув поволі Юрій, відчуваючи безмежну втому й розчарування.

§§§

Фари освітлювали дорогу в лісі, вихоплюючи з нічної темряви ями ти ритвини, які через гру тіней здавались вдвічі страшнішими, ніж вдень. Проте, треба визнати, і вдень ця дорога була суттєвим випробуванням.

Між тим брудне легкове авто їхало доволі швидко, водій явно був звичним до рельєфу. За кермом знаходився чоловік років сорока в робочому одязі. Давно немите русяве волосся, неголене стомлене обличчя, кремезна статура. Його супутником справа був сивий чоловік років шістдесяти в подібній одежі. На задньому сидінні куняв хлопець років двадцяти п’яти. Водій кермував, затягуючись цигаркою та потираючи очі.

Раптом світло фар вихопило з темряви ящірку, що вискочила з лісу й завмерла на дорозі попереду. Дрібна рептилія яскраво зблиснула, чомусь віддзеркаливши світло, і водій рефлекторно пригальмував, та тут же знову дав газу.

– От гадина! Перелякала.

– Василю, стій! – схопився чоловік справа, та машина вже переїхала рептилію. Люди чомусь напрочуд добре почули неприємний звук роздавленої колесом плоті. Так не мало бути, не курка ж під колеса втрапила.

–Твою ж…– досадливо гепнув по дверцятах рукою сивий і нецензурно вилаявся.

– Петрович, чого ти? То навіть не заєць!

–То жива істота… Та ще й ящірка…

–І що з того, що ящірка? – здивовано спитав водій. Їх же сотнями давлять.

–Вночі?

–А що дивного?

–Вони денні створіння, холоднокровні, а зараз початок квітня надворі. Тебе нічого не дивує?

–А має?

–Боже, Васю, ти в школі вчився взагалі?

–Та коли то було. От зблиснула вона незрозуміло, як дзеркало, але то таке.

–Зупини.

–Навіщо?

–Зупини, хочу дещо перевірити.

–Та ну, Петрович. Що я млинця, з істоти яка потрапила під колеса, не бачив?

–Здай трохи назад і зупини.

–Як скажеш, – закотив очі водій, але виконав прохання.

Машина пригальмувала та рушила назад, м’яко зупинилась. Сивий чоловік вийшов, пройшов ще трохи, притишив крок, вдивляючись під ноги й нарешті присів навпочіпки, підсвічуючи собі ліхтариком і роздивляючись щось на дорозі.

–Ну що, надивився? Може вже поїхали? – гукнув йому водій.

–Твою ж дивізію… Казав же, Вася, що вийде ще всім нам боком той мішок чужого бурштину. Тих дурнів жадоба загризла, а ти повівся на брудну частку. Іди но сюди.

– Наче бурштин в нашій країні чистим буває, – відмахнувся Василь, не поспішаючи виходити з машини.

– Йди, покажу дещо.

– Петрович, май совість! Я хочу додому. Поїсти і в ліжко!

– Іди кажу, потім подякуєш. Може.

– Завжди с тобою так, Петрович. Хто з нас чий шеф незрозуміло. От шо за неподобство – будь ти хоч генералом, а дядько, що тебе в дитинстві вчив рибалити та кулаками махати, все одно керувати примудряється…

Чоловік невдоволено виліз, хлопнувши дверима, від чого прокинувся хлопець на задньому сидінні, і пішов до сивого.

– І що тут? – Підійшовши до свого супутника, він зневажливо кинув поглядом на дорогу і тут же зацікавлено присів. Перед ними, чітко в сліду протектора, лежав вдавлений в землю шматок яскраво-золотавого бурштину в формі ящірки. Чітко проглядала голова, тіло, лапи, одна трохи поламана, розколений на кільки частин хвіст. Все це наче було ретельно випиляне з сонячного каменю.

– Це як? – кліпнув очима Василь, чухаючи потилицю.

– Цікаво, еге ж?

– Але ж вона жива була. Вибігла з трави. Я бачив. Ти ж бачив? – Василь перевів запитальний погляд на сивого.

– Я ж кажу – неправильна ящірка… – скрушно промовив співрозмовник. Діставши з кармана носовичка, чоловік обережно склав до неї дивину з усіма дрібними уламками і пішов до машини.

– А до чого тут бурштин тих нещасних?

– Не наш то був камінь, не по совісті ви вчинили.

– Вони самі винні. Казав же їм, їдьте, поки місцеві не оскаженіли. А в охорону я до чужих не винаймався, – буркнув молодший, вперто тріпнувши головою. – Та до чого тут воно?

– Хотілося б сподіватись, що ні до чого…

– Що там у вас? – почулось з машини і з дверей визирнув сонний хлопець.

– Та так, цікавинка одна, – зітхнув сивий, а всідаючись на своє місце, під ніс собі пробурмотів – аби ще тепер доїхати…

– А? – не розчув водій, повертаючи ключ.

– Нічого. Заводь.

Та не проїхала машина й півкілометра, як з лісу вискочив здоровенний сікач, і водій, вдавивши педаль гальм в підлогу та повертаючи, аби уникнути зіткнення, з’їхав в кювет, прямо в одну з заповнених водою ям – залишком нещодавньої промивки ґрунту копачами.

– Твою ж! Та що ж за паскудство! – спересердя Вася вдарив по керму. Неушкоджена тварина швидко побігла лісом, сповіщаючи про своє віддалення гучним тріском гілок.

– Приїхали, – так, наче чогось подібного очікував, сказав сивий. – Артеме, пішли розвантажувати, так просто ми звідси не виліземо. Добре якщо трактор викликати не доведеться.

Троє чоловіків в високих чоботях і робочому одязі сварячись повилазили, оглянули передні колеса, що наполовину сиділи в воді, відкрили багажник та почали витягати мішки наповнені бурштином. Склавши весь вантаж обабіч дороги, копачі зайнялись машиною. Раптом наймолодший з них зупинився, відчувши як спиною пробігає якесь незвичне тепло, озирнувся й здивовано завмер.

–Петрович, дивись… Бурштин світиться…– пробурмотів хлопець ошелешено, тріпнувши за рукав сусіда. Тепер вже повернулись всі.

Мішки з каменем і справді світились золотавим світлом, поступово починаючи наче плавитись, втрачаючи чітку форму та осідаючи.

–Що за чортівня? – один зі старателів кинувся до здобичі, проте за крок, його відкинуло геть щось схоже на зелену блискавку.

–Василь! – до нього кинулись інші.

–Живий?

–Так. Наче. Що воно таке? – прошепотів, ошелешено трусячи головою постраждалий і підіймаючись на ліктях. Всі троє перевели погляд на мішки, з острахом спостерігаючи як весь їх вантаж доволі стрімко просто стік у землю, полишивши самі пусті мішки.

–Чортівня якась.

–Твою ж…

Коли дивні світлові ефекти закінчились, наймолодший, обережно підходячи, і, не зустрівши якогось супротиву, торкнувся пальцями землі.

–Тепла. Наче кілька годин тому тут вогнище розводили, – пробурмотів він, спантеличено підняв мішковиння, розглядаючи тканину, що була вся в невеличких дірочках, наче проплавлених чимось гарячим.

–З глузду з’їхати...

–А може, якщо тут копнути, знайдемо бурштин в землі? – спитав непевно хлопець.

–Угу і смарагди з діамантами. Ні, то вже все, – махнув рукою сивий і, діставши цигарку, нервово закурив.

–Що все, Петрович? – спитав Вася, піднімаючись таки з землі.

–Копай, не копай – нема різниці. Накрився наш видобуток. Схоже ми розсердили таки бурштинового духа, – промовив він розпачливо.

–Бурштинового духа? Петрович, що ти таке городиш?

–Кажу, про що чув. Давно, ще малим був, під стола пішки ходив. Тоді і чув ту історію.

–Яку?

–Цікаву та неймовірну, одну з бабусиних, чи то пак дідусевих казок. Проте, судячи з того, що ми тільки но бачили, чисту бувальщину.

–Це яку? – у Артема очі загорілись цікавістю.

–Слухайте, хлопці ми отут посеред дороги будемо байки травити чи може машину витягнемо спочатку? – чоловік роздратовано відмахнувся.

–Діло кажеш. Давайте машину витягнемо, доїдемо до села, а там вже й послухаємо, – кивнув Вася.

Люди за допомогою лопат, м’язів та триповерхових лайливих конструкцій витягли авто, позакидали в багажник пусті мішки і поїхали, не помітивши, що на даху машини у них сидить невеличка зелена ящірка.